місце попередніх поколінь в системі соціальних зв’язків, чи не загине суспільство, чи не втратить свої культурні надбання.
Як стверджують фахівці, соціалізація починається з раннього дитинства, триває протягом усього життєвого циклу людини й передбачає залучення значної кількості формальних та неформальних інститутів. В основі соціалізації лежать зв’язки між людьми та засвоєння ними соціальних навичок. Процес соціалізації часто розглядається як органічна єдність двох складових – адаптації та інтеріоризації. Адаптацію можна визначити як свідоме пристосування до соціальних вимог, норм, правил тощо без внутрішнього їх прийняття; на відміну від цього, інтеріоризація – це процес перетворення згадуваних вимог, норм, правил із зовнішніх феноменів в елементи свідомості, в складові внутрішнього духовного світу особистості.
Почасти цей процес залежить від уроджених механізмів та особливостей формування нервової системи, але над усе він визначається тим досвідом, котрий людина набуває протягом життя, тими зв’язками, які вона має з іншими людьми, особливостями мікрота макросередовища індивідуальної соціалізації. Серед відомих дослідників, яку приділяли велику увагу феномену соціалізації, можна згадати Зігмунда Фрейда, Жана Піаже, Джорджа Міда, Чарльза Кулі, Маргарет Мід, Рут Бенедікт, Еріка Еріксона, Лоуренса Кольберга та багатьох інших.
Так, Ж. Піаже, спираючись на ідею існування різних стадій соціалізації особистості, робив акцент на розвитку когнітивних структур психіки й на подальшій перебудові в залежності від досвіду та особливостей соціальної взаємодії, які відіграють вирішальну роль переході з однієї стадії розвитку на іншу. Підкреслюючи активну роль самого суб’єкта соціалізації, Піаже стверджував, що дитина засвоює новий досвід, використовуючи існуючі когнітивні схеми, і в той же час пристосовуючи ці схеми до нового досвіду за допомогою так званого механізму «рівноваги».
Маргарет Мід і Рут Бенедікт досліджували соціалізацію в суспільствах, що знаходилися на різних стадіях суспільного розвитку. Вони вказували на значимість для індивідів переходів від однієї стадії життєвого циклу на іншу, від одного статусу до іншого, зокрема, переходів від дитинства до отроцтва, вивчали засоби впливу культури даного суспільства на характер та результати життєвих змін (переходів).
У процесі соціалізації найчастіше виділяють такі стадії, як раннє дитинство, дитинство та отроцтво, юність, зрілість, старість. Кожен із цих етапів має свої особливості, відіграє свою, особливу роль у формуванні особистості. Так, соціалізація дітей наймолодшого віку (в англомовних джерелах вона має назву «infant socialization»), на думку психологів, має важливе значення з декількох причин. Це насамперед період найбільш інтенсивного росту, тому такі несприятливі впливи середовища, як недостатнє харчування, фізична чи емоційна жорстокість спричиняють більш згубний уплив на дитину, що розвивається, ніж у будь-які інші періоди життя. В той же час «збагачене» середовище розвитку маленької дитини викликає найбільш сильні позитивні ефекти. Власне з наукової точки зору, раннє дитинство цікаве
56
тим, що новонароджений не має досвіду взаємодії з культурою, тому можна спробувати оцінити відносний внесок середовища в його розвиток. Щодо біологічної природи немовляти існувало багато припущень: новонародженого зображували маленьким асоціальним дикуном, якого треба було цивілізувати; «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій оточення залишає свої відбитки тощо. Сучасна психологія характеризує його як активного учасника процесу соціалізації, який наділений від народження специфічними соціальними атрибутами.
Дослідження в сфері вивчення соціалізації розпочали ще соціальні антропологи, яких цікавив зв’язок між культурою та особистістю. На початку 30-х років минулого століття група вчених під керівництвом Едварда Сепіра та Джона Долларда почала вивчати традиційні метод виховання дітей як ключовий момент у розумінні механізму передачі культури.
Загалом було встановлено, що в нормальних межах будь-якої культури, за умов, що дитина народилася здоровою, соціалізація не змінює основних трансформацій, які відбуваються з дитиною в процесі її зростання й просування до позиції члена суспільства, який нормально функціонує. В усіх культурах турбуються про задоволення основних потреб немовляти, оскільки всі діти народжуються безпомічними й не здатні вижити без допомоги дорослих. Усі культури мають систему передписань та заборон, які стосуються догляду за дитиною та її годування.
Однією з найбільш помітних характеристик, що визначають соціалізацію
вранньому дитинстві, є біологічна стать. Із самого моменту народження вона впливає на те, як з дитиною будуть поводитися інші, які основні поведінські відмінності будуть нав’язувати, як будуть визначати Я-концепцію дитини тощо. У той же час визначити внесок соціалізації у формування відмінностей між представниками різної статі у віці до одного року практично неможливо. Деякі дослідники вважають, що міцне підґрунтя для соціалізації пов’язаної зі статтю поведінки закладається ще до народження дитини. В більшості країн світу віддається перевага народженню хлопчика, особливо коли батьки очікують на першу дитину. Щодо подальшого виховання новонародженого, то, принаймні в західних культурах, чоловіки поводяться диференційовано з дітьми різної статі,
втой час як поведінка жінок в більшості аспектів є однаковою по відношенню до новонароджених чоловічої та жіночої статі. Самі ж діти вже у віці приблизно 2,5 років точно знають свою статеву приналежність і відрізняють стать дорослих і дітей.
Суттєва відмінність, що характеризує соціалізацію в цьому віці від подальших періодів – поведінка, яка дуже швидко змінюється. Так, в соціальному, емоційному, когнітивному, руховому й, навіть, морфологічному відношенні діти, які почали самостійно ходити, дуже відрізняються від новонароджених. Незважаючи на культурні відмінності виховання й догляду протягом перших місяців життя, діти виходять зі стадії немовлят спроможними й повністю готовими до того, щоб «перескочити» на наступну стадію розвитку.
Особливу роль в процесі соціалізації на етапі раннього дитинства відіграє мова як невід’ємний елемент культури. Для немовляти соціалізація пов’язана з
57
домовними формами комунікації – попередниками власне мови. Дані психологічних досліджень свідчать, що новонароджений практично з перших моментів свого життя є активним учасником свого лінгвістичного середовища й демонструє тонку здібність до розрізнення звуків мови. Як відомо, функціонування мови передбачає наявність звукової системи, тому новонароджений приходить у цей світ добре «екіпірованим» для того, щоб видавати звуки, які б привертали увагу. Першою формою комунікації новонародженого, рефлекторною за своєю природою, є плач – універсально неприємний сигнал, тому дорослі й намагаються ліквідувати причини, що викликають цю реакцію дитини. Дитину неможна навчити розмовляти до того часу, поки не буде достатньо розвиненою задля цього центральна нервова система. Цікаво, що в різних культурах в процесі навчання маленьких дітей дорослі приділяють різну увагу тим чи іншим аспектам мови. Так, наприклад, носії японської мови та деяких мов африканських народів акцентують увагу на тому, що дитини повинна розуміти те, що їй говорять, але від неї не вимагається відповіді дорослим. У багатьох же країнах дорослі прагнуть активно навчати малюків говорити й вимагають від них відповідної активності. Не менш цікаво, що, незважаючи на ці та деякі інші культурні відмінності мовного виховання, вже у віці 3−4 років практично всі діти стають компетентними у мовному відношенні.
Дані кроскультурних досліджень свідчать, що в більшості культур участь батька у догляді за новонародженим (якщо ця участь узагалі є) дуже обмежена. Якщо ж батько все-таки бере участь у вихованні дітей, він більш активно залучається до догляду за синами, ніж доньками, тому основна частина соціалізації новонародженого проходить по лінії «мати – дитина», і саме мати більшою або меншою мірою вважається особою, відповідальною за успішність соціалізації. Материнська депривація завжди розглядалася як чинник, що дуже шкодить психічному здоров’ю, а так зване «множинне материнство» (multiple mothering) ще й досі викликає сумніви у багатьох фахівців. Значно менше психологічній науці відомо про вплив у цьому віці ровесників і старших дітей як агентів соціалізації. Антропологічні дослідження документально підтверджують практику й користь залучення інших дітей до догляду за новонародженими, але систематичні психологічні дослідження з цього приводу практично відсутні.
Указуючи на активність немовлят у процесах соціалізації дослідники стверджують, що поведінка дітей є соціальною з самого їх народження. Малюк «вчить» своїх батьків тому, як виконувати батьківські обов’язки, перетворюючи просто «жінок і чоловіків» на «батьків і матерів». Етологи стверджують, що у малят тих біологічних видів, представники яких після народження певний час повністю залежать від дорослих, існує багато зовнішніх ознак, що виконують роль релізорів батьківської поведінки та гарантують необхідний догляд за немовлям. Так, поведінка дитини цього віку складається з певної послідовності реакцій, що створюють універсально сприятливі мови для формування відносин «батьки-дитина»: крик, посмішка, смоктання, чіпляння, вокалізація, глядіння та слідування. Немовля постійно подає матері сигнали, які сприяють
58
інтеракції між ними, а радість і посмішка свідчать дорослим, що дитині подобається їхня «компанія».
Трохи пізніше діти цього віку можуть, фактично, брати на себе основну роль у просоціальній поведінці. Перші ігри з дорослими полягають в обміні іграшками («дай – на»), й діти, засвоївши цю просту форму інтеракції, залюбки беруть у ній участь і самі «запрошують» дорослих до взаємодії, тим самим наслідуючи батьківську поведінку.
У багатьох країнах сучасного світу ще одним агентом соціалізації дітей наймолодшого віку є так звані «нематеринські форми догляду за дитиною», поширеність яких значною мірою залежить від міри участі жінок в економічному житті суспільства. Ці форми догляду мають різний ступінь формалізованості: ними може бути догляд найближчих родичів (як дорослих, так і дітей), няні або спеціальні державні чи приватні дитячі дошкільні заклади.
3. Кризи соціалізації
Кожен етап соціалізації має й свої специфічні проблеми, що виявляються в так званих «кризах соціалізації», найбільш ґрунтовну характеристику яких можна знайти в теорії американського психолога Еріка Еріксона (1902 – 1994).
Е. Еріксон народився в 1902 році в Германії. Його батьки розлучилися ще до народження хлопчика, але з часом у нього з’явився новий батько – доктор Теодор Гомбургер, чиїм прізвищем на початку своєї професійної кар’єри молодий науковець підписував перші психоаналітичні статті. Лише отримавши у 1939 році американське громадянство, він обрав батьківське прізвище. На відміну від інших персонологів, про теорії яких буде йтися в цій темі, Еріксон не отримав формальної вищої освіти: спочатку він навчався в «гуманістичній гімназії» в Німеччині, де його улюбленими предметами були історія та мистецтво. Потім юнак кілька років подорожує Європою, віддаючи перевагу відвідуванням музеїв та художніх галерей. У 1927 році Еріксон за рекомендацією свого шкільного товариша влаштовується викладачем у маленьку експериментальну американську школу у Відні. Цю школу заснувала сама Анна Фрейд для тих дітей, чиї батьки навчалися психоаналізу. У цей час Еріксон знайомиться з З. Фрейдом, а також стає кандидатом для занять у Віденському психоаналітичному інституті, продовжуючи вивчати психоаналіз під керівництвом А. Фрейд. У Відні він одружується із канадкою Джоан Серсон і у 1933 році разом із дружиною та двома маленькими синами виїжджає до Копенгагену, намагаючись отримати нове громадянство й допомогти створенню навчального центру з психоаналізу, але стикнувшись із певними перешкодами, емігрує до Сполучених Штатів, оселившись у Бостоні, де вже було створено психоаналітичне товариство. Кілька років Еріксон працює як психоаналітик з дітьми, а у 1936 р. стає викладачем медичної школи Йєльського університету. Два роки потому він бере участь в експедиції до індіанської резервації в Південній Дакоті з метою спостереження за вихованням дітей у племені сіу, і на довгі роки проблеми впливу культури на розвиток дитини стають фокусом його дослідницького інтересу
59
З 1942 року Еріксон обіймає посаду професора психології у відомому Університеті Берклі та стає чи не найвпливовішою фігурою в галузі психоаналізу. Але під час антикомуністичної кампанії, коли він відмовився присягнути на лояльність, вченого було звільнено. На щастя, це не завадило Еріксону представити на суд наукової спільноти свою першу книгу «Дитинство та суспільство» (1950), завдяки якій він отримав світове визнання як провідний фахівець у галузі Его-психології. Його подальша професійна доля була пов’язана з різними американськими університетами, в тому числі, й з Гарвардським. Світ побачила й ціла низка його всесвітньо відомих публікацій, серед яких слід згадати «Інсайт і відповідальність»; «Ідентичність: криза юності»; «Історія життя та історичний момент»; «Ідентичність і життєвий цикл»; «Зрілість» та ін. За психобіографічне дослідження витоків ідеї Ганді про непротивлення злу насильством «Істина Ганді» (1969) Еріксону було присуджено Пулітцерівську премію та Національну книжкову премію в галузі філософії та релігії. До самої смерті вчений продовжував активну діяльність у Центрі Еріксона в Кембриджі.
Хоча Еріксон постійно вказував на те, що його ідеї – це лише подальший систематичний розвиток – з урахуванням нових відкриттів у соціальних і біологічних науках – концепції Фрейда про психосексуальний розвиток, слід відзначити їх чотири важливих відмінності. По-перше, в його роботах акценти суттєво зміщені з Ід на Его, яке є, з позиції Еріксона, основою поведінки людини й автономною структурою особистості, основним напрямком розвитку якої можна вважати соціальну адаптацію. При цьому паралельно відбувається розвиток Ід та інстинктів. Цей погляд на психічну природу людини, названий Его-психологією, радикально відрізняється від раннього психодинамічного підходу тим, що описує людей як більш раціональних і саме тому як таких, що приймають усвідомлені рішення й свідомо розв’язують життєві проблеми. У той час, як Фрейд вважав, що Его бореться, намагаючись вирішити конфлікт між інстинктивними потягами та моральними обмеженнями, Еріксон доводив, що Его – автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги та пам’яті. Людина ж завдяки взаємодії з оточенням у процесі свого розвитку стає все більш і більш компетентною.
По-друге, Еріксон розвиває новий погляд щодо індивідуальних взаємовідносин з батьками й культурним контекстом, в якому існує Сіма. Якщо Фрейда цікавив уплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких формується Его дитини. Він спирається на результати спостережень за людьми, які належать до різних культур, щоб показати: Его неминуче й тісно пов’язане з особливостями соціальних приписів та системою цінностей, що змінюються. По-третє, теорія розвитку Его охоплює весь життєвий простір індивіда (від народження до смерті), у той час як Фрейд обмежився впливом ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням розвитку особистості за межами генітальної стадії. Й нарешті, слід звернути увагу й на відмінності у розумінні природи та суті вирішення психосексуальних конфліктів. Так, метою Фрейда було розкриття сутності та особливостей впливу на особистість несвідомого, а також пояснення того, як рання травма
60