Істина - це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб”єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу.Антонімами поняття істина є неправда, брехня, хиба. Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою). Об'єктивність істини відзначають усі визначення, бо суб'єктивне твердження є лише особистою думкою. Деякі філософи, наприклад Георг Гегель та представники діалектичного матеріалізму, вважають важливим поділ на абсолютну й відносну істини. Такий поділ набуває значення при аналізі наукового знання та ступеня його достовірності. Абсолютна істина - це всеосяжна істина про реальність у цілому або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона принципово пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина — форма вираження істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки. Конкретна істина – це істина, у якій правильно відображено сутність певних явищ і тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються.Якщо поняття «об’єктивна істина» підкреслює основну її рису як вірне відображення дійсності, а поняття «відносна і абсолютна істина» – сам процес її пізнання, то поняття «конкретність істини» свідчить про можливість практичного використання одержаних знань. Критерій істини — термін епістемології, який визначає стандарти, правила й процедури, за якими можна було б судити про істинність тверджень. Інтуїція дає людині щось, що приймається за істину, хоча джерело інформації чи знання невідоме. Це судження без раціонального вивчення фактів. Люди часто мають інтуїтивні ідеї, істинність яких згодом підтверджується. До науковців теж часто іноді приходять правильні теорії та припущення тоді, коли вони роблять щось зовсім стороннє. Але інтуїція в найкращому разі може тільки постачати правильні думки, не будучи критерієм їхньої правильності. Для підтвердження справедливості інтуїтивних здогадок необхідно застосовувати інші критерії.
Практика стверджує, що ідея істинна, якщо вона працює. Як наслідок, для визначення істинності, необхідно провести аналіз результатів. Сенс та правильність ідеї визначається при її застосуванні.
Чуттєвий досвід, якщо не розглядати його субъективістськи, а визнавати джерелом відчуттів і сприйнять об’єктивну реальність, в деяких випадках, наприклад, в пізнанні окремих явищ і їх властивостей, є достатнім критерієм істинності. Стверджуючи, наприклад, що йде дощ, гримить грім, ми довіряємо нашим органам почуттів, не вдаючись до інших способів перевірки. Однак чуттєвий досвід обмежений. За допомогою відчуттів і сприйнять неможливо пізнати суть явищ, розкрити закони природи і суспільства.
Однією з головних проблем середньовічної філософії є проблема універсалій. Дискусія про природу універсалій йшла протягом декількох століть. Суть її: чи мають загальні поняття об'єктивно реальний зміст або не мають. Іоанн Росцелін стверджував, що справжньою реальністю володіє тільки одиничне, окремі предмети. Загальне не існує навіть у розумі людини, воно є лише звуки людського голосу, лише ім'я, що дається людиною речам. Однак крайні точки зору не влаштовували церкву, оскільки дискусія мала не тільки логічне значення, але і світоглядну, і теологічну основу, стосувалася таких проблем, як єдність і потрійність Бога, створення світу, про свободу волі. Фома Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять. Хоча суперечка про природу універсалій у середньовічній філософії мала релігійну основу, вона виходить за рамки чисто релігійної проблеми і має загальнофілософське значення. Вона нерозривно пов'язана з філософською проблемою співвідношення загального й одиничного, дискусії навколо якої продовжуються й у наші дні. Крім того, у позиції номіналізму, вплив якого зріс у період пізньої схоластики, намітилася нова методологічна пізнавальна установка, що акцентує пізнання на дослідженні окремих предметів, реальних речей і явищ.
Досить згадати, що людство у ХХ ст.. пережило дві світових війни, багато революцій із руйнівними наслідками, величезні успіхи в науці і одночасно неможливість використати ці успіхи на благо людства, значно виріс рівень насильства у суспільстві та недовіра до влади і науці взагалі. Всі ці явища породили різноманітні напрями у філософії: від філософських напрямів „переоцінки” цінностей, до недовіри к філософії. Важливо те, що ця недовіра народжується у лоні самих філософських знань. Це , так звані, філософські напрями позитивізму ( махізм, позитивізм, неопозитивізм: логічний та семантичний) , які стверджували думку про виключення ( фактично ) філософських знань із форм соціальної свідомості. Вони стверджували думку про те, що природознавчі науки самі по собі вирішують філософські питання. Наприклад, „верифікація „ - запропонована представниками логічного позитивізму процедура перевірки наукових знань на істинність: за допомогою апарату математичної логіки треба було звести положення науки до „ атомарних „ суджень, а останні порівняти з „атомарними фактами”. Принцип „фальсифікації” – це теж принцип перевірки знань з дуже складними процедурами. Слід підкреслити, що загально теоретичні ідеї будь якого напряму фактично емпірично перевірити майже не можливо. Рядом, з так званими сцієнтичними напрямами у філософії, розвиваються філософські напрями антропологічного толку. Тут ми маємо дуже багато талановитих думок та напрямів, які не відповідають традиційним напрямам у філософії, але потребують ретельного обміркування. Це, насамперед, ідеї екзистенціалістів , фрейдистів та неофрейдистів, представників герменевтики. Отже, філософія ХХ століття вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала інтегрованою у системі загальної освіти, вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а навпаки, актуалізує всю попередню філософію, завдяки чому почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності.
Філософія екзистенціалізму виникла після першої Світової війни, в умовах, коли під впливом суттєвих соціальних змін, пов’язаних зі вступом капіталістичного суспільства в епоху імперіалізму і особливо з „світовою катастрофою” виникають різні зміни в суспільній свідомості. Подібно багатьом течіям існуючої тогочасної ідеології, екзистенціалізм схильний ототожнювати кризу капіталізму з кризою розуму і гуманності, тлумачити його як вираження „світової катастрофи” і „сутінків цивілізації”. Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний, що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Що ж стосується ідейних витоків екзистенціалізму, то в світогляді філософії екзистенціалізм зливається з філософськими тенденціями: філософсько-теологічні розмисли С. К’єркегора, ірраціоналізм „філософія життя” від Ф. Ніцше до В. Дільтея і феноменологія Гуссерля і Шелера. Крім того, у поглядах Хайдеггера відбивається вплив протестантської і іудаїстської теології, лінгвістичної концепції В. Гумбальдта.
Матеріалізм і атеїзм німецької класичної філософії представлені, головним чином, творчістю Людвіга Фейербаха. Найперше завдання філософії Фейербах вбачав у критиці релігії, викритті ілюзій, що становлять сутність релігійної свідомості. Він розглядав філософію і релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного: в основі релігії — віра в догмати, а філософії — знання істинної природи речей. Живучість релігії Фейербах пояснював не тільки обманом і неуцтвом людей, а й умовами їхнього життя. Першоджерело релігійних ілюзій — у почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля шукає вихід у фантазії, яка породжує надії і розраду, — так виникають образи богів як джерел здійснення людських сподівань. У центрі вчення Фейербаха — людина як "...єдиний, універсальний і вищий предмет філософії...". Він відкинув ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейербаха, людина є психофізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реальності, що називається організмом. Фейербах говорить, що пізнання релігії требя для сприяння людської свободи, самодіяльності, любові і щастя, для того, «щоб людина зробила власне людська істота законом і визначальною основою, ціллю і масштабом своєї політики». При цьому Фейербах спирався, звісно, на матеріалістичний світогляд, благо, попередників в цьому плані у нього було немало. Тому його вчення про природу і людину. Його матеріалізм називають антропологічним, оскільки він вважа, що людина – істота, в якій природа ділиться особистим, розумним існуванням. Проникаючи в сутність людина можна проникнути в сутність природи.
Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне. Творцями течії Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій, які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику. Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.
Фома Аквінський – визначний представник середньовічної схоластики в Західній Європі. Він доклав чимало зусиль, щоб обґрунтувати і систематизувати цей напрям середньовічної філософії. В той час філософія викладалася в школах при монастирях, а звідси і її назва схоластика. Якщо в першому періоді, який продовжувався до ХІІІ ст., домінуючим було вчення Августина, яке базувалося на платонізмі і неоплатонізмі, то в другому – з ХІІІ по XV ст. – провідну роль стали відігравати ідеї Фоми Аквінського. На цей час важливе місце в християнській філософії зайняла проблема співвідношення віри й знання. Згідно з розповсюдженою тоді концепцією “двох істин”, наука і філософія виводять свої істини, спираючись на досвід і розум, а релігійне віровчення – з божественного прозріння, Святого письма. Фома Аквінський проголошував гармонію віри і знання. Він визнав, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя людської душі та ін.). Одночасно він намагався довести, що більшість із них не підвладні філософії і науці, знаходяться значно вище від людського розуму, а тому доступні лише вірі. Фома Аквінський віддав перевагу вірі над знанням. Вона нібито більш достовірна, ніж знання. Адже людський розум часто помиляється, в той час як віра спирається на абсолютну правдивість Бога. Віра також дається кожній людині, а наукове знання доступне далеко не кожному. Крім того, віра, яка породжується відданістю людини Богу, морально цінніша, ніж знання.
За Ніколо Макіавеллі, матеріальний інтерес (ширше – приватна власність) є рушійною силою суспільного розвитку. Проте матеріальні інтереси різних людей зіштовхуються. Саме тому й потрібна держава як механізм реалізації інтересів і майнових суперечок людей. Водночас держава має виконувати політичні функції. Ніколо Макіавеллі відкидає релігійне навчання про державу, обґрунтовує розуміння державної влади як юридичної організації, що базує свою діяльність на певних законах. Відбиваючи інтереси буржуазії, що починає активніше заявляти про себе в усіх галузях діяльності суспільства, Ніколо Макіавеллі паплюжить дворянство, показуючи його як “виродків”, “заклятих ворогів всякої державності”. Разом з тим він зневажливо ставиться до простих людей, вважає, що для держави немає нічого страшнішого за народний бунт. Томас Мор був прибічником верховної влади папи і відмовився скласти присягу королю як "верховному главі" англійської церкви, після чого був кинутий у в'язницю, звинувачений в державній зраді і страчений. Головний твір Т. Мора – "Золота книга, настільки ж корисна, як і потішна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія" (1516). "Утопія" буквально – "місце, якого немає". У цьому творі Т. Мор дав розгорнуту критику суспільства, побудованого на приватній власності, та соціально-політичних відносин в Англії його часу, вперше послідовно виклав ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з нею ідеї комуністичної організації праці та розподілу. Основні філософські положення Кампанелла можна звести до метафізичних ідей і соціально-політичних переконань. Філософ стверджує, що кожна річ, створюючись, належить водночас до буття і небуття. Вона складається "з потенції буття, із знання буття, з любові до буття". Це першооснови буття. Так "першооснови" взаємопов'язані між собою і рівні за гідністю, рангом і походженням. Існують протилежні "основи небуття": "безсилля", "незнання", "ненависть". Бог - то найвища Сила, найвища Мудрість, найвища Любов. Кампанелла підкреслює реальність існування матерії, вважаючи її тілесною, але пасивною.
Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоПлатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.
З кінця XVI ст. починається період у розвитку західноєвропейської філософії, який зазвичай називають філософією Нового часу. Формування і характер нової європейської філософії визначили поряд із соціально-економічним чинником (руйнування феодальних і зародження буржуазних відносин) принаймні три ідейні фактори, а саме: відродження цінностей Античності; релігійна реформація; розвиток природознавства. Вони зумовили постановку задачі дослідження граничних підстав буття, пізнання і діяльності людини, сприяли звільненню філософії від теологічної проблематики і встановленню тісного зв’язку філософії з наукою. Все це призводить до того, що релігія втрачає монопольне становище в духовній сфері суспільства і виникає новий світогляд, який відповідає інтересам науки. В епоху рабовласництва і феодалізму не було чіткого розмежування між філософією та окремими науками. Тоді існувала єдина, нерозчленована сфера знання «філософія-наука». У Новий час відбувається виділення з неї, окремих природничих дисциплін – механіки, астрономії, фізики, хімії тощо. Це змінило сферу дії нової філософії і додало її розвитку особливі риси та напрямки. По-перше, змінюється предмет філософії, а самі філософи зосереджують свою увагу на вирішеннях питання про співвідношення матерії і свідомості, а також на логіко-гносеологічних проблемах. По-друге, корінний перелом у розвитку природничих наук поставили перед філософією завдання узагальнення їх досягнень і розробки загальнофілософського методу, а також проблему співвідношення філософії з природничими науками. По-третє, значні успіхи в розвитку природничих наук та пов’язані з ними зміни в галузі методології наукових досліджень надзвичайно гостро поставили перед філософією проблеми, які стосуються сутності пізнавального процесу.