неповноцінності, притаманного усім людям, які стикаються з життєвими труднощами. Замість реального подолання труднощів і розвитку своїх здібностей і вмінь, невротична особистість прагне уникнути самих переживань почуття неповноцінності.
Комплекс неповноцінності знаходить прояв в тому, що людина усвідомлено уникає неприємностей та ситуацій подолання життєвих труднощів, стає пасивною («нащо щось робити – все одно у мене не вийде нічого»). У випадку формування комплексу вищості особистість теж уникає згаданих ситуацій, але пояснює це тим, що вони не достойні її уваги, демонстративно виявляє свою вигадану вищість перед іншими.
Обидва комплекси можуть виявлятися у заниженій або завищеній самооцінці. Низька самооцінка – це завжди погано, але інколи вона може стати стимулом для конструктивної та корисної компенсації, оскільки із відчуття слабкості та неспроможності може вирости сила. У такій ситуації переваги дає не само по собі почуття неповноцінності, а конструктивне подолання слабкості й неспроможності.
Адлер розводив почуття неповноцінності й комплекс неповноцінності, оскільки перше є у кожної людини. Він вказував на те, що бути неповноцінною людиною – означає відчувати себе нижче інших. До речі, англійське слово inferiority (неповноцінність) походить від латинського inferus – «нижчий», «підземний». Почуття неповноцінності простежується в дитячій залежності у світі дорослих, а пізніше – в гонитві за самодосконалістю.
У нормі ж, як стверджував А. Адлер, під упливом почуття неповноцінності у психіці людини формуються спеціальні механізми задля зведення «компенсуючої душевної надбудови», завдяки якій відбувається несвідоме розгортання життєдіяльності індивіда в напрямку подолання своєї неповноцінності. Усвідомлення фізичної недосконалості актуалізує психічні сили компенсації людської неповноцінності, що ведуть індивіда до досконалості, виявлення його творчої діяльності, могутності та величі людини. Під упливом почуття неповноцінності взагалі, на думку Адлера, відбувається внутрішній розвиток людської психіки.
Якщо почуття неповноцінності є у кожної людини й може бути стимулом здорового нормального розвитку, то комплекс неповноцінності як патологічний стан виникає в тому випадку, коли людина пригнічена та не здатна розвиватися та вдосконалюватися. Такі комплекси можуть виникати з трьох джерел: органічної неповноцінності, розпещеності та занедбаності. Почуття неповноцінності тоді, на думку Адлера, стає комплексом, коли призводить до уникання від участі в соціальному житті.
Якщо людина почувається неповноцінною, вона порівнює себе з іншою людиною або якимось стандартом чи нормою, що часто стає відправним пунктом багатьох людських нещасть. У цьому процесі вступають у дію й інші чинники – гнів, суперництво тощо, а як наслідок – втрата ініціативи, оскільки концентрація зусиль на суперникові блокує спонтанну, вільну поведінку. Для того, що перемогти почуття власної неповноцінності, треба спочатку припинити порівнювати себе з іншими, повністю та безроздільно
91
зосередившись на актуальній проблемі. По-друге, необхідно припинити прагнути бути вище за інших, це допоможе відновити рівновагу, подолати інерцію й припинити почуватися гіршим за інших.
Із почуттям неповноцінності сучасні дослідники пов’язують і почуття неадекватності. В той час як перше примушує людину вважати себе гіршою за інших, «власник» почуття неадекватності вважає, що він ні з чим не може впоратися. Системою координат у цьому випадку стає не інша людина, а завдання, яке неможливо вирішити. Якщо по Адлеру, почуття неповноцінності долається відмовою від порівнянь та прагнення до вищості, то подолання власної неадекватності вимагає зосередитися на актуальній задачі та сміливості бути недосконалим.
Таким чином, у теорії Адлера на місце фрейдівських сексуальних потягів стають так звані «механізми компенсації», які стимулюють життєдіяльність індивіда, стають основою будь-якої діяльності, насамперед, творчої: недомовність (рос. – косноязычие) Демосфена сприяла тому, що він став чудовим оратором; Бетховен, маючи вади слуху, став видатним композитором; великий драматург Шиллер мав вади зору, а імператор і полководець Наполеон був маленьким на зріст.
При цьому спроби самоствердження, прагнення привернути на себе увагу, упевнитись у важливості власної персони можуть набувати форму дуже різноманітних індивідуальних стратегій: спроб у будь-який спосіб привернути увагу, систематичні запізнення, нескінчені скарги на стан здоров’я, шокуюча поведінка та захоплення, екстравагантний одяг, прикраси, зачіска тощо.
Іншою рушійною силою розвитку особистості, на думку Адлера, є несвідоме прагнення до влади (прагнення до вищості, до панування над іншими), завдяки якому слабкий за своєю фізичною природою індивід прагне компенсувати відчуття неповноцінності досягненням необмеженої влади, що для людей, які живуть в умовах сучасної цивілізації, стає не тільки засобом компенсації, а й метою життя.
Ще одним важливим чинником людського існування є так зване соціальне почуття (соціальний інтерес), яке сучасні дослідники вважають одним із самих оригінальних та унікальних понять, запропонованих Адлером. Завдяки йому особистість має здатність бачити себе й світ, що його оточує, немовби очима іншого, оцінювати життєві ситуації з точки зору суспільних настанов, тих культурних й моральних норм, які створюються в процесі спільного життя людей. Соціальний інтерес також покликаний компенсувати неповноцінність людини; саме завдяки йому відбувається соціально прийнятливе пристосування індивідів до певної життєвої ситуації як на соціальному, так і на психологічному рівні.
Це поняття охоплює не тільки почуття людини до її найближчого оточення, а й до людства в цілому, зараз і в майбутньому. Хоча соціальний інтерес є уродженим, розвивається він лише в соціальному контексті, особливо завдяки ранній взаємодії новонародженого з матір’ю та батьком. Виявляється соціальний інтерес в різних формах: у готовності людини до співробітництва та допомоги навіть у несприятливих обставинах; у схильності давати іншим
92
більше, ніж вимагати та очікувати від них; у здатності до емпатичного розуміння думок, почуттів та досвіду інших. Соціальне почуття хоча і є уродженим, але може залишатися нерозвиненим, що стає підґрунтям асоціальної поведінки, причиною конфліктів і неврозів.
І соціальний інтерес, і почуття неповноцінності, і прагнення до влади є одночасно й структурними елементами особистості. Причому всі вони уроджені й неусвідомлювані. Якщо соціальний інтерес визначає спрямованість життя особистості, то два інших елементи – можуть розглядатися як своєрідні носії енергії, необхідної для розвитку особистості.
Важливою детермінантою, що визначає та систематизує досвід людини, є життєвий стиль, який в теорії Адлера репрезентує ідею індивіда як більшою мірою активного, ніж реактивного організму, а також ідею спрямованості на мету, єдність, сталість «Я» та унікальність індивіда, урешті – ідею самодетермінації. Стиль життя – та детермінанта, яка визначає й систематизує досвід людини. В багатьох роботах Адлера людина розглядається як єдність, включена в суспільство, яка прагне утвердити свою значущість, так що всі часткові процеси підпорядковані загальному життєвому плану. Стиль життя закріплюється у віці 4−5 років, а в подальшому практично не зазнає суттєвих змін. Хоча люди продовжують знаходити нові засоби прояву свого життєвого стилю, це є лише, на думку Адлера, вдосконаленням й розвитком основної структури, закладеної в ранньому дитинстві. Сформований таким чином стиль життя зберігається та стає головним стрижнем поведінки в майбутньому. Крім сталості проявів особистості, як уважав Адлер, стиль життя тaкож впливає на наші орієнтації щодо ставлення до світу, який нас оточує. Виявити суттєві характеристики стилю життя можна за умов знання шляхів та засобів, які ми використовуємо для вирішення життєвих проблем. Причому доки людина перебуває в сприятливій ситуації, ми не можемо із упевненістю стверджувати щось про її життєвий стиль, у нових же ситуаціях, особливо коли людина стикається з труднощами, стиль життя вимальовується ясно та виразно.
Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сама є творцем свої особистості, яку вона створює з «матеріалу» спадковості та досвіду. Творче «Я» людини є своєрідним ферментом, який впливає на факти середовища та трансформує їх в людську особистість. Творче «Я» надає нашому життю смисл, створює і мету життя, і засоби задля її досягнення.
Оскільки опанування навколишнім середовищем є життєво важливим, людина створює той стиль життя, який наближує її до досягнення цієї мети. Головні цілі самого життєвого стилю – розуміти, передбачувати та контролювати життя й себе. Життя закликає людей віднайти рішення трьох задач. Перша – робота, яка для дітей і багатьох дорослих передбачає ще й навчання. Робота має такі підзадачі, як професійний вибір, професійна підготовка та виконання професійних зобов’язань; використання вільного часу й, нарешті, відхід від справ і/або вихід на пенсію. Друга – соціальна задача, що складається з двох підзадач: приналежність до соціальної групи (організації, спільноти тощо) й ту, яку відомий американський психолог і психіатр Ерік Берн (1910 – 1970) включив у назву своєї книги “Ігри, в які грають люди” (Games
93
people play). Третя задача, як вказував Адлер, ґрунтується на тому, що людський рід ділиться на дві статі й кожен повинен певним чином поводитися по відношенню до представників іншої статі. Адлер, до речі, не схвалював термін «протилежна стать», оскільки, будучи прибічником рівності статей, вважав, що він може асоціюватися відносинами суперництва між ними. Підзадачі цієї групи зосереджені на визначенні статевої ролі й статеворольової ідентифікації, на проходженні фаз сексуального розвитку (наприклад. пубертат, менопауза тощо), залицяннях, коханні, шлюбі, спільному житті, а для деяких – на розлученні.
Стикаючись із життєвими ситуаціями, люди демонструють три позиції: «так», «так, але» (в адлерианській літературі це звучить як «якщо тільки») й «ні». Люди, які реагують на життєві ситуації з установкою «так», демонструють соціальний інтерес. Ця стверджувальна реакція зовсім не означає пасивну адаптацію до життя, а насамперед передбачає те, що люди беруть на себе особисте зобов’язання долучатися до змін у суспільстві, коли воно не виправдує наших очікувань. Соціальний інтерес – це такий конструкт, який передбачає такі характеристики особистості, як соціальна кооперація, сприяння спільному добробуту, соціальна допомога. Люди, які демонструють соціальний інтерес, зустрічають життя сміливо, впевнено, з оптимізмом, а ступінь виявлення соціального інтересу є показником психічного здоров’я.
Люди, які відповідають «так, але», визнають необхідність вирішення життєвих завдань, але разом із тим завжди готові «по тривозі» захистити себе, свою репутацію та самооцінку. Вони відповідають «так» життєвим задачам, «але» не можуть розв’язати їх прямим методом. Люди, які постійно користуються формулою «так, але», – це невротики: ті, хто заявляє «так, але я хворий» (або комусь щось постійно заважає), належать до категорії психоневротиків; ті ж, від кого доводиться чути «так, я знаю, що проблема існує. але не звертаю на неї уваги», складають групу невротичних характерів. Поводячись таким чином невротики уникають суб’єктивного провалу чи успіху. які б зробили їх уразливими до загроз власному «Я», самоповазі або соціальному статусу. Третя група бореться із життєвими задачами, повертаючись до них спиною та говорячи «ні» традиційним для їхньої культури задачам і шляхам їх розв’язання; цю групу складають так звані психотики.
Мотивація людських вчинків визначається, на думку Адлера, більшою мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета (майбутнє) може бути лише недосяжним ідеалом, який не можна реалізувати, фікцією, однак вона виявляється реальним стимулом, що визначає прагнення людини. Ця особливість нашого існування отримала в теорії Адлера назву «фіктивний фіналізм».
Відрізнялись погляди Адлера й на проблему взаємовідносин між свідомістю та несвідомим: не конфлікт, а єдність та взаємопереплетіння їхніх зв’язків в структурі психіки. Несвідоме – це щось до часу незрозуміле, не осягнуте нами, несвідомі потяги – це безпосередні факти свідомості, значення яким ми ще не зрозуміли.
94
Тоді як Фрейд реконструював дитинство своїх дорослих пацієнтів завдяки вільним асоціаціям, Адлер вивчав дітей безпосередньо. Внаслідок такого підходу його психологія дитини була скоріше нормативною, ніж пов’язаною з розвитком. Ця позиція знайшла своє застосування в сімейному консультуванні та педагогіці. Так, Адлер був ініціатором введення публічного сімейного консультування у школах Відня. 28 таких консультаційних пунктів з питань виховання були ліквідовані зі вторгненням нацистів до Австрії. Типовою процедурою, яка з деякими модифікаціями застосовується й сьогодні, було проведення сімейного інтерв’ю перед публікою, яка складалася з батьків і педагогів, після чого консультант вносив практичні пропозиції з поліпшення сімейної ситуації. У Сполучених Штатах і Канаді популярності набули також так звані батьківські семінари, в процесі яких зацікавлені батьки зустрічалися з керівниками семінару, як правило щоденно, для дослідження та обговорення методів виховання дітей. Методичним забезпеченням цієї процедури був адлерівський посібник, присвячений згаданим процедурам.
Одним із вагомих внесків Адлера у світову психологію є постулювання зв’язку між порядком народження й розвитком особистості (birth order and personality). Вчений припускав, що положення дитини в Сіма вносить специфічні проблеми, кожна з яких розв’язується в різних сім’ях по суті схожим чином. Пов’язаний із порядком народження досвід має наслідком розвиток особистості, типової для кожного положення, яке є в дитини у зв’язку із послідовністю народження. В ході розвитку Сіма як групи виникають нові потреби, задоволення яких розподіляється між дітьми в залежності від порядку їхнього народження.
Брати й сестри однієї нуклеарної Сіма утворюють так звану групу сіблінгів. Положення, яке дитина посідає в послідовності сіблінгів, називається порядком народження або статусом сіблінга, завжди відігравало важливу роль у вирішенні питання про розподіл сімейної власності.
Суперництво сіблінгів виявляється у багатьох сім’ях. Сильніше за інших суперничають між собою брати й сестри однієї статі, близькі за віком (із різницею від 1,5 до 3 років). Суперництво виявляється переважно серед дітей, батьки яких є непослідовними у застосуванні дисциплінарних заходів, незалежно від характеру цих заходів. Особистісні риси дітей, особливо здатність адаптуватися до усього нового, сприяє зниженню суперництва між сіблінгами. Окрім батьківської поведінки та особистісних рис на попередження суперництва впливають соціальні чинники. Первістки, які схильні претендувати на головну роль по відношенню до молодших братів і сестер, виявляють менше суперництво, й у багатьох випадках їхній вплив є більш сильним, ніж вплив батьків. Впливовим чинником є й розмір Сіма. Незважаючи на те, що батьки, які мріють і планують створити велику Сіма, прагнуть забезпечити сприятливий клімат для всіх своїх дітей, вони не можуть повністю стримати образи, ворожість чи гнів. У реальності, батьки з великих сімей загалом тяжіють до авторитарних методів виховання. Й саме ці методи старші діти, в свою чергу, демонструють у поводженні із молодшими.
95