усього за рік після початку навчання. Два роки потому (в 1911) він вступає до медичного коледжу в Чикаго. Отримавши ступінь доктора медицини, Салліван розпочинає приватну практику в галузі психіатрії, зосередившись на досить складному контингенті – хворих на шизофренію.
Значним був інтерес Саллівана до суспільних проблем. Він залишив після себе багато публікацій, які торкалися проблем чорношкірої молоді на півдні Сполучених Штатів, антисемітизму в нацистській Німеччині й міжнародної напруженості, оскільки вважав, що психологам належить відіграти важливу роль у розв’язанні цих проблем. У співробітництві з канадським психіатром Б. Чизхольмом, який в подальшою був очільником Всесвітньої організації охорони здоров’я, він намагався втілити свої ідеї в практику. Ці зусилля сприяли створенню Міжнародної федерації психічного здоров’я. Помер Салліван несподівано від серцевого нападу 14 січня 1949 року в Парижі, куди прибув на засідання ради Федерації. Оскільки він мав певні заслуги перед Збройними силами США (під час Першої світової війни), його похоронили на відомому Арлінгтонському військовому цвинтарі.
Гаррі Саллівану, який присвятив свої дослідження аналізу міжособистісного існування людини, розгляду особистості під кутом зору міжособистісних зв’язків та відносин людини, належить розробка так званої теорії «міжособистісної (інтерперсональної) психіатрії». Фахівці вважають, що ця теорія виникла під впливом деяких варіантів інтеракціонізму (соціального біхевіоризму), психоаналізу та власне біхевіоризму. На думку Саллівана, справжня особистість виявляється лише при спілкуванні з іншими людьми, і хоча міжособистісні відносини не завжди бувають зримо присутніми (вони можуть бути результатом спілкування в нашій уяві або з літературними героями), вони є завжди, незалежно від того, усвідомлює людина це чи ні. Саме тому для пізнання її природи та внутрішнього життя, специфіки існування треба досліджувати міжособистісні ситуації, в яких людина виявляє свої почуття та емоції, спрямованість своєї діяльності. Міжособистісна психіатрія покликана вивчати ті ситуації міжособистісного спілкування, в яких індивіди виявляють свій психологічний розвиток – нормальний чи хворобливий, поєднавши таким чином в єдине ціле факти внутрішньо психічного розвитку людини та соціальні детермінанти, що обумовлюють її життєдіяльність.
Салліван заперечував існування будь-яких уроджених елементів особистості, стверджуючи, що в людській психіці нема нічого, окрім ставлення до інших осіб та об’єктів. Практичну основу його теорії складало вивчення особистості хворих на шизофренію, з якими неможна було, наприклад працювати за допомогою фрейдівського методу вільних асоціацій. Тому Салліван розробляє й активно застосовує своє авторське напрацювання в галузі методів лікування, яке він називає «психіатричним інтерв’ю». Салівана цікавило те, як саме пацієнт розповідав йому про свої проблеми, тобто власне експресивна поведінка пацієнта як важливе джерело інформації. Велику увагу у зв’язку з цим він приділяв встановленню контакту з пацієнтом.
Своєрідним енергетичним джерелом особистісної активності є так званий «неспокій», пов’язаний із занепокоєністю особистості з приводу свого
106
існування в соціальному світі, міжособистісному оточенні. Ця риса набувається людиною в перші дні життя, насамперед від матері, яка непокоїться щодо самопочуття та комфорту дитини. Пізніше з’являються власні причини для неспокою через те, що далеко не всі потреби людини задовольняються й взагалі можуть бути задоволені. Своє завдання Салліван вбачав у тому, щоб виявити механізми захисту, які б сприяли нейтралізації цього почуття.
Разом з тим він уважав, що людські потреби не тільки створюють напруження, а й формують засоби його подолання – так звані «динамізми», які зовні виявляються в загальній лінії поведінки, що відповідає тій чи іншій життєвій ситуації. На жаль, Салліван не дає чіткого та однозначного тлумачення цього поняття. В різних роботах воно представлене як звичка, соціальну установку, несвідоме прагнення або, навпаки, усвідомлений вияв почуттів. Але зовнішнє виявлення динамізми знаходять у загальній лінії поведінки особистості.
Особистість Салліван визначав як «відносно усталений паттерн інтерперсональних ситуацій, які повторюються, характеризуючи людське життя». Процес соціалізації особистості відбувається на основі взаємодії з іншими людьми (мати, ровесники, просто інші люди тощо). Так, спочатку визначальна роль належить неспокою, що, як уже зазначалося, передається від матері. В подальшому на кожному етапі розвитку (від раннього дитинства до юнацтва) формуються певні моделі особистості: в дитинстві – на основі спільних ігор з ровесниками, пізніше – на ґрунті спілкування з представниками протилежної статі. Поступово в психіці людини утворюється своєрідна система символів, які суттєво впливають на життєдіяльність особистості, її ціннісні орієнтації, умонастрої. Ці символи є різними образними уявленнями особистості та різноманітними ілюзіями, якими наповнене наше життя. У сучасному світі ілюзії наповнюють сутність людини настільки, що особистість сама перетворюється на своєрідну ілюзію – нівельовану особистість, яка орієнтується на типові для даного суспільства ілюзії, не має індивідуальноособистісних характеристик, тобто в «ілюзію особистісної індивідуальності». Тому людська особистість – не більш як гіпотеза, як сукупність різних масок, котрі необхідні людині в міжособистісному («міжмасочному») спілкуванні.
Як уже зазначалося, складність життя викликає постійне відчуття тривоги (неспокою), не дає йому зменшитися, формуючи в особистості потребу в униканні (рос. – избегании). З метою послаблення неспокою в процесі становлення особистості виникає захисний механізм, якому Салліван дав назву «система самості» або «система антинеспокою (антитривоги)», що повинен коригувати мотиваційну поведінку людини з урахуванням особливостей соціальної реальності. Ця система санкціонує певні типи поведінки, ліквідуючи або мінімізуючи відчуття неспокою. Але якщо для Хорні чи Адлера Самість – ідеал особистісного розвитку. Мета, яку особистість прагне досягти, то для Саллівана це лише механізм пристосування до існуючої реальності, призначення якої полягає в орієнтації особистості на відповідні соціальні цінності, що також мають ілюзорний характер.
107
7. Гуманістичний психоаналіз Еріха Фромма
Еріх Фромм народився 23 березня 1900 року у Франкфурті-на-Майні (Німеччина) в Сіма ортодоксальних іудеїв. Свої батьків він описував як дуже невротичних, а себе – як «дуже невротичну дитину». Фромм виріс, знаючи два різних світи – ортодоксальний єврейський а християнський, у якому він час від часу стикався з антисемітизмом. Перша світова війна примусила юнака замислитися над мотивами людської поведінки, ірраціональністю мас та питання миру і порозуміння між народами. Пізніше Фромм зазначав, що у відповідях на ці питання йому багатому в чому допомогли роботи Фрейда та Маркса, спонукаючи до вивчення психології, філософії та соціології. Набагато пізніше – в середині 70-х – уже відомий всьому світові Фромм, переймаючись проблемами ядерної та екологічної загрози, знову ставить питання: «Яким чином стало можливим, що найсильніший з усіх інстинктів – інстинкт самозбереження – фактично припинив спонукати нас до дії?».
Фромм отримав освіту спочатку у Франкфуртському, а з часом у Гейдельбергському університетах. Отримавши у 22 роки ступінь доктора філософії, він, на відміну від Фрейда, Юнга і Адлера, Фромм не маючи медичної освіти, продовжує психоаналітичну підготовку і опиняється в Берлінському психоаналітичному інституті. Сумлінно вивчивши теорію ортодоксального психоаналізу й застосовуючи її в клінічній практиці, Фромм незабаром починає сумніватися. Ці сумніви поступово привели його до ревізії фрейдизму і до створення своєї концепції.
Із 1930 року Фромм працює у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, де склалася знаменита Франкфуртська школа. Тут він проводить низку соціологічних досліджень серед німецьких робітників і службовців – і доходить висновку, що серйозного опору нацистам, що йдуть до влади, з боку робочих не буде. Прагнучи уникнути нацистської загрози, у 1934 році він емігрує до Сполучених Штатів,де починає вести приватну практику. Першу свою книгу «Втеча від свободи» він видає в 1941 році, розповівши читачам про особливе значення тих способів, які суспільні сили й ідеології формують структуру характеру людини. Ці ідеї, які знайшли відображення й у подальших публікаціях вченого, принесла йому членство у Міжнародній психоаналітичній асоціації. У 1945 році Фромм стає співробітником Інституту психіатрії Уільяма Алансона Уайта. У подальшому він читав лекції у багатьох університетах США й обіймав посаду професора психіатрії в Національному університеті в Мехіко (1949 – 1965 роки). В цей час Фромм присвячує себе дослідженню Нового часу, соціальних проектів минулого і сьогодення. Видає книгу «Здорове суспільство», в якій виступає з критикою капіталістичної системи. У 1960 році Фромм вступає в Соціалістичну партію США, пише Програму партії. Втім, через партійні суперечки Програма була знехтувана, але він продовжує займатися політичною діяльністю, виступає з лекціями, пише книги, бере участь в мітингах, а у 1962 році відвідує Москву як спостерігача на конференції з роззброєння.
108
У 1968 році з ним стався перший інфаркт. Після тривалої реабілітації, він переїздить до Швейцарії, в якій житиме до самої смерті. У ніч на 18 березня 1980 року, за п'ять днів до свого 80-річчя, Еріх Фромм помер від обширного інфаркту.
Порівняно з концепціями інших представників психоаналізу, «гуманістичний психоаналіз» Еріха Фромма вважається найбільш соціальноорієнтованою теорією, оскільки, на думку вченого, соціальне оточення є не просто умовою, а найважливішим чинником розвитку особистості. Фромм небезпідставно стверджував, що поведінку людини можна зрозуміти лише під кутом зору впливів культури, які існують на даний конкретний момент історії. Він був упевнений, що власне людські потреби еволюціонували одночасно з людиною, а різні соціальні системи впливали на зовнішнє вираження цих потреб. Особистість у теорії Е. Фромма – продукт динамічної взаємодії вроджених потреб та тиску соціальних норм і вимог, а його типологія типів характеру ґрунтується на бездоганному соціологічному аналізі взаємовпливу індивіда, культури та власне соціальних процесів.
Рушійними силами розвитку особистості, на думку вченого, є дві вроджені несвідомі потреби, які перебувають у стані антагонізму:
потреба в укоріненні;
потреба в індивідуалізації.
Перша із цих потреб примушує людину прагнути до суспільства, співвідносити себе з іншими людьми, прагнути до спільної з ними системи орієнтацій, ідей, переконань; друга – штовхає до ізоляції, до свободи від тиску та вимог суспільства. Ці потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту мотивів людини, яка завжди марно прагне якимось чином поєднати ці протилежні тенденції у своєму житті. Індивідуалізація шкодить укоріненню, ставши незалежною, людина починає тужити про укорінення, прагне позбавитися досягнутої свободи. З цією метою вона починає щука ти надійну роботу, намагається ідентифікуватися, наприклад, з політичним діячем, який обіцяє стабільність та надійність. Так, прийняття ідей фашизму Фромм пояснював саме прагненням позбавитися непосильного вантажу свободи. Соціалізм також насильно позбавляє людей індивідуальності, нав’язуючи стереотипність способу життя, мислення, світогляду. Єдиним почуттям, яке допомагає їх примирити, є любов у найбільш широкому розумінні цього слова – як активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття, як досягнення міжособистісного єднання, злиття свого «Я» та «Я» іншої людини.
У своєму прагненні до індивідуалізації люди, як правило, прагнуть до «свободи від» – від інших, від зобов’язань щодо них. Досягши цієї свободи, ми часто не знаємо, що з нею робити, й у нас виникає бажання знову змінити її на укорінення. Але є й інша свобода, «свобода для», необхідна людині задля здійснення її намірів. Така свобода потребує звільнення не від усіх зв’язків, а лише від тих, які заважають здійсненню омріяного, тому вона сприймається людиною з радістю. Саме така свобода для життя з близькими людьми й народжується в любові. Однак далеко не всі союзи людей створюються на
109
основі любові, тому їх Фромм називає «симбіотичними союзами», виділяючи чотири види цих об’єднань, які ґрунтуються на підкорянні, пануванні, конформізмі та деструктивізмі.
Фромм стверджував, що остаточної відповіді на питання, що є людина за своєю суттю, не може бути, оскільки еволюція людини поки ще триває. Розмірковуючи над питанням про сутність людини, Фромм намагається розкрити її через поняття протиріччя: між буттям у природі, буттям кинутого у світ без згоди на це та тим, що людина виходить за межі природи завдяки здатності усвідомлення себе, інших, історичного минулого та майбутнього. Існує кілька протиріч людського буття:
Екзистенційні дихотомії:
протиріччя між силою людини як суб’єкта, наділеного свідомістю, та слабкістю як природної істоти
протиріччя між життям та смертю
протиріччя між здібностями та потенціями й неможливістю їх повністю реалізувати через обмежений термін буття
протиріччя між прагненням ідентифікуватися зі світом та прагненням зберегти свою унікальність.
Історичні дихотомії, які не є обов’язковою умовою нашого існування, а виникають і вирішуються в процесі історичного розвитку (наприклад, протиріччя між досягненнями НТП та неспроможністю використати їх у мирних цілях).
При цьому – перші є онтологічними, тому знайти їхнє вирішення неможливо, але їх можна частково вирішити шляхом розкріпачення та вивільнення внутрішніх сил людини, її прагнення до любові, віри та міркувань; історичні ж дихотомії виникають і вирішуються в процесі поступового розвитку людства, зокрема, через побудову нового, «гуманістичного суспільства»
Як уже згадувалося, Фромму належить також ідея існування соціального характеру як результату зв’язку між соціальною структурою суспільства та характером «середнього індивіда». На думку Фромма, соціальний характер формується в результаті адаптації вільних індивідуумів до соціальних умов, завдяки яким у кожної людини розвиваються характерні риси, які примушують
їїповодитися так, як більшість інших людей, які належать до тієї ж культури. Соціальний характер інтерналізує зовнішні потреби, орієнтуючи конкретних людей на завдання, що стоять перед соціально-економічною систему. Аргументуючи правомірність ідеї існування соціального характеру, Фромм наводить такі міркування. Вивчаючи реакції будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою особистості членів цієї групи, але при цьому нас цікавлять не ті індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей, а ті спільні риси, що притаманні більшості, тобто «соціальний характер». Це поняття є ключовим для розуміння соціальних процесів, оскільки характер – в динамічному смислі аналітичної психології – специфічна форма людської енергії, яка виникає в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в певному суспільстві.
110