масштабах великих соціальних груп одночасно і важко, й дуже часто просто неетично.
Останнім часом, у першу чергу під упливом соціологів, у соціальній психології застосовують метод активного впливу на спостережувані процеси. Інша назва цього методу – «активне дослідження» (Action research), а його введення в практику ще з часів студентських революцій 70-х років пов’язують з ім’ям французького соціолога Алена Турена. Цей метод передбачає вивчення певного об’єкта завдяки активному втручанню шляхом організованих дій, які провокуються дослідником, подальше вивчення ситуації та повторний уплив.
Активне дослідження деякою мірою перегукується ще з одним методом, що не є поширеним у соціальній психології, – так званим симуляційним методом, використання якого теж пов’язане з цілою низкою моральних проблем. Насамперед вони викликані тим, що в цих умовах усі учасники експерименту стають непоінформованими, що порушує вже згадуваний етичний принцип «поінформованої згоди».
Тема 1.2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань
1.Періодизація історії соціальної психології як самостійної науки.
2.Описовий етап розвитку соціальної психології.
3.Становлення соціальної психології як експериментальної науки.
4.Упливові психологічні та соціально-психологічні школи ХХ століття.
1.Періодизація історії соціальної психології як самостійної науки
Історія соціальної психології загалом тісно пов’язана з історією психології, а, отже, й філософії. Як відомо, становлення психологічної науки відбулося приблизно в середині ХІХ століття, а соціальна психологія як спеціалізований напрям психології оформлюється у самостійну науку лише у 20-ті роки минулого століття. Так само, як становленню психології в самостійну науку передували два етапи – накопичення психологічних знань у межах філософії та виділення описової психології, протягом декількох етапів відбувалося народження соціальної психології, історію якої фахівці поділяють на три періоди:
накопичення соціально-психологічних знань у сфері філософії та загальної психології (VІ ст. до н. е. – середина ХІХ ст.);
виділення описової соціальної психології з філософії та загальної психології в самостійну галузь знань (50–60-ті рр. ХІХ ст. – 20-ті рр. ХХ ст.);
оформлення соціальної психології в експериментальну науку (20–30-ті роки ХХ ст.) та її сучасний розвиток.
Але слід також пам’ятати, що цим трьом етапам передував тривалий період активного практичного використання соціально-психологічних феноменів у повсякденному житті. Так, перші релігійні обряди ґрунтувалися на
знанні механізмів зараження та навіювання; ораторська майстерність
26
удосконалювалася з урахуванням соціально-психологічних закономірностей спілкування та особливостей сприйняття людьми один одного тощо.
Спробуємо коротко охарактеризувати кожний зі згаданих періодів становлення соціально-психологічних знань. Їх філософське осмислення почалося, мабуть, зі спроб створення типології людей, опису особистісних рис (якостей) з урахуванням соціально-професійних та соціально-класових характеристик чи національно-етнічної приналежності (Геракліт, Платон, Аристотель).
Так, Геракліт поділяв людей на два класи – тих, хто керується логосом, розумом та контролює свої потреби й тих, хто підкоряється своїм забаганкам і потребам, які мало чим відрізняються від тваринних. Платон виходив у своїй теорії з домінування різних частин душі у різних людей, у представників різних соціальних верств та різних народів. Цими частинами душі він називав душу розумну, афективну та хтиву або пожадливу. Так, у філософів (правителів), на його думку, переважає розум, у воїнів – мужність (як афективне переживання), а у ремісників – пожадливість. Згідно з цією логікою, у північних народів – мужня душа, у греків – розумна, у мешканців Півдня – пожадливість (хтивість). На важливу роль мови як засобу спілкування звертали увагу, наприклад, софісти та стоїки. У подальшому проблеми спілкування осмислювались у роботах Томаса Гоббса, Джона Локка, Михайла Ломоносова, Людвіга Фейєрбаха. Психологічні особливості людей досить своєрідно вивчались Георгом Гегелем та Іммануїлом Кантом. Яскраві характеристики носіїв різних темпераментів, представлені останнім, не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Формування соціальної психології як самостійної описової дисципліни в середині ХІХ століття було підготовлено й деякими особливостями та труднощами розвитку інших соціогуманітарних наук. Зокрема, знання, накопичені в мовознавстві, антропології, етнографії, археології та інших науках, потребували й соціально-психологічного аналізу, а, головне – осмислення встановлених закономірностей. Психологія цього періоду розвивалась як психологія індивіда, але ціла низка явищ вимагала врахування впливу на свідомість і поведінку окремого індивіда інших людей. У системі соціології, яка на цей час почала формуватися як самостійна наука, спроби пояснити низку соціальних явищ з допомогою законів інших наук примусили деяких дослідників звернутися, зокрема, до законів психології. Так, Лестер Уорд (1841 – 1913) та Франклін Гіддінгс (1855 – 1931) вважаються представниками психологічного напряму в соціології. Л. Уорд представляв так званий психологічний еволюціонізм. Він використав ідею Герберта Спенсера про загальну еволюцію та розвиток людства як її вищий етап (надорганічну стадію еволюції), але намагався наповнити цю еволюцію психологічним змістом. На його думку, найвищою якісною сходинкою еволюції всього живого є соціогенія – синтез усіх природних сил, який виникає в ході космо-, біота антропогенеза. Соціогенія є новою соціальною реальністю, яка відрізняється від природних процесів насамперед цілеспрямованим та творчим характером, усвідомлюваним прагненням до прогресу. Для характеристики цієї реальності
27
Уорд уводить поняття «теле» (від грецьк. – мета), стверджуючи тим самим, що основною відмінністю соціогенії є її телічність – цілеспрямованість. Уорд також виділив людські бажання прості (прагнення втамувати голод, спрагу, сексуальні потяги тощо), а пізніше – більш складні – інтелектуальні, моральні, естетичні потреби, реалізація яких у творчій діяльності людини й забезпечує розвиток суспільства та досягнення ним досконалості.
Таким чином, у розвитку соціології та загальної психології позначився зустрічний рух, що повинен був закінчитися формуванням певного кола граничних проблем, яким судилося в недалекому майбутньому стати предметом нової науки.
2. Описовий етап розвитку соціальної психології
Наступний, описовий період розвитку соціальної психології характеризувався деякими особливостями:
соціально-психологічні явища виділяються як клас самостійних феноменів, до яких відносили такі, як колективний (народний) дух, натовп, наслідування, навіювання, зараження, різні типи мислення та свідомості тощо;
у цей час розробляються нові засоби та прийоми дослідження задля вивчення цих явищ.
Саме в цей період вчені збирали, порівнювали, логічно та якісно аналізували різний історичний, етнографічний, антропологічний, мовний матеріал, не піддаючи його кількісній обробці та експериментальній перевірці.
Власне виникнення соціальної психології як самостійної описової науки більшість дослідників датує 1860 роком, коли німецький філософ Моріс Лацарус (1824 – 1903) та його співвітчизник – мовознавець Герман Штейнталь (1823 – 1893) почали видавати часопис з етнічної психології та мовознавства під назвою «Журнал психології народів та мовознавства». Їхня перша спільна стаття мала назву «Вступні міркування щодо психології народів», а ідеї, що в ній викладалися, заклали підвалини однієї з найперших соціальнопсихологічних теорій, яка отримала назву «психологія народів». Відповідно до цієї концепції, питання про співвідношення особистості та суспільства вирішувалося наступним чином. Як певна субстанція існує «надіндивідуальна душа», що підпорядкована надіндивідуальній цілісності – народу (нації). Душа ж індивіда є частиною цієї народної душі; а індивідуальна свідомість – це лише продукт цієї душі. «Дух цілого», тобто народу – рушійна сила історії, що знаходить вияв у мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях тощо. Тому задача соціальної психології – пізнання психологічної суті духу народу, відкриття законів, за якими відбувається духовна діяльність народу. Таким чином уперше було показано, що психологія повинна вийти за межі індивідуальної свідомості.
На розвиток «психології народів» були зорієнтовані й зусилля засновника першої в світі експериментальної психологічної лабораторії – видатного німецького вченого Вільгельма Вундта (1832 – 1920). Він звернув увагу на протиріччя між психофізикою, психофізіологією, експериментальною психологією, з одного боку, та станом вивчення вищих психічних функцій і
28
особистості – з іншого. Для подолання цього протиріччя В. Вундт пропонує загальну (значною мірою на той час фізіологічну) психологію доповнити психологією народів. З проблем «психології народів» або, як її тоді називали, «колективної психології», В. Вундт написав десятитомну працю (1900 – 1920 роки), стислий виклад ідей якої під назвою «Психологія народів» був виданий російською мовою вже в 1912 році. На думку В. Вундта, психологія народів – це наука про душу народу, яка не менш реальна, ніж душа окремого індивіда. Ця наука повинна займатися порівняльним історичним дослідженням реальних продуктів суспільної (чи колективної) взаємодії – мови, міфів, звичаїв тощо. Важливість вивчення мови обумовлена тим, що жоден вид людського досвіду та діяльності не може й не повинен відділятися від соціокультурного середовища. Також завданням психології народів повинно було стати вивчення відносин між людьми в процесі їхніх дій та взаємодії, результати цієї взаємодії, що збагачують людське світосприйняття, спонукають до нових досягнень людського розуму. Звичайно ж, з позиції сучасного дослідника, психології народів бракувало практичних методик та емпіричних досліджень, але за масштабами культурального поля нинішня соціальна психологія (особливо, американська) суттєво поступається їй.
Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що із самого початку не було сумнівів у тому, що цей науковий напрям був тісно пов’язаний з політичним рухом задля створення єдиної німецької держави. І хоча М. Лацарус та Г. Штейнталь ставили багато питань із царини соціальної психології, підґрунтя їхньої теорії було національним, а не власне соціальним, тому ці питання суттєво відрізнялися від тих, які висувала французька наукова школа, розробляючи «психологію мас» як теоретичний напрям психологічної науки цього періоду.
Історики соціальної психології називають кілька джерел її виникнення. По перше, це розвиток концепції, техніки та прийомів гіпнотичного впливу, який став найважливішою моделлю соціального навіювання й на перших етапах використовувався теоретиками для пояснення ірраціональності, емоційності та примітивності натовпу. Другу медичну модель було запозичено з епідеміології, зокрема, психічне зараження вважалося відповідальним за поширення афектів та аномії (за Емілем Дюркгеймом) у великих соціальних неорганізованих групах. Свій уплив спричинила й криміналістика: те, що в межах медичної інтерпретації мало статус підсвідомого та афективного, з юридичних позицій презентувалось як знижена відповідальність індивіда, включеного до натовпу – чи навіть до «злочинного натовпу». Основним положенням медико-правового підходу стало твердження про те, що в натовпі людина стає більш примітивною та інфантильною, а тому – менш розсудливою, такою, що діє менш обґрунтовано і практично безвідповідально.
Серед найбільш авторитетних представників цього напряму треба згадати в першу чергу Габріеля Тарда (1843 – 1904) – одного із фундаторів соціальної психології, представника психологічного напряму в соціології. Як відомо, Тард усі суспільні процеси пояснював дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини, а свої основні ідеї виклав у
29
таких відомих роботах, як «Закони наслідування» (1893) та «Соціальна логіка» (1895). Він вважав суспільство продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через передавання людьми один одному та подальше засвоєння ними вірувань, переконань, бажань, намірів тощо. Соціальна психологія, на думку Г. Тарда, повинна займатися виключно ставленням нашого «Я» до інших «Я», їхніми взаємними впливами. В книзі «Закони наслідування» він доводить, що основою соціальної взаємодії є асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Навіяні ззовні думки та емоції визначають характер душевної діяльності людини. В роботі «Соціальна логіка» він зазначає: все, що людина вміє робити, не навчаючись на чужому прикладі (ходити, їсти, кричати), належить до розряду фізіологічного, а от мати певну ходу, співати арію, полюбляти певні страви – все це є соціальним за своїм походженням. У суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість в біології та молекулярний рух у фізиці. Як результат складної комбінації причин виникають винаходи, які поширюються в масах під упливом наслідування.
Г. Тард здійснив важливу диференціацію між натовпом і публікою як різновидами людської маси: якщо функціонування першого передбачає фізичні контакти та обмеженість місця для індивіда, то публіка не перебуває в просторовій близькості й може створювати «громадську думку» завдяки сучасним засобам масової комунікації.
Дещо інший аспект психології мас представлений у роботах ще одного французького вченого – Гюстава Лебона (1841 – 1931) («Психологія натовпу», 1895), центральним поняттям яких і був термін «психічне зараження». У центрі його уваги теж була «нормальна» людина, яка ставала «ненормальною» під упливом натовпу. Під категорію «натовп» Лебон підводив банди та присяжних засідателів, масові демонстрації та парламенти, злочинні та релігійні організації тощо, хоча сучасна наука більш-менш чітко відокремлює та інтерпретує поняття власне натовпу, соціального руху, аудиторії чи соціального інституту.
Унатовпі, на думку Г. Лебона, зтираються індивідуальні досягнення окремих людей, і тим самим зникає їхня своєрідність. Незважаючи на індивідуальні особливості (спосіб життя, основне заняття, характер, ступінь інтелігентності), одним лише фактом свого перетворення на масу люди здобувають колективну душу, через існування якої вони зовсім інакше, ніж поодинці, відчувають, думають та діють. Узагалі існують ідеї та почуття, котрі виявляють себе або перетворюються на дію лише в індивідів, які поєднані з масою інших індивідів.
Умасі людина відчуває переживає відчуття неймовірної міці, опиняється під упливом первинних потягів, з якими вона зазвичай, будучи одна, вимушена боротися. В умовах же анонімності, й тим самим – безвідповідальності мас, абсолютно зникає почуття відповідальності, яке завжди стримує поведінку ізольованого індивіда. До того ж у масі починає діяти феномен зараження, тому
внатовпі кожна дія, кожне почуття легко передається, причому настільки, що індивід також легко жертвує своїм особистим інтересом на користь інтересу спільному. І хоча ця риса є протилежною його натурі, як частина маси людина стає здатною й на таке. Ще однією рисою людини натовпу, майже не сумісною
30