Запитання і завдання

1. Проаналізуйте, якими були економічні та політичні під­сумки Першої світової війни для Італії.

2. Поміркуйте, чим була викликана активізація робітничо­го і селянського рухів

3. Визначте соціальну базу фашизму в Італії. Чому бага­тьох італійців привертала ідеологія фашизму?

4. Чому, з вашої точки зору, став можливим переворот Б. Муссоліні?

3. У чому виявлялася криза італійського парламентаризму?

4. Складіть порівняльну таблицю за схемою:

Документи і матеріали

"Беніто Муссоліні: політичний портрет"

(витяг із статті Л. С. Білоусова)

"Для Італії 30-тіроки були порою зміцнення та пануван­ня режиму Муссоліні. Дуче був витонченим і розумним дик­татором. Він розумів, що одним лише насильством немож­ливо створити міцний фундамент політичної влади, що необхідна згода людей з існуючою системою. В якийсь момент Муссоліні сам повірив у те, що він людина, "дарована Італії провидінням", що всі її успіхи є наслідком його геніальної творчості. "Італійці, не хвилюйтеся, — заявив він якось, подорожуючи Реджо-Емілією, — я поведу вас все вище і все далі". І чим далі він вів, тим активніше та брутальніше запроваджувався в країні його культ. Серед політичних діячів XX ст. дуче — безперечний чемпіон за кількістю державних постів, які він обіймав. На честь дуче складали поеми та пісні, знімали кінофільми, створювали монументальні скуль­птури, малювали картини, друкували листівки. Навіть ка­лендар повинен був пристосовуватися до ходи "великої люди­ни ". З 1933 р. нове офіційне літочислення почало відраховувати роки "фашистської ери". Фашизм вніс до повсякденного життя італійців серію ритуалів, що об'єднувалися понят­тям "фашистський стиль". Щоб створити "новий мо­ральний та фізичний тип італійця", режим почав укоріню­вати у суспільство норми поведінки. Серед фашистів було скасовано рукостискання, жінкам заборонили вдягати брюки, для пішоходів встановлювався однобічний рух лівою сто­роною вулиці. За рішенням уряду всі італійці незалежно від віку, сімейного стану та статі повинні були по суботах займатися військово-спортивною й політичною підготовкою. Всюдисущий дуче надихав маси особистим прикладом у "бит­ві за хліб", "за ліру", "за інтегральну меморацію". Він демон­стративно брав участь у молотьбі, одержував символічну заробітну плату. Закріпившись при владі, Муссоліні заповзяв­ся перебудовувати Рим. З 1925-го по 1942 рр. з метою вивільнення місця під громадянське будівництво в столиці було розібрано на цеглу 19 церков. У колі рідних і близьких дуче не приховував свого нерозуміння мистецтва та презирства до нього. Ворожість до мистецтва дуче пояснював згідно зі своїм розумінням природи людини: "Перш ніж відчути необ­хідність в культурному розвитку, людина відчула потребу наказу". В певному розумінні можна сказати, що в історії поліцай передував педагогу".

Запитання до документа

1. Використовуючи текст підручника і даний матеріал, спробуйте дати свою оцінку особистості та діяльності Муссоліні.

Запам'ятайте дати:

• 29 жовтня 1922 р. — Б. Муссоліні призначено главою уряду.

• грудень 1922 р. — створення "Великої фашистської ради".

• 3 квітня 1926 р. — прийняття закону про контроль над профспілками.

• 5 листопада 1926 р.— прийняття закону про роспуск "антинаціональних" партій.

• квітень 1927 р. — прийняття Хартії праці, що закріплювала корпоративну систему в Італії.

ІСПАНІЯ

2. Диктатура м. Прімо де Рівери

Державний переворот готувався майже відкрито. 13 ве­ресня 1923 р. генерал Мігель Прімо де Рівера, що коман­дував Каталонським військовим округом, заручившись підтримкою вояччини, духівництва та фінансової олігархії, захопив владу в Барселоні. Уряд подав у відставку, а король Альфонс XIII заявив Прімо де Рівері, який прибув до Мадриду: "Дай Боже тобі щастя. Вручаю тобі владу".

Замість звичайного уряду Прімо де Рівера створив військову директорію, що складалася з генералів і адміра­лів. Було оголошено стан облоги, скасовано конституцію, кортеси розпущено, влада на місцях перейшла до рук військових губернаторів. В маніфесті до народу диктатор визнав, що країна переживає глибоку кризу, обіцяв здій­снити докорінну ломку колишніх порядків і добитися оновлення.

Прагнучи привернути на свій бік широкі маси трудя­щих, Прімо де Рівера заснував фашистську партію "Патріо­тична спілка" й запровадив корпоративну систему (яку запозичив у Муссоліні), покликану створити подобу єд­ності іспанського суспільства. Встановлення диктатор­ського режиму збіглося з періодом стабілізації економіки в усьому світі, в тому числі і в Іспанії. Проте економічні заходи диктатури не супроводжувались руйнацією відста­лої, напівфеодальної структури іспанської економіки й мали на меті насамперед збільшити прибутки підприємців.

Упевнившись, що військова диктатура вкрай непопу­лярна, Прімо де Рівера замінив її на громадський уряд, але диктатору, як і раніше, належала необмежена влада. З 1927 р. у Іспанії почав зростати опір диктатурі та монархії. Першими виступили проти диктатури представники інте­лігенції, що вимагали демократичних свобод.

Лавірування Прімо де Рівери (скликання Національної асамблеї, що була проголошена спадкоємицею кортесів, але ніякої влади не мала, розробка проекту нової консти­туції) не допомагало: режим був приречений. Погіршення економічного становища країни остаточно добило дикта­туру: від неї відвернулися всі. Коли Прімо де Рівері відмо­вили у підтримці навіть командувачі військовими округа­ми, йому не залишалося нічого іншого, як тільки 28 січня 1930 р. піти у відставку. Крах диктатури став наслідком її неспроможності вирішити численні проблеми, що постали перед Іспанією.

3. Революція 1931 р.

Події 1931 р. за своїм значенням мали революційний характер. 12 квітня 1931 р. у країні відбулися муніципальні вибори на яких перемогу одержали республіканці. 14 квіт­ня обурені натовпи народу почали захоплювати муніципа­літети й самі проголошувати республіку. Король Альфонс XIII втік за кордон. Ввечері того ж дня новоспечений республіканець, в недалекому минулому консерватор і мо­нархіст Алькала Самора, що постав на чолі уряду, звернувся по радіо до народу із заявою, що республіку проголошено "без найменших безпорядків і Тимчасовий уряд готовий почати виконувати свої обов'язки". 15 жовтня 1931 р. уряд очолив республіканець Мануель Асанья. Обрані загальним голосуванням кортеси й уряд запровадили низку демокра­тичних реформ: проголосили свободу слова, друку, зборів; церкву відокремили від держави; розпустили релігійні ор­дени; надали автономію Каталонії; декретували помірковану аграрну реформу. Однак політика уряду була непослідов­ною: збереглися великі поміщицькі землеволодіння, реакційна вояччина продовжувала тримати під своїм контро­лем армію, монархісти залишилися в державному апараті, церква зберегла свій економічний вплив. Вирувала жор­стока економічна криза, проте каральний апарат республі­ки більше покладався на силові засоби вирішення гострих проблем. Першим негативним наслідком діяльності Установчих кортесів і політики Асаньї стала поразка на виборах у листопаді 1933 р. урядового блоку: від його партій відвер­нулися виборці, розчаровані повільними темпами реаліза­ції реформ, проти них піднялася "інша Іспанія", глибоко вражена "безбожними кортесами".

Активізувалися й фашистські організації. Наприкінці 1933 р. син колишнього диктатора Хосе Антоніо Прімо де Рівера створив за образом і подобою гітлерівської партії Іспанську фалангу, що ратувала за насильницьке повален­ня республіки, вимагала створення корпоративної держа­ви, заснованої за найсуворішою ієрархією, із залізною дисципліною, національною ідеєю, намагалася з'єднати фашизм з католицизмом. Фаланга мала свої воєнізовані загони з декласованих елементів, що чинили погроми, терористичні акти проти учасників демократичного руху, намагалися створити в країні атмосферу нервовості та неспокою.

1. Ситуація в Іспанії після Першої світової війни

У роки Першої світової війни Іспанія зберігала нейтра­літет. Війна викликала зростання попиту на іспанські това­ри й сприяла піднесенню промислового та сільськогоспо­дарського виробництв. Активний зовнішньоторговельний баланс забезпечив значне (у 4 рази) збільшення золотого запасу. Закінчення світової війни позбавило іспанську промисловість вигідної кон'юнктури на світовому та внут­рішньому ринках, що й спричинило скорочення вироб­ництва деяких галузей промисловості, від'ємне сальдо зов­нішньоторговельного балансу, інфляцію й зростання безробіття.

Аграрно-промислова Іспанія за рівнем розвитку про­мисловості продовжувала відставати від розвинених країн. У 1920 р. населення країни становило 20,3 млн. чоловік. 57% самодіяльного населення було зайнято в сільському господарстві, 21,9% — у промисловості та 20,81% — у сфері обслуговування. Ядро фінансово-поміщицької олігархії складали 100 родин, що володіли величезною частиною ресурсів країни. У селі на 150 тис. поміщиків припадало 12 млн. га землі, тоді як у країні нараховувалось 2,5 млн. безземельних наймитів та 1 млн. бідних селян, що володіли усього 6 млн. га землі.

Для Іспанії була характерна нерівномірність економічно­го розвитку окремих районів. Області на Півночі — Катало­нія, Басконія та Астурія — були центрами текстильної про­мисловості, машинобудування, електротехнічної, хімічної, гірничодобувної та металургійної галузей промисловості. В інших областях Іспанії існували дрібні підприємства харчо­вої, швейної, скляної та деревообробної галузей. У розвитку іспанської економіки активну участь брав іноземний капітал, головним чином англійський, французький, бельгійський, а після світової війни — американський. 1930 р. сума інозем­них капіталовкладень становила 1 млрд. доларів.

Основою політичної системи країни була монархія, що спиралася на католицьку церкву й армію. Католицька церква отримувала від держави вигідні субсидії у 50-70 млн. песет і виступала як найбільший банкір та промисловець. Надійним оплотом монархії була армія, що вирізнялася наявністю великої кількості реакційних офіцерів і генера­лів, котрі відзначилися, як правило, в колоніальних війнах і мали великі привілеї.

Дуже гострою для Іспанії була національна проблема. З трьох районів, населених національними меншинами — Кататонія, Басконія та Галісія, — два перші були найбільш розвинені в промисловому відношенні, для них уся Іспанія слугувала ринком збуту промислової продукції. Національ­ні меншини не мали політичних прав, умов для розвитку культури, що спричиняло піднесення національно-виз­вольного руху.

Політичне життя країни у повоєнний період визначали активність та строкатість. У країні пожвавилися національ­но-визвольний та республіканський рухи. На лівому флан­зі значним впливом користувалися Іспанська соціалістич­на робітнича партія (ІСРП) та профоб'єднання Загальна спілка трудящих (ЗСТ). Створена 1920 р. Комуністична партія Іспанії (КШ) перебувала під значним впливом Ко­мінтерну та Москви. Інтелігенція, студентство, середні верстви населення здебільшого дотримувались республі­канських, антимонархічних поглядів.

Ліберальний уряд Романонеса видав 1919 р. декрети про введення 8-годинного робочого дня, страхування че­рез старість та допомогу за безробіттям. Кортеси готували­ся до проведення ряду демократичних реформ. Однак на кінець 1920 р. серед правлячих кіл почала набирати сили течія, що закликала до створення уряду "твердої руки".

На початку січня 1936 р. президент розпустив кортеси і призначив вибори на 16 лютого 1936 р.

15 січня в умовах піднесення народного руху ліві партії підписали "Виборчий пакт", що ввійшов до історії як "Пакт про народний фронт". Документ було підписано представ­никами Іспанської соціалістичної робітничої партії, За­гальної спілки трудящих, Федерації соціалістичної молоді, Робітничої партії марксистської єдності (ПОУМ), Синди­калістської партії, Лівої республіканської та Республікан­ської спілки.

4. Уряд Народного фронту та військовий переворот

На виборах 16 лютого 1936 р. Народний фронт дістав перемогу. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, що спирався на Народний фронт. Його знову очолив Мануель Асанья, а після того, як його було обрано президентом республіки, прем'єр-міністром став інший лідер тієї ж партії — Карасес Кірога. Уряд закликав маси до "спокою й поміркованості", визна­чив свою політику як політику "миру і загальної згоди". Програма Народного фронту здійснювалася дуже поволі: було визволено політв'язнів, трохи підвищилася зарплата робітникам, відновилося проведення аграрної реформи. На цьому перетворення застопорилися.

Тим часом вороги республіканської Іспанії дійшли висновку, що республіку можна знищити тільки за допо­могою військового заколоту, й почали наполегливо готува­тися до громадянської війни.

Заколот почався 17 липня пополудні у Марокко. Захо­пивши місто Сєуту, змовники вдосвіта 18 липня кілька разів передали в ефір слова: "Над всією Іспанією безхмарне небо". Це був умовний сигнал до початку заколоту по всій країні. 18 липня він охопив усі гарнізони. Як відзначив іспанський політолог та історик X. Тусель, крайні праві сприйняли наслідки виборів 18 лютого 1936 р., що принес­ли перемогу Народному фронту, як свідчення того, що "демократична система передала країну до рук революції і тому необхідно без зволікань почати роботу по її руйнації".

5. Громадянська війна 1936-1939 рр.

Перші частини, якими скористалися заколотники, зде­більшого складалися з солдатів (14 тис. чоловік). На Піре­нейському півострові змовники захопили Кадіс і Севілью. За обставин, що вимагали швидких і невідкладних дій, республіканські лідери виявили слабкість та нерішучість. Глава уряду К. Кірога та президент республіки Асанья до останнього моменту опиралися передачі зброї до рук наро­ду й намагалися дійти згоди із заколотниками. 18 липня у Мадриді розпочався загальний страйк, комісія представ­ників Народного фронту відвідала главу уряду і зажадала озброїти народ. К. Кірога вже не мав змоги контролювати ситуацію й подав у відставку. 19 липня розпочав виконан­ня своїх обов'язків новий уряд, очолений одним із лідерів Лівореспубліканської партії Хосе Хіралем. Вагання респуб­ліканських лідерів призвели до того, що змовники захопи­ли 23 міста. Тим часом заколотники незабаром змогли переконатися у рішучості демократичних сил відстоювати завоювання республіки. У Барселоні та Мадриді заколот було швидко придушено. Наприкінці серпня перевага ще зберігалася за республікою, демократичні сили врятували країну від першого фашистського натиску. Тим часом військово-фашистський переворот, подолавши опір кон­курентів, очолив генерал Франко.

Франсіско Франко Баамонде (1892-1975 рр.) народив­ся в місті Ель-Ферроль 4 грудня — на день св. Варвари, оборонниці артилерії на що згодом біографи зверта­ли особливу увагу. Його діди та прадіди по лінії батька були або моряками, або службовцями порто­вої адміністрації. Франсіско також мріяв стати моря­ком, але за родинною традицією до морського училища пішов його старший брат Ніколас. Франсіс­ко, або Паако, як його називали в родині, був посла­ний до піхотного училища в Толедо. Найнижчий — 155 см, наймолодший кадет не відзначався успіхами у військових науках, був 251-м з 312 учнів. Спочатку ніщо, здавалося, не віщувало блискучої кар'єри 17-річному молодшому лейтенантові, що 1910 р. дістав призначення до 8-го піхотного полку в Ель-Ферролі, якби не війна у Іспанському Марокко. Честолюбний лейтенант вступає 1912 р. до колоніальних військ, в лютому 1917 р. йому надають звання майора, і він стає наймолодшим майором в іспанській армії. 31 серп­ня 1920 р. було створено іноземний легіон "Терсіо", командиром 1-ї бригади якого згодом став Франко. У червні 1923 р. вже у чині підполковника його нагороджено "Військовою медаллю за особливі за­слуги" у війні проти незалежної держави Ріфф (Пів­нічний Марокко). Під час диктатури Прімо де Рівери Франко був удостоєний звання бригадного генерала. 1927 р. диктатор призначив Франко начальником щойно створеної Вищої військової академії гене­рального штабу в Сарагосі. На цій посаді він зустрів падіння диктатури у 1931 р. Після закриття академії й різкого скорочення офіцерського корпусу Франко прийняв командування 5-ю дивізією в Сарагосі, з лютого 1932 р. — командир 15-ї бригади в Ла-Коруньї. 1934 р. Франко став наймолодшим дивізійним генералом у віці 41 рік. Брав безпосередню участь у придушенні Астурійського повстання. На початку 1935 р. Франко отримав нове призначення — началь­ника генерального штабу іспанської армії. Після пе­ревороту 1936 р. — глава іспанської держави, лідер військово-фашистського заколоту.