Теоретичні настанови лібералізму зазнали відчутного впливу ідеї природних прав людини, складовою якої є, зокрема, визнання переважності прав громадянина перед правами держави, яка не створює й не надає прав людині, а тільки зобов'язана захищати й забезпечувати дотримання її прав. Економічна функція держави, згідно з ліберальною доктриною, має бути якомога більш обмеженою (принцип laisser faire). Звідси, зміст ліберального принципу заведено зводити до визнання пріоритету вільного підприємництва й приватної власності на засоби виробництва, вільної конкуренції та ринкової економіки, встановлення парламентської форми державного правління, проголошення громадянських свобод (слова, совісті, асоціацій тощо).
Лібералізм як політичний принцип зазнав еволюції від схарактеризованого вище класичного стану до сучасних, дещо компромісних форм, які припускають поєднання свободи дії з обмежувальним впливом держави в інтересах усього суспільства. Яскравим прикладом такого втручання держави в економіку на засадах неолібералізму став "новий курс" Ф. Рузвельта в 30-х роках у США. Держава, на думку Кейнса, чиї погляди було покладено в основу цієї економічної стратегії, повинна брати на себе відповідальність за долю своїх громадян у скрутні часи й відповідними заходами регулювати економічне життя країни.
Консерватори (від лат. сотеіуаііо — збереження) виступали за зміцнення устоїв суспільства: сім'ї, соціальної ієрархії, існуючих порядків. Вони не відмовлялися від необхідності проведення реформ, проте намагалися уникнути їх. Система їхніх поглядів базувалася на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку, Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак і моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. На їхню думку, збереження минулого здатне зняти всі напруження теперішнього й тому має розглядатись як моральний обов'язок щодо майбутніх поколінь. Цілком природно, що такі принципи заперечували оптимізм лібералізму і радикалізм соціалізму.
На відміну від обох згаданих вище течій, консерватизм не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм у окремі історичні періоди. Як правило, ідеологія консерватизму виступає у двох основних формах: як апологія традиційних порядків (політичний консерватизм) і як ностальгія за втраченим соціальним статусом (реакція типу антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін). Попри різні форми, консерватизмові притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивідуальної свободи й т. ін.
Соціальною базою лібералізму був третій стан, а в XX ст. — середні верстви населення. Консерватизм виник як феодально-аристократична реакція на французьку буржуазну революцію кінця XVIII ст., а в XX ст. його сповідували представники буржуазних верств, великі землевласники, а також клерикальні кола. Консерватизм було покладено в основу фашистських теорій і взято на озброєння в таких країнах, як Італія та Німеччина.
Запитання і завдання
1. Схарактеризуйте основні позиції доктрини лібералізму.
Які верстви населення і чому сповідували лібералізм?
Трансформація лібералізму привела до відмови від втручання держави в економіку. Яким чином це сталося?
Визначіть найважливіші риси консерватизму.
5. Чому, на вашу думку, консерватизм було покладено в основу фашистських теорій?
Документи і матеріали
Декларація прав американського штату Вірджинія
від 1776 р., яку було покладено в основу
прийнятої того ж року Конституції США
"Стаття 1. Всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід'ємні права..., а саме права втішатися життям і волею, засобами набувати й володіти власністю, та пошуками щастя й безпеки.
Стаття 5. ...законодавча та виконавча влади штату мають бути відмежовані й відокремлені від судової, щоб члени перших двох не могли застосовувати насильства й поділяли долю народу".
Декларація прав людини і громадянина,
прийнята 1789 р. у Парижі
"Стаття 1. Люди народжуються й залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага.
Стаття 2. ...мету кожної державної спілки становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Це свобода, власність, безпека і опір гнобленню...
Стаття 4. Свобода полягає у можливості робити все, що не шкодить іншому. Таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими самими правами.
Стаття 5. Дозволено все, що прямо не заборонено законом... Ніхто не може бути покараний інакше, як за законом, належно застосованим, виданим та опублікованим до здійснення правопорушення".
Запитання до документів
Які права людини ці документи вважають найголовнішими ?
На яких засадах — ліберальних чи консервативних — вони побудовані?
Антивоєнний рух — багатомільйонний рух широких народних мас усіх континентів, тривалий і впливовий чинник громадського життя, потужна противага агресивній, загарбницькій політиці. Його головна мета — запобігання війні. Зростаюча масовість, широта соціального складу, приплив дедалі нових сил, розширення інтернаціональної взаємодії становили характерну особливість антивоєнного руху в 20-30-ті рр. В антивоєнному русі брали участь представники інтелігенції, члени профспілок, кооператори, соціалісти, соціал-демократи, республіканці, ліберали, комуністи — представники усіх верств населення.
Розуміння взаємозв'язку між фашизмом і війною дедалі глибше проникало до свідомості миролюбної громадськості, спонукало її згуртовувати свої сили. Антивоєнний рух поступово відходив від пацифізму 20-х років, набував більш дієвого політичного характеру. В багатьох країнах у роки кризи проходили великі політичні кампанії протесту проти фашизму і війни. 1932 р. з ініціативи відомих французьких письменників і громадських діячів А. Барбюса і Р. Роллана було скликано Міжнародний антивоєнний конгрес. У роботі конгресу, що відбувався в Амстердамі, брали участь представники всіх європейських країн, а також США і ряду країн Сходу. На конгресі було створено Всесвітній комітет боротьби за мир, що координував діяльність національних комітетів.
Незважаючи на широкий розмах антивоєнного руху, треба відзначити, що він розвивався головним чином на громадському або партійному рівнях, тоді як офіційна державна політика західних держав не зробила важливих кроків убік запобігання загрозі війни. В самому антивоєнному русі існувало занадто багато ідеологічних негараздів, що заслонили головну мету діяльності борців за мир.
Молодіжний рух. На початку 30-х років активізувалася антивоєнна і антифашистська боротьба молоді. В ряді країн (у Франції, Болгарії) створювалися загальні асоціації демократичної молоді, молодіжні органи Народного фронту, у яких молодіжні спілки, зберігаючи організаційну самостійність, співпрацювали на основі угод з актуальних питань боротьби за права молоді, проти реакції й фашизму.
Важливими подіями у житті антифашистської молоді стали Міжнародний юнацький конгрес (Париж, вересень 1933 р.), Всесвітній студентський конгрес (Брюссель, вересень 1934 р.), 1-й Всесвітній молодіжний антивоєнний конгрес (Женева, серпень—вересень 1936 р.), 2-й Всесвітній конгрес молоді за мир (США, Вассар-коледж, серпень 1938 р.). Під час національно-визвольної війни іспанського народу проти фашизму майже 40 тис. молодих інтернаціоналістів взяли участь у захисті Іспанської республіки. Вони представляли своїх перевесників із 50 країн світу.
Загалом молодіжний рух повною мірою відбивав тенденції політичної боротьби й громадського розвитку міжвоєнного періоду.
Жіночий рух — складник загальнодемократичного руху, боротьба жінок за рівність прав з чоловіками в економічній, суспільно-політичній і культурній галузях, а також їхня участь у загальнополітичній боротьбі.
1919 р. було засновано найбільшу міжнародну організацію — Міжнародну Лігу жінок за мир і волю, яку очолила відома американська громадська діячка Дж. Адаме.
Фашистська небезпека призвела до зародження демократичного антифашистського жіночого руху, що став частиною руху єдиного антифашистського фронту. Жінки становили значну силу в єдиному антифашистському фронті у Франції, Іспанії, робили великий внесок у боротьбу китайського народу проти японських загарбників. У серпні 1934 р. у Парижі з ініціативи групи передових жінок низки країн відбувся Всесвітній Конгрес жінок проти війни і фашизму. 1096 делегатів конгресу представляли Францію, Велику Британію, США, СРСР, Іспанію, Бельгію, Швецію, Болгарію, Індокитай та інші країни. На конгресі виступали І. Блюм, Е. Стасова, Д. Ібаррурі. Було створено Всесвітній комітет проти війни і фашизму. В травні 1938 р. відбулася антивоєнна Міжнародна жіноча конференція у Марселі. Загалом, однак, демократичний жіночий рух напередодні Другої світової війни широкого розвитку не набув: не було створено національні демократичні жіночі організації, міжнародні організації працювали не на постійній основі.
Національно-визвольний рух — це боротьба народів за національну незалежність, економічну самостійність, духовне звільнення і соціальний прогрес. Ареною національно-визвольного руху в першій половині XX ст. стають колонії, напівколонії, залежні території. Дуже складним і строкатим був соціальний склад учасників національно-визвольного руху. Очолювала його як зазвичай патріотично налаштована буржуазія, котра виступала за політичну й економічну самостійність своїх країн. До неї приєднувалися національно орієнтовані офіцерство та інтелігенція. Масову базу антиколоніальної боротьби становили селянство, ремісники, торговці, дрібні підприємці, робітники, службовці. Величезну роль у визвольній боротьбі відігравала релігія (іслам у Південно-Західній Азії, індуїзм в Індії та ін.), що була з'єднувальною силою в боротьбі проти метрополій Заходу. В окремих країнах утворювався патріотичний, антиколоніальний фронт, що об'єднував прогресивні сили нації в боротьбі за звільнення. І чим це об'єднання було міцнішим, тим більшими були успіхи в національно-визвольному русі.
Національно-визвольна революція — революція, що випливає з національно-визвольного руху і спрямована на знищення іноземного панування й завоювання національної незалежності, ліквідацію національно-колоніального гніту та експлуатації, реалізацію нацією її права на самовизначення, на створення національної держави. Для національно-визвольної революції характерні консолідація нації, усіх її прогресивних сил в боротьбі за звільнення. Ця революція гостро підіймає соціально-економічні проблеми в державі, загострює внутрішньодержавні соціальні конфлікти. Національно-визвольні революції, як правило, призводять до глибоких реформ, прийняття нових конституцій, формування нової влади. Такі революції в найвиразнішій формі відбувались у Туреччині, Ірані.
Національно-визвольна війна — війна, спрямована на досягнення національної незалежності, суверенітету в боротьбі проти агресорів. Національно-визвольна війна, як правило, ведеться на великий території, із залученням значних збройних сил на тривалий час.
У ході війни вирішуються великі соціально-економічні й політичні завдання. Прикладом може бути національно-визвольна війна китайського народу проти японських загарбників 1937-1945 рр. Вона почалася у відповідь на вторгнення військ мілітаристської Японії до Китаю з метою завоювань всього Китаю й перетворення його на колонію. В перебігу цієї війни мало місце гостре політичне й військове протистояння двох основних політичних сил Китаю: компартії та Гоміньдану. Внаслідок капітуляції Японії в Другій світовій війні та перемог, здобутих китайським народом у визвольній війні, Китай набув політичної і державної незалежності.
Національно-визвольне повстання, рух — велика національно-визвольна акція, що відбувається за будь-якого критичного моменту. Прикладом може бути "рух 4 травня" 1919 р. у Китаї, де на шляху подальшого розвитку національного капіталу стояли західні монополії. Студенти протестували проти рішення Паризької мирної конференції про передачу Японії колишніх німецьких володінь у Китаї (провінція Шаньдун). У русі, що набув загальнонаціонального характеру, брали участь десятки тисяч ремісників, представників інтелігенції. Рух мав яскраво виражений політичний характер.
Ненасильницькі засоби боротьби були широко розповсюджені в Індії. Лідер ІНК Мохандас Ганді не був революціонером і не вважав насильство неминучим супутником політичної боротьби. На його думку, за праве діло треба боротися силою правди й любові. Тактика ненасильницьких дій, окрім мітингів і демонстрацій, включала і бойкот: відмову від посад, відмову купувати англійські товари, ухилення від виборів, — і, як крайній засіб, несплату податків. Перша кампанія громадянської непокори була проведена Ганді у загальноіндійському масштабі в 1920-1921 рр. Вона стала першим масовим антиколоніальним виступом, що залучив до Національного Конгресу мільйони прибічників. Такі кампанії проводилися в 1930 і 1932 рр.
Індійців наслідували африканці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність.
Незалежно від типів і форм національно-визвольний рух був значним явищем у першій половині XX ст. і великою мірою змінив політичне, економічне й духовне життя народів.
Запитання і завдання
Що ви розумієте під терміном "антивоєнний рух"?
Поясніть, у чому специфіка і особливості антивоєнного молодіжного руху міжвоєнного часу.
Який вплив справляв жіночий демократичний рух у між воєнний період?
Чому національно-визвольний рух активізується після Першої світової війни?
Хто був його учасником, які були їхні цілі та завдання?
Схарактеризуйте різні типи національно-визвольних рухів.
Що ви думаєте про тактику ненасильницьких дій?
Документи і матеріали