досягається або шляхом зміни уявлення, яке його викликає; або завдяки зменшення суб’єктивної значимості самого дисонансу; або додаванням нової інформації, яка певним чином «примирює» елементи ситуації, що дисонують. Припускалось також, що дисонанс викликає когнітивну активність суб’єкта, спрямовану на його усунення.
Л. Фестінгер вказував на існування певних індивідуальних відмінностей у тому, як саме та якою мірою люди реагують на дисонанс, і припускав існування континуума, який відбиває «толерантність до дисонансу». До того ж в реальності його теорія описувала психологічне, а не формально-логічне протиріччя. Так, для того, щоб для курця внаслідок сприйняття двох тверджень – «Я палю» та «Паління викликає рак легенів» – виник дисонанс, необхідно, щоб саме цей курець боявся захворіти на рак.
Теорія особистісних конструктів була сформульована американським психологом Джорджем Келлі (1905 – 1966) у книзі «Психологія особистісних конструктів» (The psychology of personal constructs). По суті, це когнітивна теорія особистості була зорієнтована, переважно, на прикладне застосування у зв’язку з вирішенням деяких проблем клінічної оцінки особистості та психотерапії. Але на практиці виявилося, що дослідження, які ґрунтувались на цій теорії, мали практичну користь для фахівців у галузі психолінгвістики, експериментальної естетики, крос-культурної психології, аналізу політичної діяльності, соціального сприйняття тощо.
Експліцитний філософський засновок, на якому ґрунтується теорія особистісних конструктів, має назву «конструктивний альтернативізм». Відповідно до цього методологічного принципу, реальність не відкривається нам безпосередньо, а стає доступною в якості предмету такої множини різноманітних тлумачень, які ми в змозі вигадати, або інакше кажучи – у вигляді такої кількості різноманітних конструкцій, яки ми можемо вибудувати. Келлі припускав, що більшість (а може й усі) вживаних нами тлумачень (конструкцій) піддаються постійному виправленню, уточненню, і, в кінцевому підсумку, заміною на більш корисні для нас. При цьому, як стверджував Келлі, люди насамперед орієнтовані на майбутні, а не на минулі (на чому наполягав, наприклад, З. Фрейд) чи сучасні події свого життя (як уважав Ф. Скіннер), також їм притаманна здатність активно формувати уявлення про своє оточення, а не просто пасивно реагувати на нього.
Конструктивний альтернативізм має низку чітких наслідків стосовно того, як людські дії співвідносяться з іншими видами подій. Так, передбачається, що ми маємо здатність репрезентувати події, а не просто реагувати на них, як на стимули (qua stimuli). Номінальний стимул можна часто визначити як суто фізичну подію, однак функціональний стимул визначається тлумаченнями конкретної людини. Назва теорії Келлі походить від назви основної одиниці аналізу – особистісного конструкту, який визначається як двополюсний вимір, що є дихотомічною відмінністю: веселий/сумний, парний/непарний, великий/маленький тощо. Вчений припустив, що кожна людина розвиває унікальну систему ієрархічно організованих конструктів для
46
інтерпретації та антиципації (передбачення) подій. Ці конструкти є основою для встановлення особливостей тих подій, які ми сприймаємо.
В основу своєї теорії Келлі поклав оригінальну аксіоматичну систему, яка складалася із одного-єдиного постулату та одинадцяти висновків з нього, які він назвав короларіями. Відповідно до основного постулату, у психологічному плані процеси будь-якої людини спрямовуються по тих каналах, в контексті яких вона антиципує (передбачає) події. Інакше кажучи, всі психологічні процеси мають антиципаторну природу. Кожен із короларіїв уточнює окремі аспекти цілісного процесу передбачення (про організацію, про діапазон, про фрагментацію, про модуляцію, про індивідуальність, про вибір тощо).
Якщо погодитись із припущенням Келлі про унікальність системи особистісних конструктів кожної людини, то необхідно враховувати, що важливим аспектом міжособистісних відносин буде в такому випадку наша здатність робити висновки про зміст і структуру систем інтерпретацій інших людей. Про це свідчить зміст короларію про соціальність, відповідно до якого, здатність людини відігравати певну роль у соціальному процесі залежить від того, якою мірою одна людина тлумачить процеси тлумачення іншої; а короларій про спільність стверджує, що психологічні процеси однієї людини схожі з психологічними процесами іншої людини тією мірою, якою один індивід спирається на тлумачення досвіду, схоже на те, на яке спирається інший учасник соціального процесу. Схожість людей щодо характеристик їх систем тлумачення може суттєво полегшувати їхню взаємодію та посилювати взаємопорозуміння між ними.
Для оцінки особистісних конструктів Дж. Келлі розробив тест, що має назву «Репертуарний тест рольового конструкта» (Role Construct Repertory Test), а також методику, що відома під назвою «техніка репертуарної ґратки» і вважається версією Реп-теста. Кінцевий результат застосування цих методик – модель конструктів, які людина використовує для того, щоб інтерпретувати свою соціальну дійсність, а також характеристика когнітивної складності (простоти) конструктної системи індивіда. Хоча відносно цієї методики висловлюються зауваження щодо валідності та надійності, вона й зараз з успіхом використовується в дослідженнях розладів мислення хворих на шизофренію, в діагностиці емоційних станів, під час вивчення закономірностей формування феномена дружби, в психотерапії, відомі й випадки застосування Реп-тесту для дослідження споживацької поведінки (критеріїв вибору певного товару).
«Гуманістична психологія» (humanistic psychology) – це одночасно і громадський рух, що зародився в межах психологічної науки, і впливова теоретична перспектива, що витримала випробовування часом. Її засновники прагнули виправити деякий примітивізм біхевіоризму та спрощене, на їхній погляд уявлення про людину представниками психоаналізу, щоб створити психологію, яка б правдиво відбивала людське життя та покращувала б його.
У більшості своїх проявів гуманістична психологія надавала пріоритет людському, а не науковому досвіду, життю, наповненому змістом і втіленому у витворах мистецтва й документальних джерелах минулого та сучасності. До
47
того ж більшість прихильників цієї психологічної течії займалися і займаються психотерапією, яка забезпечує привілейований доступ до людського досвіду, а сама гуманістична психологія завжди була тісно пов’язана з прикладною психологією особистісного зростання.
Усамостійненню гуманістичної психології значною мірою сприяла діяльність багатьох тепер вже класиків американської психології особистості – Гордона Оллпорта, Генрі Мюррея, Гарднера Мерфі, а відлік історії почався з конференції, яка відбулася в 1964 році в м. Олд-Сейбрук (штат Коннектикут) за їхньої участі. Серед відносно нових на цьому заході прозвучали імена Карла Роджерса, Ролло Мейя та Абрахама Маслоу, які з часом стали інтелектуальними лідерами цього руху.
Деякі історики соціальної психології намагаються дослідити вплив на гуманістичну психологію подій 60-х років, зокрема молодіжних і студентських рухів, культури хіпі. Наприклад, зазначаються деякі їхні риси, що були співзвучні ідеям гуманістичної психології – насамперед, індивідуалізм як прагнення до самореалізації, не пов’язуючи себе жодними обов’язками перед іншими людьми; дещо сентиментальна віра в здатність людини до самовдосконалення на тлі зневажливого ставлення до політичних та етичних засобів покращення життя; пошук легкої, але поверхневої близькості з іншою людиною; прагнення жити «тут і зараз» з мінімальним вантажем моральних зобов’язань; ірраціоналізм, який виявлявся в нехтуванні можливостями науки тощо.
Переживши окремі кризові періоди, гуманістична психологія зберегла себе як цілісний напрям сучасної психології й сьогодні ставить перед собою задачі, по-перше, відродити холістичний (цілісний) підхід у дослідженнях особистості; по-друге, сприяти становленню підходу, що віднедавна відомий під назвою «розвиток людини на протязі усього життя» (life-span human development). Прихильники «перспективи часу життя» цілеспрямовано вивчають взаємодію між життям людей в соціальному контексті та під кутом зору історичних змін. Дослідження розвитку людини в перспективі життєвого шляху знову поставило під сумніви припущення щодо сталості психологічних особливостей та детермінуючого впливу раннього дитячого досвіду.
Серед інших теорій, що отримали розвиток у цей період, треба згадати напрацювання Сержа Московічі, який завдяки своїм роботам 70-х років ХХ століття став відомим у науковому світі як один із натхненників «європейського бунту» проти засилля американської позитивістської парадигми у світовій соціальній психології. Свої ідеї із цього приводу Московічі виклав у критичній збірці статей «Контекст соціальної психології»
(«The Context of Social Psychology»), що вийшла друком у 1972 році й досі розглядається як своєрідний маніфест західноєвропейської соціальної психології. Ця публікація заклала підвалини для розвитку досліджень нових об’єктів, стимулювала пошук нових методів та сприяла розвитку теоретикометодологічних засад європейської соціальної психології. Сам С. Московічі став засновником плідного напряму соціальної психології – дослідження соціальних уявлень, у своїх найбільш відомих роботах обстоював ідеї
48
нероздільності психічного та соціального, оскільки, на його думку, психічні феномени («вірування, пристрасті тощо»), значно частіше, ніж це може здаватися, є основою соціального (суспільних структур, інститутів і т. ін.), тому є всі підстави розглядати психологію як підґрунтя соціології. Соціальна ж психологія повинна зосередитися на вивченні культурних процесів, які «відповідають» за організацію знань у суспільстві, за встановлення міжіндивідуальних відносин, за формування соціальних рухів (груп, партій, інститутів), завдяки яким і в яких люди діють та взаємодіють, за кодифікацію міжіндивідуальної та міжгрупової поведінки, яка створює спільну соціальну реальність з її нормами та цінностями тощо.
Американський психолог Карл Роджерс (1902 – 1987) увійшов в історію персонології ХХ століття як автор феноменологічної теорії особистості. Центральне місце в його теорії посідає теза про те, що поведінку людини можна зрозуміти лише в термінах її суб’єктивних переживань, самі люди здатні вирішувати й визначати свою долю, є цілеспрямованими й такими, що заслуговують на довіру та прагнуть самовдосконалюватися. Всі мотиви нашої поведінки, на думку Роджерса, підпорядковуються одному мотиву досягнення майстерності – тенденції актуалізації, вродженому прагненню актуалізувати, зберігати та інтенсифікувати себе.
Як стверджував Роджерс, єдиною реальністю, з точки зору сприйняття людини, є суб’єктивна реальність – особистий світ переживань індивіда. Ми реагуємо на події, що відбуваються, відповідно до того, як ми суб’єктивно їх сприймаємо, інакше кажучи, психологічна реальність феноменів є виключно функцією того, як вони сприймаються людьми. Кожен із нас інтерпретує реальність відповідно до своїх суб’єктивних переживань, а наш внутрішній світ повністю доступний лише нам самим.
Центральне місце в цьому суб’єктивному світі належить Я-концепції (Самості) – важливому персонологічному конструкту Роджерса, розвиток якого залежить від потреби в позитивній увазі, умов цінності та безумовної позитивної уваги. Роджерс називав його «гештальтом, який є доступним для усвідомлення, але не обов’язково таким, що усвідомлюється». Цей гештальт складається зі сприйняття «Я», сприйняття взаємовідносин «Я» з іншими людьми та різними аспектами життя, а також із цінностей, пов’язаних із цим сприйняттям.
На початку нашого життя «Я» регулюється виключно організмічним оціночним процесом, оскільки немовля оцінює свої переживання відповідно до того, чи подобаються вони йому, чи ні. У подальшому структура «Я» формується через взаємодію з оточенням, зокрема, з іншими людьми, дитина поступово стає соціально сприйнятливою, у неї розвиваються когнітивні та перцептивні здібності, а її Я-концепція все більше диференціюється та ускладнюється. Це дає підстави стверджувати, що значною, навіть визначальною мірою зміст Я-концепції залежить від умов соціалізації.
Колега Роджерса по Чиказькому університету Вільям Стефенсон у 1950 році для дослідження Я-концепції розробив методику, що отримала назву «техніка Q-сортування», яку сам Роджерс пізніше почав використовувати для
49
фіксації змін у самосприйнятті його пацієнтів, з якими проводилася психотерапія. Пацієнтові пропонується провести сортування карток з певними твердженнями чи прикметниками, щоб охарактеризувати себе таким, яким він собі вбачається на момент тестування (так зване Я-сортування), а також розкласти ті ж самі картки так, щоб представити свій ідеальний портрет (ідеалсортування).
Коефіцієнт кореляції між двома прийомами сортування дає підстави для висновків щодо відповідності між Я-реальним та Я-ідеальним, інакше кажучи, про ступінь самоприйняття. Було також встановлено, що між самоприйняттям та прийняттям інших людей існує прямий зв’язок: люди, що мають негативну Я-концепцію, не здатні поважати та сприймати цінність інших людей. Самоприйняття значною мірою залежить від умов соціалізації в дитинстві, зокрема від самоприйняття батьків, їхньої самооцінки та ставлення (особливо, матері) до дитини.
Роджерс також розробив принципово новий підхід до психотерапевтичного лікування, який ґрунтувався на менш директивних відносинах з пацієнтом, ніж це традиційно практикувалось у вже існуючих терапевтичних методиках. З точки зору Роджерса, функціонування людини передбачає наявність внутрішніх прагнень до самоактуалізації. Ці тенденції можуть блокуватися різними складностями соціалізації, однак їх можна розблокувати у тих випадках, коли відносини «терапевт – пацієнт» характеризуються безумовним позитивним сприйняттям, правильним емпатичним розумінням, щирістю та повнотою. Пізніше Роджерс дав іншу назву розробленій ним терапії, яка й досі відома як «клієнт-центрована терапія», оскільки передбачає розуміння самоприйняття пацієнта як центральне завдання психотерапевта, утверджує цілісність та унікальність людини.
Тема 1.3. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми
1.Особистість у предметному полі соціогуманітарних наук.
2.Соціалізація як процес формування особистості.
3.Кризи соціалізації.
4.Зміст, агенти та механізми соціалізації.
5.Соціальні статуси та ролі особистості
1.Особистість у предметному полі соціогуманітарних наук
Перш ніж перейти до розгляду найвпливовіших теорій особистості, звернемося до низки питань, пов’язаних, зокрема, із розумінням самого поняття “особистість”, тих процесів, що характеризують тривалий період становлення особистості тощо. В повсякденному спілкуванні ми досить часто вживаємо поняття “особистість”, інколи вкладаючи в нього зовсім різний смисл. Так, найчастіше особистостями ми називаємо історичних персонажів або в чомусь просто неординарних людей. Наведемо для прикладу кілька таких повсякденних тверджень:
50