з природою індивіда ізольованого, є навіюваність, наслідком якої, до речі, на думку Г. Лебона, є вже згадуване зараження.
До того ж стан людини в натовпі дуже нагадує стан загіпнотизованого, оскільки в неї зникає свідомість і домінують елементи підсвідомого, орієнтація думок і почуттів має певний, спрямований настроєм натовпу характер, а також виникає прагнення до негайного здійснення ідей, що були навіяні. Тому індивід більше не є самим собою, а стає безвольним автоматом.
Лише одним фактом своєї приналежності до маси, стверджує Г. Лебон, людина спускається на декілька сходинок нижче по щаблях цивілізації, оскільки стає варваром, істотою, що керується первинними імпульсами. Тепер їй притаманні спонтанність, поривчастість, а також ентузіазм і героїзм примітивних істот. Сама ж маса при цьому є імпульсивною, змінною, збудливою, нею керує виключно підсвідоме. В масі існують два види емоційного зв’язку: між масовими індивідами як такими й емоційний зв’язок з вождем мас. Подальший аналіз цього аспекту функціонування мас, здійснюваний, наприклад Уїльямом Мак-Дугаллом і Зігмундом Фрейдом (зокрема, на прикладі церкви та війська), засвідчував, що другий вид цього зв’язку частіше відіграє більш визначальну роль, ніж той, що об’єднує в масу окремих індивідів.
На думку Г. Лебона, цивілізація кінця ХІХ століття є продуктом інтелектуальної творчої еліти, але життя європейської спільноти на межі ХХ століття знаменує початок нового етапу розвитку – на зміну «ері еліти» приходить «ера натовпу», «ера мас». Поява мас є результатом таких процесів, як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих груп людей із сільської місцевості у великі міста, поширення засобів масової інформації, посилення їхнього уніфікуючого впливу тощо. Настання «ери натовпу» Г. Лебон розглядав як початок загибелі цивілізації.
Фахівці погоджуються, що на зміст основних теоретичних положень «психології мас» значною мірою вплинули події соціально-політичного життя Франції (низка революцій, поразка країни у франко-прусській війні 1871 рок, профспілковий, соціалістичний та деякі інші суспільні рухи тощо), які несли загрозу основам буржуазного суспільства. «Маси» сприймалися як першопричина всіх неприємностей, а наука повинна була детально аналізувати зв’язки між «феноменом мас» та суспільними негараздами. Деякі з головних тем психології мас увійшли до сучасної соціальної психології після того, як вони були чітко визначені, й тому стали доступні для експериментального дослідження.
В ідеях соціального впливу, які активно вивчаються соціальними психологами сьогодні, можна побачити продовження того, що колись інтерпретувалось як ефекти навіювання, зараження, наслідування. Пізніше ключові проблеми духу та поведінки натовпу активно досліджувалися та інтерпретувалися, зокрема, відомим французьким ученим Сержем Московічі.
Щодо ситуації у дореволюційній Росії, то одне з перших систематичних згадувань терміна «колективна (соціальна) психологія» було запропоновано в публікації Максима Максимовича Ковалевського (1851 – 1916), виданій на
31
основі курсу лекцій із соціології, які він читав у Петербурзі в Психоневрологічному інституті. Встановлюючи взаємозв’язки соціології з іншими науками, Ковалевський особливу увагу приділяв її відносинам із психологією, детально аналізуючи, зокрема, концепцію Г. Тарда, яку він згадує як «психологію колективну, або групову». Полемізуючи з Тардом з приводу окремих положень його концепції, російський учений разом із тим погоджується щодо загального визначення предмета цієї дисципліни, її безсумнівної важливості для соціального пізнання та зазначає, що єдиним засобом пізнання психології мас є вивчення всієї сукупності вірувань, переконань, норовів, звичаїв та звичок через аналіз народних казок, билин, прислів’їв, юридичних формул, писаних та неписаних законів тощо.
Паралельно з обговоренням проблем колективної психології в академічних дисциплінах (соціології, праві, власне психології), її питання починають активно розроблятися російськими публіцистами, що було пов’язано з ідейною боротьбою, що точилася в Росії наприкінці ХІХ століття. Насамперед треба згадати роботу «Герой і натовп» Миколи Костянтиновича Михайловського (1842 – 1904), написану в 1896 році, яка викликала тривалу дискусію, зокрема, з марксистами. Інтерес Михайловського до соціальної психології був обумовлений прагненням обґрунтувати погляди народництва. Саме в зв’язку з цим він підкреслював необхідність виділення цієї проблематики (колективної психології) в самостійну галузь науки, оскільки жодна з існуючих не займалася вивченням масових рухів як таких. Для становлення нової галузі психології, на думку Михайловського, важливим є аналіз механізмів змін психічного стану й поведінки великих соціальних груп.
Неможна не згадати й публікації Володимира Михайловича Бехтерева (1857 – 1927), зокрема такі його праці, як «Суспільна психологія» та «Навіювання в суспільному житті». В першій публікації обговорювався власне предмет нової галузі психологічної науки – психічне життя не лише індивідів, а й «груп осіб» (натовпу, суспільства, народів); у другій – всебічно аналізувався найважливіший механізм упливу – навіювання, яке розглядалося не лише на індивідуальному, а й на колективному рівні. Таким чином були сформульовані ідеї розробленої в подальшому концепції «колективної рефлексології», окреслені напрями й способи експериментального дослідження відносин між особистістю та колективом, упливу спілкування на суспільні процеси, залежності розвитку особистості від організації різних типів колективів. В. М. Бехтереву належить заслуга організації першого університетського курсу з соціології в Психоневрологічному інституті, де в лекціях з цієї дисципліни також уперше у вищій школі було поставлено проблему співвідношення соціології та соціальної психології.
Під упливом теорій Г. Тарда та Г. Лебона в Америці активно поширюються ідеї соціальної психології, одним із перших пропагандистів яких стає Джеймс Марк Болдуїн (1861 – 1934). Свою теорію він вибудовує на ідеї існування двох видів спадковості: природної та соціальної. Придатність людини до суспільного життя визначається, на його думку, здібністю до навчення, основним методом якого є наслідування. Саме завдяки наслідуванню
32
відбувається засвоєння традицій, цінностей, досвіду тощо, накопичених суспільством та таких, що передаються індивіду через навіювання, оскільки в соціумі постійно відбувається «обмін навіюваннями». Роль наслідування настільки значна, що навіть відчуття власної особистості у дитини формується поступово, через наслідувальні реакції на особисте середовище, що її оточує.
Власне початок становлення соціальної психології в США пов’язують із роботою Уїльяма Мак-Дугалла (1871 – 1938) – англійського психолога, який переїхав до Сполучених Штатів – «Вступ до соціальної психології» (1908), що стала першим підручником для студентів американських коледжів. Він визначав психологію як позитивну науку про поведінку (conduct) живих істот, прирівнюючи термін conduct (поведінка, що підкоряється певним принципам) до поняття «behavior» – як поведінки в широкому сенсі. До відмінностей такої цілеспрямованої поведінки дослідник відносив її самовільність; продовження до моменту досягнення мети; варіабельність, у тому сенсі, що якщо мета не досягалась в один спосіб, то організм міг використовувати інший; продовження інших дій, спрямованих на досягнення інших цілей після припинення будь-якої дії, що забезпечила досягнення даної мети; удосконалення в результаті повторень.
У. Мак-Дугаллу належить розробка теорії інстинктів соціальної поведінки, яка ще відома під назвою «гормічної психології»: термін «гормічний» походить від грецького слова «спонука (потяг, імпульс)» до досягнення певної мети. У. Мак-Дугалл уважав цілеспрямовану поведінку ядром психології всіх живих істот, підкреслюючи інстинктивну природу прагнення до мети, хоча й не заперечував певного внеску навчення.
Важливою складовою теорії У. Мак-Дугалла є міркування щодо ролі інстинктів. Учений використав поняття «інстинкт» для пояснення соціальної поведінки людини, при цьому досить своєрідно розкриваючи його зміст. Під інстинктами У. Мак-Дугалл розумів внутрішні вроджені здібності до цілеспрямованих дій. І загальні запаси внутрішньої життєвої енергії, і шляхи її розрядки обумовлені обмеженим «репертуаром» інстинктів як єдиного рушія вчинків людини як соціальної істоти. Все, що відбувається в межах нашої свідомості, безпосередньо залежить від цих позасвідомих джерел, зовнішнім відбиттям інстинктів є емоції, які чітко співвідносяться з ними. У. Мак-Дугалл виділив три аспекти інстинктів. По-перше, кожному окремому інстинкту притаманна перцептивна схильність до того, щоб «помічати» одні стимули й «не помічати» інші; по-друге, існує також схильність до відтворення рухів, які можуть привести до досягнення мети; по-третє, між перцепцією та рухами до мети лежить емоційне ядро (core), яке є джерелом енергії або рушійною силою інстинкту.
Спочатку У. Мак-Дугалл нарахував дванадцять інстинктів людини (голод, статевий потяг, материнський-батьківський інстинкт, допитливість, забіякуватість, самоствердження, підкоряння, стадність, інстинкт будівництва та придбання та ін.), а пізніше (приблизно у 1932 році) збільшив їх перелік до сімнадцяти. Оскільки в цей час термін “інстинкт” по відношенню до людини “впав у немилість” у психологів, то У. Мак-Дугаллу довелося замінити його
33
поняттям “схильність”. До того ж у деяких інстинктах він не зміг ідентифікувати емоційне ядро, хоча й продовжував наполягати, що воно існує без виключення в усіх інстинктах.
Комбінації інстинктів, спрямовані на один і той самий об’єкт, учений назвав «почуттями» й стверджував, що в основі більшості проявів соціальної поведінки людини лежать саме комбінації інстинктів (наприклад, любов чоловіка до своєї дружини містить у собі, на думку У. Мак-Дугалла, статевий та материнський інстинкти). Реалізація інстинкту поліпшується в процесі повторень, а перцептивні й рухові схильності можуть видозмінюватися. Так, дорослішаючи, свою дитячу агресивність, спрямовану на батьків, людина змінює на агресивність по відношенню до оточуючих, від яких може виходити небезпека, при цьому не має значення, хто ці люди – ті, з якими ми спілкуємося, чи вороги на полі бою.
Дослідник не заперечував, що людина наділена деякими вродженими здібностями, такими як інтелект, музичні, образотворчі чи здібності до занять спортом, але для того, щоб ці вроджені здібності виявилися, необхідне втручання певного інстинкту як їх рушійної сили, без якої потенціал людини ніколи не буде реалізований.
Цікаво, що приблизно в цей же період виходить інший підручник із соціальної психології, автором якого був соціолог Едвард Росс (1866 – 1951). Ця публікація стала відображенням його попереднього захоплення аналізом колективної поведінки фактично без звертання до особливостей поведінки індивіда в соціальному контексті. На відміну від цього, У. Мак-Дугалл насамперед зосереджувався на аналізі саме індивідуальної поведінки, широко трактуючи її механізми та основні тенденції.
Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що саме в цей час окреслилося своєрідне протистояння двох напрямів теоретичної соціальної психології, про які вже згадувалось. Так, відповідно до однієї теоретичної орієнтації, завданням соціальної психології як психологічної дисципліни є вивчення особистості та її внутрішньоособистісних процесів; з інших позицій – як соціальна дисципліна – вона замість процесів особистості повинна вивчати соціальний (структурний) контекст. «Вступ до соціальної психології» У. МакДугалла може розглядатися як «теоретична робота про природні схильності та можливості індивідуального людського розуму», яка репрезентує індивідуалістський підхід до соціальної психології крізь призму теорії інстинктів (у сучасному розумінні – теорії мотивації). Е. Росса, який у своєму підручнику зосереджувався на «задумах і прагненнях, які виникають у людей як результат їхнього співробітництва», найчастіше згадують як основоположника іншого (більш пов’язаного із соціологією) напряму соціально-психологічного теоретизування.
3. Становлення соціальної психології як експериментальної науки
Період становлення соціальної психології як експериментальної науки пов’язують з іменами німецького психолога Вольфганга Меде, американців
34
Флойда Оллпорта та Нормана Тріплетта, російського дослідника Володимира Бехтерева. Спільний об’єкт їхнього інтересу – соціально-психологічне явище, що отримало назву «соціальна фасилітація», сутність якої полягає в поліпшенні результатів діяльності людини, що виконує цю діяльність у присутності інших людей, зайнятих тією ж справою. Як зазначив свого часу Н. Тріплетт (саме йому належить «відкриття» феномену соціальної фасилітації в 1897 р.): «Велосипедисти змагаються між собою, а не з секундоміром».
В експериментах В. Меде вивчалися відмінності в здатності витримувати біль на самоті та в групі, у розрізненні звуків, в особливостях уваги тощо. Виявилося, зокрема, що існують різні типи людей щодо ставлення до колективу –– позитивний, негативний та нейтральний; а в пізнавальній сфері вплив колективу менший, ніж у сферах емоцій, моторики, волі тощо.
Ф. Оллпорт, який детально в експериментах вивчав соціальну фасилітацію, стверджував, що само по собі сприйняття учасниками експерименту інших людей, що роблять ту ж саму справу, є стимулюючим (динамогенним) чинником.
В. Бехтерев разом із колегами проводив експерименти зі студентами медичного, педагогічного та психоневрологічного інститутів. У дослідженні використовувалися різні набори картинок, після демонстрації яких піддослідні мали згадати їхні деталі, встановити схожість і відмінності, висловити своє ставлення до подій, що зображені на них; також до переліку завдань входило створення проекту пам’ятника, оцінювання тривалості часового інтервалу тощо. Виявилося, що група збільшує обсяг знань своїх членів, виправляє їхні помилки, сприяє тому, щоб витримувати більш сильний подразник тощо.
Загалом практично всіма згаданими дослідниками було встановлено, що ефект «соціальної фасилітації», найчастіше має місце при виконанні звичних, заучених дій, у випадку ж виконання нових і складних завдань спостерігається протилежне явище, що знаходить прояв у придушенні, гальмуванні індивідуальної активності (феномен «соціальної інгібіції»). В експериментах із вивчення соціальної фасилітації в присутності інших людей піддослідні легше витримували біль, у них активізувалась довгострокова пам’ять, зростала швидкість розумових операцій, але при цьому, наприклад, зменшувалась глибина та оригінальність ідей, які вони висували.
4.Упливові психологічні та соціально-психологічні школи
ХХстоліття
Але активний розвиток експериментальної соціальної психології не міг замінити процес створення соціально-психологічних теорій. Охарактеризуємо ті загальнопсихологічні теорії, які суттєво вплинули на формування соціальнопсихологічного знання. По-перше, треба згадати такі напрями психологічного теоретизування, як біхевіоризм та необіхевіоризм.
Біхевіоризм, який визначив сутність американської психології в ХХ столітті, радикально реформував свого часу всю систему уявлень про психіку й більше півстоліття залишався найбільш впливовим рухом в
35