Материал: Всесвітня історія (1914 - 1939)

5. Експансіоністські претензії Італії

Агресивна й загарбницька зовнішня політика була од­нією з характерних рис фашистського режиму Італії. Одразу після приходу до влади Муссоліні підтримав поета-бунтівника Г. Д'аннунціо, котрий ще у вересні 1919 р. разом з групою добровольців захопив югославський порт Фіуме на Адріатичному узбережжі. Це було зроблено без погоджен­ня з урядом Італії, в той час, коли доля міста вирішувалася на міжнародній конференції. Незважаючи на те, що загар­бання Фіуме було брутальним зневажанням суспільної думки, Велика Британія і Франція як гаранти Версальської системи відступили: у січні 1924 р. Фіуме було передано Італії.

Ще однією агресивною акцією Італії було захоплення італійськими військами грецького порту Корфу 31 серпня 1923 р. Цій акції передувало вбивство на грецькій території групи італійських офіцерів, що входили до складу делегації Антанти по з'ясуванню проблеми греко-албанського кор­дону. Муссоліні надіслав грецькому урядові ультиматум у властивому йому пихатому стилі з вимогою виплати вели­кої суми компенсації, а окупація Корфу стала ілюстрацією зовнішньої політики фашистського режиму. Ліга Націй на вимогу Великої Британії провела процедуру міжнародного арбітражу, й італійці залишили острів Корфу наприкінці вересня того ж року. У другій половині 20-х років погли­бились італійські претензії до Албанії. З 1926 р. Албанія фактично стала італійським протекторатом.

В 30-ті роки у плани фашистів входило встановлення контролю Італії над усім Середземномор'ям та експансія на Близькому Сході. Вони хотіли перетворити Середземне море на "внутрішнє озеро" Італії.

Наприкінці 1934 р. Муссоліні розпочав підготовку до загарбання Ефіопії, що мала військово-стратегічне значен­ня для панування в Африці. Використовуючи протиріччя між Францією та Німеччиною, Муссоліні досяг зближення з Францією і підписав у січні 1935 р. угоду, що фактично, означала згоду Франції на італійську агресію проти Ефіо­пії. Загарбання Ефіопії посилювало позиції Італії на шля­хах сполучення Великої Британії та Франції із Середнім Сходом та районом Індійського океану.

6. Зовнішньополітична доктрина срср. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

У 20-ті роки основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилило­ся після підписання 1922 р. Раппальського договору. Обидві держави об'єднувала ізоляція на міжнародній арені: для Німеччини як наслідок принизливого Версальського догово­ру, для СРСР — як факт невизнання західними державами встановленого комуністичного режиму. До Німеччини екс­портувалися радянське зерно, продовольчі товари (при гост­рій нестачі в країні!), закуповувалися необхідна техніка, обладнання; радянські військові навчалися в німецьких ака­деміях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати на­родне господарство, працювали на новобудовах першої п'ятирічки. Після встановлення нацистської диктатури в Німеччині співробітництво двох країн припинилося.

У грудні 1933 р. було оприлюднено основні принципи радянської зовнішньої політики. Вони передбачали: дотримання нейтралітету, невтручання до будь-яких воєнних конфліктів, політику вмиротворення стосовно Німеччини та Японії, конкретні заходи у створенні системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Націй. 1933 р. СРСР був визнаний США, й між двома країнами встановлено дипло­матичні відносини, а у вересні 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги Націй. Ці важливі події створювали певні умови для інтеграції Радянського Союзу до міжнародної політики. СРСР підтримав наміри Франції щодо підписання багато­стороннього пакту про взаємний ненапад усіх країн Східної Європи, включаючи СРСР і Німеччину. Проте підписати Східний пакт не вдалося. Тоді на порядок денний було висунуто ідею підписання окремих договорів про ненапад, що мали на меті те ж саме — зміцнення безпері у Європі. Радянський Союз уклав такі договори з Францією та Чехословаччиною. Договір з Францією було підписано 2 травня, а з Чехословаччиною 16 травня 1935 р. Ці договори передба­чали консультації та подання термінової допомоги кожній з країн, що домовляються, у разі нападу на одну з них третьої європейської держави. З ініціативи чехословацької сторони було зроблено застереження, що зобов'язання про взаємну допомогу діятимуть лише в тому випадку, якщо жертві напа­ду подасть допомогу Франція. Іншими словами, президент Чехословацької республіки Бенеш ставив виконання догово­ру у залежність від поведінки Парижа. До того ж французь­кий уряд відмовився підписати військову конвенцію, і таким чином радянсько-французький договір втратив конкретний зміст. Фактично кожна із сторін намагалася використати його у своїх інтересах.

7. Зовнішня політика Польщі

У польській зовнішній політиці після перевороту 1926 р. як головний напрямок зберігався курс на союз із Фран­цією. Польща підтримувала тісні стосунки і з членом Малою Антанти — Румунією. З нею Польща була пов'я­зана договором про союз 1921 р. Протягом тривалого часу велися переговори з СРСР про укладення пакту про нена­пад, що завершилися його підписанням у липні 1932 р.

Після смерті Пілсудського 1935 р. міністр закордонних справ Ю. Бек неухильно провадив курс на зближення із гітлерівською Німеччиною, а відносини з СРСР характе­ризувалися дедалі зростаючою напругою.

Під час чехословацької кризи 1938 р. Польща відмови­лася пропустити радянські війська крізь свою територію для подання допомоги Чехословаччині. Гітлер після Мюн­хена зажадав від Польщі приєднання до Німеччини Гдан­ська та проведення крізь польське Помор'є екстериторі­альної автостради, що мала з'єднати Німеччину зі Східною Пруссією. Польща відхилила ці вимоги. Польсько-німець­кі відносини ще більш погіршилися навесні 1939 р., коли Гітлер після ліквідації незалежної Чехословаччини поси­лив тиск на Польщу. Польща не капітулювала перед Гітлером, розраховуючи на допомогу Великої Британії та Франції, які в квітні 1939 р. заявили про свої гарантії незалежності Польщі.

Здійснивши поворот у зовнішній політиці вбік співро­бітництва із західними державами, польський уряд не пі­шов на зближення з СРСР. На цих позиціях Польща залишилася і під час англо-франко-радянських перегово­рів улітку 1939 р. її зовнішньополітичний курс створив несприятливі умови для відбиття гітлерівської агресії.

Запитання і завдання

1. У чому полягає сутність закону СІЛА про нейтралітет, прийнятого 1935 р.?

2. Проаналізуйте зовнішню політику Великої Британії у другій половині 30-х років.

3. Які акції застосовувала Франція у 20-х роках з метою послаблення Німеччини?

4. Чому, на ваш погляд, відбулася еволюція зовнішньої по­літики Франції у 30-х роках?

5. Які завдання у зовнішній політиці ставили перед собою нацисти після приходу до влади в Німеччині?

6. Яким чином Гітлер почав порушувати Версальський до­говір у середині 30-х років?

7. У чому полягали експансіоністські претензії Італії?

8. Розкрийте значення радянсько-французького та радян­сько-чехословацького договорів 1935 р.

9. Як розвивалися польсько-німецькі відносини в 30-х роках? 10. Складіть порівняльну таблицю "Зовнішньополітичні прі­оритети провідних країн світу за схемою:

Документи і матеріали

1. Із договору про взаємну допомогу між Союзом

Радянських Соціалістичних Республік

та Французькою Республікою.

2 Травня 1935 року

"Стаття 1

У випадку, коли СРСР або Франція стали б предметом погрози або небезпеки нападу з боку якоїсь європейської держави, Франція і відповідно СРСР зобов'язуються присту­пити обопільно до негайних консультацій з метою прийнят­тя заходів для дотримання постанови статті 10 статуту Ліги Націй.

Стаття 2

У випадку, коли в умовах, передбачених в статті 15, параграф 7, статуту Ліги Націй, СРСР або Франція стали б, незважаючи на щирі мирні наміри обох сторін, предметом неспровокованого нападу з боку якоїсь європейської держави, Франція і взаємно СРСР подадуть одне одному негайну допомогу й підтримку".

Запитання до документа

1. Які зобов'язання брали на себе СРСР і Франція у випадку нападу на одну з них третьої держави?

2. З меморандуму німецького уряду, врученого

7 Березня 1936 р. Урядам Франції, Великої Британії,

Італії та Бельгії (витяг)

"Уряд імперії в ході переговорів останніх років завжди підкреслював, що він бажає дотримуватись і виконувати всі зобов 'язання, що виходять з Рейнського пакту, оскільки інші Сторони, що домовляються, готові зі свого боку дотримува­тися цього пакту. Ця природна умова може вважатися порушеною Францією. Франція відповіла на дружні пропозиції та найкращі запевнення, що повторювалися Німеччиною, порушенням Рейнського пакту у вигляді укладання військово­го пакту з Радянським Союзом, спрямованого виключно про­ти Німеччини.

Локарнський пакт втратив внутрішній сенс і практично перестав існувати. Тому зі свого боку Німеччина не вважає себе більше зв'язаною цим пактом, що перестав існувати. Німецький уряд нині змушений враховувати нову ситуацію створену цим фактом, ситуацію, яка ускладнюється тим, що франко-радянський пакт доповнюється в точності пара­лельним союзним договором між Чехословаччиною та Радян­ською Росією. В інтересах природного права нації захищати свої кордони і зберігати свої засоби оборони німецький уряд знову встановив, починаючи з сьогоднішнього дня, свій повний і необмежений суверенітет у демілітаризованій Рейнській зоні.

Запитання до документа

1. Проаналізуйте зміст цього меморандуму. Чим пояснює уряд Німеччини окупацію Рейнської області?

2. Які цілі переслідувала Німеччина, вступаючи до Рейн­ської демілітаризованої зони?

Виникнення двох вогнищ війни

1. Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північ-но-Східного Китаю

У роки Першої світової війни та у повоєнний період Японія зміцнила свої позиції на Азіатському континенті та у басейні Тихого океану. Війна та колоніальні загарбання протягом десятиріч були основними віхами японської істо­рії. Короткочасні перерви між війнами слугували головним чином для ліквідації наслідків минулої війни й підготовки до наступної. Масштаби війн кожного разу ставали дедалі більшими. Це визначало значну роль мілітаризму в житті держави, вплив його на зовнішню і внутрішню політику.

Головними суперниками Японії на шляху встановлен­ня гегемонізму в Азії були СІЛА і Велика Британія. Відомо, що СІЛА ще 1924 р. розробили план воєнних дій проти Японії під назвою "Оранжевий план". Він залишався в силі до 1938 р. Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США — з іншого, великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного й економічного панування у Китаї. На думку японських правлячих кіл, 1931 р. створилася сприятлива внутрішня і міжнародна обстановка для здійснення загарбницьких планів.

Першим об'єктом нападу став Північно-Східний Ки­тай. На його частку припадало 93% видобутку нафти, 79% вироблення заліза, 55% видобутку золота, 41% залізничних колій, 37% запасів залізної руди і 37% зовнішньоторгового обороту Китаю. Правлячі кола Токіо розраховували на розуміння Заходом акції по загарбанню Північно-Східного Китаю, завдяки якій Японія опинялася у прямому прикор­донному межуванні з СРСР.

Японська промисловість швидко переходила на вій­ськові рейки, розгорталися нові галузі військового вироб­ництва, налагоджувався масовий випуск озброєння й боєприпасів. Пріоритет віддавався авіа- і танкобудуванню. Зводилися нові військово-морські судноверфі. Паралельно створювався комплекс допоміжних галузей хімії, металур­гії, кольорових, легких і рідкісних металів.

Докладний план загарбання Маньчжурії опрацьовував­ся в штабі Квантунської армії влітку 1931 р. Привід для початку агресії шукали недовго: 18 вересня 1931 р. непода­лік Мукдена на Південно-Маньчжурській залізниці япон­ська агентура здійснила диверсію, — незначні пошкодження, завдані вибухом, стали "підставою" для окупації японськи­ми військами всієї Південної Маньчжурії. У тримісячний строк Маньчжурія опинилася в руках агресора. Проте це виявилося результатом не стільки високої боєздатності армії самураїв, скільки відсутності серйозного опору з боку китайських військ. Проголосивши створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоуго на чолі зі скинутим 1912 р. імператором Пу І, Японія фактично перетворила цю економічно розвинену територію на свою колонію. В січні 1932 р. Японія зробила спробу захопити Шанхай. Однак дії військ і населення, а також протести конкурентів (США, Великої Британії, Франції) примусили японську армію відійти.

Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьо­рена своїми успіхами Японія 27 березня 1933 р. офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода на шляху здійснення експансіоністського курсу.

Ліга Націй за проханням Китаю створила спеціальну комісію для вивчення цієї проблеми. Комісія рекоменду­вала вивести японські війська з Маньчжурії і передати її під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування вглиб території Китаю. Однак передба­чені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. З'явився перший прецедент безкарності агре­сора.

Окупація Маньчжурії виявилася порушенням росій­сько-японського Портсмутського договору 1905 р. Просу­вання японських військ на північ безпосередньо погрожу­вало безпеці СРСР. Радянський Союз запропонував Японії укласти пакт про ненапад, одначе японська сторона відпо­віла відмовою, мотивуючи своє рішення тим, що момент для його укладення ще не визрів. Вище військово-політич­не керівництво Японії, ставши на шлях агресії проти Ки­таю і підготовки до війни проти СРСР, США і Великої Британії, всіляко підвищувало міць збройних сил, ство­рюючи плацдарми і військово-морські бази.

2. Підготовка Німеччини та Італії до війни

Твердячи про довготривалі плани своєї політики, Гітлер ще задовго до приходу до влади писав про намір загарбати великі території в Європі, в тому числі у Радян­ському Союзі. У жовтні 1933 р. представників Німеччини було відкликано з Міжнародної конференції з роззброєння, і гітлерівський уряд оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Однак нацисти не втомлювалися запевняти у своїй миролюбності, прагненні до дружби із сусідніми наро­дами. Одним з перших актів у цьому напрямку, що до нього вдалися за порадою Муссоліні, стало підписання 26 січня 1934 р. німецько-польської Декларації про незастосування сили. Декларація, що містила брехливі твердження про ба­жання гітлерівського уряду сприяти встановленню "загаль­ного миру в Європі", на практиці розглядалась у Берліні в контексті підготовки до нападу на СРСР.

Залишивши конференцію з роззброєння і вийшовши з Ліги Націй, Німеччина почала інтенсивно озброюватися. Глава військового концерну Крупп надіслав Гітлеру теле­граму, в якій від імені "німецької промисловості" висловив подяку за рішення, що відкрило Німеччині прямий шлях до озброєння.

Оскільки старі підприємства вже не могли задовольни­ти потреби збройних сил, що швидко зростали, почалася лихоманкова мілітаризація економіки. За перші три роки перебування при владі нацистів у Німеччині стало до ладу більше 300 військових заводів. У серпні 1936 р. Гітлер, ґрунтуючись на підготовлених концерном "ІГ Фарбеніндустрі рекомендаціях, видав секретний "Меморандум про завдання чотирирічного плану". Ці завдання формулюва­лися таким чином:

1. За чотири роки Німеччина повинна мати боєздатну армію.

2. За чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни.

З 1 жовтня 1936 р. "чотирирічний план" було введено до дії.

Вже у квітні 1935 р. у німецьких штабах розпочалася розробка плану агресії проти сусідніх країн. Спершу голов­ну увагу командування вермахту було скеровано проти сусідньої Чехословаччини. 2 травня 1935 р. було підписано директиву про напад на цю країну, засновану на концепції "блискавичної війни".

У червні 1935 р. було встановлено тісні контакти по політичній та військовій лініях між нацистською Німеччи­ною та хортистською Угорщиною, керівництво якої оголо­сило про готовність взяти участь у розділі Чехословаччини, розраховуючи на анексію всієї словацької території. На черзі були головні угоди зі стратегічними партнерами Ні­меччини — Японією та Італією.

Істотно розв'язала руки німецькому керівництву укла­дена в липні 1935 р. англо-німецька морська угода, згідно з якою Велика Британія на порушення Версальського мирного договору надавала Німеччині право мати флот тоннажністю в 35% до тоннажності англійського військо­во-морського флоту. Завдяки цій угоді, проти якої виступила Франція, німецькі верфі було забезпечено замовленнями на спорудження кораблів принаймні на 10 років.

Італо-німецька агресія проти Республіки Іспанії, полі­тика "невтручання" західних країн, закон 1935 р. "Про нейтралітет", ухвалений у СІЛА, безкарність з боку Ліги Націй остаточно розв'язали руки нацистським агресорам. Німеччина перетворилася на найсильнішу європейську державу. Разом з приєднаними територіями вона забезпе­чувала 15% світового промислового виробництва, виперед­жаючи Велику Британію та Францію. На початку 1939 р. Німеччина безперечно мала найсильнішу армію в Європі чисельністю 2,75 млн. чол. з 10 тис. гармат, 3,2 тис. танків і понад 4 тис. літаків. Фашистська Німеччина була готова до початку великої війни.

Готуючись до агресивних воєнних дій, фашистська Італія також ще у роки економічної кризи значно розши­рила будівництво військово-морського флоту. Навесні 1934 р. італійський уряд оголосив про будівництво двох лінкорів, відкривши тим самим нову сторінку у гонці озброєнь. Одночасно збільшувалось виробництво військо­вих літаків, які Муссоліні називав "зброєю фашистського режиму". Того ж року було прийнято закон про воєнізацію нації, в якому йшлося про обов'язкову військову освіту італійців починаючи з дитячого віку. Для посилення вій­ськових сил удосконалювалися мобілізаційна система, під­готовка військових кадрів, протиповітряна оборона, здій­снювалася централізація військового виробництва. 1934 р. Муссоліні взяв на себе керівництво військовими міністер­ствами, заявивши при цьому: "Почалася епоха озброєнь".