Існує чотири категорії порядку народження із відповідними характеристиками.
Первісток (рос. – первенец).У цієї категорії дітей унікальне положення в Сіма: батьки об’єктивно можуть приділяти їм більше часу й уваги. Схильне до більш обережного та поблажливого ставлення. Первісток позбавлений необхідності суперництва з братами та сестрами й принаймні на деякий час знаходиться в умовах, коли йому нічого не залишається як наслідувати дорослі моделі поведінки й намагатися перевершити дорослі стандарти поведінки. Подальші дослідження американських психологів свідчать, що перші діти в цілому частіше отримують високі оцінки по тестах інтелекту, є високо мотивованими, досягають високих посад, мають сильну потребу в досягненні й потрапляють до біографічних довідників сучасників (Who's Who) тощо. Такі діти схильні виявляти високу відповідальність і орієнтовані на продуктивність як дорослі стандарти. Також вони обережні, відповідальні й схильні до співробітництва, що відбиває їхнє бажання зберегти своє привілейоване положення у відносинах із батьками після появи новонародженого «суперника».
Середні діти. Друга і/або середня дитина в принципі не має можливості відчути на собі, що означає бути єдиною дитиною. Таким дітям доводиться докладати більше зусиль і частіше залучатися у змагання, щоб «захопити владу». Середня дитина може знаходитися в тіні старших братів і сестер, яких вона намагається скинути з їхніх позицій. Вона почувається менш компетентною в порівнянні з ними (не розуміючи, що її незнання та невміння – це лише особливості віку) й може намагатися виділитися в інших сферах. Наприклад, якщо старша дитина має інтелектуальні схильності, то молодша може прагнути до занять спортом або мистецтвом.
Дослідження свідчать, що середні діти більш чутливі до несправедливості, нечесності та помилкам по відношенню до них. Разом із тим вони, будучи досить комунікабельними й доброзичливими, є хорошими дипломатами, успішно працюють у групі, легко встановлюють контакти й здатні підтримувати добрі відносини як з молодими, так і з людьми похилого віку.
Молодші діти. Молодша дитина має унікальне положення в Сіма, оскільки у неї немає переслідувачів, а будучи дитиною усієї Сіма, вона ніколи не втратить цей статус. Але, оскільки рання соціалізація останніх дітей пов’язана із поблажливим та пустотливим ставленням до них усіх членів Сіма, це часто призводить до формування залежно-імпульсивного типу особистості. Молодшу дитину легко розпестити, особливо коли старші брати й сестри приєднуються до батьків у прагненні задовольнити усі її потреби. Результатом цього нерідко стає почуття захищеності та неконкурентний характер: така дитина буде завжди шукати підтримки. Часом молодша дитина є «наймогутнішою» в Сіма, вдаючись до таких форм висловлення своїх бажань, як агресивні дії та плач. Ця категорія дітей менш серйозно ставиться до власної персони, полюбляють веселощі та розіграші. У цілому вони є найбільш популярними серед інших і входять до максимально можливої кількості груп, а
96
також мають найвищу самооцінку в порівнянні з дітьми, що мають інші позиції щодо порядку народження. Вони креативні, люблять людей, мають розвинені здатності щодо розуміння гумору. Останні діти з великих сімей мають й сильну потребу в досягненні й вміють добре пристосовуватись до обставин. Однак, дуже високою є вірогідність того, що вони можуть опинитися серед неуспішних учнів, стати алкоголіками й мати низький IQ. Тим не менш, положення останньої дитини забезпечує їй максимум любові й турботи з боку всіх членів Сіма.
Єдина дитина. Положення єдиної дитини схоже зі статусом молодшої в тому, що над нею ніколи не зависає загроза втратити свої привілеї, оскільки у неї просто відсутні суперники. З первістками їх ріднить також і те, що їм не треба боротися за батьківську увагу, й вони теж орієнтуються у свої поведінці виключно на дорослі зразки поведінки й стандарти діяльності. Батьки схильні пестувати єдину дитину, й тому такі діти можуть у подальшому намагатися відновити привілейоване положення, просто захоплюючи «центр сцени», але не роблячи нічого такого, щоб виправдовувало їхні дії. Існує дві можливості результату розвитку єдиної дитини: вона може залишитися по-дитячому залежною й безпорадною або докладе всіх зусиль, щоб стати компетентним і спроможним дорослим.
Психологічні дослідження свідчать, що єдині діти часто мають певні проблеми зі встановленням близьких відносин, прагнучи усамітненого способу життя. Вони також можуть бути схильними до егоїзму й мають низьку потребу в афіліації., прагнуть догодити іншим, але при цьому намагаються зберегти максимальну незалежність і менш за все бояться невдач. Після первістків, єдині діти мають найвищий IQ та найвищий показник потреби в досягненні, а також досягають в цілому значних успіхів у навчанні. Але, в порівнянні з іншими дітьми, у єдиних дітей більш часто виникають психологічні проблеми, й, за деякими даними, вони вимушені бувають у зв’язку з цим звертатися по психотерапевтичну допомогу.
4. Культурно-філософська психопатологія Карен Хорні
Карен Хорні (уроджена Даніельсон) народилася в Німеччині неподалік від Гамбурга в рибацькому селищі Бланкенезе 16 вересня 1885 року. Її батько був морським капітаном, авторитарною та віруючою людиною, переконаною у вищості чоловіків над жінками. Мати Карен була на 18 років молодшою за свого чоловіка, привабливою жінкою з прогресивними поглядами.
Першим в сім’ї народився старший брат Карен – Берндт, до якого вона на все життя зберегла глибоке почуття. Хорні отримала середню освіту в парафіяльній школі, але до кінця життя була схильна до атеїзму. Більшу частину дитинства й отроцтва майбутню дослідницю турбувала невпевненість у своїх перевагах, яка підсилювалась почуттям зовнішньої непривабливості. Пізніше, згадуючи свою юність, вона писала: «Оскільки я не могла стати красунею, я вирішила стати розумною». Ще у 14 років Хорні прийняла рішення стати лікарем, а в 1906 році вступила до університету у Фрайбурзі, ставши
97
першою жінкою в Німеччині, яка отримала дозвіл вивчати медицину. Тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка – Оскара Хорні, який був студентомюристом. Молоді люди одружилися у 1906 році, й у подальшому у них народилося три доньки. Медичний ступінь Хорні отримала в 1915 році у Берлінському університеті. Протягом наступних п’яти років вона вивчає психоаналіз у Берлінському психоаналітичному інституті. Але це не рятує її від тяжких нападів депресії, й навіть від спроб самогубства. Шлюб Хорні теж поступово починає руйнуватися на тлі низки особистих проблем: смерті улюбленого брата, розлучення й смерті батьків, сумнівів у цінності психоаналізу. Але вже у 1927 році після розлучення вона розпочинає успішну психіатричну кар’єру у Берлінському психоаналітичному інституті, багато подорожуючи й видаючи наукові статті.
У 1932 році Хорні з доньками переїжджає до Сполучених Штатів, ставши незабаром помічником директора у Чиказькому психоаналітичному інституті. За два роки вона починає читати лекції в Нью-йоркському психоаналітичному інституті. Після публікації книги «Невротична особистість нашого часу» (1937) Хорні вимушена була покинути інститут через розбіжності у поглядах із колегами, серед яких переважали симпатики Фрейда. В цей час вона знайомиться з багатьма відомими психологами, серед яких були, зокрема, Еріх Фромм та Гаррі Салліван. У 1941 році з однодумцями, які разом з нею покинули Нью-йоркський психоаналітичний інститут, Хорні заснувала Асоціацію розвитку психоаналізу, почавши викладати в Нью-йоркському медичному коледжі. Згодом вона стала засновником та головним редактором Американського журналу психоаналізу (The American Journal of Psychoanalysis). До кінця життя Хорні вела активну наукову діяльність. Померла дослідниця 4 грудня 1952 року від запізно діагностованого онкологічного захворювання. У травні 1955 року в Нью-Йорку була відкрита клініка імені Карен Хорні (The Karen Horney Clinic), яка займалася дослідженнями та навчанням, надаючи також недорогі лікувальні послуги.
Теорія Карен Хорні, на думку сучасних істориків психології, є унікальним синтезом ідей Фрейда та Адлера. Як і Фрейд, вона підкреслювала важливість неусвідомлюваних інтрапсихічних конфліктів, але при цьому в деяких аспектах відходила від ортодоксального психоаналізу. Це виявлялося, зокрема:
у відмові від конструкта лібідо;
у незгоді з ідеєю про обумовленість людської поведінки уродженими асоціальними інстинктами (маються на увазі насамперед інцест та деструктивність);
в акцентах на домінуванні соціальних, а не біологічних детермінант особистості.
Як й інші представники неофрейдизму, Хорні намагалася проаналізувати соціальні та культурні процеси, які обумовлювали мотивацію поведінки та життєдіяльності людини, внутрішньоособистісні конфлікти індивіда. Звертаючись до досліджень конфліктності та розщепленості людської психіки, Хорні, розвиваючи теорію, яку часто називають «культурно-філософською
98
психопатологією», висуває тезу, згідно з якою внутрішні конфліктні ситуації притаманні не лише невротику, а й будь-якій людині, оскільки вони є інтегральною частиною людського існування. Хорні погоджувалась із Фрейдом, що конфлікти значною мірою обумовлені цивілізацією, але якщо остання має стабільний характер розвитку, то ймовірність виникнення таких конфліктів дуже незначна. Більш значну роль у нашому житті відіграє те, що людина постійно відчуває так званий «основний неспокій» («корінну тривогу»), пов’язаний із відчуттям розпачу та безпорадності людської істоти (в першу чергу дитини), якій протистоять чужі, ворожі природні та соціальні сили. Тому головною метою дитини, яка виховувалась невротичними батьками, стає зниження рівня корінної тривоги, й ця мета починає домінувати над усіма уродженими здоровими бажаннями та потребами.
У кожної людини, вважала дослідниця, є здібності та бажання творчо розвивати свій потенціал і посісти гідне місце серед інших людей. Психопатологія виникає лише в тому випадку, якщо уроджене прагнення до самореалізації блокується зовнішнім соціальним упливом.
Розглядаючи внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають на такому ґрунті, Хорні розвиває ідею про існування «основного конфлікту», в ході аналізу причин якого звертає особливу увагу на протиріччя між потребами окремої людини та можливостями їх задоволення в умовах існуючої культури. «Основний конфлікт», на думку Хорні, пов’язаний із відчуттям безпорадності людини в світі та її неспроможністю орієнтуватися в соціумі, що постійно змінюється, постійно змінюється насамперед культура. На відміну від Фрейда, який вважав джерелом внутрішньоособистісного конфлікту протиріччя між прагненням людини до здійснення своїх прихованих бажань та страхом порушити моральні заповіді, Хорні замість цього називає втрату здатності індивіда бажати чогось цілком конкретного, оскільки під упливом культурних і соціальних умов існування людини її бажання стають розщепленими та спрямовані в протилежні боки. Тому проблеми формування внутрішньоособистісного конфлікту дослідниця аналізує під кутом зору відносин між людьми, і залежно від характеру відносин особистості з іншими людьми, Хорні розрізняє три види таких потреб: спрямовані до людей, спрямовані проти людей, спрямовані від людей.
Гіпертрофований розвиток тієї чи іншої з цих потреб залежить від того, який з елементів «корінної тривоги» домінує, а саме: у першому випадку найважливішу роль відіграє людська безпорадність, у другому – ворожість, у третьому – ізоляція, що в кінцевому підсумку призводить до формування невротичного характеру. В той час як здорова особистість може вільно просуватися у напрямках «до», «проти» або «від» людей у залежності від конкретних обставин соціального життя, невротичні потреби є сталими та незмінними. Конфлікт, породжений із цих відносин і є «основним конфліктом», що лежить в основі неврозів. Якщо в нормі вказані види потреб не є такими, що взаємовиключають одна одну, то у невротика баланс між ними порушений, тому домінує якась одна потреба. Прагнення до задоволення цих потреб є
99
своєрідним психологічним захистом. Хорні виділяє три типи невротичної особистості залежно від надмірного розвитку однієї із цих потреб.
Так, за умов домінування першого виду потреб (прагнення до людей) формується так званий «поступливий тип», самооцінка якого залежить від оцінки інших, який прагне підкорятися та відчувати постійну турботу про себе, уникає будь-яких критичних зауважень на свою адресу, оскільки відчуває постійний сильний страх перед найменшими ознаками несхвалення себе з боку інших людей, прагне отримати більше й більше схвальних слів на свою адресу тощо. «Агресивний тип», у якого домінує потреба, спрямована проти людей, уважає, що інші ворожо налаштовані проти нього та один проти одного, тому прагне всіма можливими засобами (силою, владою, багатством) досягти панування, домінування над іншими, експлуатувати їх. «Відсторонений тип» (у нього домінує потреба, спрямована від людей), не сподіваючись встановити теплі відносини з оточуючими, прагне ззовні виглядати незалежним, для чого, зокрема, встановлює з ними емоційну дистанцію. Його прагнення виглядати незалежним насправді викликано побоюванням критики, а в глибині душі він залишається напруженим та невпевненим.
Якщо Юнг наділяв людину прагненням до індивідуації, Адлер – прагненням до самовдосконалення, то Хорні вважала, що людині від природи притаманне «прагнення до самореалізації», невигубна потреба у саморозгортанні внутрішніх потенцій. Саме це прагнення є і метою людського розвитку, визначаючи ціннісні орієнтації людини, засоби її функціонування та форми поведінки. Ідея про самореалізацію привела дослідницю до своєрідного розуміння структури особистості, яка включає три «Я»:
актуальне
ідеалізоване
реальне.
Актуальне «Я» – це особистість у даний момент свого існування з усіма її тілесними та душевними атрибутами, здоровими та невротичними тенденціями розвитку.
Ідеалізоване «Я» – те, чим особистість є у своєму ірраціональному уявленні, чи те, чим вона повинна була б бути відповідно до своїх внутрішніх невротичних прагнень, тому це «Я» фактично неможна досягти. Невротична особистість витісняє не лише свої внутрішні конфлікти, а й недоліки та вади, які вона в собі бачать і до яких ставиться з презирством. Замість цього вона створює образ «Я», перебільшено позитивний й такий, що постійно підкріплює основну невротичну орієнтацію. Особливістю ідеалізованого «Я» є те, що воно здається своєму «творцеві» нормальним та реалістичним, примушуючи невротичну особистість встановлювати для себе недосяжні стандарти та цілі, тим самим ще більше посилюючи внутрішній конфлікт.
Лише реальне «Я» є тією «первинною силою», завдяки якій відбувається індивідуальний розвиток людини, це живий, унікальний особистісний центр людської істоти, те, що кожен індивід хоче й може реально знайти в собі. «Прагнення до самореалізації» й виявляється в досягненні реального «Я» (юнгівської «Самості»), у подоланні розриву між ним та ідеалізованим «Я», яке
100