3. Встановлення фашистської диктатури. Б. Муссоліні

На чолі італійського фашизму став Беніто Муссоліні (1883-1945 рр.). Майбутній дуче (вождь) народився 23 липня 1883 р. у селі Довіа (провінція Емідія-Романья). Мати, Роза Мальтоні, була сільською вчителькою, батько, Алессандро, промишляв ковальським і слюсарним ремес­лами. Родина не була багатою, але й не бідувала. Освіта Муссоліні почалася в школі ченців у Фаєнці. Беніто ріс норовливим, вередливим, агресивним і часто порушував встановлені ченцями жорсткі пра­вила. Вже тоді майбутній дуче намагався верховоди­ти товаришами, часто ходив з ножем у кишені й навіть пару разів наважився застосувати його в бій­ках. Після закінчення школи викладав у молодших класах, але недовго — 1902 р. вирушив на пошуки щастя до Швейцарії. У 18-19 років він вже виступав перед невеликими аудиторіями, розгромлюючи іта­лійський уряд і називаючи себе соціалістом. Він ознайомився з працями К. Каутського, П. Кропоткіна, Р. Штірнера, О. Бланкі, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше. Муссоліні був розумною, але надто поверховою лю­диною: з легкістю засвоював чужі ідеї, мав звичку згодом видавати їх за свої, висмикуючи з теорій лише те, що йому подобалося і було зрозуміло. Відзначив­ся як журналіст і оратор. У 1912-1914 рр. — редактор центрального органу ІСП газети "Авангі". За агітацію за вступ Італії у війну на боці Антанти в листопаді 1914 р. був виключений із соціалістичної партії. Тоді ж заснував газету "Пополо д'Італія" (майбутня газета італійських фашистів). У березні 1919 р. став заснов­ником фашистської організації "Фашіо ді комбаті-менто".

Запальний гравець, Муссоліні зробив ставку на зброй­не захоплення влади, але його переймали сумніви. Фашисти не мали необхідної техніки для здійснення заколоту. На висо­кий "бойовий дух" розраховувати також не випадало, бо вони мали звичку перемагати лише в більшості. Проте загальний тактичний розрахунок дуче був вірний: ставка робилася не стільки на силу удару, скільки на небажання супротивника опиратися. В якийсь момент він зрозумів, що настав його час.

Крапки над "і" було поставлено 24 жовтня 1922 р. в Неаполі, де в театрі Сан-Карло відкрився черговий з'їзд фашистських союзів. Муссоліні виступив на ньому з агре­сивною промовою, ультимативно зажадавши від уряду на­дати фашистам п'ять міністерських портфелів і комісаріат авіації. Він мальовничо розписав свою відданість монархії, яка не повинна опиратися силам, що несуть оздоровлення нації. Муссоліні, який усю свою політичну кар'єру зробив під республіканським прапором і рік тому демонстративно залишив засідання парламенту, де виступав король, той самий Муссоліні, розуміючи силу монарха, зараз розшар­кувався перед ним. Ввечері того ж дня у отелі "Везувій", де зупинився дуче, зібралися його найближчі сподвижники (І. Бальбо, Ч. М. Де Віккі, Е. Де Боно, М. Бьянкі). Було намічено план захоплення влади: 27 жовтня — загальна мобілізація фашистів, 28-го — атака на головні центри країни. Три колони сквадрістів — членів фашистських бойових загонів (сквадр) — повинні були увійти до Рима з боку Перуджі, висунути ультиматум уряду Л. Факта та заволодіти головними міністерствами.

Відразу пролилася кров: у Кремоні, Болоньї, Алессандрії сквадрісти зробилися некерованими. Кабінет Мініс­трів прийняв рішення про відставку, але заздалегідь за­твердив і розіслав на місця декрет про облогове становище, за яким армія отримала необхідні повноваження для наве­дення порядку. Проте король Віктор-Еммануїл III відмо­вився підписати цей декрет. Коли фашисти 28 жовтня йшли колонами на Рим, дуче знаходився у редакції "Пополо д'Італія" в Мілані. Префект міста виставив біля будинку охорону, і Муссоліні виглядав персоною, яку влада скорі­ше охороняє, ніж переслідує. Удень 29 жовтня дуче дістав довгоочікувану звістку про призначення його прем'єр-міністром. Ввечері того ж дня в спеціальному поїзді Мус­соліні прибув до Рима, з'явився до короля і, вийшовши з ним на балкон, привітав натовп чорносорочечників. Іта­лійські фашисти прийшли до влади.

4. "Корпоративна система"

Стрижнем ідеології італійського фашизму був примат нації над інтересами всіх інших соціальних груп і окремо взятих індивідуумів. Інтегровані інтереси нації повинна була виражати фашистська держава, поза якої не могли існувати ані політичні організації суспільства, ані групи, ані навіть індивідууми. Ґрунтуючись на принципах корпоративізму, держава повинна була примиряти в своїй єд­ності різноманітні суспільні інтереси. У свою чергу, корпоративізм трактувався фашистами як "новий тип політичної організації суспільства", був протиставлений соціалізму та лібералізму водночас.

Програма фашистів була проста й зрозуміла усім — обивателю, люмпену, інтелігенту, підприємцю. Вона міс­тила скасування сенату, поліції, каст, привілеїв і титулів; загальне виборче право, гарантії громадянських свобод, скликання Установчих зборів, відміну таємної дипломатії та загальне роззброєння; заборону банківських операцій та прогресивний податок на капітал; встановлення для всіх 8-годинного робочого дня та мінімуму зарплати; участь робітників у технічному керуванні підприємствами; націо­налізацію військової промисловості; передачу землі селя­нам; заборону дитячої праці до 16 років; загальну освіту та безкоштовні бібліотеки. Таким чином, фашисти звертали­ся не до якихось там конкретних соціальних верств, а до усіх італійців, що жадали відчутних соціальних і політич­них змін.

Відразу ж після перевороту, незважаючи на збереження парламентських форм, з'явилися два нових державних ін­ститути: в грудні 1922 р. — "Велика фашистська рада" (ВФР), в січні 1923 р. королівським декретом було закріп­лено створення фашистської міліції, що віднині називала­ся "Добровільна міліція національної безпеки" (ДМНБ). ВФР контролювала законопроекти перед внесенням їх до парламенту, діяльність самого уряду. Створенням ДМНБ Муссоліні прагнув добитися переваги виконавчої влади в особі фашистського уряду над законодавчою в особі коро­ля та парламенту. Передача ДМНБ у підпорядкування Муссоліні посилювала його особисту владу.

У посиленні фашистської диктатури особливу роль відіграв закон від 3 квітня 1926 р., що затвердив контроль уряду над профспілками. Після замаху наприкінці жовтня на Муссоліні, 5 листопада 1926 р. було видано закон про розпуск усіх "антинаціональних" партій, чим формально завершився перехід до однопартійної системи. В квітні 1927 р. було прийнято так звану "Хартію праці", згідно з якою встановлювався корпоративний принцип структури держави та суспільства Італії. Замість профспілок створю­валися корпорації, що об'єднували робітників і підпри­ємців кожної галузі виробництва. Ці корпорації знаходились під державним контролем і повинні були стати наріжним каменем фашистської державності. Кандидатів до парла­менту тепер могли висувати тільки корпорації. Нечисленна опозиція не мала жодних можливостей для протиборства фашизму на парламентському терені.

5. Фашизація країни

В основу фашистської доктрини було покладено ідею "загальнонаціональної" влади, що нібито стояла на варті "загальних інтересів". Виходячи з цієї ідеї, фашисти вима­гали від народу повної покори. "Усе в державі і нічого поза державою", — ці слова Муссоліні є свого роду формулою фашистського тоталітаризму. В цей період було видано закони про чистку державного апарату від "підозрілих елементів", про заборону всіляких асоціацій, що не конт­ролюються фашистською партією, про право префекта конфіскувати номери газет. Особливе місце посідав закон від 24 грудня 1925 р. про права прем'єр-міністра. Згідно з цим законом глава уряду звільнявся від відповідальності перед парламентом і не був зобов'язаний подавати до відставки в разі висловлення вотуму недовіри.

Фашистські діячі, використовуючи своє становище, самі ставали великими промисловцями та фінансистами. З 400 депутатів фашистського парламенту, обраних 1929 р., 175 обіймали оплачувані посади в адміністративних радах великих акціонерних товариств. Державне регулювання здійснювалося фашистським режимом в інтересах еконо­мічної підготовки до війни з метою реалізації агресивних планів італійської держави. Таким чином, терористичні функції фашистської держави, всі її організаційні та еко­номічні заходи були пов'язані із загарбницькими зовніш­ньополітичними планами.

1. Наслідки Першої світової війни

Італія вийшла з Першої світової війни настільки по­слабленою, що на її територіальні претензії мало зважали. За Лондонською угодою між Італією й Антантою, що була підписана перед вступом Італії у війну, остання розрахову­вала отримати Трентіно і Південний Тироль на Півночі, Трієст, Істрію та Далмацію на Сході. Італія також розрахо­вувала отримати малоазійські володіння за рахунок Туреч­чини. Однак Велика Британія та Франція не були зацікавлені у посиленні Італії в Середземномор'ї, а у стані переможців Італія виявилася одним із найслабших партнерів. На Па­ризькій мирній конференції колишні союзники зробили все можливе, щоб урізати територіальні домагання Італії. Зрештою Італія отримала лише західну частину Істрії з Трієстом, Цолу, Горіцію, прикордонну територію з Ав­стрією. Вона не отримала ані Далмації, ані Фіуме, що було однією з головних цілей у війні. Італія, за висловом, що був розповсюджений у той час, почувала себе "переможеною в таборі переможців". Країна втратила у війні 635 тис. уби­тими, біля 500 тис. скаліченими та понад 1,5 млн. полоне­ними. 65,5 млрд. лір золотом поглинули витрати. Італія багато заборгувала союзникам, головним чином США та Великій Британії.

Правлячим колам Італії не вдалося добитися здійснен­ня своїх територіальних вимог.

Разом з тим перебудова економіки на військовий лад зумовила значне зростання важкої промисловості. За роки війни Італія з країни аграрної перетворилася на аграрно-індустріальну. Особливо сильного розвитку набули мета­лургійна, машинобудівна та хімічна галузі промисловості. З'явилися й зміцнили свої позиції за рахунок державних кредитів такі гіганти, як концерни "Ансальдо", "Ільва" у важкій індустрії, "Фіат" в автомобілебудуванні, "Бреда" у виробництві військового спорядження. Водночас середні й особливо дрібні підприємці розорювалися. Відразу ж після закінчення війни, зіткнувшись з відсутністю достатньо місткого внутрішнього ринку внаслідок порушення тради­ційних зовнішньоторговельних зв'язків, - італійська про­мисловість опинилась у скрутному становищі. |Почалося різке падіння виробництва, що спричинило економічну кризу 1920 р. В сільському господарстві почався процес скорочення посівних площ, основна маса селянських господарств зубожіла та розорялася. Зарплата робітників у 1918 р. не перевищувала 76% довоєнної. Інфляція різко погіршила становище службовців і чиновників.

Незважаючи на те, що Італія була у стані переможців, абсолютна більшість суспільства не мала підстав бути задо­воленою повоєнним життям.

Настрої реваншу та ураженого національного само­любства стали важливими чинниками розвитку політичного життя в країні. Внутрішнє становище Італії характеризува­лося серйозними соціально-економічними струсами. По­силювалася інфляція, курс паперової ліри стрімко падав. Державний борг досяг величезних розмірів. Солдати, що демобілізувалися з армії, не знаходили роботи. Проблема зростаючого безробіття ускладнювалася тим, що еміграція з країни, що завжди забирала частину робочої сили, але припинилася під час війни, не відразу відновилася з на­станням миру.

За умов економічної кризи, різкого падіння виробниц­тва, банкрутства дрібних і середніх підприємств в країні активізувалися робітничий і селянський рухи, що було зу­мовлено також падінням довіри до уряду. В робітничому русі домінували радикальні течії, що висували гасла встановлення диктатури пролетаріату в формі радянської влади, страйки часто супроводжувались захопленням заводів і фабрик. Го­ловними центрами цього руху були Мілан, Турін, Генуя та інші промислові міста Північної Італії. Робітники вимагали введення 8-годинного робочого дня і підвищення зарплати. Загальна кількість страйкуючих робітників становила 1,7 млн.

Строкатий калейдоскоп лівих сил, їхні різноманітні форми й засоби боротьби за інтереси трудящих, відсутність конструктивної єдності зробили неможливим прихід до влади робітничих партій.

2. Криза італійського парламентаризму й інститутів мо­нархії

Проте підприємницькі кола Італії, численні землевлас­ники, у тому числі й селяни, були вкрай стурбовані розвит­ком лівого руху, що вважав за необхідне перегляд закону про власність. Уряди Італії не змогли знайти ефективні засоби для захисту інтересів приватних власників, тому останні свої погляди та надії звертали на фашистський рух, що починав зароджуватися.

Перші виступи фашистів відбулися 1919 р. їхня орга­нізація мала назву "Союз боротьби". Основою її ідеології став запеклий націоналізм в поєднанні з соціальною дема­гогією. Спочатку організація налічувала кілька десятків чоловік, але поступово збільшила свої ряди, головним чином за рахунок колишніх фронтовиків.

Фашисти знали почуття і настрої фронтовиків. Багато з них вважали силу універсальним засобом вирішення протиріч, а вартість людського життя на шкалі моральних цінностей різко впала. Ця маса розлючених на увесь світ людей була сповнена незадоволенням, яке могло спалах­нути від першої ж іскри. Фашизм намагався привернути на свій бік передусім молодь, що повернулася з фронту і серед якої відбувалося різке політичне розмежування. Невелика її частина поповнила ліворадикальний рух. Інші, головним чином ті, що походили з дрібнобуржуазних родин, здобув­ши на війні чинів і почестей, не збиралися ставати скром­ними конторщиками, вчителями, техніками, дрібними адвокатами, тим більше, що в Італії давно спостерігався надлишок представників цих професій. Тріскучі фрази, ефектні жести, абсолютна політична безпринципність фа­шистів — все це привертало молодь, яка була готова на що завгодно, аби не тягти лямку прозаїчного існування. Важку матеріальну й моральну кризу переживали середні верстви населення, дрібні власники. З падінням курсу ліри пере­творювалися на марево накопичені заощадження, набуті становище та прибутки. Майбутнє здавалося безпросвіт­ним. Матеріальна незабезпеченість численної інтелігенції зводила її у соціальному відношенні до рівня люмпен-пролетаріату.

Гасла захисту дрібної власності, демагогія, спрямована проти "акул капіталізму", що нажилися на війні, створюва­ли фашизму подобу спільності його інтересів з інтересами середніх верств населення. Фашизм встановив тісні зв'язки й з великими землевласниками. Великий капітал, якому дуже набридли відсутність політичної стабільності в країні та загроза розширення ліворадикального руху, вба­чав у фашизмі можливість зміцнення держави та його протекціоністської політики відносно монополій.

У 1920 р. фашисти, що організувалися у загони чорно­сорочечників, почали погроми робітничих і демократич­них організацій, нищення та вбивства політичних і проф­спілкових діячів, у країні запанували терор і насильство. Влада не чинила жодного опору. Більше того, військові, поліція, суд фактично заохочували фашистський рух. Зброю чорносорочечники одержували зі складів армії, професійні офіцери навчали банди й керували їхніми опе­раціями. Восени 1922 р. в Італії фактично встановилося двовладдя: фашисти забирали під контроль дедалі більше нових міст і провінцій, та центральний уряд дивився на це крізь пальці. Ставало зрозумілим, що правлячі кола оста­точно взяли курс на передачу влади фашистам. Залишило­ся вирішити питання про те, яким способом це зробити. Однак обставини змінювалися так стрімко, що остаточний вибір вже не залежав від волі тих або інших політичних діячів.

Запитання до документа

1. Які принципи покладено в основу діяльності НСДАП?

2. Що об'єднує програму НСДАП з іншими тоталітарними режимами?

Запам'ятайте дати:

• 3 листопада 1918 р.— повстання моряків і солдатів Кілі, початок революції.

• 31 липня 1919 р. — прийняття Веймарської конституції.

• 11 січня 1923 р. — окупація франко-бельгійськими , військами Рура.

• жовтень 1923 р. — збройне повстання робітників у Гамбурзі.

• листопад 1923 р. — "пивний" путч в Мюнхені.

• листопад 1932 р. — НСДАП отримала 11,7 млн. голосів.

• ЗО січня 1933 р. — президент Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером.

ІТАЛІЯ