способів фіксації інформації,
тривалість спостереження.
Як і в соціології, найпоширенішими різновидами цього методу є так звані «невключене» та «включене» спостереження. В першому випадку дослідник не приховує своїх намірів та самого факту спостереження, у другому – прагне усіма шляхами більш органічно «включитися» в життя тієї групи людей, за якими ведеться спостереження, приховує свою мету й власне те, що він проводить наукове дослідження.
Аналіз документів як метод отримання наукової інформації в соціальній психології має велике значення, оскільки з його допомогою можна здійснювати аналіз продуктів людської діяльності. Щодо проблем його застосування, то в першу чергу фахівці звертають увагу на можливу суб’єктивність інтерпретацій та здатність дослідника взагалі до розуміння матеріалу, зокрема тексту. Почасти ці проблеми «знімаються» завдяки використанню такого різновиду цього методу, як контент-аналіз, який особливо незамінний у дослідженнях у галузі масових комунікацій.
Варто зазначити, що активним прихильником використання такого різновиду документів як особисті документи (personal documents) в психології був відомий американський дослідник Гордон Оллпорт. У своїй монографії (1942 р.) він визначав особисті документи як будь-який запис особистого змісту, в якому навмисно чи ненавмисно розкриваються відомості щодо структури, динаміки й функціонування психічного життя його автора. Оллпорт виділив шість форм таких документів: автобіографії, анкети з відкритими питаннями, стенографічні звіти, щоденники, листи та художні й проективні документи. Він також представив наступний перелік основних мотивів створення (навмисного) особистих документів: мотивування своїх вчинків чи самовиправдання, ексгібіціонізм, прагнення до порядку, задоволення літературних схильностей, висловлювання особистих поглядів, катарсис, гроші, сприяння лікуванню, спокута, науковий інтерес, служіння суспільству та прагнення знесмертити себе. Знання цих мотивів дозволяє дослідникам не обмежуватися лише одними уявленнями здорового глузду в побудові наукових інтерпретацій.
У деяких дослідженнях можуть використовуватись тестові методики, але лише як додаткові засоби, оскільки вони не є власне соціально-психологічним методом. Для діагностики груп часто використовується так звана «соціометрична методика» (автор – американський психолог та психотерапевт Джекоб Морено), яка дозволяє всебічно висвітлити систему зв’язків у групі, що ґрунтуються на емоційному ставленні її членів один до одного, проаналізувати рівень згуртованості групи, дослідити проблеми лідерства тощо. В технічному, власне процедурному, плані соціометрія –це співвідношення опитувальної методики й алгоритмів спеціальної математичної обробки первинних вимірів. Сутність її полягає у визначенні різноманітних персональних та групових індексів.
Питання соціометричної анкети (соціометричні критерії) вербально формулюються, наприклад, так: «Кого б Ви обрали...?», «Чиїй думці Ви
16
віддасте перевагу в ситуації...?», «Хто зумів би Вас переконати...?» тощо. Соціометричні критерії повинні націлювати учасників дослідження на вибір або відхилення іншого члена групи під час розв'язання завдання спільної діяльності; бути зрозумілим та цікавим для учасників дослідження; включати пропозиції щодо вибору або відхилення, сформульовані так, щоб це викликало в членів групи емоційно-психологічний ефект; не допускати обмежень індивідуального та змістового характеру щодо вибору одних та відхилення інших членів у межах однієї групи.
Соціометричні критерії поділяються на комунікативні («соціометричні тести») та гностичні («тести соціальної перцепції»). Комунікативні критерії використовуються для того, щоб виміряти та описати реальні або уявні відносини в групі, виявити, яким кожен член групи бачить своє безпосереднє оточення. Гностичні критерії спрямовані на відображення уявлень людини про те, якою вона бачить свою роль, свою позицію в групі, хто, на думку самого суб'єкта, може обрати його для розв'язання конкретної задачі, а хто – відхилити. Завдяки гностичним критеріям можна визначати як закономірності розуміння людиною взаємовідносин у групі, так і бачення нею процесів спілкування між членами групи.
Соціометричні критерії поділяють також на офіційні та неофіційні. Офіційні дають можливість вимірювати міжособистісні відносини на рівні формальної структури групи, виробничих та службових обов'язків, неофіційні – відкривають перед дослідником «вхід» до сфери неформальних відносин, емоційно-психологічних контактів, симпатій та прихильностей.
У ході соціометричного дослідження будується соціограма – графічне вираження математичної обробки результатів, отриманих за допомогою соціометричного тесту. Соціограма наочно показує сплетіння взаємних симпатій та антипатій, наявність соціометричних «зірок» (членів групи, яких обирає більшість опитуваних), «паріїв» (членів групи, від яких усі відмовляються) та ієрархію проміжних ланок між цими полюсами. Соціограма також дає можливість представити структуру відносин у групі, зробити припущення щодо стилів лідерства, міру організованості групи в цілому. В процесі побудови соціограми користуються поняттями: вибір, взаємний вибір, очікуваний вибір, відхилення, взаємне відхилення, очікуване відхилення.
4. Соціально-психологічний експеримент: історія розвитку та моральні проблеми застосування
Основним методом у соціальній психології справедливо вважають експеримент, оскільки в усьому світі три чверті соціально-психологічних досліджень базуються саме на ньому, причому два експерименти з трьох проводяться в умовах соціально-психологічних лабораторій. Якщо йдеться про вивчення якихось аспектів життєдіяльності групи, то, відповідно до загальної схеми такого експерименту, дослідники обирають принаймні дві групи – так звані “експериментальну” та “контрольну”. До складу останньої входять піддослідні, які не піддаються тому типу експериментального впливу, який
17
“відчуває” на собі експериментальна група. Призначення контрольної групи – забезпечити фоновий рівень, відносно до якого можна буде визначити, чи відбулися зміни в експериментальній групі та виключити всі інші пояснення, крім того впливу, яким вони відрізняються. Зрозуміло, що ці групи повинні бути практично ідентичними за своїм складом, структурою тощо. Яка саме з них буде експериментальною, а яка контрольною – визначається простим підкидуванням монети для того, щоб уникнути неусвідомленого бажання застосовувати експериментальний вплив на групу, яка здається для цього більш сприятливою. Розподіл піддослідних по групах теж відбувається за випадковою схемою, тому кожен учасник експерименту має рівні шанси опинитися як в одній, так і в іншій групі.
Використання експерименту та його пізнавальні можливості (останнє стосується насамперед лабораторного експерименту) – одне з дискусійних питань у сучасній соціальній психології. По-перше, виникають певні заперечення щодо коректності переносу закономірностей поведінки людей, які перебувають в умовах лабораторії, на повсякденну поведінку. Викликає сумніви й репрезентативність навіть класичних соціально-психологічних експериментів, оскільки більшість з них проводилася з добровольцями (дуже часто ними були молоді люди – студенти університетів та коледжів), позиції та поведінка яких можуть не відображати відповідних характеристик усієї генеральної сукупності.
Представники природничих наук висувають претензії щодо недотримання двох важливих вимог, без яких науковий експеримент не є таким:
обов’язкова повторюваність;
так звана «екологічна валідність», тобто можливість, як уже зазначалося, поширення висновків, отриманих в експериментальній ситуації, за
їїмежі, в реальне життя.
Екологічна валідність пов’язана з тим фактом, що живий організм, а особливо такий складний як людський, внаслідок своїх успадкованих або набутих особливостей підготовлений до демонстрації різних форм поведінки в різних контекстах або середовищах. Дії організму виявляються успішними у певний час і у певному місці, але не настільки успішними або навіть зовсім невдалими, за інших обставин. Тому спираючись на результати соціальнопсихологічного експерименту, далеко не завжди можна стверджувати, що відкриті закономірності поведінки особистості будуть знаходити прояв, наприклад, в реальних життєвих ситуаціях.
Серйозною проблемою, на думку фахівців, є й так звані «ефекти експериментатора». Вплив психолога, що проводить експеримент, є стороннім чинником, який може суттєво впливати на результати дослідження, приховуючи або змінюючи роль інших важливих факторів. На основі вивчення та узагальнення багатьох експериментальних ситуацій було виділено кілька таких ефектів. Так, наприклад, може йтися про вплив на поведінку учасників експерименту в напрямку певних очікувань дослідника. Цей феномен відомий тепер під назвою «помилка експериментатора» (experimenter bias): дослідник
18
робить ненавмисні підказки через зміни виразу обличчя та тональності голосу. Для того, щоб зменшити подібний уплив, психологи намагаються максимально обмежити взаємодію з учасниками дослідження, наприклад, даючи інструкцію з використанням аудіозапису або звертаючись по допомогу на окремих етапах експерименту до особи, яка не ознайомлена зі змістом гіпотез, кінцевою метою, умовами проведення дослідження тощо. Інша категорія ефектів експериментатора концентрується навколо уваги дослідника (скільки та якого типу) тим чи іншим групам або окремим особам, що беруть участь в експерименті. Тому завдання дослідників полягає в тому, щоб максимально пропорційно розподілити увагу одного й того ж типу між усіма учасниками експерименту.
Найвідомішими соціально-психологічними експериментами вважають дослідження трьох американських психологів – Музафера Шеріфа, Соломона Аша та Стенлі Мілграма, які вивчали, відповідно, особливості формування групових норм, тиск групи та підкорення авторитету, виходячи таким чином на дослідження проблеми конформності та конформної особистості.
Конформність розглядається соціальними психологами як згода по відношенню до певної характеристики, атитюду або поведінки, що ґрунтується на простій приналежності до групи. Як емпірична, так і концептуальна проблема конформності полягає в установленні цієї згоди (яка не обов’язково повинна бути абсолютною) та демонстрації того, що її не було у відсутності групи. Конформність можна відрізняти від інших понять за відсутністю однієї з цих умов. Так, якщо існує згода щодо деяких характеристик, але вона не залежить від приналежності до групи (наприклад, якщо вона є наслідком інших загальних обставин), то йдеться про однаковість (uniformity) атитюдів або поведінки людей. Якщо згода досягається шляхом примусу через обіцянку нагороди або погрозу покарання, ми маємо справу з так званою податливості (compliance). У випадку, коли однаковість є настільки глибинною характеристикою нашого «Я», що зберігається навіть після припинення членства особистості в групі, йдеться про інтерналізацію (internalization). Конформність можна розглядати як проміжну стадію між поверхневою податливістю та глибокою інтерналізацією – як конфлікт між тим, чим насправді є людина, й тим, до чого її зобов’язує приналежність до групи.
Інтерес до конформності як самостійної теми виник внаслідок тих соціальних проблем, з якими людство стикнулося у другій чверті XX століття. Події в тоталітарних країнах, включаючи прояви екстремізму та антигуманної поведінки, з одного боку, й систематичного примусу підкорятися догмам – з іншого, послужили поштовхом до необхідності встановлення відмінностей між особистими переконаннями та тими, що нав’язуються ззовні, зокрема, групою. Почасти це мотивувалося надією, що особисті переконання людей є благом, і побоюваннями, що погляди людей можуть виявитися такими, що повністю змінюються під впливом суспільства. Процедури моделювання окремих з цих впливів в умовах ізольованого лабораторного середовища сприяли подальшому детальному аналізу конформності та групового впливу й сприяли, в кінцевому підсумку, більш глибокому розумінню цього явища.
19
Експеримент М. Шеріфа ґрунтувався на так званому φ-феномені та полягав у тому, що одна людина або група з двох чи трьох осіб перебувала в абсолютно темній кімнаті, в якій на відстані приблизно п’яти метрів знаходилось невелике стаціонарне джерело світла. За таких умов, як відомо, виникає оптична ілюзія сприйняття, що має назву «автокінетичний ефект» та знаходить прояв у тому, що за відсутності орієнтира нерухома лампа сприймається як така, що блукає. Шеріф просив піддослідних, які, звичайно ж, не знали про існування автокінетичного ефекту, дати точну оцінку ступеню руху джерела світла. Половина учасників експерименту зробила свої перші висновки, перебуваючи в ізоляції від інших, хоча в подальшому вони працювали над тим же завданням у невеликій групі. Друга половина добровольців спочатку зазнавала групових випробовувань, а на наступному етапі давала відповіді самостійно.
Виявилося, що перша половина піддослідних достатньо швидко розвивала стандартну оцінку (певну норму), навколо якої коливалися їхні відповіді. Цей стандарт був стабільним, але значною мірою варіювався між окремими особистостями. На груповій фазі експерименту, коли зустрічалися люди з різними особистими нормами, думки учасників експерименту зводилися до однієї більш-менш спільної позиції – групової норми. Ті ж піддослідні, які спочатку працювали в умовах групи, дотримувалися групових норм в оцінках ілюзорного руху джерела світла навіть тоді, коли (на другій фазі експерименту) вони ставали одноосібними учасниками експерименту. Таким чином, М. Шеріф установив, що люди, опиняючись перед неоднозначними та неясними стимулами, все ж таки розвивають усталену внутрішню систему координат, завдяки якій оцінюють подразник. Але співставляючи власну думку з чужою, вони швидко відмовляються від цієї системи задля того, щоб пристосуватися до позиції інших людей. З другого боку, загальна система координат, яка сформувалася в присутності інших, продовжує впливати на особисту думку й тоді, коли джерело впливу (інші люди) вже відсутнє.
Природно, що виникало питання: чи впливатиме і як саме думка інших (групи) тоді, коли більшість буде давати таку оцінку того чи іншого явища, яка може вважатися дуже неточною або навіть абсурдною? Це й намагався з’ясувати в своєму дослідженні Соломон Аш.
С. Аш на початку 50-х років минулого століття провів серію експериментів з вивчення феномена конформізму як зміни особистої думки в бік думки, що висловлюється більшістю членів групи, до якої належить певна людина. В експерименті брали участь сім студентів, яких попереджали, що з їх допомогою будуть вивчатися особливості зорового розпізнавання. Вісімнадцять разів учасники експерименту повинні були визначати, яка з трьох ліній, що порівнювалися, дорівнювала за довжиною стандартній. Лише один із учасників експерименту («шостий») був справжнім піддослідним, іншим же попередньо пояснювали необхідність давати помилкові відповіді (у дванадцяти серіях експерименту) і поводитися при цьому якомога формально та спокійно. Під упливом навмисне помилкових оцінок «колег» лише чверть піддослідних змогли уникнути власних помилкових відповідей, у той час як у серії
20