Френсіс Бекон передбачив надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Він вважав за необхідне розробити такий метод пізнання, який підніс би ефективність науки на якісно новий рівень. Ф. Бекон запропонував свій метод продукування знань.Він обстоював також дослідний шлях пізнання в науці, закликав опиратися на факти, експерименти. Був одним із засновників індуктивного методу пізнання.Бекон вважав послідовно проведену індукцію методом, спроможним перевірити старі знання і набути нові істинні знання про природу. Мислитель виходить із принципового положення, що достовірне, істинне знання має опиратися на якнайбільшу кількість фактів. Важливу роль в цьому процесі він відводив правильній систематизації фактів, що унеможливлює надто поспішні висновки.Метод, згідно із задумом Бекона, повинен забезпечити послідовне, безперервне, поступове сходження від численних фактів до найзагальніших аксіом - найдостовірнішим істинам науки.
Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причину що ведуть до помилок. Головну ваду він вбачає у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Арістотеля, розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів .Бекон вирізняє чотири види ідолів: ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідолів роду та печери він визнає вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Людина як криве люстерко змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко.
Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі. Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції: 1.визначення принципів, начал; 2. аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними 3. мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших 4. досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок. На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.
Епістемологія (гносеологія) - частина філософії вивчає загальні риси процесу пізнання і його результат – знання. Ставить у центр своєї уваги людину (Декарт,Локк,Кант, Ніцше) або «колективну» людину (Маркс). Епістемологія цього часу вважає, що доступ до розуміння світу відкриває пізнання. Онтологія Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона,Р.Декарда, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози, мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта та об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей. Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.
Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Лише Іммануїл Кант вперше критично осмислив антропологічну проблематику, порушену його попередниками. І хоча відповідь на ці проблеми мала не метафізичний, а теоретико-пізнавальний характер і передбачала не буття людини, а її ставлення до світу, у ній дістали відображення фундаментальні виміри людини, світу та їх стосунків. Вперше не характер і структура об'єктивної дійсності, а людина, і зокрема як суб'єкт пізнання, була поставлена на чільне місце, розглядалася як активно-діяльний фактор, своєрідний епіцентр буття. Сфера свідомості перестала бути домінуючим виміром духу. Підсвідома робота думки почала розглядатися як фактор творчості, продуктивної уяви. Важливою темою німецької класичної філософії були форми всезагальності, що розглядалися лише як форми людського мислення, а згодом — як форми самої дійсності. Остання у зв'язку з цим стала уявлятися духовною реальністю, розумом, що розвивається шляхом самозаперечення. У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати.
Філософською ідеєю Георга Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї. При цьому Гегель розглядає мислення не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство, спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.
У 60 - 70-х роках XX ст. на зміну неопозитивизму в західній філософії науки приходить постпозитивізм. Його головне змістовне відмінність - в перемиканні уваги філософії науки з аналізу структури готового наукового знання на проблеми раціональної реконструкції процесів відкриття, динаміки, конкуренції та зміни наукових теорій. У вирішенні зазначених проблем постпозитивізм був досить неоднорідний. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціональним методам пізнання. Заслуга позитивістських концепцій полягає в тому, що їх представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки. Під впливом їхніх ідей та діяльності суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки, яке формувалося багато в чому завдяки діяльності позитивістських напрямів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини з дійсністю, а не картину дійсності.
ГЕРМЕНЕВТИКА – теорії та філософії, призначені полегшувати розуміння й інтерпретацію текстів та інших виявів людського життя. Суть:дослідження виразу, як елемента певної мовної системи і, разом із тим, виявдлення унікальної суб єктивності, що стоїть за ним. Мета: інтерпретація та розуміння текстів. Методи герменевтики мають досить широке застосування в області наукового пізнання, хоча спочатку вони використовувалися тільки в сфері гуманітарного знання (юридична, історична, філологічна, філософська герменевтика). Сьогодні вже кажуть про фізичну, біологічну герменевтику як про досить плідні засоби прояснення неоднозначних моментів в даних галузях природознавства. Однак найбільш уживаним залишається герменевтичний підхід в гуманітарному пізнанні. Тому герменевтика дає змогу зрозуміти усе багатство змісту гуманітарних явищ і є дійсним мистецтвом інтерпретації. Для герменевтичної методології характерні виділення знаково-символічної сторони пізнавальної діяльності та перенесення лінгвістичних та літературознавчих методів дослідження в загальну методологію гуманітарних наук. Серед особливостей герменевтичної методології перш за все необхідно зазначити поняття дихотомії природничих наук та гуманітарних.
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд. Сам Фрейд розпочинав свою діяльність як лікар, тривалий час він наполягав на тому, що його погляди та ідеї не претендують на статус якоїсь філософії, проте їх світоглядний вплив вніс у це питання свої корективи. Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Основним об'єктом дослідження в психоаналітичної філософії є психіка людини. Вона сприймається як має власну природу, закономірності функціонування і розвитку, що не зводяться до властивостей фізичного світу. Структура психіки особи, за Фрейдом, складається з 3-х елементів. «Воно» — архаїчна безособова частина психіки, «Над-Я») — установка суспільства і «Я» Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно»» і «Над-Я», яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх у сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані з урахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні.
Відчуження — соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, пануючу над нею і ворожу їй. До основних сутнісних проявів соціального відчуження, зумовлених економічними факторами суспільного буття належать: економіка підпорядкована політиці як інструменту влади, здійснюваної в інтересах політичних партій, а не суспільного блага заради якого виникає держава; процес соціального відчуження як втрата органічної, еволюційно сформованої єдності людини і природи, зумовлений системою суспільного розподілу праці, володіння товарною нерухомістю, що робить і нерухомим дух самої людини – виробник стає товаром: він має ціну, а повинен мати духовні цінності в морально-етичній і етико-правових вимірах; товарно - предметний характер виробничих відносин, перетворюючи людину в уречевлений товар, орієнтований на ринковий продаж, витісняє її з сфери виробництва, так і суспільного життя загалом.
Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних. Характерними рисами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості). Сутність: Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.
Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її сенс. Розмова про сенс історії передбачає сенс у значенні задуму або мети. Без цього, без певного «для чого», історія людства була б, зрештою, рухом без мети. Історична подія відсилає нас до чогось поза нею, оскільки дія, що її викликала, спрямована на щось, у чому смисл реалізовується як мета. оскільки історія є рух у часі – задум мусить постати як мета, що лежить у майбутньому. Концепція матеріалістичного розуміння історії викликала неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбутнього, інші вважали схематизацією історичного процесу і орієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підвалин суспільного життя.
Інтуїція — багатозначний термін, який, залежно від контексту, може означати: Здатність людини у деяких випадках несвідомо, чуттям уловлювати істину, передбачати, вгадувати щось, спираючись на попередній досвід, знання і т.д. У філософії— безпосереднє осягнення істини без досвіду і логічних умовиводів. В історії філософії зміст поняття інтуїції розвивався. Інтуїція пояснювалась як форма безпосереднього інтелектуального знання або споглядання. Для аграрія-фахівця дуже важливе, адже без інтуїції, без цього додаткового чуття не досягне нічого, окрім посередності в своїй професії. Можна мати знання, освіту, вміння i хороший старт. Можна мати оптимальні, дивлячись об'єктивно, умови для розвитку та діяльності, але ніколи не досягнути справжнього успіху, якщо в діях i прийнятих ініціативах бракуватиме так званої професійної інтуїції. Характерні риси: 1.ірраціональна здатність людини, яка не залежить ані від почуттів, ані від розуму; 2.специфічна нелогічна форма інтелектуальної здатності; 3.здатність до сприйняття; 4.неусвідомлений і скорочений шлях логічного процесу; 5.наслідок специфічного способу взаємодії чуттєвого й логічного; 6.самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними й моральними формами; 7.безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, Божу іскру, даровану обранцям.
Трансценде́нтність - термін, що характеризує те, що принципово недоступне досвідному пізнанню або не ґрунтується на досвіді. Поняття трансцендентального, яке спочатку характеризувало область абстрактних розумових категорій (таких як річ, суще, істина, добро і т. і.), а пізніше було розвинене Кантом, який став так називати те, що спочатку властиво свідомості: не набуте у процесі досвіду, а, навпаки, обумовлює і визначає можливість будь-якого досвіду. Протилежність - іманентність. Імане́нтний (лат. властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їхньої природи. Філософ Григорій Савич Сковорода (1722-1794) розрізняє три «світи», які пронизує Божественне життя: світ великий,або «макрокосмос», цебто Всесвіт; світ малий,або«мікрокосмос»,під яким розуміє людину; світ символів,який ототожнює з Біблією. Перший світ він характеризує такими словами: «Система світу сього – храм Божий та дім Його». Філософ прирівнює Бога до Істини і Розуму які вічні. Особливість Бога як вічності в тому, що нічого не було до Нього і нічого не буде після Нього. Інакше кажучи, Бог перебуває поза часом, хоч і час залежить від Бога. Бог – це нескінченний кінець і непочаткований початок. Вічність нагадує кільце, в якому перший пункт збігається з останнім: де почалось, там і закінчилось. Так пояснюється нескінченність як властивість Бога. Ще одна властивість Бога -- це єдність. «Бог -- єдиний у всіх, а всі – в Ньому». Від єдності невід’ємна така риса, як простота, що означає неподільність і немножинність. Невидимість як рису Бога філософ виводить з попередніх властивостей. Невидимість зумовлена нематеріальністю, безтілесністю, духовністю, таємною прихованістю в недосяжних сферах, хоч водночас Бог є Світлом і Сонцем. У трактуванні філософа Христос символізує ідеальну, «внутрішню людину», яка приховує Божественне життя, цебто образ Божий. Звідси -- висновок: «Пізнати людину – означає побачити Бога». Самопізнання людини ґрунтується на Біблії, як книзі символів і алегорій. Вчення про три «світи» доповнюється положенням про два єства: невидиме(Боже) і видиме (речовинне). Невидимого, як істинного і вічного, не можна пізнати через відчуття, лише розумом, що просвітлений Богом. На противагу невидимому видимий світ, світ речей філософ ототожнює зі сном, тінню, трактує його як ніщо. Річ нагадує дзеркало, в якому відображений Бог, а тінь – це образ єдиного Бога: вона може зникнути, але Бог залишається, відтворившись в іншому образі. Філософ трактує Бога як дух, таємну силу, всесвітню віру, невидиму натуру. Загальний світовий закон – це втілення волі Бога. Найточнішим ототожненням Бога, як вважає філософ, є Розум та Істина, бо вони втілюють відповідно нематеріальність і вічність. Від Бога як Розуму походить Премудрість, яку втілив Христос, а ще раніше вона була закодована в книгах пророків. За Сковородою, Біблія – це реальний світ, втілення Слова Божого. Інакше кажучи, Бог – це духовна натура, яка протистоїть натурі матеріальній. Світ складається із видимої і невидимої натури. Видима називається творінням, невидима – Богом. Ця невидима натура, чи Бог, все творіння пронизує і вміщує , скрізь і завжди був, є і буде». Водночас Бог як невидима натура, на думку Сковороди, присутній у матеріальній природі, хоч і не переходить у речі. Такий стан філософ характеризує як «незлитне поєднання». Звідси – характеристика філософського вчення Сковороди як натуралістичний іманентний трансценденталізм. У ньому проявляється пантеїзм, хочтоді був широко розповсюджений також деїзм,відповідно до якого Бог вважався за першооснову світу, але ставився над ним. Проте такий пантеїзм фактично переходить у панентеїзм, відповідно до якого Бог не тільки присутній у світі, а й усе охоплюється Богом.