може призвести до психопатології у дорослої людини. Еріксон, навпаки, вбачав своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини поборювати життєві труднощі психосексуального характеру. Його теорія акцентує увагу насамперед на особливостях Его, його достоїнствах, які виявляються в різні періоди його розвитку. Фрейдівському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддадуться своїм інстинктивним прагненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна особиста та соціальна криза є свого роду викликом, який призводить індивіда до особистісного зростання та подолання життєвих перешкод. Знання того, як людина долала кожну значиму життєву проблему чи як неадекватне розв’язання ранніх проблем позбавило її можливості долати подальші проблеми, є, на думку Еріксона, єдиним ключем до розуміння її життя.
У той же час і Фрейд, і Еріксон погоджуються в тому, що стадії розвитку особистості визначені наперед, і порядок їхнього проходження є незмінним. Еріксон теж визнає біологічні та сексуальні основи всіх більш пізніх мотиваційних та особистісних диспозицій, а також поділяє позицію Фрейда щодо структурної моделі особистості (Ід, Его, Супер Его).
Е. Еріксон представив картину психосоціального розвитку людини на протязі всього життя, надаючи особливого значення самостійному або безконфліктному розвитку адаптивного Еґо особистості. На його думку, крім задоволення інстинктів, людям необхідна постійна категоризація та інтеграція їхнього життєвого досвіду, тому для нашого оптимального функціонування ми прагнемо досягти стабільного відчуття Еґо-ідентичності – виразного усвідомлення цілісності та безперервності цього досвіду.
Так, відповідно до уявлень Еріксона, протягом усього життя людина переживає вісім таких психосоціальних криз, сприятливий чи несприятливий вихід із кожної з них визначає можливості подальшого розвитку особистості. На всіх стадіях формування особистості, від самого народження до глибокої старості, є своя нормативна криза, що потребує подолання. Кожна криза може бути результатом інтрапсихічних конфліктів (до речі, перші п’ять відповідають фрейдівським психосексуальним стадіям), але й соціальний контекст, у якому особистість намагається вирішити ці конфлікти, також може суттєво розрізнятися, тому за своїм характером – це психосоціальні кризи. Особливості вирішення кожної кризи залишають свій відбиток як на особистості, що розвивається, так і на цілком сформованій особистості. В ідеальному варіанті вихід із кризи не повинен бути однобічним, тому ознакою оптимального розвитку є «суміш» або гармонічне поєднання двох полярних варіантів вирішення психосоціальної кризи. Припускається також, що характер подальших стадій соціалізації залежить від результатів проходження попередніх, тому має місце так званий «кумулятивний принцип» соціалізації.
1. Так, перша криза виникає вже на першому році життя та пов’язана з тим, чи задовольняються основні фізіологічні потреби дитини. Підсумок формування особистості на цьому життєвому етапі розміщується на вісі координат «довіра – недовіра», хоча треба зазначити, що навіть у випадку відносно благополучного виходу з кризи певна ступінь недовіри до оточення у
61
дитини зберігається, оскільки повне задоволення абсолютно всіх потреб практично неможливе. Загалом із цією стадією, на думку Еріксона, пов’язано формування такої характеристики як надія
2.«Автономія – сором та сумніви» – такі можливі полярні результати виходу з другої кризи, що спостерігається в період так званого раннього дитинства. В цей час дитина вчиться говорити, бігати, не падаючи, виявляє перші ознаки самостійності, вчиться під наглядом дорослих контролювати деякі прояви свого організму (насамперед, вчасно проситися в туалет). Коли дорослі в цей період висувають надто багато вимог щодо такої інтимної сфери, дитина переймається почуттям провини й власної неповноцінності, чим сильно гальмується її прагнення до самостійності та вміння орієнтуватися в навколишньому світі. Саме на цій стадії виникає «добра воля», бажання діяти у відповідності з очікуваннями.
3.«Ініціативу або почуття провини» називає Е. Еріксон як підсумок розвитку в період третьої особистісної кризи соціалізації (3–5 років). У цей період відбувається самоствердження дитини. Її плани, насамперед ті, що дорослі їй дозволяють реалізувати, сприяють розвитку ініціативи, а переживання постійних невдач може призвести до покори та почуття провини.
Уцьому віці дитина часто конфліктує з іншими людьми (і дітьми, і дорослими) з приводу меж її ініціативності та демонстрації нових здібностей – рухливості, дивовижної фантазії та допитливості. Саме в цей час формується цілеспрямованість, яка знаходить прояв у силі наміру – здатності досягати особистісно значимі цілі незважаючи на ризик та можливі невдачі.
4.Формуванням працелюбності як особистісної риси або відчуття власної неповноцінності завершується наступна криза соціалізації (молодший шкільний вік). Це період спільної діяльності з іншими дітьми, насамперед, у шкільному класі, встановлення контактів з учителями та іншими дорослими, інтересу до реальних життєвих, зокрема професійних, ролей. На цьому етапі основне значення має розвиток упевненості в собі, оскільки саме в цей час діти починають засвоювати та відтворювати в уяві справжні ролі дорослих, не менш значимими є також і успіхи в навчанні. Особливість цього періоду полягає в тому, що соціальний контекст кризи фактично перше в житті дитини виходить за межі власне сімейного оточення. На цій стадії закладається підґрунтя такої характеристики як компетентність (наприклад, у майбутній професійній діяльності).
5.П’ята життєва криза (юність) пов’язана зі становленням ідентичності (ідентифікацією) або рольовою невизначеністю (дифузією). Це час двох основних подій: відносної фізичної (сексуальної) дорослості, з одного боку, та необхідності вибору подальшого життєвого шляху. Молоді люди вирішують питання подальшого навчання чи роботи, обирають супутника життя. Невдачі на цьому шляху можуть в майбутньому негативно позначитися на професійній кар’єрі чи особистому житті людини. В цей період молода людина мабуть уперше в житті починає сприймати себе як продукт свого попереднього досвіду. Позитивний вихід із попередніх криз, завдяки чому молода людина стає в міру довірливою, самостійною, цілеспрямованою та працелюбною,
62
полегшує формування ідентичності.
6.На початку періоду дорослого життя важливого значення набувають різноманітні види інтимних відносин: залицяння, шлюб тощо. Доросла молода людина прагне знайти та встановити щирі, довірчі відносини з постійним партнером, якщо ж конфлікт між інтимністю та самотністю (ізоляцією) – а саме ці дві характеристики описують можливий вихід із кризи – не знаходить вирішення, то, ймовірно, що в майбутньому людина буде підсвідомо прагнути вступити в тимчасові відносини, які завжди будуть завершуватися розривом.
7.Середній вік – час удосконалення в певному виді діяльності та виконання батьківських функцій. Підведення підсумків першої половини життя спрямовує подальший розвиток життя зрілої людини у напрямах «творча активність – застій» (інший варіант виміру цієї кризи описується як «генеративність проти стагнації»). Генеративність (творчість) знаходить прояв
утурботі про інших, стагнація примушує людей концентруватися на власних потребах.
8.Остання – восьма криза припадає на період старості, коли люди підводять уже остаточні підсумки свого життя. Ця криза знаменує завершення попереднього життєвого шляху, а вихід із неї залежить від того, як цей шлях було пройдено, як людина сама оцінює його з позицій успішності чи неуспішності. Так, деякі з людей цього віку спокійно зустрічають старість, інших до самого кінця не залишає почуття гіркоти та невдоволеності. У першому випадку формується відчуття, що всі етапи життя є певною цілісною єдністю (стан цих людей на виході з кризи Еріксон характеризує поняттям «умиротворення» або «цілісність»), а інакше до останньої миті людина буде у «відчаї». Мудрість – остання важлива особистісна риса, яка формується у людини й допомагає їй усвідомлювати відносний характер знань і приймати життя таким, яким воно є.
Намагаючись уникнути кризи ідентичності деякі молоді люди занадто поспішають із самовизначенням, змирюються з усвідомленням визначеності наперед і тому не в змозі розкрити свій потенціал; інші розтягують цю кризу й стан розпливчатої ідентичності на невизначений час, витрачаючи таким чином свою енергію в конфлікті розвитку, який затягнувся, та в сумнівах з приводу самовизначення. Іноді дифузна ідентичність знаходить свій прояв у так званій «негативній ідентичності», за умов якої людина приймає небезпечну або соціально небажану роль.
Тяжкій кризі ідентичності можна запобігти різними засобами. Батькам і значимим дорослим слід уникати надмірних вимог до дітей і не ставити перед ними занадто невизначені цілі. Дорослим також слід заохочувати дітей дбати про власні інтереси, хвалити їх за досягнення, підтримувати у випадках виникнення труднощів, допомагати розкривати та розвивати свій потенціал, привчати до відповідальності, дозволяючи відчувати на собі наслідки свої вчинків (якщо, звичайно, вони не дуже небезпечні), Поважати дітей як особистостей і не принижувати, коли їм не вдається жити відповідно до очікувань дорослих і, нарешті, сприяти зростанню їхньої чуйності, котра призводить до розвитку ідентичності, що дозволяє легко пристосуватися до
63
суспільства. Крім того, підліткам треба забезпечити широкий вибір варіантів позитивного способу життя або функціональних моделей для наслідування, що надасть можливість випробовати декілька прийнятливих ролей, краще пізнати себе, отримати інформацію про реальні шансі і варіанти, що надаються тією культурою, в умовах якої вони проживають.
Неблагополучне проходження кризи ідентичності корелює з широким спектром проблем – від труднощів психологічного росту до явної патології. Сильна дифузія ідентичності пов’язана з нездатністю приймати рішення, втратою індивідуальності, складностями встановлення бажаних відносин із тенденцією до ізоляції, труднощами в роботі й неможливістю зосередитися. Оскільки ідентичність не без підстав вважається одним із основних елементів розвитку Его та його сили, незадовільне вирішення кризи ідентичності робить індивіда менш здатним розв’язувати нагальні завдання адаптації.
Хоча найбільш глибокою криза ідентичності буває в юності, але відчувати її на собі можуть люди у будь-якому віці. Спочатку Еріксон вживав поняття «криза ідентичності» у зв’язку з досвідом ветеранів Другої світової війни. Пізніше він спостерігав схожу сплутаність ідентичності у молодих людей, які втратили життєві орієнтири, й дійшов висновку, що криза ідентичності – це частина нормального юнацького розвитку. Крім того, власний досвід іммігранта дозволив Еріксону припустити, що навіть якщо людині вдалося вирішити юнацьку кризу ідентичності, подальші драматичні зміни в житті можуть викликати повторення кризи. Окрім іммігрантів кризу ідентичності можуть переживати й багато інших категорій людей: звільнені у відставку військові; пенсіонери, чия ідентичність раніше була практично цілком і повністю побудована на їхній роботі; люди, які живуть на державну грошову допомогу й тому вважають себе «порожнім місцем» внаслідок існуючої в суспільстві тенденції визначати ідентичність через професію; матері, чиї діти виросли й покинули батьківську домівку; люди, які опинились постали перед необхідністю змінити свої плани на майбутнє, наприклад, внаслідок неочікуваної інвалідності тощо.
Деякі дослідники навіть вважають, що певного досвіду людина набуває й тоді, коли її життя доходить логічного завершення. Звичайно ж, цей досвід вже не потрібний людині, що вмирає, але він може стати в нагоді іншим. Психіатр із Чиказького університету Елізабет Кюблер-Росс уже багато років спостерігає за людьми, які невдовзі повинні померти (особами дуже похилого віку чи невиліковно хворими) та аналізує загальні закономірності їхньої поведінки. Так, на думку дослідниці, людина, що вмирає, проходить через п’ять стадій:
«заперечення» як нормальна реакція людини, якій повідомили про смертельний діагноз;
«гнів» людини з приводу того, що нещастя сталося саме з нею;
«торг», коли людина обіцяє (лікареві, Богу) поводитися так, щоб можна було подовжити земне життя;
«депресія» як примирення з долею;
«прийняття смерті».
64
4. Зміст, агенти та механізми соціалізації
Щодо змісту процесу соціалізації, то, як правило, виділяють три сфери, у межах яких відбувається становлення особистості: діяльність, спілкування та самосвідомість. У сфері діяльності в процесі соціалізації протікають, принаймні, два відносно самостійних процеси – розширення кола видів діяльності, з якими людина знайомиться та задля опанування яких здобуває нові знання, а також концентрація, зосередження на головному, центральному виді діяльності. Щодо змісту спілкування, то тут може йтися про зміну (збільшення) кола спілкування, його характеру, ролі спілкування в різні вікові періоди тощо. Говорячи про самосвідомість, треба в першу чергу зазначити, що процес соціалізації пов’язаний з усвідомленням власної особистості як цілісності, емоційним оцінюванням себе, формуванням самоповаги.
Розкриваючи питання про агенти соціалізації, ми повинні нагадати, що цим поняттям прийнято визначати сукупність найрізноманітніших чинників макрота мікросоціального середовища, під впливом яких відбувається процес соціалізації особистості. У різні вікові періоди вплив агентів соціалізації іноді суттєво відрізняється за своєю значимістю та характером впливу на особистість. Позбавлення дитини в ранньому віці повноцінного спілкування з дорослими (так звана депривація) призводить до непоправних втрат у її фізичному та психічному розвитку. Про це свідчать деякі реальні життєві ситуації, як, наприклад, так званий «госпіталізм» або експерименти з новонародженими тваринами. Результати всіх таких експериментів свідчили, що ізоляція малюків (цуценят та мавпенят) залишає відбиток на все подальше життя тварини, її поведінку та ставлення до навколишнього світу, зокрема, викликає підвищену агресивність та антисоціальну поведінку.
Уранньому дитинстві, як уже зазначалося, найбільше значення має вплив батьків (особливо, матері) або інших дорослих, які доглядають дитину, турбуються про неї, задовольняючи не тільки її фізіологічні, а й величезні суто людські потреби в спілкуванні. Раннє поміщення дитини у виховний заклад може викликати поведінку, яка буде варіювати від апатичності, втрати апетиту
йзатримки нормального розвитку до повного виснаження, яке іноді може навіть призвести до смерті. Віддавати дітей у такі заклади після досягнення ними 6-місячного віку навіть гірше, ніж у більш ранньому, внаслідок уже сформованих зв’язків між матір’ю та дитиною. Навіть нетривала розлука дитини з матір’ю, наприклад, у випадку госпіталізації, також може викликати порушення розвитку, які є більш значними теж після півроку, що свідчить насамперед про те, що материнська депривація є первинним чинником.
Уранньому дитинстві (від 2 до 6 років) багато дітей мають так званих “уявних друзів”(imaginary companions), які існують лише в їхніх фантазіях. Оскільки фантазія та магічне мислення – це типові характеристики мислительних процесів дітей даного віку, сам факт розмови дитини з порожнечею або відстоювання нею точки зору, що невидимий друг насправді існує, зовсім не є ознакою патології. В дійсності, «уявні друзі» можуть бути
65