2. Комінтерн

За цих умов більшовики на чолі з Леніним вирішили створити новий, революційний Інтернаціонал. Ця робота розпочалася зразу після завершення Першої світової війни.

Велику підготовчу роботу із створення Інтернаціоналу провела РКП(б). 1918 р. у Петрограді було скликано нара­ду, на якій обговорювалися деякі організаційні питання, зокрема про принципи добору учасників — засновників Комінтерну. Важливо було врахувати, чи погоджується партія вести боротьбу зі своїм урядом за припинення війни, а також чи визнає вона радянську владу в Росії. 2 березня 1919 р. у Кремлі розпочала роботу міжнародна комуністична конференція. 4 березня вона конституюва­лась у перший (установчий) конгрес Комінтерну. На пер­шому конгресі було представлено 52 делегати від 32 організацій (21 країна). Конгрес завершився 6 березня прий­няттям "Маніфесту Комінтерну до пролетарів світу", свого роду програмної платформи, в якій зазначалася мета орга­нізації й створення Виконкому Комінтерну на чолі з Г. Зі­нов'євим. За життя Леніна відбулися Другий, Третій та Четвертий конгреси Комінтерну. На Другому конгресі бу­ло прийнято Статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Серед умов, за яких можна було вступити до Комінтерну, — підтримка Радянської Росії, визнання необхідності соціа­лістичної революції і диктатури пролетаріату. Статут і 21 умова вступу до Комінтерну передбачали, що Комін­терн буде суворо централізованою організацією, тобто єди­ною всесвітньою комуністичною партією, національні компартії називалися секціями. Про демократизм у роботі Комінтерну в цілому говорити не доводиться. Комінтерн фінансував діяльність зарубіжних компартій, їхні цент­ральні органи, функціонерів тощо.

Стрижнем теоретичної діяльності Комінтерну, його стратегії й тактики була концепція світової пролетарської революції. Коли ж розрахунки на її швидку перемогу не виправдались, відбувся спад пролетарської боротьби. На III конгресі Комінтерну (червень—липень 1921 р.) тактику революційних закликів було замінено тактикою завоюван­ня комуністами більшості робітничого класу, широких верств трудящих. Зрештою вона знайшла вираження у проведенні спільної із соціал-демократією політики єди­ного робітничого фронту. Остаточно цю тактику сформу­лював IV конгрес Комінтерну (листопад—грудень 1922 р.), який висунув гасла робітничого і робітничо-селянського уряду як альтернативу буржуазному уряду. Висхідними в діяльності такого уряду мали стати співпраця і взаємодія пролетарських і демократичних організацій.

На наступних конгресах Комінтерну було припущено надзвичайно серйозних помилок, що призвели до розколу робітничого руху. На V конгресі (червень—липень 1924 р.) Г. Зінов'єв і Й. Сталін заявили, що вступ капіталістичних країн у стадію стабілізації можна розцінювати як новий крок до загибелі цього ладу, тому пролетаріат повинен посилити революційні виступи. У зв'язку з цим на VI кон­гресі Комінтерну (липень—вересень 1928 р.) було висунуто вимогу зосередити головний удар проти буржуазії і соціал-демократії. Остання розглядалася Комінтерном як різновид фашизму. Соціал-демократія і фашизм — близнюки-браття, вважав Сталін. Ця формула відкинула соціал-демократичні партії, за якими йшла переважна більшість європейського робітничого класу, у табір ворогів, з котрими треба вести непримиренну боротьбу. Помилкова позиція Комінтерну призвела до розколу в робітничому класі й сприяла прихо­ду нацистів до влади у Німеччині.

Лише у 30-х роках відбуваються зміни в стратегії й тактиці Комінтерну. На VII конгресі (липень—серпень 1935 р.) було прийнято рішення про створення єдиного народного фронту в боротьбі з фашизмом. У колоніальних і залежних країнах необхідно було створити єдиний націо­нальний фронт. Велику роль у розробці і втіленні в життя цього курсу відіграв керівник західноєвропейського бюро Комінтерну Г. Димитров.

Отже, з початку 20-х років у робітничому русі існували дві впливові організації — Соціалістичний робітничий Ін­тернаціонал і Комінтерн. Обидві прагнули соціалізму, але перша — шляхом реформ, а друга — шляхом встановлення диктатури пролетаріату.

3. Стосунки компартій із соціал-демократією

Соціал-демократи — представники партії лівої орієн­тації, виступали за еволюційний, поступовий розвиток суспільства, за реформи, збереження громадянського ми­ру, здійснення демократичних перетворень як умову і засіб досягнення соціальної справедливості.

Комуністи — представники радикального напряму в лівому русі. їхня головна мета — здійснення пролетарської революції, в перспективі світової, встановлення диктатури пролетаріату, націоналізація всієї власності, побудова без­класового комуністичного суспільства.

Глибокий розрив, що утворився між ними більше 70 років тому, викликаний принциповими негараздами, значно по­слабив позиції міжнародного робітничого класу, завдав не­поправного удару революційному й демократичному ру­хові в Європі. Протягом всього часу існування комуністів і соціал-демократів між ними точилася постійна боротьба за лідерство в міжнародному робітничому русі. Лідери Комінтер­ну Зінов'єв, Бухарін, Сталін розглядали соціал-демократію як свого головного ворога в революційному русі. Сталін сформу­лював дезорієнтуючі робітничий рух настанови. "Фашизм, — писав він, — є бойова організація буржуазії, що спирається на активну підтримку соціал-демократії. Соціал-демократія є об'єктивно помірна гілка фашизму... Ці організації не запере­чують, а доповнюють одна одну. Це не антиподи, а близнюки".

У 30-ті роки, за умов наступу реакції, фашизму і загрози війни, життя висунуло перед Комінтерном на пер­ший план антифашистські, загальнодемократичні завдання, однак замість вироблення загальної платформи, припусти­мої для згуртування всіх прогресивних сил, їм був взято курс на затвердження соціалізму шляхом соціалістичних революцій. Антифашистська стратегія ототожнювалася у той час з боротьбою за повалення капіталізму, що вносило розгубленість до рядів борців проти фашизму, послаблю­вало їхні позиції, породжувало недовіру до комуністів.

Водночас і міжнародна соціал-демократія, налякана діяльністю більшовиків у 20-ті роки, не виробила узгодже­ної позиції засудження фашизму і згуртування в боротьбі за демократію і прогрес. Якщо її лівий фланг тією або іншою мірою усвідомлював загрозу, що нависла над Єв­ропою, і готовий був разом з комуністами, усіма демокра­тичними силами всіляко протистояти фашизму, то правий фланг відхиляв з порога всі пропозиції комуністів про співробітництво. "Антифашистський союз з комуністами компрометує велику справу боротьби проти фашизму: це був би союз з антидемократами проти антидемократів," — заявляв Р. Фрейзер.

Практичні дії комуністів і соціал-демократів нанесли величезних втрат справі миру, демократії і єдності робіт­ничого руху. В боротьбі за вплив на маси вони на перший план висували ідеологічні розбіжності, різне бачення рево­люційного процесу. Внаслідок цього як комуністи, так і соціал-демократи значною мірою втратили вплив на хід подальшої боротьби у своїх країнах.

Запитання і завдання

1. Які цілі ставили перед собою комуністичні партії Європи після Першої світової війни?

2. На яких засадах було створено Комінтерн?

3. Схарактеризуйте принципи діяльності Комінтерну.

4. Яких помилок було припущено в роботі Комінтерну в 20-х роках?

5. Складіть таблицю принципових розбіжностей між ко­муністами та соціал-демократами в політичній та еко­номічній сферах.

6. Чому, з вашої точки зору, не відбулося створення анти­фашистського фронту в Європі?

Документи і матеріали

1. Умови приймання до Комуністичного

Інтернаціоналу (витяг)

ЗО червня 1920 року

"...Кожна організація, що має бажання належати до Комуністичного Інтернаціоналу, зобов'язана планомірно й систематично усувати з будь-яких відповідальних постів у робітничому русі... "реформістів і прибічників "центру" й ставити замість них надійних комуністів, незважаючи на те, що інколи доведеться спочатку замінювати "досвідчених" діячів на рядових робітників.

Кожна партія, що бажає належати до Третього Інтер­націоналу, зобов'язана викривати не тільки відвертий соціал-патріотизм, але й фальш, і лицемірство соціал-пацифізму: систематично доводити робітникам, що без революційного повалення капіталізму жодні міжнародні третейські суди, жодні договори про зменшення озброєнь, жодна "демократич­на" реорганізація Ліги Націй не врятують людство від нових імперіалістичних війн.

Партії, що бажають належати до Комуністичного Ін­тернаціоналу, зобов'язані визнати необхідність повного й абсолютного розриву з реформізмом і політикою "центру" і пропагувати цей розрив у найширших колах членів партії. Без цього неможлива послідовна комуністична політика.

Комуністичний Інтернаціонал безумовно й ультиматив­но вимагає здійснення цього розриву в найкоротший строк".

Запитання до документа

1. Чим, на ваш погляд, пояснюється таке ставлення кому­ністів до соціал-демократів?

2. Назвіть наслідки їхнього розриву для революційного і демократичного рухів у Європі.

1. Як ви ставитесь до діяльності Комінтерну?

2. З резолюції за доповіддю т. Єркош, прийнятою

Сьомим конгресом Комінтерну (витяг)

20 серпня 1935 року

"...Вирішальне значення в боротьбі проти війни і фашист­ських паліїв в усіх країнах має встановлення спільного фронту із соціал-демократичними й реформістськими організаціями (партійними, профспілковими, кооперативними, спортивними і культурно-просвітницькими), а також з масовими на­ціонально-визвольними, релігійно-демократичними, пацифіст­ськими організаціями та їхніми прихильниками.

Утворення спільного фронту із соціал-демократичними й реформістськими організаціями для боротьби за мир вимагає рішучої ідеологічної боротьби проти реакційних елементів у лавах соціал-демократії, що перед лицем безпосередньої вій­ськової небезпеки йдуть на ще більш тісну співпрацю з буржуазією для захисту буржуазної вітчизни...

Залучення пацифістських організацій та їхніх прихильни­ків до лав єдиного фронту боротьби за мир набуває великого значення в справі мобілізації проти дрібнобуржуазних мас прогресивної інтелігенції, жінок і молоді".

Запитання до документа

1. Що змусило VII конгрес Комінтерну прийняти рішення про співробітництво комуністів із соціал-демократами?

Запам'ятайте дати:

• березень 1919 р. — Установчий конгрес Третього Комуністичного Інтернаціоналу.

• липень

серпень 1919 р. — створено Амстердамський Інтернаціонал профспілок.

• 1920 р. — Міжнародна конференція християнських профспілок.

• липень 1921 р. — створено Червоний Інтернаціонал профспілок (Профінтерн).

• травень 1923 р. — об'єднання Другого й «Двохполовинного» Інтернаціоналів та утворення

Робітничого Соціа­лістичного Інтернаціоналу. ФАШИЗМ І НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМ (НАЦИЗМ)

1. Походження, ідейні засади й соціальна база італій­ського фашизму та німецького нацизму

Фашизм — це феномен XX сторіччя, що виникає в Європі між світовими війнами, являючись відбитком гос­трої соціальної й політичної кризи капіталістичного су­спільства. Він уособлює особливу кризову модель переходу від монополістичного (іноді домонополістичного) капіта­лізму до стадії державно-монополістичного капіталізму. Ця форма влади інколи використовується тоді, коли звич­на, традиційна для капіталістичних держав система управ­ління силою обставин (підсумки Першої світової війни, революційне піднесення або економічна криза, грома­дянська війна та ін.) виявляється неспроможною.

Аналіз ситуацій, які склалися в країнах Західної, Центральної, Східної Європи повоєнних десятиліть, дає змогу виділити три основних причини, що створюють умови для зародження і розвитку фашизму.

Перша з них — різка ламка сталої соціальної моделі суспільства. Швидкі й радикальні зміни соціальних струк­тур — підривають підвалини традиційного засобу життя (у період революційної кризи, переходу від монархії до бур­жуазно-демократичної республіки тощо); змінюють стано­вище і вплив масових громадських груп (дворян, мо­нархічно налаштованої буржуазії та ін.), не забезпечуючи їхньої вчасної адаптації до умов, що змінили існування, ніби протиставляють ці групи суспільству. Внаслідок вини­кає своєрідний вакуум, що за відповідних умов запов­нюється фашистським змістом.

Друга причина — криза існуючих політичних систем. У міжвоєнні роки основу цих систем в Європі становили парламентсько-демократичні інститути. У цей період в суспільстві зростають, а в ряді випадків домінують анти-парламентські, антидемократичні настрої. Складна еконо­мічна й політична обстановка сприяла тому, що діючі інститути дедалі більше наражалися на критику і звинува­чення у неефективності, неспроможності вживати швид­ких та енергійних заходів для подолання негативних явищ, у потуранні корупції. Причому інколи багато таких звину­вачень були справді обґрунтованими. Як і у випадку із соціальними структурами, незадоволення мас політичною системою зрештою не означало неминучості заміни парла­ментсько-демократичних інститутів на авторитарно-тота­літарні, як того вимагали фашисти. Проте сама криза політичної системи створювала сприятливі умови для фа­шистської активності. Без кризи парламентських політич­них інститутів фашизм не прийшов би до влади ані в Німеччині, ані в Італії, ані в Іспанії, ані в інших європей­ських державах. У свою чергу, фашизм у США, Великій Британії й Франції розбився у 30-ті роки саме об відносну міцність і гнучкість політичної системи, що діяла тут.

Третя причина — криза масової свідомості на побутовому та ідеологічному рівнях. Проявом такої кризи слід вважати розмивання колишньої системи цінностей, втрату сформова­них цільових настанов, зникнення цілісного бачення світу, віри у суспільний устрій, що склався, в традиційні політичні партії й звичних лідерів. У таких випадках масову свідомість можна порівняти з "губкою", що жадібно всмоктує все те, що з'являється на поверхні, в тому числі й ідеї фашизму. Справа у тому, що масова свідомість за своєю сутністю не пристосо­вана до сприймання складної й суперечливої сукупності при­чин, які спричиняють кризовий розвиток суспільства, всього переплетення причинно-слідчих зв'язків. За умов кризової ситуації (1917-1923 рр., 1929-1933 рр. або громадянської війни, як в Іспанії), особливо, якщо це пов'язано з помітним погір­шенням умов життя значних груп населення, найбільш типо­вим для суспільної свідомості стає почуття нетерпіння, прагнення негайно отримати бажані результати або, принайм­ні, обіцянку таких результатів. Звідси й особлива сприйнятли­вість мас до спрощених пояснень перебігу подій, до гранично чітких орієнтацій руху вперед, до простих і зрозумілих кожно­му засобів вирішення проблем, що назріли ("всесвітня змова капіталістів", "теорія світової революції" або "в усьому винні євреї", тобто пошук зовнішнього або внутрішнього ворога тощо). Можна сказати, що на певному рівні кризового розвит­ку масова свідомість з особливою перевагою сприймає рецеп­туру, яку пропонують фашизм та його ідеологи.

Узагальнення досвіду, накопиченого в минулому, дає змогу виявити основні соціально-політичні корені фашиз­му — консерватизм, расизм, антисемітизм, націоналізм, антикомунізм.

Консерватизм. Говорячи про прихід фашизму, важливо з самого початку констатувати генетичний зв'язок фашиз­му і консерватизму. Це легко простежити на прикладі цінностей, що лежать в основі обох течій. До них належать:

— спадковість, яка сприймається як вірність традиціям;

• стабільність як головна умова нормальної життє­діяльності суспільства;

• орієнтація на державний авторитет;

• негативна оцінка природи людини, зневіра у можли­вості гармонії людського товариства, проголошення щастя для всіх ілюзією та ін.

Фашисти практично повністю сприймають усі ці цін­нісні настанови, надаючи їм більш жорсткої форми й тенденційно спрямованого характеру. Спадковість висту­пає в їхньому тлумаченні як некритичне звеличування історичного минулого; стабільність — як категоричне запе­речення позитивного характеру досягнень людського розуму, цивілізації і культури; орієнтація на державний авторитет — як необхідність тотального підпорядкування особистості державним структурам; віра у гармонійність людського това­риства — як неминучість суворої ієрархії, підпорядкування слабких сильним. Було б помилкою змішувати поняття "консерватизм" і "фашизм", тому що відмінність між ними існує в сфері тактичного й практично-політичного порядку. Консерватори прагнуть добитися реалізації своїх ціннісних настанов у межах існуючих інститутів. Фашисти, навпаки, відкидають цей шлях, проголошуючи необхідність ліквідації парламенгсько-демократичних порядків, що склалися. Доти, доки парламентські політичні інститути залишаються міцни­ми й ефективними, різниця між консерватизмом і фашиз­мом досить ясна. Однак за умов кризової ситуації, коли парламентсько-демократичні структури починають припус­катися помилок, різниця між ними зменшується через зростаючий вплив частини консервативних сил на праворадикалістські профашистські позиції. Аналогічну роль відіграє й поглиблення духовної (ідеологічної та ін.) кризи суспіль­ства. Втрата довіри до демократичних цінностей, "війна ідео­логій" створюють умови для зрушення у правому спектрі суспільно-політичної структури вбік фашистської системи поглядів.

Расизм є наріжним каменем у фундаменті фашизму як перекручене соціально-політичне бачення світу. Ми пропо­нуємо тут кілька основних суджень про раси, що укорени­лися ще з середини XIX ст. у Західній Європі й пізніше, вже до XX ст. практично без змін були сприйняті (запози­чені) фашистами.

1. Спадкові ознаки передаються наступній генерації кров'ю (генетичну теорію ще не було створено).

2. Спадкоємність визначає не лише зовнішні ознаки (колір шкіри, очей, волосся, форму черепа, риси обличчя тощо), але також внутрішні якості людини, її характер і хист (наприклад, естетичні нахили, творчий хист, працьо­витість або лінощі, віроломність і боягузтво тощо). Раса, до якої належить індивідуум, визначає особистість. По суті, людину формує її кров.

3. Нерівність людей виявляється як у зовнішніх, так і у внутрішніх властивостях і якостях. Існують раси, що увібрали в себе всі позитивні, вищі ознаки. Є нижчі раси, в яких немає ані достатньої творчої енергії, ані інших рис, притаманних вищим і потрібних для розвитку науки, мис­тецтва, прогресу. Ці раси стають загрозою для людства, джерелом його виродження.

4. Спадкові расові ознаки не підлягають жодним змі­нам — ані під впливом навколишнього середовища, ані шляхом змішення рас.

5. Демократія заснована на постулаті, що всі люди рівні. Звідси походить рівність їхніх прав. Навпаки, расова теорія заперечує рівність рас. Відповідно відкидається прин­цип рівних прав, а отже, і сам демократичний принцип. Якщо існують вищі раси, то буде правомірно, якщо вони стануть керувати світом і підкоряти собі нижчі раси.

6. Різні раси не рівні між собою. Немає рівності й всередині "вищої раси". Деякі індивідууми володіють спро­можністю акумулювати расові ознаки, що робить їх ліде­рами і наділяє творчою енергією на відміну від маси, що цими ознаками не володіє. Серед них виокремлюється вождь — вища верховна особистість. Він висувається не людьми, а сукупністю закладених у ньому природою кра­щих ознак своєї раси, тобто такий лідер будує свою владу не за демократичним принципом, а силою расових ознак, якими він наділений від природи.

Саме тому лідер повинен вибирати послідовників, а не навпаки. Расова теорія в нацистському варіанті дивиться на всю історію людства як на непримиренну боротьбу між расами. Для того щоб зробити цю історію гранично чіт­кою, до неї введено категорію "одвічного ворога", "суперсили" антираси з євреїв, роблячи ставку на антисемітизм. Вибір як "суперсили" євреїв був невипадковим. Запровад­жуваний з часів середньовіччя побутовий антисемітизм отримав новий поштовх внаслідок Листопадової революції 1918-1919 рр., коли євреї дістали в Німеччині громадян­ську рівноправність. Консервативна частина населення сприйняла цей процес з відвертим незадоволенням, по­боюючись посилення як економічної, так і політичної активності єврейської меншини.

Та обставина, що євреї живуть у різних країнах, допомогла сконструювати ознаку всесвітньої єврейської змови, спрямованої нібито проти Німеччини й німців, а в перспективі проти цивілізації взагалі. В інтересах встановлення своєї влади в Німеччині та в світовому масштабі діють і міжнародна фінан­сова олігархія, й усі ліві партії, — як соціал-демократи, так і комуністи, включаючи й буржуазно-ліберальні партії, керів­ництво яких "просякнуте єврейським духом"

За допомогою цієї конструкції неважко знайти пояс­нення будь-якому явищу, будь-якому процесу. Все нега­тивне, що відбувається у світі й країні (Перша світова війна, революція, економічна криза, інфляція, зростання цін, звільнення тощо), приписувалося інтригам євреїв. Відповідно будь-які можливі позитивні дії безпосередньо пов'язувалися з акціями проти них. Злочинним і нелюдя­ним було "остаточне вирішення" єврейського питання. Зрештою нацисти знищили більше 6 млн. євреїв з 10 млн., що проживали на Європейському континенті.

Важливою складовою частиною ідеологічної платформи фашизму є націоналізм. Ще задовго до приходу НСДАП до влади в Німеччині існували проповідники течії "фелькіше" (від слова — народ), що висували тезу про "зверхність" германської культури, "германського духу" або германської нації над "відсталою" ліберальною цивілізацією інших західноєвропей­ських народів. Спираючись на безліч ідейних попередників (Фіхте, Гегель, Юнг, Ніцше, Шпенглєр та ін.), нацисти тракту­вали поняття "нація — народ" як окрему расову культурно-біо­логічну та ірраціонально-містичну спільність, що завжди перебуває у ворожих, антагоністичних відносинах з іншими подібними спільностями. Звідси і прийняття на озброєння німецьким фашизмом основних положень з традиційного пангерманського шовінізму ХГХ ст.: