Візуальна система знаків невербальної комунікації має своїм підґрунтям сигнали наших очей, при цьому особлива увага приділяється розміру зіниць та власне «поведінці» самих очей, за допомогою яких передаються найточніші й найвідкритіші сигнали з усього різноманіття сигналів людської комунікації. Саме тому очі займають центральну позицію в нашому організмі, а зіниці взагалі поводяться повністю незалежно, розширюючись або звужуючись у залежності від того, як змінюється настрій людини, яким є його ставлення до партнера по спілкуванню.
У маленьких дітей зіниці більші за розмірами, ніж у дорослих, а в присутності дорослих, стверджують фахівці, вони стають ще більшими, оскільки це є засобом звернути на себе увагу дорослого (справа в тому, що за даними експериментів, розширені зіниці роблять погляд більш привабливим). Різні емоційні стани викликають неконтрольовані людиною зміни у розмірі та конфігурації зіниць, що дозволяє дізнаватися про стан співрозмовника більш точно, ніж завдяки вербальним та деяким невербальним сигналам. Загалом же для того, щоб ефективно вибудовувати процес комунікації та позитивно налаштувати співрозмовника, необхідно, щоб погляди людей, які спілкуються, зустрічалися приблизно протягом 60 – 70% часу спілкування.
Як й інші елементи та форми комунікації, «мова поглядів» відрізняється в залежності від національно-культурної приналежності людей. Так, мешканці південної Європи мають високу частоту погляду, що може здатися образливим для представників інших регіонів, а от японці під час бесіди дивляться частіше на шию, ніж в очі співрозмовника, що для західної людини буде здаватися дещо дивним.
Фахівці також стверджують, що у «мові поглядів» важливими характеристиками є не тільки тривалість та частота погляду, а й, так би мовити, «географічна площа» обличчя й тіла, на яку спрямований погляд, оскільки це суттєво впливає на зміст спілкування й, наприклад, на результат переговорів. У зв’язку з цим виділяють кілька різновидів погляду, котрі доцільно застосовувати за різних умов сплакування: діловий погляд, соціальний погляд, інтимний погляд тощо.
Так, у першому випадку йдеться про погляд, який повинен концентруватися на верхній частині обличчя співрозмовника й не опускатися нижче зони очей насамперед для того, щоб можна було контролювати хід переговорів власне за допомогою погляду. Соціальний погляд передбачає переміщення фокусу уваги на рівень очей і зону трохи нижче їх, інтимний – охоплює вже не тільки обличчя, а й власне тіло нашого співрозмовника.
Існує багато рекомендацій і порад щодо того, як контролювати погляд співрозмовника для більшого засвоєння ним інформації. Демонструючи, наприклад, під час виступу якийсь наочний матеріал і коментуючи його, для того, щоб встановити максимальний контроль за поглядом і увагою аудиторії, лекторові необхідно використовувати ручку або вказівку. Віднявши ручку від наочного матеріалу, необхідно тримати її на лінії очей, щоб погляд слухачів від матеріалу, який демонструвався, зосередився на погляді лектора, завдяки чому аудиторія буде бачити й слухати все, про що він розповідає, а тому
141
максимально засвоювати інформацію. Бажано, щоб інша рука також знаходилася в полі зору слухачів.
5. Спілкування як інтеракція
Розгляд спілкування як інтеракція допомагає отримати характеристики тих його компонентів, які пов’язані зі взаємодією людей, обміном не тільки інформацією, а й діями, плануванням та організацією спільної діяльності. У соціально-психологічних дослідженнях усі прояви людських інтеракцій класифікують або як такі, що сприяють організації спільної діяльності, – так звані «позитивні» інтеракції; або як такі, що руйнують цю діяльність та є перешкодою для її здійснення. Тому для характеристики інтеракцій використовуються такі поняття, як кооперація та конкуренція, згода та конфлікт, асоціація та дисоціація, пристосування та опозиція та ін.
Одна з найбільш відомих на Заході спроб детального вивчення інтеракції в групі належить американському досліднику Р. Бейлсу, який разом із Ф. Слейтером здійснив серію експериментів, у ході яких виявилося, що спільна діяльність групи найбільш успішно здійснюється за умов існування двох типів лідерів – «інструментального» та «експресивного». Перший лідер виявляє активність у сфері орієнтації групи, обміну думок, висування пропозицій, другий – обов’язково мав високий авторитет у членів групи, до його думок завжди прислухалася більшість з них.
Виявилось також, що одна й та ж людина не може суміщати в одній особі ці два типи лідерства. До того ж два лідери тяжіють до взаємодії один з одним більшою мірою, ніж з іншими членами групи, при цьому їхня взаємодія відбувається скоріше на основі взаємної підтримки, ніж конкуренції, що дало підстави дослідникам говорити про модель «подвійного лідерства», коли один лідер керує діяльністю групи, а другий – має справу з її емоційними потребами.
Було також виділено чотири фази групової взаємодії, дві з яких пов’язані власне з вирішенням поставлених перед групою завдань (це сфера впливу інструментального лідера), а дві – з емоційною оцінкою діяльності групи в цілому та прийнятих рішень зокрема (на цих фазах активізується вплив експресивного лідера).
Тема 2.4. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування
1.Класифікація засобів соціально-психологічного впливу.
2.Наслідування як засіб упливу та механізм соціалізації.
3.Навіювання та чинники його ефективності.
4.Зараження як найдавніший засіб упливу та інтеграції групової діяльності.
5.Переконання в системі засобів соціально-психологічного впливу.
Найпоширеніша класифікація засобів соціально-психологічного впливу передбачає виділення таких засобів, як наслідування, навіювання, зараження,
142
переконання та мода. Деякі з них найсильніше виявляються в умовах великих неорганізованих груп, хоча значною мірою їхні особливості виявляються й у різних ситуаціях повсякденного спілкування.
Відносно менш дослідженим явищем як у теоретичному, так і в практичному планах є мода, хоча вже в XIX столітті, практично з моменту народження соціології, мода стає предметом дослідницького інтересу. Серед видатних соціологів, які зверталися до аналізу моди можна згадати, наприклад, таких відомих соціологів, як Г. Тард, Г. Спенсер, Г. Зіммель, В. Зомбарт, Т. Веблен, Г. Блумер, П. Бурдьє.
Відомий німецький соціолог Г. Зіммель свого часу визначав моду як наслідування певного зразка з метою одночасного задоволення як потреби в соціальній опорі, так і прагнення відрізнятися з-поміж інших. Маючи наслідування як соціально-психологічне підґрунтя, мода разом з тим спирається й на інші засоби впливу та деякі механізми спілкування (наприклад, ідентифікацію). Орієнтація особистості на моду – це підкреслювання своєї приналежності до певної соціальної групи (спільноти або навіть суспільства) й у той же час зовнішній прояв внутрішнього прагнення кожної людини чимось відрізнятися від інших). При цьому загроза для потреби в приналежності (у розумінні А. Маслоу) не виникає, оскільки вона виявляється задоволеною на достатньо високому рівні.
Загалом же кожна з класичних концепцій передавала соціальну сутність моди такою, якою вона була в певну епоху. Так, якщо, як уже зазначалося, для Спенсера, Тарда або Зіммеля соціальна сутність моди полягала в наслідуванні (насамперед вищому класу), а Зомбарт і Веблен вбачали в моді спосіб демонстративного споживання, то наприкінці ХХ століття дослідники звертали увагу вже на таку функцію моди, як культурне оновлення (Блумер) або передавали їй «повноваження» симуляції суспільства. У сучасному світі моди процес поширення зразків через референтні групи симулюється, оскільки моделі в журналах і телерекламі подаються не просто як речі певного розміру, кольору чи фактури, а як бажаний образ певного соціального статусу, міжособистісних відносин, стилю життя тощо. Фахівці, які створюють та поширюють нові моделі, переймаються не стільки показом їх характерних особливостей, скільки створенням навколо них віртуального соціального середовища. Включаючись у процес зміни модних зразків, люди не стільки включаються в процес придбання та використання речей, скільки сприяють рухові моделей соціальної реальності. Стаючи індустрією, сучасна мода перетворюється на процес відтворення соціальної реальності у вигляді її симуляції.
Зацікавленість соціальних психологів у вивченні феномену моди пов’язана з багатьма причинами, зокрема з тим, що для процесу поширення та зміни модних зразків характерно, насамперед, ціннісне ставлення людей до речей і інших людей, об’єднаних у тому числі в певні групи. Вибір стратегії розвитку держави – проблема, що постає перед нами раз на кілька десятиліть, вибори до органів влади – раз на п’ять років, а вибір одягу чи аксесуарів – щоденна проблема. Тому ціннісні вибори в сфері моди можуть за певних умов
143
бути своєрідним індикатором стану суспільної свідомості, можуть допомогти наблизитися до розуміння особистості і суспільства, в якому вона живе. До того ж, незважаючи на деякі нові тенденції, в сучасному суспільстві зберігаються й вже відомі механізми наслідування, демонстративного споживання та оновлення соціокультурних норм, оскільки ми можемо знайти й багато прикладів наслідування високостатусним групам, і нав’язування масовому споживачеві певних зразків, і селекції соціокультурних норм у модних течіях та рухах.
Хоча найчастіше мода асоціюється з вибором певного одягу (аксесуарів, парфумів, зачісок тощо), соціологи трактують це поняття значно ширше, досліджуючи прояви моди практично в усіх сферах соціального життя сучасної людини – звичайно ж, в економіці, політиці, сфері дозвілля тощо.
Деякі автори наполягають на необхідності чітко розмежовувати власне моду та деякі явища, що іноді відносять то категорії моди. Йдеться, зокрема, про так звані «пошесті» («fads» або «поветрия» – російською мовою). Пошесті та мода (fashions) є проявами помітних змін в конкретних аспектах соціальної поведінки, які можуть спостерігатися протягом різних періодів історії та охоплювати значну частину населення.
Наслідування ґрунтується на прагненні людини будувати свою поведінку за зразком поведінки інших осіб. Як відомо, перша ґрунтовна робота про феномен наслідування належить Г. Тарду, який розглядав наслідування як фундаментальний принцип розвитку та існування суспільства.
Значну роль наслідування відіграє в дитячому віці, але й існування дорослої людини час від часу теж передбачає включення механізмів, пов’язаних з дією цього засобу впливу. Особливого значення наслідування набуває в умовах групи, оскільки воно більшою мірою, ніж інші способи впливу, включені в груповий контекст. Оскільки йдеться про засвоєння шляхом наслідування запропонованих зразків поведінки, то завжди існує два плани наслідування: по-перше, певній людині, по-друге, певним нормам поведінки, що вироблені групою.
У другому випадку проблема наслідування тісно співіснує із соціальнопсихологічним явищем, що має назву конформізм і пов’язане з існуванням тиску групи на поведінку індивіда та його прагненням відповідати певним нормам і стандартам, які висуваються групою. Експериментальні дослідження конформізму, як Вам вже відомо, пов’язані з іменами трьох американських психологів – Музафера Шеріфа, Соломона Аша та Стенлі Мілграма, які вивчали, відповідно, особливості формування групових норм, тиск групи та підкоряння авторитету.
Якщо на рівні групи конформізм дуже часто розглядається як негативне явище, конформність на рівні суспільства забезпечує стабільність соціальної системи, сприяє згуртованості суспільства.
Навіювання як метод соціально-психологічного впливу є нав'язуванням певних думок і станів на тлі їх некритичного сприйняття. Величезне значення має при цьому авторитетність того, хто здійснює навіювання (сугестор), тому
144
не випадково для реклами тих чи інших товарів і послуг часто запрошуються відомі особи.
Найбільш ефективним навіювання буває в умовах гіпнозу, однак при цьому об’єкти сугестії не бувають абсолютно пасивними, вони тією чи іншою мірою чинять опір навіюванню, яке здійснюється ззовні. Це явище отримало назву контрсугестії, і фахівці стверджують, що в стані гіпнозу не можна примусити людину зробити те, що є для неї абсолютно неприйнятним у повсякденному житті.
Сугестивність як індивідуальна особливість залежить також від соціального контексту: в умовах війн, стихійних лих тощо вона значно зростає. Ще одним чинником, що підвищує індивідуальну сугестивність, є стресовий стан людини, знервованість, невпевненість.
На думку фахівців, історично навіювання виникає відносно пізно, лише з появою розвиненої мови. Існує навіть точка зору, відповідно до якої, поява багатьох мов була засобом захисту від сторонніх навіювань.
Зараження є одним із найдавніших засобів упливу та інтеграції групової діяльності, воно виявляється в багаторазовому повторенні емоційного впливу й у несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів. І хоча історично роль зараження знижується, й досі залишаються сфери життя, де воно зберігає свій сильний уплив (наприклад, релігійні відправи, масові видовища тощо).
Особливою ситуацією, в якій уплив на індивіда через зараження значно підсилюється, вважають ситуацію паніки. Остання виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про якийсь процес чи незрозумілу новину, або через надлишок інформації. Безпосереднім поштовхом до паніки є поява звістки, здатної викликати шок. У подальшому паніка збільшує силу, особливо коли включаються механізми взаємного багатократного відбиття певного емоційного стану. Явище паніки дуже важко вивчати, оскільки заздалегідь невідомо, де вона може статися. До того ж дослідникові, який опиниться в натовпі, досить важко буде самому протистояти загальному настрою людей, що його оточують, а отже, залишатися об’єктивним.
Переконання є способом свідомого та організованого ідеологічного й соціально-психологічного впливу на особистість. Процес переконання спрямований на те, щоб перетворити певну інформацію в установки, власне переконання самої особистості. Хоча певною мірою засіб переконання є близьким до навіювання, він у той же час відрізняється тим, що спрямований на досягнення згоди людини з будь-чим шляхом логічного обґрунтування, на підставі якого людина повинна сама дійти певного висновку, у випадку ж навіювання суб’єкт сприймає інформацію у готовому вигляді, тобто переконання є переважно інтелектуальним упливом.
Досвід «жертви» побутового переконання, мабуть, є в кожної людини. Багато хто з нас може пригадати ситуації, коли погодившись взяти участь у здійсненні якогось проекту чи допомогти якійсь організації, ми в кінцевому підсумку значно глибше «занурювались» у справу, ніж нам хотілося. Після
145