змінювали їхні установки й внутрішні переконання. Звичайно ж, такі речі характерні не лише для тоталітарних режимів, адже щоденне підняття національного прапора в літньому таборі для школярів, або масове урочисте виконання гімну країни на свята використовують в своїй основі суспільний конформізм виключно для того, щоб сформувати патріотичні установки й переконання.
До категорії ефектів спілкування належить й атракція (5) як позитивне емоційне ставлення до партнерів по спілкуванню, почуття симпатії, прихильності. Завдяки атракції виникають такі світлі явища нашого життя, як дружба та кохання. Більшість емпіричних досліджень міжособистісної атракції присвячено першим враженням і першим контактам між людьми, хоча для створення цілісної картини цього феномену важливо встановити та дослідити атракцію у межах відносин, що підтримуються певний час. На сьогодні встановлено, що перші враження визначають поведінку людини по відношенню до партнера по спілкуванню й можуть викликати в нього реакції, що співпадають із цим враженням і таким чином його підсилюють. Загальна закономірність є такою: нас приваблюють ті, хто, як нам здається, має певні позитивні у нашому розумінні риси; нас відштовхують ті, хто, на наш погляд, наділені несприятливими атрибутами. При цьому сили притяжіння/відштовхування тим більші, чим сильніші чесноти/вади наших партнерів по спілкуванню.
Формування міжособистісного потягу залежить від цілої низки чинників, зокрема, спільності інтересів, взаємного винагородження й навіть запахів, що відіграють роль атрактантів, від фізичної близькості та привабливості. Факт залишається фактом: люди будь-якого віку схильні надавати перевагу фізично привабливим людям.
Формування міжособистісного потягу залежить від цілої низки чинників, зокрема, спільності інтересів, взаємного винагородження й навіть запахів, що відіграють роль атрактантів, від фізичної близькості та привабливості. Факт залишається фактом: люди будь-якого віку схильні надавати перевагу фізично привабливим людям.
У межах однієї культури чи субкультури існує певний ступінь згоди щодо оцінок фізичної привабливості, однак насправді мало відомо, які саме конкретні атрибути визначають красу. Фізично привабливі люди сприймаються як носії певних соціально бажаних якостей, і в зв’язку з існуванням цих стереотипних уявлень «автоматично» викликають почуття симпатії. За результатами соціально-психологічних експериментів встановлено, що фізична привабливість насамперед більше впливає на формування потягу чоловіків до жінок.
Виникнення симпатії регулюється деякими невербальними характеристиками нашої поведінки, зокрема такими, як посмішка, контакт очей, торкання тощо. Приязне ставлення до іншої людини визначається й схожістю партнерів по спілкуванню в таких характеристиках, як близькість думок, інтересів, деяких особистісних характеристик.
136
Дослідження спілкування як процесу сприйняття людьми один одного дозволило вийти на аналіз специфічного різновиду психологічного захисту, що отримав назву «механізм перцептивного захисту» та є засобом уберегти особистість від травмуючих переживань, спробою ігнорування при сприйнятті окремих рис іншої людини для створення бар’єру щодо впливу з її боку. Механізмом перцептивного захисту можна вважати й феномен, який описується соціальними психологами як «віра в справедливий світ» (М. Лернер). У повсякденному житті це явище знаходить прояв у тому, що людина вірить у наявність відповідності між тим, що вона робить, й тим, які за це бувають покарання чи заохочення, й саме це тлумачиться як справедливість світу. Відповідно, людині важко повірити в несправедливість – те, що з нею може статися якась неприємність без усякої «провини» з її боку. Тому зустріч із несправедливістю актуалізує механізм перцептивного захисту: людина відгороджується від будь-якої інформації, яка руйнує її віру в «справедливий світ».
4. Спілкування як комунікація
Людське спілкування як комунікація має певні особливості, що відрізняють його від будь-якого іншого процесу передавання інформації. Так, учасники цієї комунікації – активні суб’єкти, це перетворює людське спілкування не просто на передавання інформації, а на обмін нею. По-друге, такий обмін інформацією пов’язаний зі впливом на учасників комунікативного процесу, оскільки вони прагнуть, як правило, змінити поведінку партнерів. Також людське спілкування передбачає наявність єдиної системи значень, які забезпечують розуміння тієї знакової інформації, якою обмінюються учасники взаємодії. Нарешті, лише в умовах людського спілкування можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри, що мають суто психологічний чи соціокультурний характер (відмінності світоглядного плану, індивідуальні риси характеру, наприклад, сором’язливість чи відлюдність тощо).
Основними видами спілкування як комунікації вважаються вербальна та невербальна. В ситуаціях вербальної комунікації засобом трансляції інформації (знаковою системою) є людська мова, а власне процес спілкування складається з «говоріння», суб’єктом якого є комунікатор, а також «слухання», яке є прерогативою реципієнта спілкування. Фахівці стверджують, що на долю «слухання» припадає приблизно 53%, «говоріння» – 16%, «письма» та «читання», відповідно, – 14% та 17% обсягу інформації, при цьому значна її частка передається невербально. Так, інтонація нашого співрозмовника може миттєво перекреслити його слова співчуття чи привітання. Це пов’язано з тим, що людина добре може контролювати вербальну інформацію (що вона «надсилає» партнерові по спілкуванню) і значно менше – невербальну, яка додатково іноді дає спостережливому учаснику спілкування більше користі, ніж слова.
Щодо «навантаження» власне невербальних засобів спілкування, то за даними А. Мейрабіані, передача інформації відбувається за рахунок вербальних
137
засобів (тільки слів) на 7%, за допомогою звукових засобів (тональність, інтонація) на 37%, а за рахунок невербальних засобів – 55%. До того ж виявляється, що в середньому протягом дня власне словами людина «говорить» 10–11 хвилин, словесне спілкування забирає не більше третини обсягу спілкування, більша частина інформації передається за допомогою невербальних засобів спілкування.
Невербальна комунікація буває кількох видів і класифікується на підставі тих різновидів системи знаків, що використовуються при цьому: оптикокінетична (жести, мімічні рухи), парата екстралінгвістична (діапазон та тональність голосу, включення пауз, сміху тощо, темп мови), просторовочасова (розміщення співрозмовників, запізнення), візуальна (погляди).
Є всі підстави вважати, що родоначальниками невербальної комунікації є актори німого кіно, оскільки для них це був єдиний засіб спілкування на екрані, а майстерність актора оцінювалась виходячи з того, як він міг застосовувати жести та інші рухи тіла для комунікації. Наукове узагальнення щодо проблеми так званого «боділенгвіджа» розпочалося з роботи Чарлза Дарвіна «Вираження емоцій у людей та тварин», написаної ще 1872 році. З того часу дослідниками було встановлено й описано більше тисячі невербальних знаків і сигналів.
Більшість фахівців з цих питань поділяють думку, що вербальний канал використовується для передавання інформації, в той час як невербальний – для «обговорення» міжособистісних відносин, а в деяких випадках застосовується навіть замість словесних повідомлень.
Цікаве тлумачення феномена інтуїції пропонується деякими соціальними психологами в контексті питання про сигнали та символи невербальної комунікації. Уважається, що в основі інтуїції лежить здібність людини читати невербальні сигнали іншої людини й порівнювати їх із вербальними сигналами, знаходячи певні невідповідності між мовою тіла й тим, що людина передає словами. Жінки, як правило, більш чутливі до сприйняття такої невідповідності, що сприяло виникненню у повсякденному житті поняття «жіноча інтуїція». Ця особливість краще розвинена у жінок, що мають досвід виховання дітей, адже певний тривалий час мати в спілкуванні з дитиною отримує інформацію про її стан, потреби, самопочуття тощо виключно завдяки невербальним знакам і каналам комунікації.
Багато суперечок викликає питання про те, який характер – вроджений чи набутий мають невербальні сигнали нашого спілкування. Однак результати спостережень з сліпими та глухими (наприклад, здатність посміхатися сліпих від народження людей), за жестикулярною поведінкою та виразом обличчя при певних емоційних переживаннях представників різних націй і наших найближчих антропологічних родичів – деяких видів мавп свідчать, скоріше, на користь першого припущення. В той же час існує велика група жестів, природа яких остаточно поки не встановлена. Так, абсолютна більшість чоловіків вдягаючись, починає з правого рукава, а жінки – з лівого; поступаючись на вузенькій стежці чи багатолюдній вулиці, чоловіки розвертаються обличчям до іншої людини, жінки – відвертаються. Що це: інстинктивний природний жест
138
чи результат несвідомого наслідування поведінки людей, за якими ми спостерігаємо з дитинства?
Для ефективного спілкування треба пам’ятати, що не можна «висмикувати» окремий жест із контексту інформації, яку передає партнер по спілкуванню, й інтерпретувати його як самостійний сигнал. Дуже важливо також співвідносити невербальну інформацію зі словами, що промовляє співбесідник – в ідеалі вони повинні за своїм змістом співпадати (бути конгруентними, як кажуть фахівці). Але, якщо між ними є протиріччя, то за істиною слід звертатися до особливостей невербальної інформації.
Також слід брати до уваги контекст ситуації спілкування як такий: якщо взимку на зупинці перед вами людина, яка схрестила руки на грудях і опустила голову, не поспішайте з висновками про її критичну налаштованість, скоріше це буде означати, що людина просто змерзла й намагається зберегти залишки тепла в своєму тілі. Слабке рукостискання далеко не завжди свідчить про слабкість характеру, у вашого співрозмовника можуть бути хворими й боліти суглоби, чи він виявиться фахівцем в галузі хірургії або мистецтва й просто буде оберігати свої руки від зайвих навантажень.
Західні психологи також неодноразово мали нагоду в своїх дослідженнях підтвердити існування ще однієї закономірності, що стосується зв’язку між багатством жестикуляції та соціальним станом людини. Оскільки між соціальним статусом, владою, престижем людини та її словниковим запасом існує прямий зв’язок, то зрозуміло, що людина, яка знаходиться на вершині соціальної ієрархії або професійної кар’єри, частіше використовує в процесі комунікації багатство словникового запасу, в той час як менш високостатусна або менш освічена людина більше полягається на невербальні засоби, насамперед жести. Хоча треба пам’ятати, що в різних культурах жестовому супроводженню мовлення традиційно відводиться різне навантаження, щодо нашої культури, то систематичних досліджень відносно цього питання власне небагато, щоб стверджувати про поширеність указаних закономірностей.
Цілком природним в контексті розгляду проблем невербальної комунікації є питання про можливість «підробки» складових боділенгвіджа. Ми вже згадували про необхідність конгруентності вербальної та невербальної складових комунікації, тому зрозуміло, що її відсутність одразу буде звертати на себе увагу. Але існують ситуації, коли людей навмисне навчають певним невербальним знаковим системам з метою позитивного впливу на аудиторію. Це, наприклад, стосується учасниць різноманітних конкурсів красоти, публічних політиків, подібні навички необхідні акторам тощо. Але проблема полягає в тому, що навіть досвідченому імітатору важко тривалий час контролювати свої невербальні прояви, оскільки організм все одно поступово почне мимоволі передавати сигнали, що можуть протирічити свідомим рухам і жестам.
Елементами просторової системи знаків, що використовуються у межах невербальної комунікації, є певні дистанції, на яких можна ефективно здійснювати спілкування:
139
інтимна дистанція – 0,15 – 0,45 м (так можуть спілкуватися діти, батьки, подружжя, близькі друзі, родичі тощо);
особиста дистанція – 0,46 – 1,19 м (вона характеризує спілкування на вечірці, офіційному прийомі тощо);
соціальна дистанція – 1,2 – 3,6 м (на такій відстані ми, як правило, прагнемо триматися від незнайомих людей);
суспільна – понад 3,6 м (саме така дистанція утримується, наприклад, між лектором та аудиторією).
Цікаво, що вказані дистанції спілкування порушуються в умовах великого міста, життя в якому часто пов’язано з великими скупченнями людей. Але за таких умов, дозволивши іншим наблизитися на рівень інтимної дистанції, ми своєю поведінкою демонструємо їхню абсолютну відсутність.
Відомо, що в різних культурах існують і різні своєрідні стандарти таких дистанцій, тому проблеми в спілкуванні можуть виникнути, наприклад, унаслідок того, що представник однієї культури буде сприймати свого партнера по спілкуванню як «агресора» лише тому, що останній буде намагатися зменшити дистанцію між ними, оскільки це буде звичним для його культури.
Закономірності людського виміру простору вивчає наука, що називається проксемікою. Знання її основ дозволяє пояснити, чому, наприклад, Ваші нові сусіди, що приїхали з іншої країни, не бажають з Вами познайомитися ближче, не прагнуть встановити дружні стосунки й сприймають Вас просто як «людину
звулиці».
Алан Піз наводить багато прикладів щодо зонального простору у представників різних націй і культур і наслідків його порушення. Це, зокрема історія входження молодої пари з Данії, яка емігрувала до Сполучених Штатів. Після кількох тижнів спілкування в клубі про молодят обмінювались досить специфічною інформацією: нібито датчанка своєю невербальною поведінкою натякала чоловікам, що вона є для них доступною в сексуальному плані, а з її чоловіком жінки – члени клубу почувалися незатишно, бо він «чіплявся» до них.
Насправді ж ніхто з нових знайомих молодої пари не й гадки не мав, що в багатьох європейських країнах інтимна дистанція складає лише 23 – 25 сантиметрів, тому датчани навіть не здогадувалися, що знаходячись на такій відстані від американців, вони вторгалися в їхню інтимну зону, яка є значно більшою (десь 18 дюймів). Контактний погляд, що був майже природним для молодої датчанки, давав помилкові підстави для висновків американським чоловікам, що були її партнерами по спілкуванню.
У нашому повсякденному житті «заглиблення» в інтимну територію людини – особи протилежної статі, як правило, є красномовним засобом висловлення інтересу до цієї людини. І якщо такий вияв почуттів не викликає заперечень, нам дозволяють «скорочувати» цю дистанцію. У згаданому випадку те, що датчани сприймали як нормальну соціальну поведінку, інтерпретувалося американцями як сексуальне загравання. Датчанам же в цій ситуації здавалося, що їхні партнери сприймають їх з прохолодою та недостатньо дружелюбно, оскільки весь час намагаються «вийти» із зони, зручної для спілкування.
140