повернутися у свідомість. Фрейд описував два типи витіснення: первинне витіснення та власне витіснення (або вторинне виштовхування). Перший тип цього механізму психологічного захисту забезпечує «відмову в доступі у свідомість» матеріалу, який загрожує особистості внутрішнім дискомфортом, завдяки чому може скластися враження, що людина взагалі не сприймала такий матеріал. У другому випадку, вже перебуваючи у свідомості конфліктний матеріал витісняється, й людина перестає будь-що знати про нього.
Механізм проекції як різновид психологічного захисту полягає в приписуванні іншим людям власних, переважно таких, що соціально не схвалюються, думок, намірів, почуттів. Коли негативні риси не усвідомлюються індивідом, але приписуються іншим людям, ми маємо справу з класичною проекцією як механізмом психологічного захисту, на існування якого звернув увагу Фрейд. Подальші дослідження дозволили виділити ще декілька різновидів проекції, серед яких найчастіше називають аутистичну, атрибутивну, раціональну, комплементарну тощо. Наприклад, за умов дії атрибутивної проекції людина усвідомлює існування у себе певної риси й тільки потім, не усвідомлюючи цього, приписує її іншій людині. Якщо когось пригнічує усвідомлена наявність у нього небажаної особистісної риси, то проекція її на людей, яких така особа любить або поважає, дає можливість переоцінити цю рису й тим самим зробити її наявність у себе менш проблемною. При комплементарній проекції людина теж усвідомлює якусь свою особливість або своє почуття, вбачаючи причину цього в інших людях. Так, відчуваючи страх, ми вважаємо інших людей небезпечними чи ворожими. Захисна функція комплементарної проекції полягає в тому, що вона допомагає людині бачити навколишній світ співзвучним своїм почуттям і вчинкам, виправдовуючи їх.
Власне раціоналізація як механізм психологічного захисту є псевдорозумним поясненням людиною своїх бажань, вчинків, невдач, що в дійсності викликані причинами, визнання яких загрожувало б особистості втратою самоповаги, зниженням самооцінки. Суть цього механізму якнайкраще передає, наприклад, ситуація, описана у відомій байці І. А. Крилова «Лисиця та виноград».
У випадку дії механізму регресії людина «повертається» на більш ранню стадію розвитку або до більш примітивних («дитячих») форм поведінки. Доросла людина намагається поводитися так, як поводилася колись в дитинстві, досягаючи певної мети або отримуючи бажане (наприклад, тупотіти ногами, вередувати, плакати тощо). Цей механізм підключається тоді, коли наше «Еґо» не може прийняти реальність такою, якою вона є, або тоді, коли вимоги «Супер-Еґо» здаються особистості занадто складними. Вважається, що часте звертання до цього механізму характеризує незрілу, інфантильну, як правило, невротичну особистість, оскільки більш зріле «Еґо» виробляє й більш специфічні механізми психологічного захисту. Фрейд виділяв два типи регресії. При регресії об’єкта фрустрована людина, яка опинилась перед неможливістю отримання задовільнення від об’єкту (чи особи), може повернутися назад, щоб отримати його від об’єкта (чи особи), від яких вона отримувала його раніше.
76
Наприклад, покинутий коханець може шукати уваги своїх колишніх партнерш або навіть своєї матері. При регресії потягу (рос. – регрессии влечения) індивід, фрустрований при спробі отримати задоволення від реалізації одного потягу, може отримати його завдяки діяльності, спрямованій на реалізацію іншого.
Заперечення (рос. – отрицание) іноді розглядається як окремий вид витіснення й спостерігається насамперед тоді, коли людина не визнає існування ситуацій, які несуть тривогу, завдають емоційного болю, а поводиться так, ніби нічого не сталося (наприклад, у випадку смерті близької людини). У такому випадку людина не реагує на ті аспекти ситуації, якусь несуть їй психологічну загрозу, змінюючи тлумачення ситуації таким чином, щоб сприймати її як менш загрозливу. Заперечення відрізняється від витіснення насамперед тим, що людина вибірково сприймає й по-іншому інтерпретує те, що переживає, а не зтирає його сліди в свідомості.
Реактивне утворення (формування реакції) є заміною неприйнятної поведінки прямо протилежною, це перебільшення якогось одного емоційного аспекту ситуації для того, щоб з його допомогою подавити протилежне переживання. Наприклад, перебільшена любов матері до дитини й надмірна турбота про неї може бути засобом перетворення та подолання соціально неприпустимої ненависті, зокрема, у випадку, коли ця дитина була небажаною. Фрейд стверджував, якщо існує можливість повернення в свідомість витісненого загрозливого матеріалу, людина може намагатися посилити витіснення, поводячи себе діаметрально протилежно змісту витісненого матеріалу. Наприклад, якщо людині загрожують витіснені гомосексуальні потяги, то для посилення їх витіснення вона може включитися в надмірну гетеросексуальну діяльність. Аналогічним чином, щедрість може інтерпретуватися як захист від скупості, а чистоплотність – як захист від неохайності. Така контрмотивована поведінка розглядається як реактивне утворення.
Сублімація, як уже зазначалося, є формою психологічного захисту через десексуалізацію первинних імпульсів і перетворення їх у соціально прийнятливі форми активності, які дають людині можливість відчувати цілком «легітимне» задоволення, наприклад, у творчу діяльність. На думку Фрейда, в цьому випадку відбувається переведення енергії інстинктивного, сексуального чи просто агресивного імпульсу в соціально прийнятливе та таке, що схвалюється самою особистістю, річище. Йдеться насамперед про усі види творчості (літературну, музичну, художню тощо) та професійну діяльність.
Охарактеризовані механізми психологічного захисту відомі ще з публікацій З. Фрейда. Подальші дослідження захисних механізмів дозволили виділити та описати ще декілька з них. Так, можна згадати про ізоляцію як спосіб пригнічення почуттів, пов’язаних із певною думкою; як своєрідне «відділення» афекту від інтелекту, коли неприємні емоції блокуються, так що зв’язок між якоюсь подією чи раціональним її змістом, з одного боку, і емоційним забарвленням – з іншого, у свідомості відсутній. У цьому випадку раціональні компоненти психічного життя (думки та ідеї) перебувають на рівні свідомості, а почуття, емоції, що їх супроводжують, немов би відокремлюються
77
та залишаються поза межами свідомості. Людина, чий психічний стан знаходиться під упливом цього механізму психологічного захисту, здається беземоційною, нечутливою, занадто раціональною тощо. Ще один різновид – ритуалізація як механізм психологічного захисту – це підкреслено прихильне («ритуальне») ставлення до людей і подій і всього, що з ними пов’язано.
У наступного різновиду психологічного захисту – заміщення – виділяють два типи. Перший, відомий як заміщення об’єкту, діє в тих випадках, коли людина виявляє до однієї особи чи об’єкту почуття, яке в дійсності вона відчуває зовсім до іншого. Наприклад, людина, що розлютилася на свого начальника, може спрямувати свою агресію на когось із членів сім’ї, або чоловік, який втратив дружину, буде щедро віддавати свою любов дітям.
При другому типі заміщення, людина переміщує енергію, пов’язану з одним почуттям, на інше почуття й тим самим висловлює почуття, що відрізняється від того, що було спочатку. На відміну від заміщення об’єкту, при якому почуття залишається, а змінюється лише “мішень”, у даному випадку “мішень» залишається, а заміщується почуття. Найбільш типовим прикладом є заміщення сексуального й агресивного драйву. Енергія, пов’язана із сексуальним збудженням, заміщується, набуваючи форму агресії, у той час як енергія, асоційована з агресивними імпульсами, починає виявлятися в сексуальній активності. Зміна почуттів дозволяє людині послабити базовий потяг, виражаючи його у більш прийнятливій формі.
Деякі автори такий механізм соціалізації як ідентифікація пропонують за певних умов теж вважати формою психологічного захисту. Йдеться насамперед про ті випадки, коли ідентифікація є захистом від об’єкта, що викликає страх, шляхом уподоблення йому. Завдяки ідентифікації, людина немов би “запозичує” особистісні характеристики (особливості поведінки, атитюди тощо) іншої людини. Захисна ідентифікація може переслідувати дві цілі. З одного боку, якщо задоволення певної потреби вважається людиною занадто небезпечним, вона може ототожнювати себе з будь-ким, кому це вдається, й таким чином отримувати задоволення. З іншого боку, ідентифікація з небезпечною людиною створює видимість власної сили, знижуючи почуття ранимості. Такий тип захисної ідентифікації часто визначається як ідентифікація з агресором.
Коли людина вважає себе в певному відношенні гіршою за інших, вона може намагатися подолати почуття неповноцінності й пов’язану з ним тривогу, докладаючи додаткових зусиль, щоб досягти успіху в тій сфері, де вона відчуває свою неповноцінність. Така поведінка отримала назву «компенсація». Її захисна роль детально описувалась в роботах видатного психолога та психотерапевта Альфреда Адлера, про теорію якого буде йтися далі в цій темі курсу.
Загалом сучасний психоаналіз налічує більше двадцяти видів захисних механізмів, які відрізняються ступенем ефективності та зрілості, сферами дії тощо. Неоднозначним є й ставлення сучасної психології щодо «корисності» психологічного захисту, оскільки практично в усіх випадках особистість, яка знаходиться під упливом дії механізмів психологічного захисту, живе в
78
ілюзорному, нереальному світі, не вирішуючи до кінця жодної з проблем, що постають перед нею.
Основною рушійною силою розвитку окремої особистості та всього суспільства й загалом історії людства, на думку Фрейда, є лібідо. Це одне з ключових понять психоаналізу, яке в ранніх роботах ученого означало психічну енергію, що лежить в основі всіх сексуальних потягів індивіда, що й досі помилково дає підстави деяким сучасним авторам ототожнювати лібідо із сексуальністю. Пізніше Фрейд розглядав це поняття як синонім інстинкту життя (Еросу).
Етапи, які проходить особистість у своєму розвитку, відрізняються один від одного засобом задоволення лібідо. Якщо ж лібідо не задовольняється або задовольняється неадекватним способом, людина ризикує залишитися на цій стадії й у неї фіксуються певні особистісні риси. Як стверджував Фрейд, розвиток особистості розпочинається з народження й завершується у підлітковому віці, а в цілому її формування відповідає психосексуальному розвитку людини. Психоаналітичні або психосексуальні стадії – це стадії психосексуального розвитку, описані Фрейдом для пояснення процесу формування особистості через зміни власне біологічного функціонування людини. На думку вченого, існують чотири універсальні стадії – оральна, анальна, фалічна та генітальна. Дві останні психосексуальні стадії відокремлені одна від одної латентним періодом, який, строго кажучи, не є окремою стадією. Фрейд вважав, що перші три стадії, які він назвав прегенітальними, мають вирішальну роль у формуванні структури характеру дорослої людини.
Оральна стадія припадає на перший рок життя дитини. Завдяки діям, пов’язаним із ротом, немовлята отримують своє перше постійне джерело задоволення, й таким чином ротова зона стає місцем зачаточного психосексуального задоволення. Фіксація на цій стадії (через незадоволення лібідо) може сприяти розвитку саркастичної, схильної до суперечок і ворожості дорослої особистості.
Анальна стадія пов’язана з віковим періодом приблизно до трьох років. У цей час дорослі намагаються привчити дитину контролювати природні прояви організму (привчають до горшка), тим самим передаючи їй перший досвід необхідності дотримання соціальних заборон. Фрейдисти вважають, що такий метод приучення до відправлення природних потреб прокладає шлях для розвитку продуктивності й творчості дорослих.
Геніталії дитини стають головною ерогенною зоною на фалічній стадії психосексуального розвитку, яка припадає на 4-й і 5-й роки життя дитини. В цей період, як правило, діти виявляють інтерес до анатомії свого організму, до питань, пов’язаних із народженням дітей і сексуальними відносинами. Але, найважливішим, на думку Фрейда, на цій стадії є формування перших дитячих комплексів – Едипова комплексу та комплексу Електри, оскільки кожна дитина несвідомо прагне володіти одним із батьків протилежної статі й одночасно позбавитися того з батьків, з ким вона має одну стать. Цей конфлікт в нормі завершується ідентифікацією дитини з останнім (хлопчик ідентифікує себе з батьком і бере на себе чоловічі ролі, дівчинка – матір’ю, обравши на майбутнє
79
ролі матері й дружини). З позиції психоаналітичної теорії, невдала спроба вирішити цей конфлікт сприяє в подальшому появі багатьох психологічних порушень розвитку особистості.
Як тільки вирішується Едипів комплекс, припускається, що дитина переходить у латентний період, який триває приблизно від 6 до 12 років, коли статевий інстинкт у певному сенсі «дрімає», а психічна енергія спрямовується на несексуальні види діяльності, наприклад, на навчання та заняття спортом. Однак із настанням пубертату (періоду статевого дозрівання) генітальна сексуальність прокидається знову, й починається генітальна стадія психосексуального розвитку. У цей час нарцистичні прагнення значною мірою трансформуються й зливаються з пошуком гетеросексуальних відносин. Тип дорослої генітальної особистості як успішний продукт психосексуального розвитку характеризується здатністю до зрілого гетеросексуального кохання, турботливим ставленням до інших і продуктивним життям у суспільстві.
Не менш цікавою є та частина вчення З. Фрейда, яка є своєрідною відповіддю на питання про те, що й чому обмежує людину в проявах її вроджених біологічних інстинктів. Вибудовуючи систему пояснень та аргументації своєї позиції, Фрейд звертається до першоджерел культури, до історичного моменту виникнення релігійних вірувань, що дозволило йому дати оригінальну трактовку таких важливих питань, як генеза та призначення культури, співвідношення природного та культурного в особистості, витоки моралі тощо.
Досліджуючи повсякденність деяких племен, яким ще вдалося зберегти патріархальний устрій, Фрейд робить відкриття: в усіх цих племенах діє система моральних заборон, які регламентують важливі прояви життя. Особливе місце в цій системі належить своєрідним тотемічним символам, на які передусім поширюються заборони знищення або осквернення. На прикладі цих племен учений намагався зрозуміти, як фактично біологічне стадо перетворюється на суспільний організм, в якому важливу роль відіграють моральні обмеження – табу; як спеціальні обряди, що не мають власне біологічного сенсу для людини як природної істоти, поступово перетворювались на ритуальні дії, в символи-прообрази, які оберігали від небезпеки, допомагали перемогти ворога тощо. Поступово частина табу була кодифікована нормами звичайного права, інша, більш чисельна, увійшла до релігії у вигляді рудиментів заборони, порушення якої співвідносилося з поняттями гріха та божого воздавання.
Проникнення у сутність табу, в природу їх виникнення та закономірності поширення дозволило Фрейду розробити власну версію виникнення культури. Засновник психоаналізу намагався розкрити ґенезу культури через механізм витіснення в підсвідоме тих думок, почуттів, поведінки людей, які не схвалювались спільнотою або призводили до її загибелі. Задля утримання їх від «виходу на поверхню» була необхідна енергія. Ця сублімована енергія, на думку Фрейда, і створила цивілізацію, культуру як таку – усе те, чим людське життя відрізняється від життя тварин. Культура демонструє два своїх прояви: по-перше, вона охоплює всі набуті людством знання та вміння, які дають
80