Слово “діалектика” має багато спільного зі словом “діалог”. Вони походять від давньогрецького слова “діалего” – веду бесіду, розмірковую. Спочатку діалектику розуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спрямовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважалося, що діалектик – це людина, яка вміє запитувати й відповідати. Потім стародавні мислителі помітили, що суперечність і мінливість має місце не тільки в думках, але й у реальному бутті. Одним із першовідкривачів був Геракліт. Світ уявлявся йому в образі “живого вогню” або потоку річки, в яку неможливо “увійти двічі”. У рухомому світі з часом все втрачає колишні риси, переходить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим, переходить одне в одне холодне й гаряче, живе і мертве. У цих думках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Тому вважають, що історично першою формою діалектики є стихійна діалектика стародавніх філософів – наївна діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність процесів. В епоху середньовіччя діалектика була витіснена метафізикою, перетворилася на софістику і схоластику, які активно використовувались панівними верствами для насадження і закріплення у свідомості людей релігійного світогляду. Повернення до діалектики з елементами метафізики було здійснено у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Дені Дідро та ін.). Проте найбільш ґрунтовно концепція діалектики була сформульована в класичній німецькій філософії Георгом Гегелем. Її називають другою формою діалектики. Гегель вперше уявив світ як процес загального розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело розвитку – боротьбу протилежностей, сформулював основні закони та категорії діалектики. Проте діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Моделлю гегелівської діалектики служила не об’єктивна реальність, а її мислення, в якому вона знаходила своє відображення. Дiалектика Гегеля створила передумови для виникнення наступної форми дiалектики,в якiй нiмецькi фiлософи КарМаркста Фрiдрiх Енгельс спробували зробити новий крок -поєднати матерiалiзм з дiалектичною логiкою. Внаслідок цього в другій половині ХIХ століття з’явилася третя історична форма діалектики, що було об’єктивно зумовлено розвитком наукового пізнання. До 40-х років ХIХ століття були зроблені нові відкриття в різних галузях науки. Вони дали природно-наукове обґрунтування дiалектико-матерiалiстичного погляду на природу. Серед них: вiдкриття закону збереження та перетворення енергiї – у фiзицi, який обґрунтував взаємозв’язок багатоманiтних форм руху матерiї; створення клiтинної теорiї – у бiологiї, що розкрила структурну єднiсть всiєї живої природи (як рослинного, так i тваринного свiту), а також еволюцiйна теорiя Дарвiна, яка обґрунтувала ідею розвитку стосовно всiєї живої природи. За цих умов матерiалiстична дiалектика виявиласьформою фiлософського мислення, найбiльш адекватною до науки, являючи собою аналог самої дiйсностi, тобто даючи змогу мислити i пiзнавати її вiдповiдно до неї самої. У створеннi цієї форми діалектики істотну роль відіграло вiдкриття Марксом матерiалiстичного розумiння iсторiї, завдяки чому було здiйснено синтез дiалектики не лише з матерiалiзмом, а й з гуманiзмом. Дiалектика почала розглядатись не сама по собi, а з точки зору вирiшення конкретно-iсторичних проблем людської життєдiяльностi.
Будь-яка зміна визначається у філософії поняттям «рух». Особливий рух, який пов'язаний з якісним перетворенням об'єкта, з переходом від простого до складного, від нижчого до вищого, від старого до нового, прийнято називати «розвитком» (так, наприклад, просторове переміщення матеріального об'єкта - рух, але не розвиток). Філософським вченням про розвиток є діалектика. Загальними властивостями руху є: об'єктивність (незалежність від свідомості людини); нестворюваність і незнищуваність руху (рух не виникає з нічого і не зникає безслідно, а лише перетворюється з однієї форми на іншу); суперечливий характер руху (рух містить у собі момент спокою, він є єдністю зміни і збереження, перервності і безперервності, кількісних і якісних змін); універсальність і абсолютність руху (рух і спокій не є рівнозначними атрибутами буття: спокій - завжди момент відносний, тимчасовий, рух же в абсолютним, він - сам спосіб існування матерії"). Форми руку: механічну (переміщення тіл під дією певних сил); фізичну (зміна електромагнітного поля); хімічну (взаємоперетворення речовин у процесі хімічних реакцій); біологічну (процеси, які забезпечують можливість життя: обмін речовин у живих організмах; народження, розвиток і загибель біологічних особин, виникнення і зникнення біологічних видів та ін.); соціальну (розвиток суспільства, певні соціальні перетворення). Атрибутами буття, його невід'ємними і найзагальнішими характеристиками є також простір і час. Простір - характеристика буття з боку його стійкості (простір є мірою буття, спокою, збереження буттєвих форм). Простір визначає форму і структуру, порядок співіснування матеріальних об'єктів. Просторові характеристики макросвіту визначаються трьома координатами (хоча у деяких моделях «великого вибуху» простір виявляється не тривимірним, а десятивимірним).Час є характеристикою буття як мінливого, текучого, здатного до змін (час - це міра небуття, змінності, нестійкості у русі). Час визначає послідовність подій, тривалість, ритми і швидкість розвитку матеріальних об'єктів. Для визначення часових характеристик достатньо однієї координати, бо час завжди рухається в одному напрямі - від минулого до теперішнього часу і майбутнього. Найзагальнішими властивостями часу і простору вважаються: об'єктивність, тобто їх незалежне від свідомості існування; універсальність, тобто їх прояв на всіх рівнях матерії; невідокремленість від матеріального носія; взаємопов'язаність часу і простору: те, що здійснюється у просторі, разом з тим відбувається у часі.
Німецька філософія XIX ст. - унікальне явище світової філософії. Це було зумовлено як загальноєвропейською, так і німецькою соціально-політичною реальністю (Німеччина стояла на порозі буржуазно-демократичної революції), що не могло не відбитися на її духовній культурі і філософії зокрема. Філософія змогла глибоко досліджувати найважливіші проблеми не лише свого часу, але і таких, які визначили майбутній розвиток європейської філософії; поєднати в собі майже усі основні напрями розвитку філософії (від суб'єктивного ідеалізму до матеріалізм); створити нову (другу після античності) форму діалектики (тепер уже як цілісної системи законів і категорій), відкрити десятки нових імен, " золотий фонд" світової філософії. Термін "класична німецька філософія" був введений в історико-філософський обіг Фрідріхом Енгельсом у відомій роботі "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886). До класиків німецької філософії Енгельс відніс Иммануила Канта (родоначальник), Йоганна Фихте, Фрідріха Шеллинга, Георга Гегеля (вершина) і Людвіга Фейєрбаха (завершальна фігура). Кант припустив, що не розум повинен рабськи копіювати речі, а речі повинні узгоджуватися з розумом. З цього "коперникианского перевороту" послідували три знамениті "Критики" Канта, в яких в деталях були розписані усі наслідки нового пізнавального відношення між розумом і природою. Фихте виключив поняття речі в собі з філософії Канта як суперечливе і створив моністичну філософію, єдиною основою якої стало творче Я., що творить. Шеллинг не погодився з Фихте і відновив права природи у філософії. У його філософії абсолютної тотожності свідомість і природа утворюють нерозривну єдність, в якій і природа творить дух і дух (несвідомо) творить природу. Пізнавальні можливості інтуїції Шеллинг цінував вище за здібності розуму. Гегель критикує Канта за допущення непізнанної речі в собі, Фихте за суб'єктивний ідеалізм, Шеллинга за філософію тотожності і зневагу роллю розуму у філософії. Гегель створює систему абсолютного ідеалізму, в якій розум наділений здатністю саморозвитку (самопізнання) спочатку у формі логіки, потім відчуження в сферу природи і історії і, нарешті, повернення в початковий стан. Фейєрбах звинуватив Гегеля в ототожненні Абсолютного духу з християнським Богом і фактичному перетворенні філософії в теологію. Фейєрбах також довів, що християнський Бог придуманий людиною по аналогії з самим собою через страх перед природою. Це відкриття спонукало його зайнятися обгрунтуванням нової філософії, грунтованої на любові людини до людини. Він називав її антропологічним матеріалізмом, а також релігією майбутнього.
Відродження, або Ренесанс – це соціальний і ідейний рух упродовж XIV–XVI століть у європейських країнах, який був спрямований проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя і став перехідним періодом між середньовічною культурою і культури нового часу. В Україну Відродження прийшло з північної Європи, де воно відбувалося у формі реформації, тобто у формі релігійних перетворень у дусі протестантизму. Реформація поширилась спочатку на Річ Посполиту, а звідти перекинулась і на Україну. Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до розвитку науки та культури, появи світської освіти. У цей час зростає інтерес до соціально-політичної тематики, з’являються нові переклади творів Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, поширюються і відомі ще за часів Київської Русі збірки апокрифічних праць письменників Візантії - «Бджола», «Прологи» та інші, а також оригінальні роботи Клімента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, перших київських митрополитів. У цей період почали поширюватись в Україні ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів слід назвати Юрія Дрогобича (1450–1494), Станіслава Оріховського (1513–1566), Павла Русина (1470) та інших вчених, поетів, громадських діячів. Кожен з них тією чи іншою мірою усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру, незалежно від своєї гуманістичної діяльності. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки в Україні. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відстоювалися життєздатності традицій слов’янської письменності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. Філософськими ідеями позначені твори українського релігійного полеміста Герасима Смотрицького (помер у 1594 р.), першого ректора Острозької школи. В його праці «Ключі царства небесного» (1587) знаходимо характеристику кругообігу подій у світі. Видатним українським письменником та релігійним митцем був Іван Вишенський (1550–1620). Свій палкий темперамент Іван Вишенський повною мірою виявив у боротьбі проти посилення в Україні католицьких та уніатських впливів. Монах-аскет усім серцем вболівав за свою вітчизну, палко виступав проти егоїзму, продажності панівних верхів населення, картав пихатість панів, неуцтво владик, заступався за пригнічені народні маси, але вихід з цих проблем він вбачав у повороті до старих традицій та рішуче виступав проти реформ у суспільстві, проти світської філософії.Визначним релігійним філософом того часу в Україні був Кирило Ставровецький (помер у 1646р.), перу якого належать такі твори: «Зерцало Богословія», «Вчительське євангеліє», «Перло багатоцінне». В них проглядається цілісний світогляд і намагання його наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він різко протиставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, яки у Арістотеля, відводиться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї – Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь. Поява до початку XVIII століття в Україні елементів капіталістичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя суспільства, зумовивши розвиток ідей Просвітництва.
Для раннього Просвітництва характерні такі специфічні риси:
виникнення й установлення однієї з провідних ідей – залежності суспільного прогресу від зростання освіти; розмежування сфер мислення та духовного впливу філософії і релігії; посилення інтересу до пізнання природи, розвиток натурфілософії. Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам. Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво 1) проголошує ідею про цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвердження гідності особистості; 3) виховує у громадян почуття патріотизму, небайдужості до долі України. Гуманістичні ідеї розкріпачення особистості, утвердження гідності людини стало основними у лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування вільної особистості. У філософських курсах чітко простежується прагнення професорів переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу в світі. Носієм нових віянь у філософії та соціології в Україні у другій половині XVIII століття був видатний оригінальний митець, поет та просвітитель Григорій Сковорода. Філософська концепція Сковороди – це пантеїзм. Бог і природа становлять єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди – це проблема людини. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться, насамперед, моральною проблематикою. Правильне життя можна побудувати тільки на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення.
Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії національної ідеї (В'ячеслав Липинський). Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зо¬середжують увагу на розгляді передусім національних особли¬востей розвитку філософії взагалі і української зокрема, вихо-дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую-чи вплив його на формування духовної культури народу. При-чому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї. Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) - ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти. Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди» (1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін. В 'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) ~ розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу. Отже, історія української філософії - потужний потік в українській культурі,- який відбиває суперечності буття українського народу.
З початку ХІХ ст. філософська думка в Україні зосереджувалась в університетах. Українська «університетська» філософія цього періоду зазнавала значного впливу з боку німецької класичної філософії Канта, Гегеля, Фіхте і Шеллінга. З точки зору Новицького (професор Київського університету, гегеліст), предметом філософії є усвідомлююче Я, усвідомлене не-Я і перша причина того й іншого. Тобто Я – дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами, не-Я світ зовнішній, що визначається духом; Бог – це те, що нічим не обмежене, вище за дух і світ і кінець усього. Професор того ж Київського університету Гогоцький вважав, що правильним у Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати в собі розвиток ідей філософії. Недоліки філ.. Гегеля він вбачав у протиріччі цого системи та методу інтерпретації принципу тотожності мислення та буття, тлумаченні тріади- буття-ніщо-становленя. Послідовником Шеллінга в Україні був ректор Київського універу Михайло Максимович. Він твердив, що будучі любовю до мудрості, філософія не може базуватися виключно на розумі, потребне серце. Михайло Васильович Гоголь. Твори «Вечори на хуторі біля Диканьки», комедія «Ревізор», роман-поема «Мертві душі» справили вирішальний вплив на розвиток критичного реалізму, ствердження гуманістичних і демократичних принципів в літературі. Микола Костомаров. Твір «Книга буття Українського народу» - основна думка - історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа не є бездушною матерією, вона перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Суперечливою здається філософська позиція П. Куліша. Глибиною внутрішньої людини, уособленням її найпотаємнішого виступає серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм. Внутрішнє, глибина постійно протистоїть зовнішньому, поверхні, що уособлюють все вороже людині, все чуже рідному краєві. У Шевченка світ України утворюють два компоненти – це світ укр. Села і світ козаччини. Значення їх не однакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села – позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям. Як відносно людини і суспільства, так і щодо релігії Т Шевченка рішуче проводив антропоцентризм.У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог до людини. Памфіл Юркевич автор своєрідноі філософії серця. Він малював реальність плюралістично, складеною з 3 сфер: царства ідеальної правди; реального світу; феноменального світу.Активна взаємодія всіх 3-х сфер становить гармонію цілого світу. Розум, в нього, виявляє спільне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Серед діячів громадських рухів значний внесок в ітосрії філ. Думки в Україні належить Михайлові Петровичу Драгоманову. У статті «Чудацьки думки про українську національну справу» він доводив, що у світі немає ничого постійного, статичного, все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак, немає між людьми вічних політико- адміністративних порядків, не може бути і національних святощів.На його думку прогрес історії є процес за участю усіх народів, а його критерієм є вищий рівень духовної культури, соціальної справедливості і прав людини. Іван Якович Франко. Його філософські ідеї – екзистенціально-художні та етико-антропологічні. Для нього собливо значущі моральні цінності: істинності, справедливості, правди, добра, щастя, добросовісної праці. Всі вони – предмет етики. Вона вчить людину благородству любові, гуманізму, солідарності – моральному прогресу в цілому. Він вважав діалектику універсальним методом науки, який дозволяє правильно орієнтуватися в різноманітному світі, постійних закономірних змінах в природі та суспільстві. Михайло Сергійович Грушевський постійно підкреслював «селянську» природу укр. Народу, вимагав спиратися на селян у справах відродження України, в селі знаходится джерело національної культури. Він вважав національне самовизначення, самостійність і незалежність націй логічним завершенням їх розвитку, а взаємодію і співробітництво націй – життєвою неохідністю. Володимир Іванович Вернадський – творець вчення про ноосферу і нову науку-біогеохімію. Вперше звернув увагу, що з часу становлення людства в біосфері почала діяти нова сила – розум людини з її спрямованою і організованою волею. При цьому розум виступає як доповнення систем природи, як мислячий орган біосфери, як завершення розвитку живого. Біосфера переходить у ноосферу, оскільки пізнаючи закони природи і розвиваючи техніку, людство надає їй риси нової, більш високої організованості. Павло Васильович Копнін розпочав зміщувати головний акцент філософії на світоглядне осмислення світу, на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта. Філософська думка в Україні продовжує функціонувати як органічна складова світової філософії, На новому, сучасному етапі вона вбачає своє покликання у розробці теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства.
Филосо́фська антрополо́гыя в широкому сенсі - філософське вчення про природу і суть людини; у вузькому - напрям (школа) в західноєвропейській філософії (переважно німецької) першої половини XX столітты - вчення про людину шляхом використання і тлумачення різних наук - психології, біології, соціології, а також релігії та ін. Філософія досі намагалася говорити про те, яким чином і звідки виникла людина, замість того, щоб визначити, що він є. Антропологія - фундаментальна наука про основні тенденції і закони біологічного, психічного, духовно-історичного і соціального розвитку людини. Філософська антропологія - вчення про специфіку прояву універсальних стосунків буття в людині з точки зору самого буття людини. Метафізична суть людини.. Людина як метафізичне (надприродне, таке, що не має фізичних причин), трансцендентна істота, ніколи не фіксується в конкретних рамках, він постійно попереду себе, перевершує себе (як індивіда і особу), не зводиться до своєї фізичної або соціальної даності, долає межі власного існування. Людина не існує як якась даність, як предмет; людини взагалі немає як чогось незмінного, постійного. Людина - це прагнення бути людиною. Основне метафізичне зайняття людини - пізнання, відкриття в собі іншого виміру, іншого життя, оволодіння буттям через його олюднення. Людина в цьому сенсі - цей його світ (світ як Всесвіт, світ як община, світ як співтовариство людей). Суттю людини є ніщо. Ніщо не знаходиться в самому серці буття і тільки через усвідомлення людиною (через олюднення) - в якості буття - приходить в його світ. Основа світу і буття людини - одно основа. Пізнаючи себе, людина відкриває закони всесвіту. Антропологічна концепція діалектики. Антисциэнтичну спрямованість мала антропологічна модель розвитку. Глава французького екзистенціалізму Ж.П. Сартр в книзі "Критика діалектичного розуму" (1960) намагався сформулювати основи екзистенціальної антропології. Він вважає, що діалектику треба шукати в стосунках людей з природою і в стосунках людей між собою. "Екзистенціальними вимірами буття", по Сартру являються мета, вибір, проект, свобода, відповідальність. Прагнучи звільнитися від ідеалізму і відкидаючи гегелівську ідею тотожності буття і знання, Сартр зберігає гегелівську ідею діалектики як рухи у бутті і пізнанні, рух, який визначається подвійною вимогою : становлення і тоталізація. Діалектика по Сартру - "закон практики", її раціональність. Діалектичним рухом для Сартра є рух думки одночасно у напрямку до об'єктивного результату і до первинних умов.
Історично формування первісних суспільств розвивалося із родово-общинного ладу, в умовах якого людина починає виокремлювати себе із природного середовища.Суспільство має узгоджуватися з людською природою, воно становить так звану другу природу, або культурне середовище. Людина — єдина істота, яка не має визначеної екологічної (природної) ніші і здатна пристосовуватися до різних природних умов. Тому вона створює власний світ, перетворюючи природу. У суспільстві, як і в природі, є об'єктивні закономірності, хоча і здійснюються вони через людську діяльність. Якщо в природі діють сліпі природні сили, то в суспільстві — люди, наділені свідомістю і волею. Закономірності розвитку суспільства є закономірностями людської діяльності. Однак, як зазначав В. Вернадський, людина часто забуває, що її життєдіяльність тісно пов'язана з біосферою, що природні умови в житті суспільства відіграють надзвичайно важливу роль. Відповідно і відношення суспільство — природа ніколи не втрачає своєї актуальності і вимагає суттєвої уваги в контексті соціокультурної активності людини. Адже природа і суспільство, незважаючи на їхнє протиставлення, завжди залишаються тісно пов'язаними, становлять єдину систему взаємозв'язків у вимірі економічної, географічної та екологічної детермінанти суспільного розвитку. Людина є частиною природи, а природне середовище — необхідною умовою функціонування соціуму, будь-яких форм суспільної діяльності. Соціальна сфера життєдіяльності є історично похідною від природної, це добре видно на прикладі господарства, яке розвивається від максимально наближених до природи форм — натуральне господарство — до більш віддалених від неї — інформаційна економіка. Природа є основним ресурсним джерелом матеріального життя суспільства, його виробничої сфери, що унеможливлює розмежування таких сфер людського життя, як суспільство і природа. Загалом історія розвитку суспільства постає як продовження розвитку природи. Отже, людина живе не тільки у природному, а й у суспільному середовищі. Вона змінює та перетворює природне середовище відповідно до своїх потреб, здатна добре прилаштовуватися до різних природних умов. У процесі науково-технічного розвитку останніх століть ставлення людини до природи набуло суто споживчого характеру, що й стало причиною екологічних проблем сучасності.Суспільство виникає внаслідок олюднення природного середовища, формування культурних особливостей соціуму, таким чином, взаємодія суспільства із природою відбувається у межах певного географічного середовища.