архетипи, повинні бути виражені гармонійно, не порушуючи загального балансу, щоб не гальмувався розвиток особистості у напрямку самореалізації. Якщо ж ці необхідні атрибути залишаються нерозвиненими, як наслідок ми можемо мати справу з однобічним ростом і функціонуванням особистості.
Самість є центральним архетипом особистості, навколо якого концентруються всі психічні якості людини, це суб’єкт її цілісної психіки. Самість прагне поєднати різні частини душі так, щоб вони взаємодоповнювали одна одну. В процесі психотерапії, за задумом Юнга, лікар допомагає пацієнтові зрозуміти себе, повернути втрачену цілісність. Якщо наше «Я» – це суб’єкт свідомості особистості, то Самість – суб’єкт цілісної психіки людини. Коли ми досягаємо інтеграції всіх аспектів душі, то відчуваємо єдність, гармонію й цілісність, то розвиток Самості є й головною метою людського життя. Основним символом архетипу є так звана мандала та її чисельні різновиди (абстрактне коло, німб святого тощо). Цілісність та єдність особистісного «Я», символічно виражені в завершеності фігур на кшталт мандали, можна знайти у снах, фантазіях, міфах, у релігійному та містичному досвіді. Юнг вважав, що релігія є великою силою, яка сприяє прагненню людини до цілісності й повноти. У той же час, гармонізація всіх частин душі – складний процес. Істинної урівноваженості особистісних структур, стверджував він, досягти неможливо, принаймні, до цього можна прийти не раніше середнього віку. Більш того, архетип Самості не реалізується доти, доки не настане інтеграція й гармонія всіх аспектів душі, свідомих і несвідомих. Тому досягнення зрілого «Я» вимагає сталості, наполегливості, інтелекту й великого життєвого досвіду.
На відміну від Фрейда, який надавав особливого значення раннім рокам життя як вирішальному етапу у формуванні моделей поведінки дорослої особистості, Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, як еволюцію протягом усього життя. Не акцентуючи увагу на соціалізації в дитинстві, він разом із тим не поділяв поглядів Фрейда відносно того, що визначальними для поведінки людини є лише події минулого (особливо психосексуальні конфлікти). З позиції Юнга, самореалізація через постійну творчу діяльність сприяє більшій тривалості життя. Людина постійно набуває нові знання, досягає нові цілі й реалізує себе більшою мірою. Він вважав дуже важливою таку життєву ціль, як досягнення Самості, яке є результатом прагнення різних компонентів особистості до єдності й цілісності.
Процес досягнення Самості, знаходження гармонії отримав у теорії Юнга назву «індивідуація», а прагнення до розвитку індивідуально-особистісних якостей, на думку Юнга, апріорно закладено в природі людської істоти. Тому будь-яку затримку, перешкоду на шляху індивідуації Юнг розглядав як нанесення значної шкоди індивідуальній життєдіяльності. Вчений висуває тезу про необхідність створення таких умов соціального буття, за яких процес психологічної інтеграції особистості здійснювався б природно й вільно, тобто йшлося про наявність таких соціальних норм, які б не протирічили розвитку особистості, бо інакше ми будемо мати справу не з Самістю, а з Персоною.
86
Таким чином, індивідуація – це досягнення символу Самості, який характеризує найвищу позицію духовного розвитку людини, центр переплетіння несвідомих та свідомих змістів людської психіки, той загальнозначимий ідеал, який межує з поняттям Бога (в нас самих). У Самості поєднані всі архетипи несвідомого, індивідуально-особистісних та колективних уявлень, природних та надприродних сутностей. В уявленні Юнга образ бога (це відрізняє його від ортодоксальних релігійних трактувань) уособлює собою символічне відбиття певного психічного стану людини. Для Юнга це означало, що кожна людина може мати свого бога, свою власну релігію, свою систему цінностей, яка допомагає орієнтуватися в житті. Тому завдання аналітичної психології він вбачав у тому, щоб допомогти людині усвідомити (уточнити) сенс та мету свого життя, розкрити символічний зміст підсвідомого, «пробудити» образ бога, який прихований в колективному несвідомому та сприяти природному шляху процесів індивідуації.
Вагомим внеском Юнга в психологію вважаються й описані ним дві основні спрямованості або життєві установки – екстраверсія та інтроверсія. На його думку, обидві орієнтації співіснують в особистості одночасно, але лише одна, зазвичай стає домінантною. В екстравертній орієнтації виявляється спрямованість інтересу на зовнішній світ та інших людей, екстраверт – дуже рухливий, комунікабельний, легко встановлює відносини, зовнішні чинники є для нього рушійною силою. Інтроверт, навпаки, занурений у внутрішній світ своїх думок, почуттів і життєвого досвіду. Він стриманий, прагне до самітності, його інтерес зосереджений на ньому самому. В ізольованому вигляді екстравертованої та інтровертованої орієнтації не існує, вони зазвичай співіснують, але знаходяться в опозиції одна до одної: якщо певна з них виявляє себе як провідна й раціональна, то інша виконує роль допоміжної та раціональної. Результатом комбінації домінуючої та допоміжної его-орієнтації є особистості, чиї моделі поведінки визначені та передбачувані.
Трохи пізніше Юнг доходить висновку, що за допомогою цієї пари протилежних орієнтацій неможливо достатньо повно пояснити всі відмінності у ставленні людей до світу, тому він розширює свою типологію, включивши до неї чотири психологічні функції – мислення, відчуття (рос. – ощущения), почуття (рос. – чувства) та інтуїцію. Мислення й почуття Юнг відніс до розряду раціональних функцій, оскільки вони дозволяють створювати судження про життєвий досвід. Тип, який мислить (рос. – мыслящий тип), судить про цінності тих чи інших речей, вдаючись до логіки та раціональних аргументів. Протилежна мисленню функція – почуття – інформує нас про реальність мовою позитивних чи негативних емоцій. Тип, у якого домінують почуття (рос. – чувствующий тип), фокусує свою увагу на емоційному боці життєвого досвіду й оцінює факти й явища в категоріях “поганий чи хороший”, “приємний чи неприємний”, “цікавий чи нудний” тощо. Коли мислення виконує домінуючу функцію, особистість орієнтована на побудову раціональних суджень, мета яких – визначити, чи є досвід, що оцінюється істинним або хибним; коли ж провідною функцією є почуття, особистість формулює судження щодо того, чи є досвід насамперед приємним або неприємним.
87
Іншу пару протилежних функцій – відчуття та інтуїцію – Юнг визначає як ірраціональні, оскільки вони пасивно реєструють події зовнішнього (відчуття) або внутрішнього (інтуїція) світу, не оцінюючи їх та не пояснюючи їхнє значення. Відчуття є безпосереднім, безоціночним та реалістичним сприйняттям зовнішнього світу. Тип, який відчуває (рос. – ощущающий тип), є особливо проникливим по відношенню до смаку, запаху та інших відчуттів від стимулів навколишнього світу. Навпаки, інтуїція характеризується сублімінальним (тобто таким, що є нижче порогу відчуття) та неусвідомлюваним сприйняттям поточного досвіду. Інтуїтивний тип покладається на передчуття та припущення, пізнаючи суть життєвих подій. Коли провідною функцією є відчуття, людина пізнає реальність мовою явищ, немов би фотографуючи її. З іншого боку, коли домінує інтуїція, людина реагує на позасвідомі образи, символи та приховане значення того, що нею переживається.
Кожна людина наділена всіма чотирма психологічними функціями, але тільки одна особистісна орієнтація з раціональної чи ірраціональної пари зазвичай домінує та усвідомлюється. Інші функції при цьому знаходяться у підсвідомому й відіграють допоміжну роль у регуляції поведінки. При цьому будь-яка з охарактеризованих функцій може бути провідною, тому ми можемо мати справу з чотирма типами особистості. Але, на думку Юнга, інтегрована (здорова, повноцінна) особистість для успішного управління життєвими ситуаціями використовує всі протилежні функції.
Загалом же дві его-орієнтації (екстраверсія та інтроверсія) та чотири психологічні функції, взаємодіючи, створюють вісім різних типів особистості. Наприклад, екстравертований мислительний тип фокусується на об’єктивних фактах навколишнього світу, які мають практичне значення. Він найчастіше справляє враження холодної й догматичної людини, яка живе у відповідності зі встановленими правилами. Деякі дослідники творчості Юнга припускають, що прототипом цього типу особистості був сам Зігмунд Фрейд. Інтровертований інтуїтивний тип, навпаки, зосереджений на реальності власного внутрішнього світу; він найчастіше тримається на відстані від інших людей та індиферентно до них ставиться. Можливо, характеризуючи його, Юнг мав на увазі себе самого.
3. Індивідуальна психологія Альфреда Адлера
Альфред Адлер народився у Відні 7 лютого 1870 року й був третьою дитиною серед шістьох дітей єврея-торговця, який належав до середнього класу. Але якщо Фрейд виріс у районі, який нагадував гетто, й на все життя зберіг у пам’яті свою приналежність до національної меншини, яка переслідувалася, то в Адлера практично не було проблем, пов’язаних із його етнічним походженням. У районі, де він виріс, було мало єврейських дітей, тому його акцент і світогляд були швидше віденськими, ніж єврейськими. На відміну від Фрейда, який часто повертався до цієї теми, Адлер не робив жодних заяв із приводу антисемітизму, а у зрілому віці прийняв протестантську віру.
88
Своє дитинство Адлер описував як важкий і нещасливий період. Він до двох років був об’єктом материнської любові, але ніжність скінчилася із народженням молодшого брата. Потім Адлер здобув прихильність батька, чиїм улюбленцем залишався протягом усього дитинства. Але разом із тим у ранні роки життя його постійно оточували хвороби і смерть: коли Адлеру було три роки, його молодший брат помер у ліжку поряд із ним, а він сам двічі на диво уник перспективи бути вбитим під час вуличних пригод; у п’ять років хлопчик захворів тяжкою формою пневмонії й ледве вижив. Пізніше Адлер приписував своє бажання стати лікарем насамперед цій хворобі.
Уперших класах школи Адлер навчався дуже посередньо, й навіть залишився на другий рік через неуспішність з математики, а вчитель порадив батькові віддати його у навчання до шевця замість отримання освіти. Але Адлер-старший не погодився й робив все, щоб допомогти синові у навчанні; трохи згодом завдяки наполегливій роботі й завзятості Адлер став найкращим учнем з математики у своєму класі.
Увісімнадцять років він вступив до Віденського університету, який у той час був одним із провідних європейських медичних центрів. У студентські роки Адлер починає цікавитися політикою, зокрема, його приваблюють ідеї соціалізму. Одного разу на політичних зборах він зустрів свою майбутню дружину, Раїсу Епштейн, студентку з Росії, яка теж навчалася у цьому університеті, й у 1897 році вони одружилися. Отримавши у 1895 році медичний ступінь, Адлер деякий час працював за фахом офтальмологом, але після проходження практики із загальної медицини стає психіатром. З 1902 по 1911 роки він був активним членом гуртка, що утворився навколо Фрейда. Але поступово його погляди ставали все більш несумісними із теорією засновника психоаналізу. Адлер складає повноваження президента Віденського психоаналітичного співтовариства й виходить з нього, створивши майже одразу як альтернативу Товариство вільного психоаналізу, яке за рік змінило свою назву й стало Товариством індивідуальної психології.
Під час Першої світової війни Адлер служив в австрійській армії, тому діяльність Товариства була тимчасово припинена. Після закінчення війни воно відновило свою роботу й заснувало друкований орган – “Журнал індивідуальної психології” (Zeitschrift fur Individualpsychologie). Із середини
20-х років Адлер усе більше часу присвячує поїздкам по Європі та Сполученим Штатам. У зв’язку з приходом до влади Гітлера він із сім'єю у 1935 році переїжджає назавжди до США, де незабаром отримує посаду професора медичної психології у медичному коледжі у Лонг-Айленді (нині це Південний медичний центр при державному університеті штату Нью-Йорк), продовжуючи також й психіатричну практику. До речі, двоє з чотирьох дітей Адлера, Олександра та Курт, теж свого часу стали психіатрами. Він також багато часу віддавав лекторській діяльності, завдяки якій став дуже популярним. Але 28 травня 1937 року під час лекційного турне у шотландському місті Абердині Алер раптом помер.
За своє життя він написав майже 300 книжок і статей, серед яких треба насамперед згадати такі публікації, як “Невротична конституція” (1917);
89
“Дослідження фізичної неповноцінності та її психічної компенсації” (1917); “Практика й теорія індивідуальної психології” (1927); “Розуміння людської природи” (1927); “Наука життя” (1929); “Спосіб життя” (1930); “Смисл життя” (1931); “Соціальний інтерес: виклик людству” (1939).
Уявлення про те, що людина – це цілісний, єдиний організм, який самоорганізується, є основою адлерівської психології. Жодний прояв життєвої активності неможна розглядати в ізоляції, а лише у співвідношенні з особистістю в цілому. Індивід є неподільним цілим як у сенсі взаємозв’язку між мозком та тілом, так і в плані психічного життя. Адлер вважав, що головна вимога до індивідуальної психології полягає в тому, щоб довести цю єдність у кожному індивіді: у його мисленні, почуттях, діях, вчинках, свідомості й несвідомому – у кожному прояві особистості.
Розгляд людини як органічної цілісності потребує й єдиного психодинамічного принципу. Адлер вивів його із самого життя, а саме з тієї обставини, що життя неможна уявити собі без безперервного руху в напрямку росту й розвитку. Тільки у русі в напрямку до особистісно значимих цілей індивід може сприйматися як єдине ціле, що має здатність до самоузгодження. Стверджуючи, що людина прагне до досконалості, Адлер виходив із міркувань про те, що цілі, які люди ставлять перед собою, а також індивідуальні шляхи їх досягнення дають ключ до розуміння того, яке значення вони надають своєму життю. На думку Адлера, ці життєві цілі значною мірою обираються індивідуально, а значить, у постійному прагненні до досконалості люди здатні планувати свої дії й визначати власну долю. Досягаючи намічених цілей, вони не лише підвищують самооцінку, а й також знаходять своє місце в житті.
Визнаючи значення спадковості й навколишнього середовища у формуванні особистості, Адлер наполягав на тому, що індивід – це щось більше, ніж просто продукт цих двох впливів. Він вважав, що люди мають творчу силу, котра забезпечує можливість розпоряджатися своїм життям, а вільна, усвідомлена активність є визначальною рисою людини. Ця творча сила впливає на кожну грань людського досвіду: сприйняття, пам’ять, уяву, фантазію та мрії, й робить людину архітектором власного життя.
Практична та лікарська діяльність, теоретичне осмислення мотивації вчинків дали підстави Альфреду Адлеру розгорнути критику фрейдівських положень про сексуальну обумовленість людської поведінки. На його думку, людина народжується фізично слабкою істотою, що примушує її переживати почуття неповноцінності. Конфліктні ситуації, які призводять до захворювань, виникають у тому випадку, коли людина, яка стикається з культурним та соціальним оточенням, найбільш гостро переживає почуття власної неповноцінності, а не в разі незадоволених сексуальних потреб, як уважав Фрейд.
У разі невдач, пов’язаних із подоланням почуття неповноцінності, в нашій психіці виникають неадекватні способи його подолання – комплекс неповноцінності та комплекс вищості. Комплекс неповноцінності та комплекс вищості – споріднені поняття індивідуальної психології, які означають протилежні за характером, стало неадекватні шляхи подолання почуття
90