зазначалося, прийняті в групі стандарти поведінки, цінності, установки тощо є для індивіда певними зразками, «системами відліку», на які він спирається кожного разу, коли приймає рішення відносно вибору варіанта поведінки, коли оцінює ситуацію та інших людей. Якщо ця функція має в собі елемент соціального впливу, то нормативна функція дозволяє з’ясувати, якою мірою поведінка індивіда відповідає нормам групи. Роль цієї функції вельми суттєва в сенсі регуляції групової поведінки, особливо в тих випадках, коли вчинки окремих членів групи відхиляються від прийнятих групових стандартів. Загалом же така риса групи, як референтність, має безпосереднє відношення до інтегративних процесів у ній, сприяє збереженню її цілісності та стабільності, сприяє її подальшому відтворенню як елемента соціальної системи.
Тема 2.2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу соціальних груп
1.Проблеми соціально-психологічного аналізу великих груп.
2.Становлення соціально-психологічного підходу до вивчення малих
груп.
Перед соціальним психологом, який намагається дослідити феномен великих соціальних груп (насамперед організованих), постає ціла низка проблемних питань. Перше з них стосується виділення певного кола характеристик, які можна вважати сутнісними, особливими рисами подібних утворень. До них належать, наприклад, такі специфічні регулятори соціальної поведінки, яких немає в малих групах – норови, звичаї, традиції. Розглянуті в єдності особливостей життєвої позиції великих груп разом зі специфічними регуляторами поведінки, вони дають уявлення про таку характеристику, як спосіб життя групи. До переліку важливих характеристик великих груп належить мова, причому, якщо для етнічних утворень – це обов’язковий елемент психологічного «портрету», то в інших групах цього типу «мовою» може вважатися специфічний жаргон чи сленг (професійний, віковий тощо).
Друге питання стосується структури психології великих соціальних груп. Найчастіше виділяють дві великі її складові: динамічні елементи та усталені утворення психології. До перших можна віднести потреби, інтереси, настрої й т. ін. (емоційна сфера), до других – так званий психічний склад (соціальний чи національний характер, норови, звичаї, традиції, уподобання тощо). Мабуть, найбільша кількість досліджень присвячена проблемам національного характеру, формування якого пояснюється значною кількістю гіпотез. Свого часу західні дослідники багато уваги приділяли вивченню «загадкової руської душі». Особливості національного характеру росіян виводились, зокрема, з «гіпотези сповивання» британського культурантрополога Дж. Горера, в популяризації якої значну роль відіграли публікації М. Мід та Е. Еріксона. Прихильників цієї гіпотези іноді несправедливо звинувачують в абсолютизації практики тугого сповивання як основної причини автократичних політичних інститутів царизму та сталінізму. Сам Дж. Горер розглядав практику
121
сповивання немовлят як один із засобів, яким росіяни «інформують» своїх дітей про необхідність сильної зовнішньої влади.
Третє питання може бути визначене як проблема співвідношення психологічних характеристик великої групи та свідомості окремої особистості, яка належить до такої групи. Одним із варіантів вирішення проблеми є розгляд психології групи як такого спільного, що притаманне тією чи іншою мірою всім представникам даної групи, тобто чогось типового для всіх, породженого умовами існування. Наприклад, домінуючим базовим типом російської людини вже згадувані дослідники, зокрема Е. Еріксон, вважали маніакально– депресивний тип, виникнення якого пов’язувалося зі впливом ритму селянського життя в умовах холодного клімату – зміна відносної бездіяльності та пасивності за довгі зимові місяці та періодичне «вивільнення» після весінньої відлиги.
Нарешті, питання про методи вивчення психології великих груп. Оскільки, як вже зазначалося, типові риси психології представників великих соціальних груп зафіксовані передусім у норовах, звичаях, традиціях, соціальні психологи звертаються до методів, які вже давно відомі етнографії. У першу чергу йдеться про аналіз деяких продуктів культури, так звані «міжкультурні» та власне порівняльні дослідження. Сучасну психологію великих груп (як галузь соціально-психологічного знання) не можна уявити й без застосування статистичних методів та кореляційного аналізу, які активно використовуються в соціології. Також треба згадати й про прийоми, що є в арсеналі мовознавства, оскільки певною мірою соціальна психологія має справу з аналізом знакових систем.
Зі становленням «концепції соціальних уявлень», яку розроблено в межах французької психологічної школи С. Московічі, з’явилася можливість розглядати аналіз соціальних уявлень як метод дослідження великих груп. Це поняття трактується як повсякденне уявлення будь-якої групи про ті чи інші соціальні явища, тобто як спосіб інтерпретації та осмислення повсякденної реальності. За допомогою соціальних уявлень група «вибудовує» певний образ соціального світу, його інститутів, влади, законів, норм тощо. Особливістю такого розуміння соціальних уявлень є те, що вони є інструментом не індивідуального, а саме групового соціального пізнання, тому завдяки аналізу соціальних уявлень можна наблизитися до розуміння психологічних особливостей групи. Соціальні уявлення існують достатньо тривалий час, можуть передаватися з покоління в покоління, час від часу зазнаючи певних змін.
Останнім часом для визначення психологічних особливостей етнічних спільнот учені використовують поняття «ментальність», яким французькі історики школи «Анналів» замінили поняття «колективних уявлень», «колективного несвідомого» тощо. На їхню думку, ментальність – це система образів, які лежать в основі людських уявлень про світ і своє місце в цьому світі, а отже, визначають вчинки та поведінку людей. При цьому ментальність не є набором характеристик, а системою взаємопов’язаних уявлень, що регулюють поведінку членів соціальної групи. Представники певної культури
122
засвоюють схожі засоби сприйняття світу, формують схожий спосіб мислення, що відбивається на їхній поведінці.
Більш традиційною, а тому і більш розробленою в соціальній психології є проблема малих соціальних груп. Фактично, вона виникла одночасно з тим, як соціальні психологи почали обговорювати феномен взаємовпливу особистості та суспільства як середовища формування індивіда. Людина починає спілкування з певними малими групами із самого свого народження, саме в них і через них отримуючи інформацію про навколишній світ, що в подальшому допомагає їй організовувати свою життєдіяльність.
Першою методологічною проблемою, з якою дослідники стикнулися на шляху вивчення малих груп, була, мабуть, проблема визначення самого явища такої групи. Дефініції, що пропонувалися, часто дуже суттєво відрізнялися й, навіть, протирічили одна одній. Основна причина, зазначають історики соціальної психології, полягала насамперед в тому, що автори цих дефініцій йшли від спроб узагальнити результати власних емпіричних досліджень, у межах яких, звичайно ж, неможна було осягнути все різноманіття проявів малої групи.
Узагальнивши свого часу існуючі визначення малої групи, М. Шоу поділив їх на шість категорій, у залежності від того, які моменти групового життя підкреслювались їхніми авторами:
сприйняття членами групи окремих партнерів по спілкуванню та групи
вцілому;
особливості мотивації членів групи;
характеристики групових цілей;
організаційні (структурні) характеристики групи;
особливості та показники взаємозалежності членів групи;
характеристики взаємодії членів групи.
Даючи власне визначення малої групи, сам М. Шоу вважав, що це є двоє чи більше осіб, які взаємодіють одна з одною таким чином, що кожна особа впливає й піддається впливу кожного іншого члена групи. Хоча, на його думку, найважливішою рисою групи є взаємодія, мала група, на відміну від простого скупчення людей повинна також мати й наступні характеристики:
певна тривалість існування;
наявність спільної мети (цілей);
розвиток хоча б рудиментарної групової структури;
усвідомлення членами групи себе як «Ми» або свого членства в групі. Але слід зазначити, що будь-які соціально-психологічні характеристики
групи (структурні, динамічні, власне феноменологічні) повинні насамперед відбивати саме ознаки групи як цілісної мікросистеми соціальних і психологічних відносин, особливо коли йдеться про усталену групу як «сукупний суб’єкт». Але й навіть тоді, коли ми маємо справу з первинними етапами становлення групи, акценти соціально-психологічного аналізу повинні концентруватися на пошуку й розкритті власне групового начала.
123
Тому розглядаючи малу групу як обмежену сукупність людей, що спілкуються безпосередньо («тут і зараз»), сучасні дослідники вважають, що поведінку цих людей характеризують насамперед такі риси та прояви:
вони відносно регулярно й протягом тривалого часу контактують безпосередньо, на мінімальній дистанції, без посередників;
мають спільну мету або навіть кілька цілей, реалізація яких дозволяє задовольнити значимі індивідуальні потреби та сталі інтереси;
беруть участь у загальній системі розподілу функцій і ролей спільної діяльності, що передбачає різну міру кооперативної взаємозалежності учасників, яка виявляється як у кінцевому «продукті» спільної діяльності, так і
всамому процесі його створення;
поділяють спільні норми та правила внутрішньо – та міжгрупової поведінки, що в кінцевому підсумку сприяє консолідації внутрішньогрупової активності та координації дій по відношенню до середовища;
оцінюють переваги від об’єднання як такі, що перевищують недоліки та є більшими, ніж вони б могли отримати в інших групах, а тому переживають почуття солідарності та вдячності по відношенню до групи;
мають чітке та диференційоване (індивідуалізоване) уявлення один щодо одного;
пов’язані між собою конкретними та стабільними емоційними відносинами;
сприймають себе як членів однієї групи й аналогічно сприймаються
іншими.
Наукове вивчення малих груп має свою історію, в якій виділяють декілька етапів. Так, перші дослідження ставили за мету встановити закономірності поведінки та ефективність діяльності людей на самоті й в присутності інших, саме тоді було встановлено існування вже відомого Вам феномена «соціальної фасилітації». Акцент при цьому робився на самому факті існування, на присутності інших людей; вивчалася не взаємодія (інтеракція) у такій групі, а процес одночасної дії одного поряд з іншим – так звана «коакція». Природно, що малі групи – об’єкти наукового дослідження цього періоду розглядалися як так звані «коактні групи».
На наступному етапі увага вчених була зосереджена на експериментальному вивченні саме взаємодії між членами малої групи як важливого параметра групової діяльності. Було встановлено, що за умов спільної діяльності ті ж самі проблеми вирішувалися більш коректно, ніж при їх індивідуальному розв’язанні, особливо це стосувалося кількості помилок, швидкості виконання завдань.
Нарешті, дослідники звернулись і до аналізу характеристик самої групи – її структури, типів взаємодії індивідів у групі, розпочався процес становлення теоретичних підходів до опису загальної діяльності групи, вдосконалювалися методи вимірювання різноманітних групових характеристик. Починаючи з 70-х років ХХ століття західні дослідники почали більше уваги приділяти вивченню закономірностей функціонування малих груп в польових (природних) умовах,
124
використанню математичних моделей і комп’ютерного моделювання групової діяльності. Сьогодні перед соціальною психологією постає низка питань, вирішення яких, без сумніву, дозволить здійснити перехід на наступний рівень її розвитку. Ці питання пов’язані, зокрема, з визначенням самого поняття «мала група», встановленням нижньої та верхньої межі малої групи, розмірів такої групи тощо.
Соціальні психологи достатньо давно сперечалися з приводу понять «нижня» та «верхня» кількісна межа малої групи. В більшості експериментальних досліджень її чисельність коливалася в інтервалі від двох (так звана «діада») до семи осіб. Однак далеко не всі автори погоджуються з визначенням саме «діади» як найменшої за чисельністю малої групи, резонно звертаючи увагу на дещо «усічений» характер внутрішньогрупових відносин у такому об’єднанні людей і пропонуючи натомість варіант «тріади». Переваги такого підходу аргументуються наступним чином.
У межах «діади» фіксується лише найпростіша, генетично первинна форма спілкування – суто емоційний контакт, в ній практично неможливо виділити той тип спілкування, який опосередкований спільною діяльністю. Конфлікт, що виникає з приводу діяльності, на принциповому рівні є таким, що не вирішується, оскільки він неминуче набуває характеру суто міжособистісного конфлікту. Присутність же в групі третьої особи створює нову позицію – спостерігача, який додає суттєво новий момент до системи взаємовідносин. Ця особа може додати щось до однієї з двох позицій учасників конфлікту, не приєднуючись сама до цього конфлікту. Тим самим буде створене підґрунтя для вирішення конфлікту й зніметься його безпосередньо особистісна природа, яка отримає діяльнісне забарвлення.
Актуальним залишається й питання про верхню кількісну межу малої групи. В історії соціальної психології відомі випадки, коли дослідники намагалися експериментально довести право «магічного числа» 7 2 описувати цей параметр групи, але ці спроби виявилися невдалими. Реально ж в прикладних дослідженнях з групової проблематики розміри груп коливалися в межах 10–20 осіб, а в експериментах Дж. Морено соціометрична методика успішно «спрацьовувала» й в групах, що складалися навіть з 30–40 осіб. Скоріше за все, є сенс пов’язувати чисельність групи з особливостями її функціональної практики, тобто на відповідності обсягу групи її основним функціям, тій діяльності, яка є сферою реалізації того чи іншого усталеного об’єднання людей.
Деякі сучасні західні теоретики в галузі соціальної психології вважають, що в перспективі дослідження малих груп повинні вийти за межі власне психології та соціології, оскільки до них необхідно залучати фахівців у сфері бізнесу й освіти, промислового виробництва та сімейної терапії тощо.
Щодо класифікації малих груп, то треба зазначити, що існує багато неоднозначних варіантів такої класифікації, й така ситуація викликана насамперед неоднозначністю самого поняття малої групи. Різними критеріями класифікації можуть бути, наприклад, час існування, ступінь близькості
125