Більшість науковців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури. Праця – цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють і пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб і інтересів. У широкому розумінні праця – це спосіб життєдіяльності виробників. Причому вона не обмежується суто функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування. Вона передбачає діяльність людини, що переслідує власні цілі. Праця – це умова існування людей, без праці неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Виробництво – процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби. Отже, суспільне виробництво – процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне й суспільне життя. Тобто суспільне виробництво – це формування безпосередньо людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Таким чином, система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.
Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. За цих умов «людську силу» доцільніше ототожнювати з поняттям «життєва сила». Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.
У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Формаційна теорія базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст надбудови, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини. В основі цивілізаційного підходу, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. Але термін “цивілізація” є багатогранним, він не має однозначного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”,часто під цим поняттям розуміють більш високий відносно варварства рівень розвитку суспільства, пов’язаний з високим рівнем розвитку техніки і технології. Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній.
Перші теоретичні уявлення про соціум як систему співжиття людей, його природу та структуру дали світові такі представники класичної грецької філософії, як Платон і Арістотель. Ключем до бачення суспільства вони вважали державу, яка фактично його поглинала. Становленню більш об'єктивного системно-цілісного бачення суспільства сприяла соціально-філософська концепція Т. Гоббса (1588-1679), який показав, що витоки держави кореняться не в ній самій, як такій, а в інших сферах соціального життя, що громадянські права - це ті ж природні права, перенесені на державу. Важливий крок у своєму предметному самовизначенні соціальна філософія зробила у XIX ст., коли започаткувалася тенденція уявлень про суспільство як систему взаємопов'язаних відносин, що детермінується певним чинником об'єктивного характеру. Принциповий прорив у пізнанні філософських основ суспільства пов'язаний з ім'ям Гегеля, який, вважаючи Світовий Дух основним об'єктивним чинником, у підвалини суспільства та його історії поклав ідею свободи людини та ідею її реалізації. У концепції матеріалістичного розуміння історії Карла Маркса суспільство постає як специфічно складне, багатошарове утворення, де спосіб виробництва матеріальних благ визначає всі аспекти людської життєдіяльності. Вагомий внесок у предметне визначення соціальної філософії вніс Г. Спенсер, у позитивістській концепції якого суспільство розглядалося в якості природного організму. Виходячи з організмного підходу (проводячи аналогію між біологічним організмом і суспільством), Спенсер проаналізував роль складових частин суспільства, їх взаємозв'язок, показав, що розвиток суспільства є закономірністю. Отже XIX ст. стало часом розроблення концептуального підходу до суспільного життя в цілому. Для XX ст. характерне переплетіння, взаємопроникнення соціально-філософських ідей із суто соціологічними, що дало підстави багатьом дослідникам вважати, що в певному розумінні соціологія минулого століття є не чим іншим, як соціальною філософією. Проте відмінність філософського та соціологічного підходів визначення суспільства полягає передусім у тому, що соціальна філософія досліджує суспільство як цілісну систему через призму людини, її гуманістичні пріоритети. Соціологія ж звертає увагу насамперед на вивчення соціальної структури суспільства, соціальних інститутів, на функціонування соціальних спільностей і соціальних процесів, на соціальні відносини між іншими спільностями та соціальні механізми як самодостатні засоби регулювання соціальних відносин. Сучасний теоретичний аналіз суспільства передбачає розгляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки впливають одна на одну, але й знаходяться у супідрядності. Інакше кажучи, суспільство - цілісна система, що має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства.
У філософії під природою розуміється вся сукупність природних умов існування людини і людського суспільства. При такому підході поняття природи характеризує її місце і роль в системі історично мінливих відносин до неї людини і суспільства.Історично конкретний характер ставлення людини, суспільства та природи не скасовує деяких його загальних моментів. Незмінним в ньому залишається перш за все те, що людина, а разом з ним і суспільство вийшли з природи і тому генетично, за походженням пов'язані з нею нерозривним узами. Жива природа - той базис, без якого не було б ні людини, що сталося від тварин предків, ні суспільства, яке прийшло на зміну первісному стаду цих предків. Інша, не менш важлива, полягає в тому, що людина, суспільство живуть природою. І не тільки в тому сенсі, що багаті природні компоненти, так би мовити, в природному вигляді виступають необхідними умовами життя та життєдіяльності людини і людства (повітря, вода, певний температурний режим і т. д.), але і в тому, що сама можливість життя людини, саме існування суспільства були б немислимі без постійного обміну речовин з природою в процесі матеріального виробництва.Суспільство є продовження природи, бо воно будується людиною, який в кінцевому рахунку сам є продукт природи і її частину, а головне - суспільство будується з матеріалу природи і відповідно до її закоів. І в цьому сенсі К. Маркс говорив про суспільство як про "другу природу", природі, штучно створеної розумом і працею людини.Але суспільство як частина природи є частина особлива, специфічна. Ця специфіка суспільства проявляється через співвіднесення понять натура (природа) та культура. Природа (натура) - ця та частина об'єктивної реальності, яка не зачеплена людиною, його діяльністю і існує за своїми власними підставах та законами.