варіанти життєвої лінії відповідно до самооцінки власних можливостей та здібностей. По-друге, в конфлікті ролей особистість все-таки сама робить вибір на користь тієї чи іншої ролі, хоча інколи цей вибір, на жаль, може бути помилковим. Наступний момент пов’язаний з тим, що будь-яка рольова поведінка визначає лише загальну схему індивідуальної поведінки, а вибір конкретних шляхів виконання ролі залишається правом особистості. Й нарешті, сила впливу оточення, його вимог залежить певною мірою від того, наскільки особистість самоідентифікується з групою чи соціальною спільнотою, зі ступенем ототожнення з іншими людьми, що входять до цих соціальних утворень.
А що ж робить нас все-таки несхожими? Чому одні й ті ж соціальні умови, події, найближче оточення формують різних особистостей? Річ у тім, що існують такі природні характеристики, які здатні суттєво впливати й на сприйняття індивідом соціальної реальності, й на його соціальну поведінку, й на оцінку поведінки інших людей тощо. Насамперед мається на увазі така важлива характеристика людини як темперамент, який є біологічно, генетично обумовленою характеристикою й відображує сталі індивідуальні особливості, які обумовлені в свою чергу особливостями процесів, що відбуваються в центральній нервовій системі (сила та рухливість нервових процесів, характеристики процесів збудження та гальмування). Тому люди, які мають різні індивідуально-психологічні характеристики, опинившись в однакових соціальних умовах, по-перше, по-різному їх сприймають і, по-друге, у зв’язку з цим, потрапляють до різних соціальних ситуацій, накопичують різний досвід, в результаті чого у них формуються різні системи цінностей, крізь призму яких вони потім (інколи навіть протягом усього життя) сприймають соціальну дійсність й беруть участь у соціальній взаємодії.
Тема 1.4. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології
1.Психоаналітична теорія особистості Зігмунда Фрейда.
2.Аналітична психологія Карла Гюстава Юнга.
3.Індивідуальна психологія Альфреда Адлера.
4.Культурно-філософська психопатологія Карен Хорні.
5.Сексуально-економічна теорія Вільгельма Райха.
6.Міжособистісна психіатрія Гаррі Саллівана
7.Гуманістичний психоаналіз Еріха Фромма.
8.Гуманістична теорія особистості Абрахама Маслоу.
1. Психоаналітична теорія особистості З. Фрейда
Зігмунд Фрейд – видатний австрійський вчений, з ім’ям якого пов’язують становлення психоаналізу, що є одночасно специфічним теоретичним напрямом у психології, особливим підходом до вивчення несвідомого та методом лікування неврозів. З. Фрейд народився 6 травня 1856 року в маленькому австрійському містечку Фрайберг (на території сучасної Чехії). Він
71
був старшим із семи дітей торговця вовною. Коли Фрейду було чотири роки, його сім’я переїхали до Відня, у якому він прожив практично все своє подальше життя, емігрувавши за рік до смерті до Великої Британії. Незважаючи на обмежені фінансові можливості, він отримав хорошу класичну освіту: вивчав грецьку та латину, був обізнаний із творчістю великих класичних поетів, драматургів і філософів. Фрейд бездоганно володів німецькою мовою й кілька разів отримував призи за свої літературні перемоги; він вільно розмовляв французькою, англійською, іспанською та італійською. Вже будучи дорослим, він згадував, що в дитинстві часто мріяв стати генералом чи міністром. Однак, оскільки він був євреєм, майже будь-яка професійна кар’єра, за виключенням медицини та юриспруденції, була для нього недосяжною. Фрейд обрав медицину, але без особливого бажання, вступивши у 1873 році на медичний факультет Віденського університету.
Після отримання диплому в 1881 році Фрейд обіймав посаду в Інституті анатомії мозку й проводив порівняльні дослідження мозку дорослої людини та плода. І хоча його ніколи не приваблювала практична медицина, незабаром він залишив свою посаду й почав практикувати приватно як невропатолог, оскільки ця діяльність оплачувалася значно вище. У 1885 році Фрейд отримав дослідницьку стипендію, яка надала йому можливість поїхати до Парижу й протягом чотирьох місяців стажуватися в одного з найвидатніших неврологів того часу – Жана Шарко, який у цей період вивчав причини та шляхи лікування істерії – психічного розладу, що виявлявся у багатьох соматичних проблемах. Так, у пацієнтів, які страждали на істерію, спостерігалися такі симптоми, як параліч кінцівок, сліпота та глухота. Шарко, через навіювання в гіпнотичному стані, міг як індукувати (викликати), так і ліквідувати більшість із цих симптомів, і хоча Фрейд пізніше заперечував гіпноз як терапевтичний метод, лекції Шарко та його клінічні демонстрації, мали неабиякий вплив на молодого дослідника. За час нетривалого перебування у відомому шпиталі Сальпетрієр Фрейд став справжнім психопатологом.
У 1886 році він одружився із Мартою Бернайс, з якою вони прожили разом більше половини століття, народивши трьох синів і трьох дочок. Молодша дочка, Анна, пішла по стопах батька й з часом стала відомою фігурою в психоаналізі як дитячий психоаналітик.
Приблизно в цей же час Фрейд почав співробітничати з Йозефом Брейєром – відомим віденським лікарем, який досяг певних успіхів у лікуванні пацієнтів, хворих на істерію, за допомогою метода вільної розповіді хворих про свої симптоми. Брейєр і Фрейд здійснили спільне дослідження психологічних причин істерії та методів терапії цієї хвороби, опублікувавши результати в книзі “Дослідження істерії” (1895), у якій дійшли висновку, що причиною появи істеричних симптомів є придушені спогади про травматичні події. Фактично після виходу в світ цієї публікації з незрозумілих причин особисті й професійні відносини двох вчених різко обірвалися, і вони вже ніколи за життя так і не зустрічалися як друзі.
Твердження Фрейда про те, що в основі істерії та інших психічних розладів лежать проблеми, пов’язані із сексуальністю, стали підставою для
72
виключення його із Віденського медичного товариства в1896 році, і на певний час він виявився ізольованим від наукового загалу, але продовжував активно працювати. Саме в цей період Фрейд починає аналізувати свої сновидіння, а після смерті батька практикує психоаналіз щодня перед сном протягом півгодини, фактично узагальнивши цей досвід в своїй чи не найцікавішій роботі “Тлумачення сновидінь” (1900). Але до визнання було ще далеко. Публікація була проігнорована психіатричною спільнотою, авторський гонорар вченого склав суму в 209 доларів, але авторитет Фрейда все-таки невпинно зростав.
У 1902 році було створено наукове об’єднання із назвою “Психологічні середи”, засідання якого відвідували лише обрані інтелектуальні послідовники Фрейда. Пізніше (у 1908 році) ця організація отримала назву “Віденське психоаналітичне товариство”, до його складу увійшло багато симпатиків Фрейда, які пізніше самі стали відомими психоаналітиками (Карл Густав Юнг, Альфред Адлер, Отто Ранк та ін.).
Менше ніж за п’ять років Фрейд видає кілька робіт, відомих і популярних і сьогодні: “Психопатологія повсякденного життя” (1901), “Три есе про сексуальність (1905) та “Гумор і його відношення до несвідомого (1905). У “Трьох есе...” Фрейд обґрунтовує припущення про те, що діти народжуються із сексуальними потягами, а їхні батьки стають першими сексуальними об’єктами. І знову ставлення до вченого різко змінилося. І лише запрошення його в 1909 році відомим американським психологом Г. Стенлі Холлом до університету Кларка в Уорчестері для читання курсу лекцій порушило ізоляцію Фрейда. Лекції мали успіх, а Фрейда нагородили почесним ступенем доктора. Він знову стає популярним, у нього з’являється багато пацієнтів.
На початку 20-х років доля знову випробовує вченого: він втрачає значну частину своїх збережень, у 26-річному віці помирає одна з його дочок, двох синів відправляють на фронт. Перша світова війна взагалі принципово змінила деякі життєві уявлення Фрейда. Робота в клиніці з госпіталізованими солдатами розширила його розуміння різноманітності психопатологічних проявів. У 1932 році він стає постійною мішенню для гітлерівців, у Берлині нацисти влаштовують кілька публічних спалень його книг. Ці події Фрейд прокоментував тоді так: “Який прогрес! У Середньовіччя спалили б мене самого, тепер же вони задовольняються спаленням моїх книжок”. Тільки завдяки дипломатичним зусиллям впливових громадян Відня йому було дозволено покинути Австрію.
Події першої світової війни, нова хвиля антисемітизму та негаразди власного життя спонукають Фрейда на створення теорії про універсальний людський інстинкт – прагнення до смерті. Але песимістичні погляди щодо майбутнього людства, на щастя не заважають йому писати нові книги. Саме в цей період світ побачили такі творіння Фрейда, як “Лекції зі вступу до психоаналізу” (1920), “По той бік принципу задоволення” (1920), “Я і Воно” (1923), “Майбутнє однієї ілюзії” (1927), “Цивілізація та невдоволені нею” (1930), “Нові лекції зі вступу до психоаналізу” (1933) і “Нарис психоаналізу”, опублікований уже після його смерті в 1940 році.
73
Останні роки життя Фрейда були непростими Він страждав на злоякісну пухлину, переніс 33 важкі операції, але багато працював. Майже чудом вдалося врятувати та перевезти до Лондону його доньку Анну, яку заарештувало гестапо в окупованому Відні. Вчений помер 23 вересня 1939 року в столиці Великої Британії. Видане в цій країні зібрання його творів у 24-х томах швидко поширилось по всьому світові.
Іноді Фрейду помилково приписують відкриття несвідомого, насправді ж він лише надав проблематиці несвідомого принципово нового звучання, поставивши його в центр психічного життя людини. Несвідоме (the unconscious; рос. – бессознательное) – гіпотетичний конструкт, який вживається для опису дій, феноменів, процесів тощо, які виходять за межі безпосереднього усвідомлення. Відомо багато різних точок зору на це поняття та відповідних його визначень, які залежать від загальних теоретичних позицій того чи іншого вченого (є відомості, наприклад, про 39 різних значень, які вкладаються в це поняття).
Основними компонентами структури людської психіки, на думку Фрейда, є «свідоме», «передсвідоме» та «несвідоме» («підсвідоме»). Зміст останнього компонента психічного життя сама людина усвідомити не в змозі, він може стати зрозумілим їй лише з допомогою процедури психоаналізу, яку й розробляв цей видатний учений. На кожному із цих рівнів психіки розташовується одна з трьох структур особистості, описаних Фрейдом.
У «несвідомому» – центральний, на думку Фрейда, компонент, який має назву Воно (Ід) і містить уроджені несвідомі інстинкти, що прагнуть до задоволення, розрядки, детермінуючи таким чином усю діяльність суб’єкта. Цими інстинктами є насамперед потяг до життя (Ерос) і потяг до смерті (Танатос), які перебувають в антагоністичних відносинах, що створює основу для внутрішнього конфлікту особистості.
Другий структурний елемент – Я (Еґо), що поширюється на всіх трьох рівнях й теж є уродженим. Еґо намагається спрямувати несвідомі потяги та імпульси, що йдуть від Ід, у соціально прийнятливе русло, «примирити» несвідоме з реальним соціальним оточенням.
Третя інстанція в структурі особистості – Над-Я (СуперЕґо) – містить заповіді, соціальні заборони, владу батьків та моральних авторитетів. СуперЕґо, хоча й розміщується на всіх трьох рівнях психіки, не є уродженою структурою, а формується в процесі соціалізації, поступово беручи на себе функції моральної свідомості.
Важливе місце в теорії Фрейда посідає, як вже зазначалося, аналіз сновидінь, які він розглядав як прямий шлях до несвідомого, оскільки вважав, що їхній зміст розкриває наші витіснені бажання. Вчений характеризував сон як «королівський шлях» до несвідомого. Результатом його численних клінічних спостережень стала переконаність у тому, що сни можна розуміти й тлумачити як символічне задоволення бажань і що в їхньому змісті частково відбиваються ранні дитячі переживання. Слідом за Фрейдом, психоаналітики вважають, що, завдяки ретельно розробленим процедурам інтерпретації сновидінь, включаючи
74
аналіз прихованої символіки, вони можуть сприяти більш глибокому розумінню пацієнтом природи його симптомів та мотиваційних конфліктів.
Стан внутрішнього конфлікту, в якому постійно перебуває людина, робить її, на думку Фрейда, потенційним невротиком. Полегшити цей стан, частково чи тимчасово зняти психологічне напруження дозволяють так звані механізми психологічного захисту (defence mechanisms), які приходять на допомогу особистості тоді, коли наше Я не здатне ефективно контролювати деякі життєві ситуації. Захисні механізми – це своєрідні психологічні стратегії, за допомогою яких люди уникають або знижують інтенсивність таких негативних станів, як конфлікти, фрустрація, тривога, стрес тощо. Оскільки припускається, що більшість людей мотивована до зменшення та послаблення цих негативних станів, теоретики психоаналізу приділяли багато уваги ідентифікації та класифікації механізмів психологічного захисту. Такими механізмами є, зокрема, реактивне утворення, витіснення, проекція, регресія, раціоналізація тощо, а особливе місце посідає сублімація як найефективніший механізм, що дозволяє практично повністю побороти невротичні прояви.
Механізми психологічного захисту – це складна система стабілізації особистості, завдяки якій усувається психологічний дискомфорт, знижується емоційне напруження, підвищується самооцінка, зменшуються деструктивні прояви особистості, поліпшуються адаптаційні можливості тощо. Тому інтерес дослідників до цього феномену в подальшому не зменшується. Розглянемо деякі з відомих сучасній психології механізмів психологічного захисту особистості.
Витіснення (рос. вытеснение) – один із перших механізмів, описаних самим З Фрейдом, є найбільш універсальним засобом боротьби із внутрішнім конфліктом. По своїй глибинній суті – це виштовхування зі свідомості соціально неприйнятних потягів, неприємних емоцій, переживань, подій, почуттів тощо, несумісних з установками особистості й таких, що можуть викликати негативні переживання. Деякі факти з числа витіснених людина може пригадати лише в умовах сильного психотерапевтичного впливу, зокрема, в гіпнозі. Основна проблема, пов’язана із дією цього механізму, полягає в тому, що витіснені та придушені потяги й спогади все одно виявляють себе в невротичних та психосоматичних симптомах, а також у тих проявах, які Фрейд відносив до так званої «психопатології повсякденного життя» – гумор, описки, помилкові дії тощо. У зв’язку з цим витіснення вважається найбільш примітивним і малоефективним механізмом захисту.
Витіснення – це вибіркове забування певного матеріалу, пов’язаного з конфліктом и напруженням Воно є захистом тому, що якщо людина не знає про конфліктно й емоційно навантажений матеріал, конфлікт і напруга просто припиняють для неї своє існування. Витіснення є вмотивованим вибірковим забуванням, втратою, яка має за мету вибіркове видалення зі свідомості спогадів або пов’язаних із ними асоціацій, що викликають у людини відчуття конфлікту чи напруження. При цьому матеріал, який було витіснено, не втрачається, а зберігається в несвідомому. Якщо з якихось причин буде актуалізована емоція, що пов’язана з цим матеріалом, то останній може
75