ознакою душевного здоров’я та благополуччя, тому що нерідко допомагають дитині подолати самотність, страх або інші проблеми. Є навіть дані, що діти, які мають умовних друзів, переважають своїх однолітків своїми креативними здібностями та інтелектуальним розвитком. Батькам слід непокоїтися лише в тих випадках, коли їхня дитина повністю живе у вигаданому світі й не здатна підтримувати стосунки з реальними людьми.
Упідлітковому віці особливе місце посідає спілкування з однолітками, які на певний час стають провідним агентом соціалізації. Змістовні відносини з іншими людьми є важливими для всіх аспектів розвитку підлітка, але зв’язки дітей і підлітків з однолітками протягом усього періоду дорослішання розглядаються дослідниками як критичний чинник розвитку та соціалізації. Саме в цьому спілкуванні молоді люди набувають соціальної компетентності, інтерналізують цінності та установки, оволодівають навичками розуміння інших людей, засвоюють знання, які неможливо отримати від дорослих і що не менш важливо – займають власну нішу в своїй субкультурі, де вони комфортно почуваються. Ровесники ефективно пояснюють один одному, наскільки й чому якісь речі є правильними, а інші – ні, якими соціальними знаннями й вміннями треба оволодіти й чому. Група однолітків є також й ефективним каналом передавання моделей доцільної поведінки. Відносини в колі однолітків часто дають можливість задовольнити потребу у соціальному порівнянні. На відміну від взаємодії з дорослими, інтеракції підлітків з однолітками відбуваються частіше, вони також є більш інтенсивними й різноманітними.
Взаємодія з іншими підлітками забезпечує моделі, підтримку та сприятливі умови просоціальної поведінки. Якщо діти сприймають свої ровесників як таких, що прагнуть певних просоціальних дій – до чесності, альтруїзму, співробітництву, поваги до інших людей тощо, вони будуть й самі схилятися до такої поведінки. У той же час, на жаль, різні форми асоціальної (девіантної) поведінки також засвоюються насамперед в дитячому середовищі. Випадки, коли однолітки ігнорують дитину, також спонукають її до агресивних, деструктивних форм поведінки.
Здатність обирати перспективу як одна з важливих умов когнітивного та соціального розвитку також набувається підлітками завдяки спілкуванню з ровесниками. Вона пов’язана з низкою характеристик, наприклад, умінням представляти інформацію в зрозумілому для інших вигляді, конструктивно вирішувати конфлікти, сприяти груповому вирішенню проблеми. В основному саме завдяки взаємодії з однолітками діти позбавляються надмірного егоцентризму й посилюють згадану здатність обирати перспективу.
Також діти потребують конструктивних відносин з ровесниками для того, щоб уникнути самотності, оскільки дорослі можуть лише частково послабити це відчуття, яке час від часу виникає практично у кожної дитини в цьому віці. Досвід багатьох дорослих людей свідчить, що дружні стосунки, які виникли в дитинстві, досить часто зберігаються протягом усього життя, забезпечуючи допомогу та підтримку.
Удругій половині ХХ століття впливовим чинником соціалізації стали засоби масової інформації, зокрема телебачення. Як стверджує відомий
66
американський соціолог Нейл Смелзер, середній випускних школи до моменту її закінчення встигає витратити 15 тисяч годин на перегляд телевізійних передач, «познайомившись» за цей час з 350 тисячами рекламних об’яв і переглянувши історії 18 тисяч убивств. Проблемою також є позасвідомий вплив рекламних матеріалів, який потребує експертизи фахівців, зокрема психіатрів.
Західні дослідники вже багато років вивчають його вплив на глядацьку аудиторію, в першу чергу активно вивчається питання про зв’язок телевізійного насильства та повсякденних проявів агресії. Щодо впливу телевізійної агресії, то дослідниками висуваються, принаймні, три гіпотези.
Відповідно до першої (так званої «гіпотези моделі»), яка спирається на вже відому Вам теорію соціального навчення через спостереження Альберта Бандури, існує безпосередній зв’язок між переглядом агресивних сцен та агресивною поведінкою, яка є результатом звичайного навчення агресивним проявам глядачів, особливо дітей. Жорстокі герої фільмів і мультфільмів є моделями для реального життя. Тому для зменшення проявів повсякденної агресії необхідно скоротити чисельність сцен насильства та замінити їх сценами, які демонструють співробітництво між людьми, підтримку та добрі стосунки взагалі. Цікаво, що у тих випадках, коли на агресивного героя чекає будь-яке покарання, чисельність охочих наслідувати йому значно зменшується.
Інші дослідники (прихильники «гіпотези катарсису»), навпаки, вважають, що, переживши разом з агресивним телегероєм напружені сцени, людина відчуває значне послаблення власних агресивних проявів та намірів. Якщо на початку перегляду агресивних епізодів під час експериментів у піддослідних зростав ступінь активації організму (посилення ритму серцебиття та дихання), то по їх закінченні чутливість до сцен жорстокості значно зменшувалась і на рівні фізіологічних реакцій, і на ціннісно-поведінковому рівні, перетворюючись у байдуже ставлення до жорстокості як такої. В реальному житті наслідком постійного перегляду програм і фільмів з демонстрацією агресії та жорстокості є звикання та примирення з їх повсякденними проявами.
Відповідно до третьої – так званої «гіпотези каталізатора», жорстокі сцени можуть ставати стимулом для проявів імпульсів агресивності лише у певної частини людей, в яких залежно від їхніх особистісних рис телеагресія та теленасильство «відключають гальма» (як каталізатор, що прискорює хімічну реакцію). Суперечки навколо впливу телебачення не вщухають й досі, а останнім часом до них додалися ще й неоднозначні оцінки впливу комп’ютерних ігор та різних форм Інтернет-спілкування на формування особистості, її психічне та фізичне здоров’я.
Дорослі люди, активно включені в трудову діяльність, відчувають на собі насамперед потужний уплив професійного середовища, в якому реалізується цей вид діяльності. В сучасних технологічно розвинених суспільствах відсутні такі чіткі ознаки вступу у фазу дорослості, як, наприклад, посвячення та ініціації, поширені і примітивних суспільствах.
У періоді дорослості найчастіше виділяють три етапи – ранню, середню та зрілу (пізню) дорослість. Незважаючи на те, що цей період включає майже дві третини нашого життя, він є найменш дослідженим серед інших вікових
67
періодів. Характерною особливістю розвитку дорослих є значний уплив на нього не «універсального біологічного годинника», який надає стрімкості розвиткові особистості, а «соціальний годинник», що робить наше життя особистісно унікальним та неповторним. До того ж зміни в період дорослості мають більш поступовий та закономірний характер, при цьому вони є важливими для безперервного розвитку, незалежно від того, приносять вони людині радість чи смуток.
Власне поняття «соціалізація дорослих» оформлювалося в 50-ті роки минулого століття, паралельно з тим, як все більше дослідників доходило висновку про те, що соціалізація не припиняється за межами юності. Соціалізацію дорослих почали розглядати як послідовність соціальних ролей, які засвоюються на основі важливих подій життя, виділяючи дві тенденції, що характеризують цей етап соціалізації особистості. Так, з одного боку, спостерігається просування від життєвої орієнтації на зовнішній світ до внутрішнього життя (interiority), яке знаходить прояв у тому, що з роками людина все більше й більше покладається на внутрішню систему переконань, стаючи більш своєрідною й самоактуалізуючись. З іншого, після досягнення середини життя відбувається поступова інверсія гендерних ролей: чоловіки стають більш пасивними й турботливими, а жінки – більш владними та діяльними. В умовах стресу люди зрілого віку не втрачають бадьорості духу, допомагають іншим, думають про майбутнє та не поспішають реагувати на поточні неминучі конфлікти.
Особливості соціалізації людей більш старшого віку мають своє, іноді «негативне забарвлення», оскільки життя цієї вікової групи складається більше зі втрат, ніж надбань, загострюється проблема самотності у зв’язку зі смертю друзів чи шлюбного партнера, погіршується здоров’я, багатьох починають пригнічувати думки про смерть та втрату сенсу життя. Усвідомлення того, що життя не вічне, примушує людину цього віку «поспішати» жити, погіршується не тільки загальне самопочуття, а й деякі психофізіологічні показники (знижується швидкість рухів, мислення, послаблюється короткотермінова пам’ять тощо), хоча в той же час уміння розмірковувати та роздумувати продовжує вдосконалюватися.
Механізми соціалізації (насамперед це стосується формування особистості дитини) дають приблизну картину того, як відбувається цей процес. На думку З. Фрейда, основними з них є, по-перше, імітація, яка передбачає усвідомлене прагнення дитини копіювати, наслідувати певну модель поведінки (батьків, вихователів, вчителів або інших дорослих чи навіть ровесників, стосовно яких у дитини сформувалося позитивне емоційне ставлення); по-друге, ідентифікація як засвоєння батьківської поведінки, установок і цінностей як своїх власних, наприклад, може йтися про професійний вибір чи статеворольову ідентифікацію. Психологи – представники психоаналітичного напряму взагалі вважають ідентифікацію найпершим проявом емоційного зв’язку з іншими людьми. Негативним механізмом соціалізації, який забороняє певну поведінку чи придушує її, З. Фрейд називав почуття сорому та провини.
68
У певних життєвих ситуаціях виникає потреба в так званій «ресоціалізаціі», яка передбачає засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість тих, що недостатньо засвоєні або застаріли. Таким випадком може бути, наприклад, ситуація з опанування в дорослому віці суттєво нової професії або принципова зміна соціокультурного оточення (наприклад, переїзд до іншої країни) чи, як вважають деякі дослідники, навіть психотерапія, що сприяє формуванню нової, цілісної особистості, змінює життєві цінності та установки людини.
5. Соціальні статуси та ролі особистості
Кожна людина, навіть ще зовсім маленька, виконує в своєму житті багато функцій. Виконання цих функцій накладає певні обов’язки та дає людині певні права. Соціальні функції особистості, обов’язки та права, що слідують з них, визначають так званий статус особистості, в якому зафіксований перелік тих соціальний дій, які, з одного боку, повинен виконувати член суспільства, а з іншого – в статусі міститься й перелік тих умов, дій, які повинні бути надані індивіду для реалізації своєї діяльності.
Оскільки людина виконує в суспільстві одночасно багато функцій, то вона має й багато статусів, і це справедливо по відношенню навіть до дитини. Так, наприклад, хлопчик 7−8 років може мати в сім’ї статуси сина, онука, брата, племінника; у школі – статус учня, а у позашкільному спілкуванні – незамінного воротаря футбольної команди, й нарешті – друга для своїх ровесників.
Виділяють декілька видів статусів:
генеральні (загальні, рос. – всеобщие): статус людини з усіма її правами й обов’язками або статус громадянина певної держави;
приписані (рос. – предписанные), до яких належить наша національна приналежність, соціальне походження, статус мешканця конкретного населеного пункту тощо;
набуті (рос. – приобретенные, достигнутые) або ті, яких ми досягли, й тому вони пов’язані, наприклад, з професійною діяльністю (вчитель, лікар, підприємець тощо) або з особистим життям (чоловік, дружина тощо);
формалізовані (наприклад, керівник підприємства) та неформалізовані (“душа” дружньої компанії).
Різні статуси мають і різну цінність у суспільстві, завдяки чому виникає питання про престиж, престижні (або непрестижні) професії, посади тощо. Статус дуже суттєво впливає на сприйняття людини людиною.
Коли ми щось напевно знаємо про статус особистості, то очікуємо від неї також і відповідних дій та вчинків, вважаємо, що їй мають бути притаманні ті чи інші риси, що будуть допомагати їй виконувати ті функції, які пов’язані з даним статусом. Інакше кажучи, ми очікуємо на певну поведінку, яка в нашій свідомості пов’язується з конкретним статусом. Ця певна поведінка, яка є типовою для носіїв даного статусу, отримала назву “соціальна роль” і є по суті моделлю поведінки, яка об’єктивно задається позицією особистості в системі
69
суспільних відносин і міжособистісних стосунків. Якщо соціальний статус – це конкретні права та обов’язки, більша частина яких, як правило, зафіксована юридично (окрім прав та обов’язків, пов’язаних з неформальним статусом), то соціальна роль – це певні норми поведінки для носія певного статусу, виконання яких контролюється насамперед громадською думкою. Зміст, який люди вкладають в очікування відносно змісту соціальної ролі, багато в чому залежить від культурних традицій суспільства. Існування соціальних ролей і статусів особистості дає підстави для формулювання такого суто соціологічного визначення особистості як соціально-типової характеристики людини, як сукупності соціальних ролей, що визначаються соціальним статусом (становищем у суспільстві).
Але завжди й статусні функції, й перелік вимог щодо соціальної ролі не несуть у собі практично жодних елементів особистісного плану. Це певні узагальнені вимоги для цілих груп людей, але саме завдяки тому, що ми з вами виконуємо певні функції, дотримуємося певних правил, намагаємося виправдати очікування інших людей, стає можливою взаємодія між членами суспільства, наявність системи соціальних зв’язків, які дозволяють суспільству існувати як певній цілісності.
Узв’язку з існуванням у однієї людини великої кількості статусів час від часу виникає питання про головні та другорядні статуси. Тут важливо, швидше за все, те, що людина сама собі обирає в якості головного статусу, а що вважає таким держава, суспільна думка, традиції, інші люди тощо. На цьому ґрунті достатньо часто виникають конфлікти, драматичні протиріччя в долях окремих людей. Так, наприклад, за певних умов расова чи національна приналежність можуть відігравати більш вирішальну роль (стають перешкодою) у кар’єрі людини, ніж її професійні якості. Різноманіття соціальних ролей особистості призводить до так званих рольових конфліктів, коли виникають протиріччя, наприклад, між функціональною доцільністю рольових приписів та соціокультурними рольовими очікуваннями, між різними трактуваннями соціальних ролей з боку особистості та її оточення (типовий приклад – прагнення багатьох сучасних жінок виконувати одночасно ролі матері, дружини, жінки та професіонала), між індивідуально-особистісними особливостями розуміння сутності певної соціальної ролі тощо. Але, як правило, в конфлікті ролей перемагає та, яка в даній ситуації є більш вагомою, значущою для самої людини.
Загалом же статуси та соціальні ролі утворюють своєрідний механізм, завдяки дії якого кожна людина стає часткою (у позитивному сенсі цього слова) того чи іншого суспільства, носієм його культури тощо.
Слід зазначити, що особистість дійсно дуже “чутливо” реагує на вимоги, стандарти, які існують у суспільстві, на очікування щодо своєї поведінки. І будь-яка соціальна група, до якої ми належимо, достатньо жорстко контролює, щоб поведінка членів цієї групи відповідала певним нормам і стандартам.
Учому все-таки виявляються незалежність та автономність особистості в умовах рольової поведінки в суспільній взаємодії? По-перше, хоча людина повинна робити вибір з наявних статусів та ролей, вона має право обрати свої
70