Серед виконавців 20-30-х рр. — симфонічні диригенти А. Родзінський, Ю. Орманді, Д. Селл, Д. Мітропулос; керівники симфонічних оркестрів Ф. Уерінг, П. Уатмен; піаніст В. Горовіц, скрипалі Н. Мільштейн, І: Мінухін, І. Стерн; співаки М. Ланца, Дж. Лондон; співачки Е. Стібер, М. Андерсон. Всесвітнє визнання отримала опера Дж. Герш-віна "Поргі та Бесс", що з того часу не сходить зі сцен кращих театрів світу.

Подальший розвиток дістало мистецтво джазу, що на­родилося на межі ХІХ-ХХ ст. у Новому Орлеані й набуло найширшого поширення в Європі.

6. Кіно

Найбільш популярним видом масового мистецтва 20-30-х рр. безсумнівно було кіно. Воно у ті роки якісно змінилося: 1927 р. було знято перший звуковий фільм, у другій половині 30-х років кіно отримало колір.

На новаторських позиціях перебувала група передових французьких кінематографістів "Авангард" (Л. Деллюк, Ж. Ентгейн, М. Л. Ерб'є, Ф. Дюлак). Тут починали свою діяльність режисери реалістичного напряму — А. Ганс, Ж. Ренуар, Р. Клер, Ж. Фейдер.

На кінець 20-х років на світове кіномистецтво почи­нають серйозно впливати радянські кінодіячі, особливо С. Ейзенштейн і О. Довженко. Фільм Є. Ейзенштейна "Броненосець Потьомкін" справив величезний вплив на глядачів багатьох країн світу. В 30-ті роки Ейзенштейн створив фільм "Олександр Невський", який увійшов до числа кращих історичних фільмів світового кіномистецтва. Великою популярністю користувалися фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля", "Аероград". Проте найбільш відомими й улюбленими для багатьох поколінь глядачів були фільми "Чапаєв" (1934 р.) братів Васильєвих та "Веселі хлоп'ята" (1934 р.) Г. Олександрова — перша радянська музична комедія з блискучими акторами Л. Орловою та Л. Утьосовим. Через 2 роки вийшов ще один надзвичайно популяр­ний фільм цього режисера "Цирк".

У Німеччині, де повоєнна криза суспільства відчувалася найбільш гостро, фільми мали експресіоністське спряму­вання і були присвячені психопатологічним переживанням людей, що втратили контакт з навколишньою дійсністю (режисери Р. Віне, П. Лені).

Екрани всього світу заполонила продукція голлівудських студій. Це були фільми, різні за жанрами, стилями і якістю. Різноманітною було й їхнє спрямування: музично-розважальні, родинно-побутові, гостросоціальні. Серед ос­танніх — фільм Е. Штрогейма "Ненажерливість", анти­воєнний фільм К. У. Відера "Великий парад". Улюбленим актором мільйонів людей став Чарльз Спенсер Чаплін, що комічним гротеском підкреслював трагедію життя "ма­ленької людини". Зірки тогочасного кіно — це головним чином американці: Діна Дурбін, Дуглас Фербенкс, Кларк Гейбл, Гарольд Ллойд. Кращі фільми американського кіно 30-х років, що увійшли до скарбниці світового кіномистец­тва, відзначені реалізмом, соціально-критичним спряму­ванням, блискучою майстерністю режисерів і артистів. Серед них фільми Ч. Чапліна "Нові часи", Дж. Форда "Грона гніву", У. Уайлера "Тупик".

У таких країнах, як Німеччина, Італія та Японія, аж до їхнього воєнного розгрому кіно було підпорядковано ці­лям фашистської шовіністичної пропаганди. У Німеччині та Італії широко демонструвалися "історичні" фільми, що фальсифікували дійсність та історію на догоду фашист­ським ідеологам.

В Японії великого поширення набули фільми, де оспі­вувалася звитяга самураїв, їхня готовність пожертвувати своїм життям за імператора, пропагувалися насильство і расова нетерпимість.

Поступово на перший план у західному кінематографі виходять психологічна глибина характерів, поетичне відображення життя, спроба вирішення проблем "середнього класу"; дедалі глибше виявляються демократичні тенденції. Серед кращих фільмів 30-х років — "Під дахами Парижа" (реж. Р. Клер, Франція), "Життя належить нам" (реж. Ж. Ренуар, Франція), "Відпустка банківських службовців" (реж. К. Рід, Англія).

В Англії у 30-ті роки зароджується художньо-докумен­тальне кіно.

Кінематографічне мистецтво завойовувало все більше шанувальників в усьому світі й ставало найважливішим явищем суспільного життя.

7. Спорт

Фізична культура — складова частина загальної культу­ри. Заняття фізкультурою збагачують особистість людини, допомагають їй займатися як фізичною, так і розумовою працею, сприяють оздоровленню, продовжують активне повноцінне життя.

Складова частина фізкультури — спорт. Зайняття спортом притаманне людству з найдавніших часів. Ще у Стародавній Греції влаштовувалися різні змагання, під час яких атлети демонстрували свої можливості в силі, сприт­ності, швидкості. Особливо популярними були Олімпій­ські ігри.

Напр. XIX — на поч. XX ст. людство знов повернулося до проведення масових змагань, чемпіонатів, першостей з різних видів спорту, в тому числі виникла ідея відродити олімпійський рух і проводити Олімпійські ігри. З такою ініціативою виступив французький громадський діяч П'єр де Кубертен. Він мріяв, що ідеали античних Олімпійських ігор, в основу яких покладено прагнення до підтримання загального миру й гармонійного розвитку особистості, сприятимуть відродженню духу свободи, мирного змаган­ня й фізичного вдосконалення. Ініціативу де Кубертена було підтримано громадськістю, і з 1896 р. Олімпійські ігри почали влаштовуватися знов.

П'єром де Кубертеном та його однодумцями було роз­роблено принципи й структуру олімпійського руху у новітні часи. Ігри організовуються згідно з Олімпійською хар­тією — основним правовим документом цього руху, який регламентує питання символіки Олімпійських ігор, допус­ку до них спортсменів, види спорту, що включаються до ігор. Як і у стародавніх греків, Олімпіадою стали вважати чотирьохрічні періоди. Відлік Олімпіад ведеться з 1896 р. (1896-1899 рр. — І Олімпіада, 1900-1903 рр. — II Олімпіада і т.д.), і першого року кожної Олімпіади влаштовуються Олімпійські ігри. Олімпіади дістають номер і в тих випад­ках, коли ігри не відбулися (VI Олімпіаді завадила Перша світова війна). Олімпійським рухом керує Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК). Імена переможців Олім­пійських ігор викарбовуються на стінах стадіону. В XX ст. Олімпійські ігри стали грандіозним святом спорту.

Перші Ігри проходили під знаком переваги спортсме­нів СІЛА. Високих результатів добивалися англійці, фран­цузи, німці та шведи. В цих країнах заняття фізкультурою і спортом мали масовий характер, для спортсменів було створено відповідні умови для тренувань.

На зимових Олімпійських іграх, які було започаткова­но 1924 р., першими були команди скандинавських країн. Спортсмени Росії брали участь в Олімпійських іграх 1908-го і 1912 рр. Великих успіхів вони не досягли. В між­воєнний період Радянський Союз у олімпійському русі участі не брав.

Крім Олімпійських ігор, в перші десятиріччя XX ст. влаштовувалися різноманітні чемпіонати світу, де пере­можці, як на Олімпійських іграх, нагороджувались золоти­ми, срібними та бронзовими медалями.

Розвиток фізкультури та спорту в демократичних і тоталітарних країнах мав свою специфіку. В країнах Захід­ної Європи та СІЛА наголос ставився на тих видах спорту, які сприяють оздоровленню населення, а також на видо­вищних ігрових видах змагань, які збирають тисячі гляда­чів. У тоталітарних державах велика увага приділялася військово-спортивній підготовці молоді до служби в армії, тому культивувалися такі види спорту, як біг, стрільба, кінний спорт, боротьба та ін. В СРСР 1931 р. було встанов­лено загальносоюзний комплекс "Готовий до праці та оборони СРСР". Було визначено нормативи, за виконання яких присвоювалися значки різних ступенів. Також було встановлено значок "Ворошилівський стрілок" за найкращі показники у стрільбі. В нацистській Німеччині, яка актив­но готувалася до завоювання чужих земель, культивува­лися біг, плавання, лижний спорт, велика увага приділя­лась альпінізму, спортивній орієнтації, мотоциклетному спорту.

Таким чином, політичний устрій країн світу безпо­середньо впливав на розвиток спорту в першій полови­ні XX ст.

8. Відмінності в розвитку літератури у демократичних і тоталітарних державах

Література завжди найсильніше впливала на громадську свідомість, на всю духовну культуру суспільства. Не були винятком і міжвоєнні роки. Умови розвитку літерату­ри в тоталітарних і демократичних країнах істотно розріз­нялися.

У країнах з тоталітарними режимами (СРСР, Німеччи­на, Італія) літературу почали використовувати для маніпу­лювання й контролю над громадською свідомістю. Вона перетворилася на пропаганду, механізм формування у мас певних поглядів і світогляду. 1932 р. у СРСР було прийнято постанову ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій". З цього часу літературний процес цілком потрапив під контроль партійних чиновників. До тих, хто не міг або не хотів пристосовуватися, застосовува­лись репресії.

Перша хвиля репресій проти письменників прокотила­ся 1936 р., коли "ворогами народу" і "троцькістами" оголо­сили Б. А. Пільняка (з яким у Сталіна були давні рахунки) і Галину Серебрякову.

Важко перерахувати усіх заарештованих у 1936-1939 рр. Загинув І. Бабель. Помер в ув'язненні Бруно Ясенський. 1938 р. був заарештований вдруге О. Мандельштам і помер від голоду. Біля двох років тримали у в'язниці О. Бергольц. У грудні 1938 р. після повернення з Іспанії був розстріля­ний Михайло Кольцов. Список жертв сталінського терору в літературі можна продовжити.

З іншого боку, більшовицький режим намагався вико­ристати авторитет "червоних письменників" для зміцнення своєї влади. Це була особлива література. Жорстокі життєві реалії — насильницька колективізація, голод 1932-1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму — лишалися за межа­ми художніх творів.

Література була частиною пропагандистської машини і в нацистській Німеччині, де пропаганді приділялась особ­лива увага. Вірних служників фашизму заохочували, су­противників і хитких спочатку викликали на "бесіду", більше схожу на поліцейський допит, де застосовувались всі засоби залякування й заохочування; "невиправних" відправляли до концентраційних таборів. Після встанов­лення в Німеччині нацистської диктатури з країни емігру­вали Т. Манн, Л. Фейхтвангер, Е. М. Ремарк, Л. Франк, А. Цвейг, Б. Брехт, І. Бехер, А. Зегерс, Е. Вайнерт. їм не знайшлося місця в тоталітарній державі. В Німеччині зали­шаються Гауттман, Г. Фаллада, Б. Келлерман, Р. Хух, але в літературному житті країни вони майже не беруть участі.

Двадцять років фашистської диктатури в Італії призве­ли до відходу частини представників літератури Італії від соціальної тематики, від реалістичних традицій. Ілюзор­ною втечею від дійсності був "магічний реалізм" М. Бонтемпеллі, католицький фаталізм історичних романів Р. Бакеллі, де історія суспільства розглядається з релігійною визначеністю. В поезії 20-30-х рр. панують мотиви самот­ності, трагічного відчуття світу, висловлені у вишуканій поетичній формі (Дж. Унгаретті, Е. Монталлє, У. Саба).

В 30-40-х рр. в японській літературі панувала апологе­тична тенденція уславлення "священної війни". Трилогія Асіхєй Хіно "Хліб і солдати", "Земля і солдати", "Квіти і солдати" (1938-1939 рр.) проповідувала культ війни і на­сильства, переконувала японців у необхідності нести "ци­вілізаторську" місію в Азію. Японські письменники, обслуговуючи потреби режиму, обґрунтовували тезу полі­тиків "Азія для азіатів", де Японії відводилося центральне місце. Уславлялися імператор, його влада. Віддати своє життя за японського монарха, як пропагувала література, вважалося метою життя і проявом вищої доблесті для японців.

Характерною рисою свідомості в тоталітарних держа­вах було відчуття занепаду, що було логічним наслідком необмеженої авторитарної влади, революцій і війн, інших суспільних катаклізмів. Маніфестом цього нового світо­сприймання стала книга німецького історика Освальда Шпенглера "Занепад Європи", що публікувалася в 1919-1922 рр. В ній історію людства показано не як звичайний лінійний процес розвитку від простого до складного, від дикості до цивілізації, а як ланцюжок не зв'язаних одна з одною культур, кожна з яких народжується, зазнає підйо­му, а потім йде до занепаду й помирає, лишаючи за собою туманні спомини і руїни. Так і Європа, на його думку, переживши вищу стадію свого розвитку в XVIII ст., всту­пила до смуги занепаду, так само, як колись давньо­єгипетська, греко-римська або індійська цивілізації.

Це загальне відчуття занепаду в різних формах відби­лося в ідеологіях тих політичних рухів, про які вже йшлося. Для комуністів цей занепад був "загальною кризою капіта­лізму", вихід з якого вони пропонували шукати на шляхах всесвітньої соціалістичної революції, ліквідації капіталізму. Для німецьких націонал-соціалістів цей занепад був результатом відмови від національних традицій через "за­бруднення раси", шлях до подолання занепаду вбачався ними у поверненні до "коренів", "витоків" германського духу і в боротьбі за чистоту "арійської раси".

В західних демократичних країнах письменники, пое­ти, журналісти, звичайно, мали набагато більше свободи у своїй літературній творчості. Однак і їх не можна назвати цілком вільними, бо вони залежали від редакторів, видав­ців, заробітної плати тощо. Крім того, література на Заході була значною мірою комерціалізована й у політичному відношенні різноманітна.

У 20-30-х рр. культура в західних демократичних і тота­літарних країнах відбивала саме ті політичні, економічні, духовні реалії, що склалися у тривожний міжвоєнний час.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте основні напрямки розвитку мистец­тва першої половини XX ст.

2. Чому, на вашу думку, реалізм домінував перед Першою світовою війною?

3. Як ви розумієте поняття "авангардизм" у мистецтві? Які течії входили до цього напрямку?

4. Назвіть найбільш відомого представника сюрреалізму в мистецтві Західної Європи. Що ви про нього знаєте?

5. Проаналізуйте розвиток театрального мистецтва в країнах Європи, СІЛА та СРСРу 20-30-ті рр.

6. Розкажіть про кіномистецтво цього періоду. Що ви знаєте про Чарлі Чапліна?

7. Яку роль відіграв олімпійський рух у першій половині XXст. ? 8. Чому, на вашу думку, СРСР не брав участі в Олімпій­ський іграх 20-30-х рр.?

9. Схарактеризуйте відмінності в розвитку культури у демократичних та тоталітарних державах.

Документи і матеріали

1. Зі статті н. Л. Мальцевої про творчість

Пабло Пікассо

"Небачена напруга художньої атмосфери, гострі проти­річчя й контрасти мистецтва XX ст. зосереджено у твор­чості Пабло Пікассо (1881-1973рр). Життя цього великого художника проникнуто неспокійними пошуками, драматично-пристрасним і саркастично-гострим відношенням до сві­ту, киданнями від формалістичних рішень до виразних реа­лістичних образів, до осмислення великих тем сучасних історичних конфліктів. Багатогранно обдарований, працюю­чий у галузі живопису, скульптури, графіки й прикладного мистецтва, Пікассо винахідливий у своїх різнобічних пошу­ках, що ламали традиційні уявлення. Узагальнені примітивні форми, запозичені у негритянської скульптури, й античне розуміння краси людського тіла, реалістичність зображення, наслідування традицій старих майстрів й створення предме­тів як "конструкцій", відірваних від життя і природи, — такі різноманітні прояви мистецтва Пікассо. Гострий спостерігач натури, він разом з тим майстер імпровізації, необмеженої гри уяви.

Уже в ранній період творчості Пікассо став на чолі нових художніх течій. В картинах "блакитного" (1901-1904 рр.) й "рожевого" (1905-1906рр.) періодів лунало глибоке співчуття до страждань простих людей, гостре відчуття несправедли­вості оточуючого світу. Його герої — це прості жінки, акробати, мандрівні комедіанти, письменники, жебраки, одинокі, знедолені, змучені життям люди. Це такі картини, як "Старий жебрак з хлопчиком", "Мати й син", "Дівчинка на кулі".

Після Першої світової війни Пікассо звертається до світлих, ідилічних образів сильних і здорових людей, які були навіяні античною скульптурою. Це такі полотна, як "Мати й дитина", ілюстрації до "Метаморфоз" Овідія, літографія "Танок з бандерильями". В роки зростаючої загрози фашизму й війни в творчості Пікассо з'являються нові риси. Всесвіт­ньо відоме панно "Герніка"— це гнівне звинувачення фашизму. Тема звірячого знищення іспанського міста Герніки вирі­шується як втілення жахливого разгулу антилюдських сил реакції в період фашизму й одночасно трагічного відчаю людей. У цьому художньому творі Пікассо звинувачує фа­шизм і війну."

Запитання до документа

1. Які почуття у вас викликає творчість П. Пікассо?

Тема VIII міжнародні відносини

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

1. Вектори зовнішньої політики СІЛА

Після Першої світової війни США, користуючись зі своєї економічної могутності, прагнули зайняти провідне місце у міжнародному товаристві й влаштувати свої справи за допомогою Ліги Націй. Вони домагалися визнання принципів "відкритих дверей" і "рівних можливостей" для американської дипломати та американських товарів у будь-якому куточку світу. Це був курс демократичної партії, зокрема президента Вільсона, що мав привести до послаб­лення позицій європейських держав і посилення амери­канських позицій в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Саме тому Велика Британія і Франція повернули хід Паризької мирної конференції таким чином, що аме­риканська делегація практично не досягла своїх цілей.

Президент Вільсон зазнав зовнішньополітичної пораз­ки, й це призвело до посилення в американському суспіль­стві прагнення відокремитись від європейських справ. Після перемоги республіканців на виборах 1920 р. ізоля­ціоністський курс став офіційним курсом США на довгі роки. Він означав відмову від військово-політичних союзів з європейськими країнами і активну зовнішньоекономічну експансію до країн Латинської Америки та Далекого Сходу.

Проте ізоляціоністська зовнішня політика була лише самообманом американських політичних діячів, оскільки країна, яка налічує 106 етнічних груп з усіх континентів світу, не може залишатися байдужою до великих і малих подій, де б вони не відбувалися. Тому ізоляціоністський курс на практиці багато разів порушувався вже в перші роки його проведення, особливо стосовно Німеччини (плани Дауеса та Юнга) та Японії (загострення американо-японських суперечностей у Китаї та в басейні Тихого океану). Однак представники різних соціальних верств, від великої буржуазії до профспілкових активістів, виходячи зі своїх власних інтересів, підтримували ізоляціоністський курс.