Важливим новим явищем 20-30-х рр. стало народження масової культури внаслідок тих різноманітних перемін, що відбувалися в XIX і XX ст. Більша частина населення європейських країн стала писемною й внаслідок цього — "споживачем" культурної продукції. З іншого боку, під впливом промислової революції руйнувався старий життєвий уклад, мільйони людей залишили село і стали мешканцями міста. На їхні мислення і поведінку почали впливати вже не традиції, а засоби масової інформації, насамперед газети і журнали, що володіли у ті роки колосальним впливом. З появою радіо розпочинається й століття масової естрадної музичної культури, пісень, що буквально одразу ж завдяки виконанню по радіо, а після цього — тиражуванню на грамплатівках ставали надбанням мільйонів, які робили їхніх виконавців "зірками". Це Марлен Дітріх у Німеччині, Моріс Шевальє у Франції, Вадим Козін та Ізабелла Юр'єва в СРСР.
Специфіка масової культури полягає в тому, що фільм, книга або пісня стають справді культурною продукцією, яка створюється та розповсюджується в масовому порядку.
Вона має в силу своєї специфіки відповідати потребам масової аудиторії у дозвіллі, розвазі, розрядці, нарешті, постійно ніби балансуючи між високими критеріями мистецтва та рівнем його масового сприйняття.
Масова культура 30-х років була двох типів. У демократичних країнах вона була комерціалізована, але лишалася децентралізованою і в політичному відношенні різноманітною. В країнах з тоталітарними режимами (СРСР, Німеччина, Італія) масова культура стала використовуватися для маніпулювання і контролю над громадською свідомістю.
До Першої світової війни в мистецтві панував реалізм. Світ тоді здавався гідним його реалістичного відбивання. Особистість творця, його смаки та пристрасті могли виявитись у виборі жанру, композиції, форми або кольору. Коли світ втратив свою гармонійність і раціональність в очах художників, архітекторів, музикантів, його реалістичне відображення ніби втратило сенс. Відбулася переміна в осмисленні ролі митця. Вона тепер полягала не у відображенні світу, а у вираженні митцем його бачення й розуміння.
Хоча панорама західноєвропейського образотворчого мистецтва в означені десятиріччя вирізнялася мозаїчністю, співіснуванням і суперництвом різних шкіл і напрямків, основна маса мистецтва розвивалася в рамках реалізму. Йдеться про ту загальну творчу діяльність художників і творців, що спиралася на спадкоємність реалістичної зображальності, коли джерелом творчості слугує реальність життя — людина, природа, предметність. Проте вже була "нова реальність", створена після дерзань авангарду.
У 20-30-ті рр. формується міжнародний художній простір, художні напрямки набувають міжнародного характеру, зростає взаємовплив культур і мистецтв народів світу. Однак у цьому процесі спостерігаються регіональні, цивілізовані відміни. В країнах Східної і Південної Європи, що дістали самостійність після Першої світової війни, вплив абстракціонізму та ірраціональних течій був незначний. Визначальний вплив на розвиток мистецтва виявляли тут національно-державні ідеї. Митці цих країн дотримувались головним чином однієї з двох концепцій розвитку національного мистецтва. Деякі зверталися до "паризької школи", прагнучи прилучитися до сучасного мистецтва і течій. Передусім запозичалися уроки так званого "нового традиціоналізму" з його відродженим реалізмом. Особливо це відбилося на жанровому портреті. Інша концепція мала своєю опорою національні традиції. Ставилося завданням створити власне, нове, сучасне національне мистецтво. Звідси звернення до класичної спадщини, національних, художніх і народних традицій. Однак найбільш загальним напрямком у мистецтві країн цього регіону було звернення до теми народного буття. На цьому ґрунті й народився неопримітивізм.
Західноєвропейські митці, що репрезентували на початку сторіччя нові модерністські течії, у 20-ті роки вже стали "старими" майстрами. Фовісти, кубісти, футуристи заспокоїлися. Вони вже не "бунтівники", а визнані метри, хоча й не створюють більше нічого незвичайного (окрім П. Пікассо). До модерністів поступово приходить визнання, але більшість музеїв ще не поспішає придбати їхні твори. Час "зірок" минув. Прийшла широка хвиля приблизно рівнозначних багатолюдних шеренг митців. Лише ряд видатних митців завоював міжнародне визнання і авторитет. Потужна творча особистість П. Пікассо втілила у собі різні течії та напрямки образотворчого мистецтва, суперечності власної свідомості та суперечності життя мистецтва XX ст. В його творах залунала тема трагічного зіткнення світла і пітьми. 1937 р. він написав найвідомішу свою картину — трагічну композицію "Герніка" (Герніка — іспанське місто, знищене фашистськими бомбами). Виставлена в іспанському павільйоні Всесвітньої виставки, ця картина сприймалася як попередження, як символ загибелі людства, що загрожувала йому з боку фашизму.
Того ж часу в перші повоєнні роки стає помітним підйом абстрактного мистецтва. Після Першої світової війни інфляція духовних цінностей, прискорена еволюція стилів і напрямків, що стала дуже інтенсивною у другій половині 10-х років, призводять до появи безпредметного мистецтва. К. Малєвич створив свій знаменитий "Чорний квадрат" 1915 р. Ця крайня школа модерністського мистецтва розвивалася з 1912 р. як протистояння кубізму і вихід на безпредметне зображення, позбавлене всякого зв'язку з предметним світом. У 20-ті роки його представляли француз Р. Делоне, голландець П. Мондріан, К. Малєвич та інші митці, що потрапили під вплив абстракціоністських живопису й теорії. Інше русло еволюції стилів, що йшло від символізму і стилю модерн, призвело до появи унікального засобу абстрактного живопису, засновником якого був В. Кандінський, що практично не мав прямих послідовників. Творчість В. Кандінського однаково належить як російському, так і німецькому авангарду. Якщо безпредметність, залишивши всі компроміси з реальністю на стадії кубізму, прямує шляхом рішучого розриву з конкретністю, створюючи мову універсальних першоелементів, то абстракціонізм Кандінського йде від особистого до загального, поступово звільнюючись (абстрагуючись) від реальних форм. На відміну від безпредметності, в абстракціонізмі мова не вільна від абстракцій з рослинними і біоморфними формами та енергіями, хоча вони не нагадують нічого конкретного. У 20-ті роки в наукових і творчих лабораторіях Парижа, Москви, Мюнхена робилися спроби узагальнити досвід абстракціонізму, вивчити першоелементи художніх форм (лінія, крапка, пляма, колір тощо), а також опрацьовувались ідеї синтезу живопису, архітектури, прикладного мистецтва, початок дизайну. В другій половині 20-х років інтерес до абстракціонізму зменшується. В ряді країн з авторитарними й тоталітарними режимами ця течія підпадає під утиски та заборону.
Науково-технічний прогрес дав поштовх формуванню нових стильових напрямків у мистецтві супрематизму (лат. — вищий), конструктивізму, раціоналізму. Становлення конструктивізму було продовженням супрематизму К. Малєвича. Конструктивізм протистояв абстрактній філософічності супрематизму Малєвича, прагнучи за допомогою безпредметної форми винайти компроміс мистецтва і техніки. У Росії цей напрямок (В. Татлін, А. Родченко, Е. Лисицький) відіграв важливу роль в архітектурному мистецтві, дизайні та будівництві. В Москві з того часу лишилося багато будинків, створених у стилі конструктивізму. Проекти та ескізи російських архітекторів справили значний вплив на найбільших західноєвропейських зодчих Ле Корбюз'є та Міс ван дер Рое.
Створена В. Гропіусом у Німеччині школа Баухаух (1912-1932 рр.) проголошувала єдність всіх мистецтв, відкидала традиційні відміни між ремісником і митцем, прагнучи створити нові зв'язки між ремеслами й промисловістю, виробництвом і науками, між художньою творчістю й технічною творчою думкою. Його лабораторія дизайну опрацьовувала проекти для промисловості. З приходом фашистів до влади у Німеччині школа припинила існування, але її діячі продовжували творчість в еміграції.
Поряд з цим поворотом до "речовинності", а також до реалізму, в перші повоєнні роки майже в усіх галузях мистецтва і творчості можна помітити характерну рису — спрямованість до майбутнього, сподівання світового розквіту й духовного перетворення світу шляхом мистецтва. У цей час розквітає жанр антиутопії (Є. Замятін, А. Платонов, О. Хакслі, Дж. Оруелл). Кандінський мріяв про створення храму Всесвітньої утопії. Ле Корбюз'є будував місто-сад у передмісті Бордо у Франції. Однак реальне життя не давало підстав для оптимізму. Жахи Першої світової війни, її тяжкі наслідки та й загалом умови повоєнного крутого історичного зламу викликали в Європі рухи протесту проти дійсності та самого мистецтва.
Наприкінці війни та у перші повоєнні роки на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходять нові течії — дадаїзм і потім сюрреалізм. Дадаїзм (від безладного дитячого бубоніння "дада") об'єднав у роки війни велику групу швейцарських митців, що займали агресивну антиестетичну позицію. Вони відкидали сенс життя, мистецтва як творчої діяльності. Дадаїсти захоплювалися колажем, фотомонтажем, спорудженням механічних приладів, маскарадними діями. Вони відкидали ідею художнього синтезу, навмисне її пародуючи. Дадаїсти пропонували творчість без усякої мети, виходячи з проявів суті життя. Ця ірраціональна течія незабаром змінилася новою — сюрреалізмом, течією, що виникла 1924 р. і розглядала світ як нагромадження парадоксів, кошмарів і соціального безумства. Сюрреалізм також відкидав художній синтез, створив свою стильову форму та ідейну концепцію безглуздості буття, що уявляються митцю у вигляді жахливих кошмарів або неправдоподібно-фантастичних видінь. Створюючи свої картини, художники цього напряму намагалися, за їх висловлюваннями, розірвати "ланцюги розуму", поринути в безодню підсвідомого, дати волю інстинктам, снам і зафіксувати на полотні або папері ті слова, образи, асоціації, що в них виникають, якими б хаотичними і незв'язними вони не були.
Світової слави набула творчість каталонця Сальвадора Далі, що з 1929 по 1940 рр. жив у Франції. Сюрреалісти на чолі з С. Далі намагалися зобразити ірраціональний світ. На їхніх картинах, на відміну від картин абстракціоністів, присутні предмети начебто знайомі, але інколи вони виглядають химерно й поєднані у незвичайній композиції, як це буває в нічних мареннях. Картини С. Далі "Постійність пам'яті" та "Палаюча жирафа" найбільш ясно відбивають цей напрямок у образотворчому мистецтві, центром якого став Париж.
У 30-ті роки вплив сюрреалізму поширився за межі Західної Європи, досягнувши Латинської Америки та Японії.
Після закінчення Першої світової війни значно пожвавилося театральне життя в Західній Європі та США. В ньому поряд з модерністським "новаторством" виникло багато реалістичних напрямів. Театр Заходу зазнав дуже сильного впливу славетної системи К. С. Станіславського, а також впливу радянської режисерської школи В. Е. Мейєрхольда. Велике значення в міжнародному культурному житті мали гастролі радянських театрів, особливо МХАТ.
У Радянському Союзі в 20-х роках працювало багато талановитих режисерів-новаторів. Найбільш відомими з них були К. Станіславський, що створив свою цілісну театральну систему, в якій кожен працівник театру знав свою роль, а також В. Немирович-Данченко, В. Мейєрхольд, О. Таїров та інші. В Україні найбільш цікавим і талановитим режисером того часу був Лесь Курбас. Вони ставили вистави за творами відомих драматургів М. Островського, А. Чехова, М. Горького, М. Булгакова, Вс. Вишневського. З цими режисерами в кращих театрах Москви та Ленінграда працювали блискучі актори В. Качалов, М. Царьов, А. Нежданова, в Україні — М. Литвиненко-Вольгемут, П. Саксаганський та інші. Найбільш популярними були вистави "Оптимістична трагедія" Вс. Вишневського, "Зойкіна квартира" М. Булгакова, "Машенька", "Салют, Іспаніє" О. Афіногенова. Доля багатьох режисерів та акторів трагічна: одних було репресовано сталінським режимом, інші покінчили життя самогубством. Проте багато було й псевдореалістичних вистав, в яких оспівувались "трудові подвиги" робітників і колгоспників, прославлялася керівна роль Комуністичної партії та її вождів.
Серед музичних вистав світових вершин досяг балет "Ромео і Джульєтта" на музику С. Прокоф'єва з великою балериною сучасності Галиною Улановою в головній ролі. Досяг творчої зрілості й світового визнання видатний композитор і диригент Д. Шостакович. 1938 р. у Ленінграді відбулася прем'єра опери Д. Кабалевського "Кола Брюньон" за Р. Ролланом. Великою популярністю в народі користувалися пісні композиторів І. Дунаєвського, О. Александрова, В. Соловйова-Сєдого та інших. Свої перші симфонії в 30-ті роки написали молоді композитори А. Хачатурян та Т. Хрєнніков.
У театральному мистецтві Німеччини прогресивне значення мала творчість невтомного шукача, майстра яскравої виразності режисера Макса Рейнгардта. Світового визнання дістала новаторська діяльність талановитого драматурга і режисера Б. Брехта, який ще в 20-х роках створив у Берліні "епічний театр" високої художньої якості. Славу принесли Брехту постановки його п'єс "Тригрошова опера" (1928 р.), "Матінка Кураж та її діти" (1938 р.) та ін.
Музична культура Німеччини періоду Веймарської республіки була різноманітною за ідейно-естетичними напрямами. Багатостороннім був репертуар музичних театрів, концертів, фестивалів. Плідно працювали найбільші композитори Німеччини П. Хіндесміт, К. Вейль, що перебували на гуманістичних позиціях у своїй творчості. Всесвітньої слави набули Берлінський філармонічний оркестр, Лейпцигський симфонічний оркестр, Дрезденська і Берлінська опери.
У Франції в 30-х роках великої популярності набув новаторський театр "Картель", що успадкував також кращі традиції минулого. Найталановитішим режисером цього театру був Шарль Дюллен, що усував з нього натуралізм та декадентські елементи. Велику роль у пропаганді драматургії А. Чехова у Франції відіграв Жорж Пітоєв. Продовжувачем класичних традицій лишається театр "Комеді франсез". Найбільшим центром передового театрального мистецтва став Національний Народний театр, очолюваний Ж. Віларом. Кращі режисери (Ж. Сарту, Л. Сельє) ставлять прогресивні, часом гостро соціальні п'єси ("Полковник Фостер визнає себе винним" Р. Вайяна, "Страх" Ж. Соріа та ін.).
Складний творчий шлях пройшов найбільш визначний композитор Франції Артюр Онегер. В 20-х роках разом з іншими композиторами він виступав з вимогою "новаторства" в музиці, вважаючи, що сучасна музика повинна відбивати індустріальний ритм великого міста. Однак, коли у Франції розпочалися виступи фашистів, Онегер стає активним учасником Народного фронту, пише музику до п'єси Ромена Роллана "14 липня" й один з кращих своїх творів ораторію "Жанна д'Арк на вогнищі". Головна тема цього твору — протест проти насилля й заклик до боротьби.
У 30-ті роки в Франції набирає сили політична пісня, більшість прогресивних музикантів і співаків співпрацюють з Народним фронтом і підтримують його (А. Руссель, Ш. Кеклен та ін.). На цей період припадає розквіт творчості Ж. Ібера, К. Дельвенкура, Ж. Міго, Ж. Рів'є, Е. Бродевіля та інших композиторів. З'являється творча група "Молода Франція", що прагнула створювати живу, зрозумілу, гуманістичну музику.
В Італії найпопулярнішим драматургом був Луїджі Пірандело. Найближче до народного життя стояв Неаполітанський театр, на сцені якого йшло багато п'єс місцевого драматурга Рафаеля Вівіані. Музична культура Італії мала глибокі традиції і вважалася однією з провідних у світі. Всесвітньої слави набули італійські майстри оперного мистецтва Е. Карузо, Тітто Руффо, Б. Джильї, Т. Даль Монте, Ф. П. Тості та ін. Велику роль у світовій музичній культурі відігравали диригент А. Тосканіні, піаніст і композитор Ф. Бузоні. Дж. Маліп'єро і Р. Піцценеті прагнули відродження традицій старовинної італійської музики. Для творчості композиторів О. Респігі та А. Казеллі характерним було захоплення імпресіонізмом і неокласицизмом. Світове визнання дістали театри "Ла Скала" (Мілан), "Сан-Карло" (Неаполь), "Феніче" (Венеція), Римська опера.
У Великій Британії в театральному житті прогресивне новаторство впроваджувалося повільно, тут давався взнаки традиційний консерватизм. Класичні традиції успадкував і розвивав шекспірівський будинок "Одд Вік". Дуже вплинула на розвиток англійського театру драматургія Б. Шоу та Д. Прістлі. Серед режисерів виділявся Гордон Крег (син славетної актриси Елен Террі). З акторів найвідоміші Джон Гілгуд, Сібіл Торндайк, Едіт Еванс, Пеггі Ешкрофт, Лоу-ренс Олів'є. Велике значення для пропаганди оперного мистецтва країни мала діяльність Т. Бічема, головного диригента лондонського оперного театру "Ковент-Гарден".
США до світової війни 1914—1918 рр. були країною невисокої театральної культури. Тільки під час війни виник рух за створення самобутнього високохудожнього театру, очолений драматургом Юджіном О'Нейлом. Центром театрального життя став Нью-Йорк. У 1931 р. виник новий театр Тідд", з якого через десяток років виділилася нова трупа, що заснувала свій театр "Групп". Передові принципи режисури в американському театрі утверджували Джо Мілзенер, Лі Сімонсон, Маргарет Вебстер. З акторів найбільшу популярність завоювали Джон Баррімор, Кетрін Корнелл, Пол Робсон.
Збагачувалася музична культура Сполучених Штатів. Посилилося зацікавлення у вивченні національного фольклору, поширювалися стиль кантрі-мьюзик ("сільська музика"), негритянський фольклор, блюз. Найбільший американський композитор І половини XX ст. Ч. Айве, що поєднав у своїх творах багатства різних стилів і напрямів музики, став першим справжнім національним композитором СІЛА. Національну композиторську школу, що сформувалася у 20-30-ті рр., було представлено Р. Харрісом, Р. Сеншинсом, А. Коплендом, У. Пісгоном, Г. Коуеллом та іншими авторами. Незважаючи на індивідуальні творчі особливості цих композиторів, вони виражають американський національний стиль, якому притаманні більш вільне, ніж в Європі, ставлення до музичних традиційних форм, підвищений динамізм і загальна інтенсивність.