В 30-ті роки президент Рузвельт у підходах до мети і завдань зовнішньої політики США був прихильником Вудро Вільсона і вважав, що Америка повинна відігравати активну роль у світовій політиці. Однак він розумів, що у США зміцнилося прагнення дистанціюватися від перипетій неспокійного світу, провадити ізоляціоністську політи­ку, не втручатися в європейські конфлікти та суперечності. Таку позицію займало багато його прибічників.

Опікуючись на початку своєї діяльності внутрішніми справами, адміністрація президента усвідомила марність спроб ігнорувати СРСР. Не бувши прихильником більшо­визму на практиці та марксизму в теорії, уряд Рузвельта 17 листопада 1933 року встановив дипломатичні стосунки з СРСР на рівні послів.

Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет. За цим законом, у разі виникнення збройного конфлікту президент повинен був накласти ембарго на експорт зброї країнам, що воювали, та заборонити американцям плавати на суднах цих країн. Закон не розрізняв агресора та жертву і був за своїми наслідками рівнозначний політиці "умиротворення", яку провадили Велика Британія та Франція в Європі.

Корпорації США постачали стратегічні матеріали до Японії, вважаючи, що Японія, загрузнувши у Китаї, не буде зазіхати на тихоокеанські володіння США. З іншого боку, американські політики були переконані, що япон­ська агресія в Китаї неодмінно призведе до нападу на СРСР. Взагалі, як вважають деякі історики, у підходах до міжнародних справ Рузвельтові була притаманна деяка легковажність. Він, приміром, призначив послом до Лон­дона Джозефа Кеннеді, відомого своїми антибританськими поглядами, а до Москви послом поїхав Джозеф Девіс, який був замішаний в корупції і, головне, не був професіо­налом у дипломатії, що дуже швидко позначилося на роботі американського посольства у Москві.

Проте в міру поширення агресії Японії в Китаї, зрос­тання агресивності Німеччини та Італії Рузвельт закликає до створення системи "карантину" навколо агресорів, але не виявляє особливої наполегливості в організації такої системи.

Закон про нейтралітет було скасовано лише після по­чатку Другої світової війни, коли США мали здійснювати військові постачання Великої Британії та Франції.

2. Загострення англо-німецьких та англо-японських супе­речностей

1937 р. прем'єр-міністром Великої Британії став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності і обійняв цей пост завдяки аристократичному походженню і родинним зв'яз­кам. Консерватори провадили внутрішню політику, спря­мовану на збереження існуючих порядків. У зовнішній — здійснювали "політику потурання агресорові", що зрештою сприяло розв'язанню Другої світової війни й поставило Велику Британію перед суворими випробуваннями. Полі­тика потурання агресорові провадилася Великою Брита­нією тому, що у роки, які передували Другій світовій війні, вона не оцінила належним чином ту небезпеку, яку являла світові й англійському народові зокрема зовнішня політика нацистської Німеччини. Хоча були політичні діячі, зокре­ма У. Черчілль, які передбачали, що з приходом Гітлера до влади виникне реальна загроза загальноєвропейської вій­ни. Втім, у середині 30-х років їх було ще небагато.

Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав Європи, особливо Франції та Ні­меччини. Активна зовнішня політика, яку провадив Париж у 20-30-х рр., не зовсім подобалася Лондону. Коли Гітлер вивів німецьку економіку з кризи і почав розбудовувати армію і флот, це не злякало Велику Британію. Англійські дипломати сподівалися спрямувати агресію Німеччини про­ти Радянського Союзу, вважаючи, що більшовицький ре­жим — найлютіший ворог нацистів. І тільки коли Німеччина почала відкрито вимагати повернення колоній, виявила ак­тивність на Близькому Сході, у Африці, навіть у Індії, уряд Чемберлена мусив ужити деяких заходів для зміцнення обо­рони країни. З метою зміцнення своїх позицій у Європі та для того, щоб не виявитися самотньою перед об'єднаним фронтом агресорів, Велика Британія пішла на укладення військових союзів з рядом європейських країн, надавши військові гарантії Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. Так, під час зустрічі майбутнього прем'єр-міністра Великої Брита­нії У. Черчілля з тодішнім послом Німеччини у Лондоні Ріббентропом останній звернувся з проханням, щоб Велика Британія надала Німеччині свободу дій на Сході Європи. Німеччині потрібен життєвий простір для її дедалі зростаю­чого населення, сказав він, тому вона змушена буде проковт­нути Польщу і Данцизький коридор. Що стосується Білорусії та України, то ці території абсолютно необхідні для існуван­ня німецького рейху. Тому єдине, чого хоче Німеччина, — щоб Велика Британія не втручалася. Черчілль заявив, що його держава ніколи не погодиться надати свободу дій Німеччині у Центральній та Східній Європі. Після цього Ріббентроп роздратовано констатував, що війна стає невід­воротною. "Ніщо не зупинить нас", — впевнено заявив він. Черчілль підкреслив у відповідь, що Німеччині не варто недооцінювати Велику Британію, яка у випадку великої війни об'єднає проти Німеччини увесь світ, як це вже було під час Першої світової війни.

Проте воювати за чиїсь інтереси Велика Британія не збиралася та й не мала змоги, оскільки власна сухопутна армія була в той час значно слабішою, ніж армії інших європейських країн.

Правлячі кола Великої Британії починали розуміти небезпеку, яку становила для них експансія Японії в Азії та на Далекому Сході. Англо-японські суперечності поси­лились у 30-ті роки, коли Японія вела великомасштабну війну в Китаї, намагаючись нав'язати цій країні кабальні угоди. Це серйозно загрожувало англійським інтересам, особливо морській могутності Великої Британії.

Зважаючи на те, що громадськість країни виступала проти участі у великій війні, уряд острівного королівства намагався якомога довше зволікати із вступом до прямого конфлікту з тоталітарними країнами. Однак в Лондоні про­рахувались у головному: до планів світового панування на­цистської Німеччини входило повне знищення Великої Британії як одного з найбільш серйозних конкурентів. Пи­тання було тільки в термінах початку війни.

3. Зовнішня політика Франції. Франко-німецькі відно­сини

Французькі правлячі кола прагнули відновити свою гегемонію в Європі. Франція робила все можливе, щоб послабити Німеччину як в економічному, так і у військо­вому відношеннях. Коли Німеччина зменшила репараційні виплати, Франція разом із Бельгією ввели війська до Рур­ської області, але ця авантюра викликала осуд світової громадськості, й французи змушені були відступити. 1925 р. на Локарнській конференції було прийнято Рейнський гарантійний пакт, який мав забезпечити недоторканість кордонів між Францією та Німеччиною, Німеччиною та Бельгією. Німеччина, Франція та Бельгія брали зобов'я­зання не вирішувати конфлікти за допомогою війни. Вели­ка Британія та Італія виступили гарантами цього договору.

Можливе відродження німецької військової могутнос­ті, німецька загроза страшенно турбували французьких політиків і вони намагалися створити військові блоки у межах країн Європи довкола Німеччини, щоб завадити останній використати їх у своїх інтересах. Так, вже 1920 р. (за сприяння Франції) формується таке об'єднання, як Мала Антанта у складі Чехословаччини, Румунії та Юго­славії. Цей військово-політичний блок був спрямований на закріплення створеного після Першої світової війни співвідношення сил у Дунайському басейні та на Балканському півострові. 1934 р. дві учасниці цього блоку — Румунія та Югославія — увійшли до нового об'єднання Балканська Антанта, створеного також за допомогою Франції. Обидва об'єднання мали антирадянське спряму­вання. Франція до того ж мала гарні стосунки з Польщею.

1930 р. міністр закордонних справ Франції Бріан вису­нув ідею створення блоку Континентальних європейських держав ("панЄвропа"), що, ясна річ, викликало опір з боку Німеччини, Великої Британії, США, Італії.

Франція наполегливо шукала політичної противаги за­хідним країнам. 1932 р. було підписано пакт про ненапад з СРСР. 1935 р., у період перебування при владі Народного фронту, французький уряд уклав франко-радянський дого­вір про взаємодопомогу. Цей договір не містив військових статей, але відкривав шлях до спільних дій проти агресора. Аналогічний договір було укладено з Чехословаччиною. Проте, коли Японія та Італія розв'язали агресію проти Китаю та Ефіопії, Франція не побачила в цьому небезпеки виникнення світової війни. Колективний опір агресорам не виключав застосування сили проти них. Однак і уряд країни, і громадська думка категорично висловлювалися проти надання воєнної допомоги жертвам агресії. Коли Німеччина та Італія відкрито підтримали фашистський заколот в Іспанії, Франція, як і Англія, зайняли позицію "невтручання".

Тим часом у Німеччині методично відходили від статей Версальського договору, брутально нехтували міжнародни­ми договорами. Нацистська держава не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області. Франко-німецькі стосунки загострювались, хоча у Франції ще не розуміли реальності загрози. Франція вважала можливим "умиротворити" потенційного агресора, тобто взяти під свій контроль розвиток міжнародної кризи і не втрачати контактів з усіма учасниками міжнародних конфліктів, спробувати вирішити всі проблеми на основі взаємних поступок.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Франції у міжвоєнний період зазнав певної еволюції від активного намагання послабити Німеччину всіма засобами на почат­ку 20-х років до потурання агресивним намірам останньої напередодні Другої світової війни. Причин такої еволюції було декілька, в тому числі й небажання французького народу ще раз пережити жахи війни, тим більше — воюва­ти за чужі інтереси, а також те, що військові укріплення лінії Мажіно ще не були готові.

Фінал цієї політики виявився трагічним. Франція сама стала жертвою гітлерівської Німеччини.

4. Відмова Німеччини від дотримання статей Версаль­ського договору

Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістської партії на чолі з Гітлером серйозно ускладнив міжнародну обстановку. Своєю найближчою задачею після приходу до влади гітлерівці вважали ліквідацію військових обмежень, встановлених Версальським договором, з тим, щоб розпо­чати безперешкодну підготовку до великої війни за пану­вання у Європі та світі. Другим кроком мало стати об'єд­нання всіх німців в єдиній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі та Литви. Третім кроком мало стати завоювання "життєвого простору" на Сході. Лише володіючи аграрними й сировинними ресурсами Східної Європи, Німеччина мала змогу, на думку Гітлера, вистояти у черговій сутичці за панування над світом.

Кожний з планів, накреслених Гітлером, означав не просто перегляд. Версальської системи, у чому німецька дипломатія відзначилася вже давно, а перегляд самої сис­теми міжнародних відносин, закріплених мирними дого­ворами. Це був шлях до війни.

Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського дого­вору у Німеччині розпочалося формування двадцяти однієї дивізії, які мали складати кістяк 300-тис. сухопутної армії. Одночасно розгорнулося будівництво військово-морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухва­лено "закон про будівництво вермахту", згідно з яким кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна чисельність сухопутної армії досягнути 500 тис. чол. У березні 1935 р. в односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження загального військового обов'язку, прямо забороненого Версальським договором.

Мовчки "проковтнути" це Велика Британія і Франція не могли. Французи того ж дня збільшили термін військо­вої служби з одного року до двох. Велика Британія відря­дила до Гітлера міністра закордонних справ Саймона і впливового дипломата їдена для з'ясування його позиції. Гітлер відверто заявив, що хоче мати флот, який станови­тиме 35% британського (на що Велика Британія дуже скоро погодилася), і 550-тис. армію "для вирішення життєвих потреб Німеччини". Англійська делегація фактично погоди­лася з порушенням Версальського та інших договорів.

11 квітня того ж року в м. Стрезе (Італія) відкрилася конференція прем'єр-міністрів та міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Італії. Обговорювалися питання порушення Німеччиною договорів та її озбро­єння. Конференція обмежилася поміркованою резолю­цією з "висловом жалю" щодо дій Німеччини. Це підштов­хнуло Гітлера до більш рішучих дій.

7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт встановлював зо­бов'язання Великої Британії та Франції у випадку прямої агресії чи порушення статусу Рейнської демілітаризованої зони будь-ким з учасників угоди подати негайну допомогу країні, проти якої ці акції буде спрямовано, уряди цих держав ніяк не прореагували на дії Німеччини.

Ввечері 7 березня 1936 р. Гітлер сказав своєму військо­вому міністрові генералу Бломбергу: "Я знав, що французи не будуть чинити опір, а англійці й пальцем не поворух­нуть. Нам навіть не довелося видавати солдатам боєприпа­си". Дійсно, операція "Шулунг" — раптове введення до Рейнської зони німецьких військ — відбулася без жодного пострілу. Солдатів повантажили у вагони, сказавши, що вони їдуть на маневри, й не видали жодного патрона. Командири на шляху слідування відкрили вручені їм паке­ти й лише тоді дізналися кінцеву мету маршруту. Ешелони зупинили на правому березі Рейну. Лише три батальйони переправили через міст на лівий берег з наказом одразу ж відступити, якщо біля кордону з'явиться хоча б одна французька рота. Фюрер навіть заявив: ви відступите, а я покінчу з собою. Цього не сталося. Почекавши, німці ввели в зону біля 30 тис. війська.

Майбутній президент Франції Ш. де Голль писав тоді: "Версальський договір забороняв німецьким військам вступати на території, розташовані по лівому березі Рейну, які до того ж за Локарнською угодою були демілітаризова­ні. Відповідно до договору ми мали право знову зайняти ці території, як тільки Німеччина відмовиться від свого під­пису під угодою... Оскільки наші союзники — поляки, чехи, бельгійці — готові були нас підтримати, а англійці зобов'язалися зробити це ще раніше, Гітлеру неодмінно довелося б відступити. Дійсно, він тільки-но розпочав здійснення програми озброєння і ще не мав змоги вести війну у великому масштабі. Для Гітлера така поразка, завдана Францією в даний період на даній території, могла спричинити рокові наслідки в його власній грі. Він йшов на великий ризик і міг програти все разом.

Він виграв у цій грі все... Замість того, щоб змусити Німеччину вивести свої війська з Рейнської області, їй дали можливість без жодного пострілу окупувати цю об­ласть і зайняти позиції безпосередньо біля кордонів Фран­ції та Бельгії".

Головною причиною такої пасивної позиції Франції де Голль вважав відсутність у неї танкової армії, яка б могла вести наступальні дії. Французька військова система була зорієнтована лише на оборону й погано підходила для наступальних дій. Гітлер же, навпаки, створював саме наступальну систему, не шкодуючи на це коштів. Військові витрати Німеччини збільшилися з 620 млн. рейхсмарок у 1933 до 15,5 млрд. у 1938 р.