контакту між членами малої групи тощо. Розглянемо деякі з найвідоміших класифікацій.
Виділення серед малих груп «первинних» та «вторинних» уперше було запропоновано американським дослідником Чарльзом Кулі. Критерієм віднесення певної групи до якогось із цих типів є, відповідно, наявність або відсутність безпосередніх контактів між людьми, які утворюють ці групи. Розподіл малих груп на «формальні» та «неформальні» пов’язують з ім’ям іншого американського психолога – Елтона Мейо. У формальній групі відповідно до групових норм чітко визначені всі позиції її членів, суворо розподілені ролі, структура влади. Неформальні групи можуть виникати як у межах формальних, так і самостійно, всі їх об’єднує відсутність чітко прописаних статусів та ролей, жорсткої системи влади. В реальності буває дуже складно чітко відокремити групи цих двох типів, тому часто замість понять «формальні» та «неформальні» групи використовують та досліджують «формальну» та «неформальну» структуру групи. За результатами експериментів ще одного американського дослідника Г. Хаймена, почали виділяти «групи членства» та «референтні групи». Останні, як уже зазначалося, можна описати як «значиме для індивіда коло спілкування» (у тому числі в межах реальної групи, до складу якої цей індивід належить), тобто об’єднання тих людей, які є особливо значимими для особистості.
Щодо основних напрямів дослідження малих груп, то, як правило, у зв’язку з історією західної соціальної психології згадують такі:
соціометричний напрям (Дж. Морено);
соціологічний напрям (Е. Мейо);
школа «групової динаміки» (К. Левін).
Узагалі термін «соціометрія» сьогодні, як уже зазначалося, використовується принаймні у двох значеннях. По-перше, це теоретичний напрям у вивченні малих груп, який дозволяє дослідити емоційні міжособистісні відносини та прагне перенести виявлені закономірності на великі соціальні групи та суспільство в цілому (власне на цьому наполягав і прагнув це реалізувати сам Дж. Морено). По-друге – це кількісне вимірювання емоційних відносин в малих групах, яке реалізується завдяки використанню так званої соціометричної техніки.
Історія широкого застосування соціометричної процедури найчастіше пов’язується з так званим Хадсонським експериментом, проведеним Дж. Морено в закритому виховному закладі для дівчат (м. Хадсон, розташоване неподалік від Нью-Йорку) в 1931 – 32 р.р. Морено поставив за мету продемонструвати можливості свого методу соціального пізнання (соціометрії в поєднанні із психодрамою) завдяки реальному поліпшенню соціальнопсихологічного клімату, відносин між вихованками й персоналом, удосконаленню виховного процесу в умовах літнього табору. Аналізуючи трудове, особисте, духовне, навчальне, культурне, сімейне життя дівчат, що перебували в колонії, їхні відносини з керівництвом колонії, Морено досяг значних успіхів у корекції психологічного стану дівчат, у поліпшенні позицій
126
тих, кого група спочатку ігнорувала, змінилася на краще й ситуація в закладі в цілому.
Психодрама як метод психотерапії, розроблений свого часу самим Дж. Морено, активно використовується й сьогодні. В психодрамі застосовуються театральні прийоми, за допомогою яких пацієнт розігрує сцени та ролі зі свого минулого, теперішнього та майбутнього життя, прагнучи більш глибоко зрозуміти себе та досягти катарсису. Морено був переконаний, що терапевтична цінність розігрування проблем значно переважає над розмовою про ці проблеми. Його метод стимулював пацієнта до активності, особистої інтеракції та зустрічі, вираженню емоцій в даний момент та робив акцент на реальності. Ця «зустріч» відбувається в контексті «тут і зараз», незалежно від того, ситуацію з якого періоду свого життя учасники психодрами представляють. Це дуже важливо, оскільки, на думку Морено, безпосередність та креативність є базисними характеристиками здорової особистості. Завдяки психодрамі людина отримує емоційний досвід, який коригує її життя, концентрація на поточному моменті дозволяє пережити катарсис, розкриває в людині можливості передбачати події й тим самим глибоко усвідомити весь спектр життєвих виборів, які вона має.
Історики соціальної психології вважають, що завдяки експериментам Морено були максимально продемонстровані можливості групової терапії на макро- й мікрорівнях, розпочався розвиток таких нових напрямів, як групова психотерапія й психодрама, соціометрія та соціодрама в межах прикладної психології та психотерапії й навіть філософія креативності в філософії та теорії культури.
Хоторнський експеримент, що проводився під керівництвом Е Мейо кількома роками раніше (1927 – 1931 рр.) на електротехнічному підприємстві «Вестерн Електрик», ґрунтувався на біхевіористській парадигмі та системі Тейлора. Ще на етапі планування експерименту дослідники прагнули знайти резерви підвищення продуктивності праці, задля чого насамперед шукали нові методи організації виробництва. Щодо методів цього дослідження, то вони й досі застосовуються, наприклад, в сучасній соціології праці: пошук залежного фактора методом кореляції в рамках контрольної групи, інтерв’ю, спостереження, хронометраж, фотографія робочого дня, кореляційний аналіз тощо.
Як відомо, мету дослідження було успішно досягнуто: продуктивність праці суттєво зросла, поліпшилися відносини між робітницями та адміністрацією, змінилися на краще умови праці, але головне – це осмислення та подальше використання так званого «хоторнського ефекту». Останній належить до незапланованих результатів експерименту, а його сутність полягає в зростанні продуктивності праці внаслідок лише елементарної уваги до персоналу. Виявлені закономірності заклали підвалини для подальшого розвитку теорії та практики ефективного менеджменту.
Дослідження групової динаміки були розпочаті К. Левіним уже після його еміграції до Америки в Массачусетському технологічному інституті. Поглиблюючи ідеї, сформульовані ще в межах «теорії поля», Левін прагнув
127
здійснити подальший пошук психологічних і соціальних сил, які детермінують поведінку груп і особистості в групі, виявити локалізацію цих сил і виміряти їх. Основним методом аналізу сил, що діють у межах психологічного поля групи, він уважав створення в лабораторних умовах груп із певними характеристиками й дослідження їх функціонування, а сукупність цих досліджень отримала назву «групова динаміка».
Основні питання, на які намагалися знайти відповідь представники школи «групової динаміки», були пов’язані насамперед із природою груп, умовами їх формування та успішного функціонування, взаємозв’язком з індивідами та іншими групами. В центрі уваги дослідників опинилися окремі характеристики груп, що й досі вивчаються соціальною психологією: норми, мотиви, цілі, фактори згуртованості груп, внутрішньогрупові конфлікти, процеси прийняття рішень й, нарешті, феномен групового лідерства.
Ми вже згадували про внесок К. Левіна у вивчення стилів лідерства. Розглянемо тепер цей феномен та історію його експериментального вивчення більш детально.
Фактично перший класичний експеримент із вивчення лідерства був проведений Левіним, Ліппіттом та Уайтом ще в 1939 році. Дослідники встановили, що демократичні лідери (democratic leaders) були більш ефективними у порівнянні з лідерами авторитарними (authoritarian leaders), які здійснювали надто жорсткий контроль за подіями, та ліберальними лідерами (laissez-faire), які слабо контролювали перебіг подій.
Подальші дослідження цієї проблематики були пов’язані з виявленням індивідуальних рис, які дозволяли б диференцювати ефективних лідерів від «не-лідерів» та неефективних лідерів. Ще пізніше на зміну цьому підходу прийшли спроби виділити форми поведінки ефективного лідера, які б можна було спостерігати, а результати цих досліджень обговорювались із використанням понять «стиль лідерства» та «лідерська поведінка». На початок 50-х років приходиться пошук підходів до вимірювання стилів лідерства. Поступово ставало все більш очевидно, що прийнятливість та ефективність конкретного стилю значною мірою залежить від ситуаційних чинників, що сприяло появі ситуаційних теорій, автори яких виділяли умови ефективності окремих стилів лідерства, намагалися пояснити, чому даний стиль краще виявляє себе в певних ситуаціях, ніж інші.
Серед змінних, які теоретично могли впливати на поведінку лідера та його ситуативну ефективність, було виділено, наприклад, такі виміри орієнтацій лідерів, як орієнтація на виробництво (production-oriented dimension) та на працівника (employee-oriented dimension); охарактеризовані такі категорії лідерської поведінки, як поведінка з акцентом на завдання (task behavior emphasis) або з акцентом на взаємовідносинах (relationship behavior emphasis).
Одним із найвідоміших представників ситуаційного підходу вважається Фред Фідлер. Узагальнивши результати своїх експериментальних досліджень, Фідлер виділив вісім ситуативних патернів, які можна розмістити на вісі лише одного виміру – наскільки дана ситуація є сприятливою для даного лідера. Виявилося, що найбільш сприятливою є ситуація, коли між лідером і членами
128
групи склалися гарні відносини, коли у лідера є необхідний обсяг владних повноважень і коли завдання, що вирішується, є високо структурованим. У цьому випадку й в прямо протилежній за характеристиками ситуації найбільш ефективними лідерами виявлялися ті, хто був орієнтований на успішне виконання завдання. В ситуаціях, що відбивають центральний відрізок шкали Фідлера, успішними були переважно ті лідери, хто орієнтувався на встановлення міжособистісних відносин. Інші автори, що працювали в межах ситуативного підходу, додавали до фідлерівського переліку показників, наприклад, таку категорію, як «характеристики підлеглих» (subordinate characteristics); характер завдань, які виконувала група; умови організаційного середовища; кількісний та якісний склад групи; специфіка взаємодії з іншими групами тощо.
Тема 2.3. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти спілкування
1.Структура та основні складові спілкування.
2.Соціально-психологічні механізми спілкування.
3.Соціально-психологічні ефекти спілкування.
4.Спілкування як комунікація.
5.Спілкування як інтеракція.
1.Структура та основні складові спілкування
Уструктурі спілкування виділяють, як правило, три аспекти: перцептивний, комунікативний та інтерактивний. Коли йдеться про перцептивний бік спілкування, мається на увазі те, що спілкування – це в першу чергу сприйняття один одним партнерів цього процесу. У тому випадку, коли ми спілкуємося зі знайомою людиною, значення цієї складової такої взаємодії не є вирішальним. Інша справа, коли йтиметься про спілкування з незнайомим співбесідником, коли перше враження від нього, найчастіше помилкове, може деформувати подальший процес спілкування. Маються на увазі так звані типові схеми формування першого враження, які призводять до помилок сприйняття, що викликають загальну переоцінку чи недооцінку партнерів, сприяють невиправдано позитивному або негативному ставленню до них.
Узв’язку з існуванням цих схем виділяють три групи помилок першого сприйняття, викликаних дією різних факторів. Так, можна говорити про помилки, викликані дією чинника вищості, чинника привабливості та чинника ставлення до нас партнерів зі спілкування. Знання про їхнє існування, про засоби зменшення їхнього впливу на наші оцінки особистісних якостей інших людей можуть бути дуже корисними для соціологів, які проводять опитування, оскільки допомагають ефективно організовувати процес спілкування з респондентами, тим самим підвищуючи якість соціологічної інформації.
129
2. Соціально-психологічні механізми спілкування
Серед механізмів, які діють у процесі сприйняття людини людиною, в першу чергу треба назвати ідентифікацію як ототожнення індивідом себе з іншою людиною; рефлексію як усвідомлення того, як нас сприймають партнери зі спілкування; емпатію як здатність індивіда відгукуватися на переживання інших людей; Всі зазначені соціально-психологічні механізми полегшують процес сприйняття, забезпечують його ефективність.
Так, деякі психологи, наприклад, розглядають емпатію як основу всіх без винятку позитивних соціальних відносин. При цьому в сучасній психологічній науці є декілька підходів до інтерпретації феномену емпатії. Відповідно до одного з цих підходів, емпатію можна визначити як здатність одного суб’єкта до інтелектуального розуміння внутрішнього досвіду іншого. Значення саме такої форми емпатії – когнітивної – полягає в тому, щоб безпосередньо полегшувати процес комунікації між людьми. Інші автори зосереджуються на власне емоційній складовій емпатії, визначаючи її як переживання спільної з іншою людиною емоції. Результати соціально-психологічних експериментів дають підстави стверджувати, що прояви емпатії сприяють формуванню альтруїзму як особистісної риси, а жінки в цілому мають більш високі показники за рівнем емпатії, ніж чоловіки.
3. Соціально-психологічні ефекти спілкування
У той же час існують так звані ефекти міжособистісного сприйняття, що можуть, навпаки, утруднювати спілкування, заважати взаємопорозумінню людей, які спілкуються. До таких явищ належить, наприклад, феномен каузальної атрибуції (1), який виникає тоді, коли ми, оцінюючи партнера по спілкуванню, намагаємося побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, у першу чергу виділити її причини, «приписати» людині, про мотиви якої у нас немає достатньої інформації, певні, адекватні з нашої точки зору причини поведінки.
Як зазначив колись Д. Майєрс, люди інтерпретують інших людей, а соціальні психологи – їхню інтерпретацію. Намагаючись зрозуміти інших, ми час від часу переймаємося питанням: чому люди діють так, а не інакше? Ми схильні постійно аналізувати та обговорювати причини того, що відбувається, особливо тоді, коли стикаємось із чимось негативним або неочікуваним. Наскільки точними та адекватними є наші інтерпретації? Спробуємо розібратися в цьому питанні.
Висновки багатьох досліджень західних психологів свідчать, що наші висновки щодо причин вчинків інших людей мають велике значення насамперед тому, що визначають наші подальші реакції, процес та результат процесу прийняття рішення відносно інших, мотивують поведінку стосовно партнерів по спілкуванню. Так, на думку деяких авторів, зростання числа сексуальних домагань у всьому світі пов’язане найчастіше з тим, що чоловіки (у першу чергу сексуально агресивні) з більшою імовірністю, ніж жінки в
130