1. Угода між Великою Британією та Ірландією

(витяг)

6 грудня 1921 року

"1. Ірландія матиме той самий конституційний статус у товаристві націй, який називається Британською імпе­рією, що й домініон Канада, Австралійський союз, домініон Нова Зеландія й Південноафриканський Союз, з парламен­том, що має право видавати закони в цілях збереження миру, порядку і доброго врядування в Ірландії, та з виконавчою владою, відповідальною перед цим парламентом; і вона нази­ватиметься й буде Ірландською вільною державою...

6. Аж до укладення такої угоди між Британським та Ірландським урядами, за якою Ірландська вільна держава візьме на себе свою власну берегову оборону, оборону Великої Британії та Ірландії з боку моря візьмуть на себе імперські сили Його Величності...

9. Порти Великої Британії та Ірландської вільної держа­ви будуть повністю відкриті для кораблів іншої країни зі сплатою встановленого портового та інших зборів".

Запитання до документа

1. Що являла собою угода між Великою Британією та Ірландією?

2. Що мала на меті Велика Британія, підписуючи цю угоду?

Запам'ятайте дати:

• 1919 р. — засновано Міжнародну Лігу жінок за мир і волю.

• вересень 1933 р. — Міжнародний юнацький конгрес.

• серпень 1934 р. — Всесвітній конгрес жінок проти війни і фашизму.

• грудень 1934 р. — Всесвітній студентський конгрес.

• серпень

вересень 1936 р. — 1-й Всесвітній молодіжний антифашистський конгрес.

• серпень 1938 р. — 1-й Всесвітній конгрес молоді за мир.

РОБІТНИЧИЙ І СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РУХИ

1. Роль профспілок після Першої світової війни

Профспілки — масові організації, що об'єднують тру­дящих за загальними інтересами, за родом їхньої діяльнос­ті на виробництві, у сфері обслуговування та культурі. Профспілки виникли у ході боротьби трудящих проти експлуатації, за підвищення життєвого рівня й поліпшення умов праці. Після Першої світової війни було засновано великі профспілкові об'єднання — Амстердамський Інтер­націонал профспілок (1919 р.), Міжнародну конференцію Християнських профспілок (МКХП, 1920 р.), Червоний Інтернаціонал профспілок (Профінтерн, 1921 р.).

Політичні партії, в тому числі й більшовики, прагнули активно привертати профспілки на свій бік, надати їм статус політичних організацій, що вносило розкол у проф­спілковий рух за ідеологічними ознаками, ускладнювало консолідацію трудящих всього світу за свої права.

Лідери найбільшого профспілкового об'єднання — між­народної федерації профспілок або Амстердамського Ін­тернаціоналу — стояли на позиціях проведення реформ у межах існуючої системи, що зближало їх із соціал-демокра­тами. На другу половину 20-х років у лавах Амстердамського Інтернаціоналу, до якого входили головним чином проф­спілки західноєвропейських країн, налічувалося 13,3 млн. членів. На позиціях соціального миру стояли християнські профспілки. Найбільш масового характеру вони набули у Німеччині, Франції, Бельгії, Голландії й деяких інших єв­ропейських країнах. Клерикальні робітничі організації об'єд­налися 1920 р. у Міжнародну конференцію християнських профспілок. В основу її програми було покладено соціальну доктрину католицизму. Прибічники МКХП стверджували, що шляхом індивідуального морального вдосконалення й поширення духу християнської любові та співробітництва у відносинах між робітниками і підприємцями можна добити­ся соціальної справедливості та стабільності, не порушуючи основ системи, що вже склалася. Ці проповіді знаходили широкий відгук серед віруючих робітників, особливо католи­ків. Наприкінці 20-х років у лавах МКХП налічувалося біля 2 млн. членів. У ряді країн Західної Європи (Іспанії, Порту­галії) і Латинської Америки (Аргентині, Уругваї, Мексиці) великий вплив мали профспілки, що перебували під впливом анархо-синдикалізму. Вони входили до Міжнародної асо­ціації трудящих, що налічувала на середину 20-х років біля

400 тис. членів. Лідери анархо-синдикалізму рішуче відкида­ли будь-які форми політичної боротьби. Вони закликали робітників до "прямої дії", вищою формою якої мав стати загальний економічний страйк як найбільш ефективний, на їхню думку, засіб встановлення нового колективіст­ського ладу. Незважаючи на роз'єднаність і політизованість, профспілковий рух став потужним чинником бо­ротьби трудящих за свої невід'ємні права.

2. Страйкова боротьба

Профспілковий рух розвивався на тлі безперервного страйкового руху. Хоча після бурхливого підйому перших повоєнних років, коли страйкувало багато мільйонів робітни­ків, кількість страйкарів почала різко скорочуватись. Якщо у 1919-1922 рр. середньорічна кількість учасників страйків у десятці найбільш розвинених країн (США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії, Австрії, Швеції, Канаді) становила 7,8 млн., то в 1924-1926 рр. вона скороти­лася до 2,9 млн., а у 1927-1929 рр. — до 1,1 млн. чоловік. Змінився й характер руху страйкарів: економічні вимоги його учасників тепер рішуче переважали над політичними.

У роки світової економічної кризи (1929-1933 рр.), коли кількість безробітних перевищила 26 млн. й відбулося не лише відносне, але й абсолютне зубожіння трудящих, страй­ковий рух спалахнув з новою силою. Головна вимога страй­ків того часу — поліпшення економічного становища трудя­щих, збереження і розширення їхніх соціальних прав. У 15 провідних західних країнах відбулося біля 20 тис. страйків, у яких брало участь 10 млн. чол. Найбільш активно страйко­вий рух розвивався у СІЛА, Німеччині, Франції, Великій Британії. В 20-30-ті рр. профспілки активно брали участь у боротьбі за соціальне забезпечення. У Німеччині, Франції, Італії, Швеції, Бельгії та інших країнах промислові робітники домоглися запровадження 8-годинного робочого дня. У Франції 1936 р. урядом Народного фронту було запровадже­но закон про 40-годинний робочий тиждень. У деяких краї­нах (США, Великій Британії та ін.) 8-годинний робочий день було запроваджено в окремих галузях промисловості за ко­лективними договорами. Закони й угоди про 8-годинний робочий день часто порушувалися, а в таких країнах як Італія і Німеччина були згодом, після приходу до влади фашистів, скасовані, Профспілки інколи домагалися збільшення зар­плати, що, однак, часто зводилося нанівець масовим безро­біттям, інфляцією, податками.

3. Соціалістичні та соціал-демократичні партії. Соціаліс­тичний робітничий Інтернаціонал

Після завершення світової війни соціал-демократи зро­били спробу відновити II Інтернаціонал. У лютому 1919 р. вони скликали з цією метою конференцію в Берні. На ній було підтримано плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених Паризькою конференцією. Єв­ропейські соціалісти вітали пролетарські революції в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині, але більшістю голосів засу­дили вимогу встановлення диктатури пролетаріату і заяви­ли про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ та парламентської демократії. Було навіть здійснено спро­бу направити до Радянської Росії делегацію, щоб на місці познайомитися з економічними й політичними умовами здійснення пролетарської диктатури. Проте в зв'язку з громадянською війною та іноземною інтервенцією поїздка не відбулася.

У червні 1920 р. на конгресі у Женеві було організацій­но оформлено Соціалістичний Інтернаціонал. Найбільший вплив у ньому мали англійські лейбористи та німецькі соціал-демократи. Головним протиріччям в існуючому су­спільстві члени Соцінтерну вважали протиріччя між де­мократією і диктатурою, виступали з вимогою захисту парламентської демократії.

У лютому 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій, яким "21 умова" фактично перекривала можливість вступу до Комінтерну, створили своє Міжнародне об'єднання соціалістичних партій. Ленін назвав це об'єднання "Двохполовинний Ін­тернаціонал", підкреслюючи цим, що центристи займають проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. На конференції члени Віденського Інтернаціоналу визнавали теоретичну необхідність соціалістичних революцій, але вважали, що у той час здійснити їх на Заході було практич­но неможливо.

1922 р. було здійснено спробу об'єднання трьох Інтернаціоналів, За пропозицією "Двохполовинного Інтернаціо­налу в квітні відбулася конференція в Берліні, куди прибула й делегація від Комінтерну в складі К. Радека, М. Бухаріна, К. Цеткін та ін. Учасники зустрічі домовилися про деякі спільні виступи робітників і орієнтувалися на відновлення єдиного пролетарського фронту в усіх країнах у національ­ному і міжнародному масштабах. Було навіть створено трьохсторонній "комітет дев'яти". Щоправда, представники II Інтернаціоналу вимагали від Комінтерну трьох зу­стрічних кроків: не виносити смертних вироків на су­довому процесі у справі 47 есерів; допустити на цей процес представників всіх трьох Інтернаціоналів; вивести Червону Армію з Грузії, де вона вела бої проти меншовицького уряду. Дві Перших умови делегація Комінтерну прийняла. Однак через тиждень було опубліковано статтю Леніна "Ми заплатили надто дорого", де він, не закликаючи розір­вати досягнуту угоду, заявив, що єдиний фронт треба використати для переконання робітничого руху в непра­вильності реформістської і правильності більшовицької, революційної тактики. Після цього угода розпалася і чима­ло партій II і "Двохполовинного" Інтернаціоналів виріши­ли скликати всесвітній конгрес без участі комуністів.

Під час Гамбурзького конгресу в травні 1923 р., в якому взяли участь представники 43 партій з ЗО країн, відбулося офіційне об'єднання двох Інтернаціоналів, і на основі злиття Соцінтерну та "Двохполовинного Інтернаціоналу" утворився Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах цієї організації було сформульовано ідею покра­щення існуючих порядків шляхом реформ. Так, відповідно до статуту Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, він об'єднував соціалістичні партії, які "вважали своєю метою заміну капіталістичного способу виробництва соціалістич­ним". Дане міжнародне об'єднання соціал-демократичних партій виступало послідовником політичної лінії II Інтернаціоналу і проіснувало весь міжвоєнний період. Партії, які входили до складу Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, користувалися підтримкою понад 25 млн. виборців. У травні 1923 р. було створено й Соціалістичний робітничий Інтернаціонал молоді, який об'єднав 33 молодіж­них спілки загальною чисельністю 250 тис. членів.

Запитання і завдання

1. Чим було викликане підсилення робітничого руху в краї­нах Європи і Америки ?

1. Визначте роль профспілок після Першої світової війни.

2. Яким чином було створено Соціалістичний Інтернаціонал?

2. Яку мету ставив перед собою Соціалістичний робітни­чий Інтернаціонал?

3. Проаналізуйте особливості профспілкового і страйкового рухів. Які вимоги висували робітники країн Європи під час страйкового руху?

Комуністичний рух

1. Утворення, цілі й тактика комуністичних партій

Створення Комуністичного Інтернаціоналу диктувало­ся обстановкою, яка склалася в Європі після Першої світової війни. За умов наростання революційного підне­сення 1918 р. уряді країн виникли компартії або ініціатив­ні комуністичні групи.

В обстановці гострої класової боротьби у листопаді 1918 р. утворилася Комуністична партія Угорщини (КПУ). До неї увійшли колишні військовополонені, що поверну­лися з Радянської Росії, і частина революційних соціаліс­тів. В організації партії провідна роль належала Б. Куну. Створення КПУ поклало початок новому етапу в історії угорського народу, пов'язаному з курсом на встановлення диктатури пролетаріату.

ЗО грудня 1918 р. у Берліні відкрився Установчий з'їзд Комуністичної партії Німеччини (КПН). У ньому брали участь представники групи "Спартак" та інших революцій­них груп з Мюнхена, Бремена, Гамбурга та інших міст. Програма, прийнята за доповіддю Р. Люксембург, в основ­них своїх положеннях спиралася на досвід більшовиків. Вона передбачала здійснення в Німеччині соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. К. Лібкнехт і Р. Люксембург вважали, що треба використати вибори і трибуну Національних зборів для мобілізації мас на боротьбу проти капіталістичного ладу. Однак більшість делегатів з'їзду, всупереч їхній думці, помилково вислови­лася за бойкот Національних зборів і виборів до них. Органом КПН була газета "Роте фане".

Під впливом революційної обстановки в Європі ідеї комунізму проникали у ліві організації англійського робіт­ничого класу. У жовтні 1919 р. вийшла з II Інтернаціоналу і приєдналася до Комінтерну 10-тисячна Британська со­ціалістична партія. На близьких до марксизму-ленінізму позиціях стояли і деякі ліві групи: Соціалістична робітнича партія з центром у Шотландії, Південно-Уельське соціа­лістичне товариство, Робітнича соціалістична федерація, Комуністична робітнича партія в Шотландії. 152 делегати від цих організацій провели в Лондоні 31 липня — 1 серпня 1920 р. Установчий з'їзд Комуністичної партії Великої Британії. Одним з лідерів став Гаррі Полліт.

Після світової війни зміцнів намір створити партію нового типу серед французьких лівих соціалістів. За

їхнім дорученням Марсель Кашен — один з лідерів лівого крила соціалістичної партії — зустрічався у Москві з Леніним. Після повернення з Росії Кашен у своєму виступі на Турському з'їзді Соціалістичної партії у грудні 1920 р. розповів про бесіди з Леніним і закликав з'їзд приєднатися до комуністичного руху. Більшість делегатів висловилася за створення Французької комуністичної партії (ФКП). Друга частина соціалістів утворила самостійну соціал-реформістську партію, зберігши за нею стару назву.

В Італії під час і особливо після Першої світової війни загострилася боротьба течій у Італійській соціалістичній партії (ІСП). У листопаді 1920 р. течія твердих прихильни­ків Комінтерну на чолі з Бордігою і Грамші разом з групою лівих максималістів утворили комуністичну фракцію ІСП. Напередодні XVII з'їзду ІСП, який зібрався у Ліворно в січні 1921 р., комуністів підтримувало 58 тис. з 170 тис. членів партії. Комуністи залишили з'їзд і, зібравшись в іншому приміщенні, 21 січня 1921 р. проголосили створен­ня Комуністичної партії Італії (КПІ).

Впродовж 1918-1921 рр. комуністичні партії виникли також у Фінляндії, Австрії, Нідерландах, Румунії, Чехословаччині, Данії, Швейцарії, Болгарії, Іспанії. Комуністич­ний рух поширився за межі Європи і привів до утворення компартій в Аргентині, США, Китаї, Канаді, Бразилії, Австралії, ПАС, Мексиці, Індонезії. З'явилася необхід­ність у створенні комуністичного штабу для зміцнення компартій, координації їхніх дій, колективної розробки революційної стратегії і тактики.