експериментальній психології. До появи біхевіоризму експериментальні психологи вивчали психіку, визначаючи її як свідомий досвід, а основним дослідницьким інструментом були різновиди так званої інтроспекції (самоспостереження). Його ж кредо репрезентувала формула, відповідно до якої предметом психології повинна бути не свідомість, а поведінка, рухові поведінкові реакції – суто об’єктивний феномен, який можна, відповідно, й вивчати за допомогою об’єктивного методу – експерименту (а не шляхом інтроспекції, як це було тривалий час у випадку з феноменами свідомості).
Історики психологічної науки виділяють два різновиди біхевіоризму як такого, враховуючи при цьому певне філософське підґрунтя – методологічний та метафізичний біхевіоризм. Так, методологічні біхевіористи припускають, що психічні процеси та явища – це реальність, однак вважають, що вони недоступні для наукового вивчення. Наукові факти повинні бути публічними й відкритими явищами, такими як рух планет або хімічні реакції, що можуть спостерігатися дослідниками. Свідомий же досвід є сугубо особистим і внутрішнім, інтроспекція може його описати (часто неточно), але при цьому не здатна зробити його публічним і відкритим для загального розгляду. Тому, щоб стати наукою, психологія повинна вивчати лише публічну й відкриту поведінку й відкинути інтроспекцію. Свідомість же, незважаючи на свою реальність та привабливість, з методологічної точки зору, не може бути предметом наукової психології.
Представники метафізичного біхевіоризму висловлювали ще більш радикальне твердження: точно так, як фізика відкинула ідею існування демонів, духів і богів, продемонструвавши міфічність їхнього існування, так і психологи повинні заперечити (як міфологічні) психічні явища та психічні процеси. Це не означало, що такі поняття як «ідея» не мають жодного сенсу, говорили вони, адже таке поняття як «Зевс» теж маж певний сенс, оскільки ми можемо описати Зевса й пояснити, чому люди вірили в нього, не стверджуючи при цьому, що ім’я «Зевс» має стосунок до чогось, що будь-коли існувало. Аналогічним чином ми можемо описати умови, за яких люди використовують «ідею» чи інше ментальне поняття, й пояснити, чому вони вірять в те, що мають розум або душу (психіку), й при цьому маємо всі підстави стверджувати, «ідея», «розум» і подібні їм поняття не мають жодного стосунку до будь-чого, що існує в реальності, за виключенням, може, певних дій і певних стимулів. Оскільки, неможна досліджувати те, що не існує (психіку), психологія має бути біхевіористською, тобто вивчати все те, що реально існує, а саме – поведінку.
Першу главу в літописі біхевіоризму «написав» американський психолог із Колумбійського університету Едвард Торндайк (1874 – 1949), який провів серію експериментів з тваринами (в його експериментах різні тварини – циплаки, коти, собаки могли знайти вихід з так званого «проблемного ящика» та отримати їжу лише тоді, коли приводили в дію спеціальний устрій – тягли пружину, петлю, натискали на педаль тощо). У відповідності до збільшення числа спроб, кількість марних рухів зменшувалась, скорочувався час для знаходження виходу, а тварина, таким чином, навчалася діяти безпомилково. Результати цих експериментів фіксувалися графічно у вигляді так званої
36
«кривої навчення». Її характер давав підстави стверджувати, що тварина діє методом «спроб та помилок», випадково досягаючи успіху, жодних різких падінь кривої, котрі б свідчили про те, що тварина зрозуміла сенс завдання, практично не спостерігалося.
У докторській дисертації «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898) Е. Торндайк довів, що природа інтелекту та його функції можуть бути вивчені й оцінені без звертання до ідей або інших явищ свідомості, тому повноправною сферою психології може стати взаємодія між організмом та середовищем.
Теоретичним лідером біхевіоризму вважають його співвітчизника Джона Уотсона (1878 – 1958), який виклав ідеї біхевіоризму в 1913 році в статті під назвою «Психологія, якою її бачить біхевіорист». «Стимул – реакція» – так прозвучав своєрідний девіз цього теоретичного напряму. Програма біхевіоризму зводилась до кількох чітко сформульованих тез:
предмет психології – поведінка;
поведінка побудована із секреторних та м’язових реакцій, детермінованих зовнішніми стимулами;
аналіз поведінки повинен мати суто об’єктивний характер та обмежуватись, як і в природничих науках, феноменами, що можуть спостерігатися ззовні.
Під час експериментів Дж. Уотсона з формування реакції страху на нейтральний подразник маленькій дитині показували маленького кролика, який, природно, викликав у дитини позитивну реакцію та бажання «поспілкуватися». Але в цей час подавався слабкий подразник електричним струменем, і дитина починала плакати. Вже 3−4 пред’явлення кролика навіть на значній відстані викликало у дитини негативну реакцію (плач). На наступному етапі поява кролика співпадала із частуванням смачною їжею, і поступово спостерігалося згасання негативної реакції: дитина знову намагалася доторкнутися до кролика. Висновок, який було зроблено після цих експериментів – емоційною поведінкою можна керувати.
Ще в молодості Дж. Уотсон переймався ідеєю перетворити психологію в науку, здатну контролювати та передбачати поведінку. Ставши відомим дослідником, він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської програми. За Дж. Уотсоном, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна «виготовити» людину з будь-якими константами поведінки. Тим самим відкидалося значення не тільки вроджених якостей і рис,
ай власних переконань особистості, її установок тощо. Дайте мені, казав Уотсон, дюжину нормальних дітей і специфічне середовище для їх виховання, і я гарантую, що взявши випадково будь-кого з них, я зможу перетворити його на фахівця будь-якого типу – доктора, юриста, артиста, купця або ж крадія та жебрака, незалежно від її таланту, схильностей, здібностей, покликання чи раси його батьків. І дійсно, в експериментах Дж. Уотсона 2−3-х річні діти навчалися рахувати, писати й працювати на друкарській машинці.
Незважаючи на свою тривалу популярність, концепція біхевіоризму викликала багато заперечень, у тому числі пов’язаних із певним спрощенням
37
людської психіки та поведінки, що було неминучим за умов перенесення на них закономірностей, виявлених в експериментах з тваринами. Намагаючись утримати свої позиції, біхевіористи спробували включити до базової (уотсонівської) програми такі категорії, що отримали назву «проміжні змінні» – образ, мотив, психосоціальні відносини тощо, що свого часу привело до появи нового варіанта теорії – необіхевіоризму.
Центральними фігурами необіхевіоризму вважають американських дослідників Едварда Толмена (1886 – 1959), Кларка Халла (1884 – 1952) та Фридеріка Скіннера (1904 – 1990). Кожен із них залишив після себе оригінальну теорію: Е. Толмен є автором так званого «когнітивного біхевіоризму», К. Халл – «гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму».
У пошуках закономірностей поведінки Е. Толмен проводить низку експериментів на білих щурах, оскільки вважає, що закони поведінки є однаковими для всіх живих істот, але найбільш виразно та досконало можуть бути простежені на прикладі елементарних рівнів поведінки. Погоджуючись із положеннями класичного біхевіоризму, він разом з тим заперечував, що можна обмежуватися в аналізі поведінки лише формулою «S – R», ігноруючи тим самим фактори, що відіграють значну роль у «просторі» між ними. Ці фактори, що є по суті елементами свідомості, вчений і називає «проміжними змінними». Е. Толмен наполягав на тому, що поведінка не зводиться лише до формування рухових навичок: організм, поступово опановуючи ситуацію, «вибудовує» пізнавальну (когнітивну) карту того шляху, яким потрібно пересуватися для розв’язання задачі. Гіпотеза Е. Толмена щодо існування когнітивних карт отримала попереднє підтвердження в його лабораторних дослідженнях, коли ним були зафіксовані різке зниження помилок, яких припускалися лабораторні щури при веденні харчової винагороди в раніш досліджений складний лабіринт
(1) та адекватне реагування в дослідженні інсайту й альтернативних шляхів виходу з лабіринту (2).
Подальші експерименти інших вчених неодноразово підтверджували правомірність ідеї формування когнітивних карт. Зокрема, можна згадати дослідження відтермінованої реакції множинного вибору у шимпанзе, дорослої людини та дитини з використанням для цього попарно розташованих 16 контейнерів. До одного з контейнерів кожної пари на очах у всіх зазначених груп піддослідних вкладався певний предмет. Після короткої паузи піддослідним надавалася можливість відшукати схований предмет. Результати виявилися дуже цікавими й дещо несподіваними: так, діти погано виконували завдання, у той час як спроби шимпанзе були навіть більш успішними, ніж у дорослих людей. Коефіцієнт успішності піддослідних-шимпанзе виявився більше 70%, навіть у тих випадках, коли контейнери наповнювались випадковим чином, що дозволяло виключити підказки з боку експериментатора.
Теорія Е. Толмена примусила біхевіористів переглянути погляди на фактори, що впливають на адаптацію організму до середовища. Серед цих факторів особливо треба виділити цільову регуляцію дій живих істот та їхню
38
здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли йшлося про формування рухових навичок.
За образним висловом одного історика психологічної науки, якщо у Е. Толмена людина була «великим білим щуром», то у К. Халла – «маленьким роботом». Інженер за фахом, К. Халл наполягав на тому, що справжня психологічна наука повинна встановлювати загальні закони, з яких будь-які форми поведінки можна вивести як часткові випадки. Тому він намагався надати психології (принаймні, на рівні власної теорії) точності та гармонійності, зазначаючи, що в психології слід висунути декілька загальних теорем, як, наприклад, в геометрії, піддати їх експериментальній перевірці. Як і Е. Толмен, він також переймався пошуком змінних, які б можна було об’єктивно контролювати. Такими «внутрішньопсихічними» чинниками він називав, наприклад, силу навички, потребу (драйв). Якщо Е. Толмен намагався внести до схеми біхевіоризму категорію образу, цілеполягання, то К. Халл – категорію мотивації.
Але найбільш популярною теорією є «оперантний біхевіоризм» або теорія оперантного навчення Ф. Скіннера, якого цікавив у першу чергу процес керування поведінкою. Він визнавав два основні типи поведінки: так звану «респондентну» як відповідь на знайомий стимул (подразник) та «оперантну» поведінку, яка визначається та контролюється результатом, що виникає після нього. Оперант або оперантна реакція, за якою виникає позитивний результат, прагне до повторення, в той час як реакція, пов’язана з негативним результатом, підкоряється протилежній тенденції. Якщо необхідно виробити шляхом підкріплення певну складну реакцію, яка не виникає самостійно саме внаслідок своєї складності, її можна сформувати шляхом виділення її складових частин й підкріплення їх окремо, з тим, щоб у кінцевому підсумку об’єднати їх у складний оперант. Підкріплення операнта не тільки формує топографію поведінки, а й зберігає цю поведінку після того, як був сформований оперант. Підкріплення можуть бути позитивними або негативними: перші посилюють реакцію, негативне підкріплення “підкріплює” реакцію, коли воно відміняється. Негативне підкріплення не є покаранням, усі види підкріплення завжди посилюють поведінку. Покарання використовується задля придушення небажаної поведінки, суть його полягає у відміні позитивного підкріплення чи подачі негативного. Покарання ґрунтується на процедурі обумовлювання негативними підкріпленнями, а покарана людина діє в та способи, які знижують загрозу покарання, а також тими, які не пов’язані з поведінкою, що карається.
Відмінна особливість людини як біологічного виду полягає в тому, що її голосові реакції можуть досить легко обумовлюватися в якості оперантів. У людини існує багато різновидів вербальних оперантів, оскільки її поведінка підкріплюється при посередництві інших людей. Способи підкріплення, що практикуються в певній культурі, складають у сукупності те, що називається мовою. Люди, спілкуючись, «підказують» один одному те, що слід робити. Ми опановуємо більшу частину нашої поведінки саме завдяки таким «підказкам». Ми прислухаємося до порад і застережень, дотримуємося правил та
39
підкоряємося законам, і наша поведінка тим самим здійснюється під контролем наслідків, який в інших випадках не був би таким ефективним. Більша частина нашої поведінки виявляється занадто складною для того, щоб із самого початку здійснюватися без такої вербальної підтримки. Звертаючись за порадою та дотримуючись правил, ми набуваємо більш об’ємний репертуар, ніж це було б можливо лише за рахунок безпосереднього контакту із середовищем нашого перебування.
Реагування як результат підкріплення наслідками відрізняється від реагування в результаті отриманої поради чи дотримання правил і підкоряння законам. Ми не звертаємося за порадою з тієї причини, що після цього виникне певний наслідок: ми робимо це лише в тих випадках, коли дотримання певної поради, отриманої зі схожих джерел, уже мало певні наслідки, що підкріплювались. У цілому люди схильні робити те, що має негайні наслідки, що підкріплюються, а не те, що їм просто порадили зробити.
В історію науки Ф. Скіннер увійшов також як теоретик навчання, який розробив різні програми для навчання та корекції поведінки. Експерименти Ф. Скіннера заклали підвалини програмованого навчання в школах, яке дозволило коригувати процес засвоєння знань розумово нерозвинених дітей та тих учнів, що не встигали опановувати шкільну програму в умовах традиційного навчального процесу. Як і Дж. Уотсону, ідея формування поведінки з певними характеристиками, в яких зацікавлене суспільство, Ф. Скіннеру теж не здавалася утопічною. Він, маючи певний письменницький хист, у 1949 році пише твір із назвою «Walden two», в якому зображує перспективи створення за допомогою техніки оперантного обумовлення нового справедливого суспільства. На думку Скіннера, єдиним чинником соціального середовища, який може реально вплинути на виховання є фахівці з поведінки – планіфікатори, які будуть відбирати ті форми поведінки, що сприяють виживанню та розвитку людських спільнот, створювати умови, необхідні для появи таких форм поведінки й для їх підтримання. При цьому слід відмовитися від методів покарання, розроблених різними соціальними інституціями, а замінити їх позитивними чинниками, що заохочують поведінку.
Ідея твору була, без сумніву, навіяна книгою відомого американського поета та мислителя Генрі Девіда Торо, відомою під назвою “Уолден або життя в лісі” (Walden, or Life in the Woods). Навесні 1845 року 27-річний Торо вирішив поставити експеримент із ізоляції від суспільства, оселившись на два роки, два місяці та два дні у збудованій самим хатинці на березі Уолденського ставку неподалік від містечка Конкорд (штат Массачусетс). Усе необхідне для життя від забезпечував самостійно, розмірковуючи постійно про сенс людського буття, про найбільш раціональні способи суміщення духовної діяльності із забезпеченням мінімуму матеріальних умов для життя. Книга Торо стала культовою у ХХ столітті в зв’язку з загостренням екологічної проблеми та виникненням соціальних рухів за збереження навколишнього середовища, в той час як сучасники поета сприйняли цей твір досить прохолодно (за п’ять років було продано лише дві тисячі примірників).
40