контрольних замірів (коли оцінки давались одиничними піддослідними) чисельність такої групи дорівнювала 95%. І хоча вплив групи був достатньо сильним й очевидним, джерело впливу (експериментальна група та власне експериментатор) не намагалося в цьому експерименті безпосередньо контролювати та санкціонувати опір нечисельної «незалежної групи» піддослідних, а відповіді «шостого» ніколи не викликали негативних реакцій з боку більшості.
Особливості поведінки в умовах, коли джерело впливу має високий статус, явно диктує людині поводитися так, щоб доводилося чинити всупереч своїм повсякденним переконанням, вивчав у своїх експериментах С. Мілграм (70-ті роки ХХ століття). Експериментатор пояснював добровольцям – учасникам експерименту, що має за мету вивчення впливу покарання на процес навчення. «Учня» (професійного актора) прив’язували до крісла, приєднавши до його зап’ястків електроди, пояснивши, що його завдання полягає в тому, щоб запам’ятати список попарно з’єднаних слів, а у випадку помилок його буде покарано електрошоком, сила якого буде зростати. «Вчитель» розміщувався за пультом електрогенератора, на якому було 30 кнопок, що позначали розряди електричного струму силою від 15 до 450 вольт, а також словесні визначення міри покарання, зокрема, «легкий шок», «середній шок» тощо й нарешті – «смертельно небезпечний шок». «Учителеві» давалася настанова послідовно давати завдання «учню», у разі помилки – караючи електрошоком, поступово збільшуючи дозу. Дослідників цікавило, до якої межі може дійти піддослідний («учитель»), завдаючи болю іншій людині, чи відмовиться слухатися експериментатора? Незважаючи на «страждання» «учня», експериментатор, який був для піддослідного авторитетом, наполягав на тому, щоб експеримент продовжувався. Урешті – решт С. Мілграм з’ясував, що 63% піддослідних доводили «виховання» до найвищого рівня, хоча під час попередніх бесід, прогнозуючи як власну поведінку у таких ситуаціях, так і поведінку інших людей, абсолютна більшість опитаних заперечувала можливість підкорятися експериментатору за межею 180 вольт.
Подальші численні інтерпретації результатів експерименту С. Мілграма та дослідження, що здійснювалися іншими вченими, були достатньо суперечливими (як, до речі, й документальний фільм, знятий на основі цього експерименту), сам же Мілграм зміг установити, що ступінь підкорення залежав від багатьох ситуаційних чинників (місця проведення експерименту, спілкування з експериментатором з допомогою телефону або безпосередньо, статусу учасників експерименту тощо), хоча в цілому він залишався достатньо високим і в інших країнах, де повторювалася схема експерименту (у Мюнхені дослідниками було зафіксовано найвищий рівень підкорення – 85%).
Критичний аналіз цих класичних експериментів дає підстави стверджувати, що така, на перший погляд, конформна поведінка піддослідних може виникати на ґрунті різноманітних причин, причому не всі з них мають відношення до соціальної комформності. Так, у більшості випадків певні прояви конформності пов’язані з прагненням приналежності до групи. Процеси, що лежать в основі такого прагнення, визначають різні умови, за яких
21
виникає феномен конформності. Одна з ситуацій може визначатися суб’єктивністю питання, що розглядається, в рішенні якого лише одностайна згода релевантної групи може забезпечити індивіду підґрунтя для переконання, й це має назву «формування соціальної реальності через конформність». Однак конформна поведінка може приносити індивідуальні користі. Вона також може бути одним із засобів досягнення мети, для чого необхідним виявляється співробітництво, або затвердженням групового членства, таким як уніформа або значок. У кожному окремому випадку простір конформної поведінки буде формуватися різними наборами проблем і для їхнього вирішення будуть використовуватися різні механізми, такі як переслідування власних інтересів, міркування, що спираються на соціальну реальність, або загроза бути відторгненим через незгоду з групою.
Дослідження конформності демонструють, що деякі механізми призводять до сильної конформності, яка згодом стає частиною особистості. З точки зору наслідків її було б більш правильно називати соціалізацією, й фактично розвиток конкретної людини часто нагадує конформну поведінку. З іншого боку, історичний досвід демонструє нам, що зовнішня конформність, яка може виявлятися протягом тривалого часу, в подальшому зникає, коли зникає зовнішній тиск. Прихильники ідеї конституювання соціальної реальності стверджують, що всі атитюди й дії виробляються людьми на ґрунті взаємних згод. Розмежування особистих і соціальних аспектів є ні чим іншим як конвенціями, які, у свою чергу, відбивають соціальні домовленості про те, що належить вважати тим й іншим.
Із поняттям конформності тісно пов’язане поняття «конформна особистість» (conforming personality). У низці експериментів було зафіксовано надійні зв’язки між деякими характеристиками особистості та тенденцією до конформності. Так, зокрема, виявилося, що високоавторитарні люди частіше погоджувалися з навмисно помилковими оцінками в експериментах М. Шерифа та С. Аша й підкорялися наказам експериментатора заподіяти сильний біль іншій людині у порівнянні з менш авторитарними піддослідними в експериментах С. Мілграма. Інші дослідники спостерігали зв’язок між конформністю та «полезалежністю» або загальною тенденцією знаходитися під тиском зовнішніх ситуаційних ознак в протилежність внутрішнім оцінкам та інтерпретаціям, при формуванні перцептивних суджень.
Портрет конформної особистості, що виникає в результаті лабораторних досліджень, у цілому виявляється не дуже привабливим. Висококонформні люди є досить тривожними, обтяженими почуттям провини, емоційно нестабільними, невпевненими в своїй Я-концепції й у той же час порівняно авторитарними й такими, що підкоряються наказам керівництва, навіть у випадках нанесення невиправданої шкоди іншій людині. Однак, тенденції до конформності й підкорянню можуть широко варіювати за своєю силою в залежності від характеру завдання та особистих уявлень про легітимність чи компетентність тих, від кого виходить вплив. Протилежністю конформності є не антиконформність, а незалежність. Антиконформіст тією ж мірою піддається груповому тиску, що й конформіст, але, на відміну від першого, говорить «ні»,
22
коли всі інші говорять «так». Незалежна особистість поступається впливу групи тоді, коли він є обґрунтованим і доречним, але чинить опір необґрунтованим спробам впливати на неї.
Вплив експериментатора на піддослідних має ще один аспект прояву, що в спеціальній літературі описується як «ефекти експериментатора» (experimenter effects). При проведенні експерименту дослідники висувають гіпотезу, загальний смисл якої зводиться до того, що одна або кілька змінних будуть мати певний вплив. Представники наук про поведінку розробляють свої експерименти з метою перевірки подібних гіпотез й усунення по можливості найбільшої кількості пояснень, що конкурують між собою. Одним із таких пояснень є ефекти експериментатора, які належать до категорії сторонніх чинників, що можуть впливати на результати дослідження, приховуючи вплив змінної (або навіть кількох змінних), що вивчається. Західними дослідниками свого часу було виявлено та досліджено декілька важливих ефектів експериментатора.
Так, інколи експериментатори, зазвичай не прагнучи цього, впливають на зміни поведінки учасників експерименту в напрямку власних очікувань. Цей феномен отримав назву помилки експериментатора (experimenter bias). Ілюстрацією може бути «випадок із Розумним Гансом» – конем, який бив об землю копитом правильну кількість разів, коли йому пропонувалися арифметичні задачі та ставилися різні питання. На початку XIX століття німецький психолог Оскар Пфунгст виявив, що Ганс реагував на ледь вловимі, ненавмисні візуальні підказки, в особливості – на ледь помітні рухи головою, які робили, самі того не підозрюючи, хазяїн і тренер цього коня.
Дослідження Розенталя та інших психологів свідчать, що помилка експериментатора є дуже поширеною в експериментах. Дослідники, подібно тренерам коней, часто роблять ненавмисні підказки піддослідним через зміну виразу обличчя й тональності голосу. З метою зменшення впливу такої помилки, психологи намагаються максимально зменшити взаємодію між експериментатором та учасниками дослідження. Інколи вони пред’являють інструкції із використанням аудиозаписів або залучають до проведення дослідження людину, яка не обізнана зі змістом гіпотез чи характером експериментальних умов, в яких знаходяться піддослідні, а також таку, яка не має особистої зацікавленості в результатах дослідження.
Друга категорія ефектів експериментатора концентрується навколо уваги, а саме: скільки й який тип уваги приділяють дослідники групам, що беруть участь в їхніх експериментах. Йдеться насамперед про вплив уваги, що непропорційно приділяється різним групам піддослідних, також психологи намагаються в своїх дослідженнях приділяти увагу одного типу. При проведенні експериментів часто вводяться умови «плацебо» для забезпечення того, щоб піддослідні обох, експериментальної та контрольної, груп отримували один і той же тип уваги і, природно, мали спільні очікування.
Але, мабуть, найгострішою проблемою, що виникає у зв’язку з використанням соціально-психологічного експерименту, є етичні питання. Вони стосуються, зокрема, змісту попередніх інструкцій учасникам
23
експерименту (йдеться про те, що, як правило, справжня мета експерименту від піддослідних приховується), моральних і психологічних наслідків осмислення власної поведінки учасників деяких експериментів (особливо гостро вони постали, наприклад, після згадуваного експерименту С. Мілграма) та впливу результатів дослідження на їхнє психологічне та психічне здоров’я тощо.
Усвідомлення важливості етичних проблем сприяло проведенню ще в 60-ті роки минулого століття двох спеціальних симпозіумів Американської психологічної асоціації: «Соціальна психологія психологічних експериментів» (1961 р.) та «Етичні та методологічні проблеми соціально-психологічного експерименту» (1965 р.).
З моральними проблемами стикнулися свого часу й організатори ще одного відомого експерименту, який залишився в історії соціальної психології як «тюремний експеримент Філіппа Зімбардо». Студентам-добровольцям було запропоновано «відсидіти» в імпровізованій в’язниці, створеній на факультеті психології Стенфордського університету. Дослідників цікавило питання: чи є тюремні знущання породженням патологічних злочинців та злобних охоронців, чи самі ролі охоронця та в’язня ламають і роблять жорстокими навіть співчутливих людей? Приносять ці люди самі жорстокість у подібні заклади чи жорстокими їх ці заклади й роблять?
Після ретельної перевірки щодо кримінального минулого та серйозного тестування, відповідно до результатів жеребкування студентів поділили на охоронців та ув’язнених. Учасникам експерименту видали відповідний одяг, проінструктували щодо правил поведінки, зокрема «охоронцям» розповіли, як підтримувати дисципліну. Після першого веселого дня, коли всі «вживались» в ролі, ситуація почала змінюватись: охорона почала принижувати в‘язнів, останні на знак протесту спочатку збунтувались, потім впали у відчай. Так, за словами Зімбардо, виникла невідповідність, яка постійно зростала, між реальністю та ілюзією, між виконанням ролі та самоідентичністю. В’язниця, яку створили дослідники, почала поглинати й учасників експерименту, й їх самих. І хоча дослідження було розраховане на два тижні, вже за кілька днів його довелося припинити. Усі були шоковані, ніхто з учасників експерименту не міг пояснити тих змін, які виявилися в їхній поведінці вже на другий день експерименту, дехто явно потребував кваліфікованої психологічної допомоги.
Тому спеціальні документи – Етичні кодекси, розроблені на Заході асоціаціями соціальних психологів, вимагають від дослідників, які проводять соціально-психологічні експерименти, дотримання цілої низки вимог. Насамперед достатньо повно інформувати потенційних учасників експериментів для того, щоб отримати згоду поінформованого піддослідного (informed voluntary consent). Ця вимога є центральним етичним принципом психологічного дослідження, тому для його дотримання психолог повинен чітко поінформувати майбутнього учасника як мінімум щодо таких моментів:
які процедури й з якою метою будуть використані саме в цьому дослідженні;
які ризики та просто незручності можливі у зв’язку з цим;
24
чи є обмеження щодо відповідей експериментатора на питання, які виникають у піддослідних;
повідомити, що учасники експерименту можуть припинити свою участь у ньому в будь-який момент без будь-яких умов.
Також необхідно бути правдивими, використовувати обман лише в тому випадку, коли його можна виправдати значимою метою або коли немає альтернативи; захищати людей від можливих травм та суттєвого дискомфорту; використовувати інформацію про кожного з учасників конфіденційно; після завершення експерименту повністю розповісти про його мету та структуру, не виключаючи використаних обманних слів та дій. Якщо учасниками експерименту є діти, то дослідник повинен отримати згоду на їхню участь у батьків чи інших дорослих, які ними опікуються.
Одним із громадянських прав, яке може порушуватись у процесі соціально-психологічного експерименту, є право не недоторканість приватного життя (right to privacy), що в контексті такого дослідження пов’язане з трьома проблемами: ступінь закритості інформації, використання певних методів її збору та нерозголошення отриманої інформації.
У найбільш визнаному принципі дослідницької етики декларується, що дослідник не має права зашкодити піддослідним, а навпаки, останні можуть навіть розраховувати на те, що будуть мати певну вигоду. Обов’язок дослідника – зробити все можливе для мінімізації ризику там, де він може виникнути. Так, до участі у потенційно небезпечні за психологічними наслідками експерименти не слід запрошувати уразливих людей, а в ситуаціях, де виникає очевидний дистрес, заздалегідь необхідно забезпечити медикопсихологічну допомогу, відстежуючи можливі негативні наслідки участі в експерименті й певний час після його завершення. Щодо вигод, то вони можуть мати форму грошових виплат учасникам дослідження; це може бути задоволення від участі у вирішенні важливої соціальної проблеми; іноді йдеться про так звану «клінічну користь», коли людина, завдяки участі в психологічному експерименті вирішує якусь свою проблему; й нарешті, можна ставити питання про задоволення від особистого сприяння науковому прогресу.
До середини ХХ століття більшість соціально-психологічних експериментів мали характер лабораторних. Поступово дослідницька діяльність
вцій галузі знань про людину почала орієнтуватись на експериментальні розробки, що проходили апробацію в природних, так званих «польових» умовах. Це було викликано двома основними причинами: по-перше, досить обґрунтованими сумнівами щодо можливості перенесення результатів експериментів (наприклад, із вивчення атитюдів, конформності тощо) з лабораторних умов у повсякденне життя, по-друге – необхідністю вивчення ефектів широкомасштабних соціальних програм, які принципово не могли бути експериментально перевірені в штучних умовах психологічної лабораторії.
В арсеналі сучасної соціології також є всі ці методи, але, наприклад, експеримент як метод отримання інформації соціологами використовується дуже рідко, оскільки здійснювати маніпуляції з певними чинниками в
25