Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх часів. В Стародавній Греції поняття істини введено Парменідом як протиставлення думці. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем.У класичній філософії, оформляється дві альтернативні парадигми трактування істини — одна з них ґрунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін), інша — на принципі взаємозвязку як відповідності знання притаманним характеристикам ідеальної сфери. В некласичній філософії істина позбавлена об'єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркеґор), як цінність, що «не існує, але значить»).
Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвіднесення якої до реальності об'єктивної не є актуальним. Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв'язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).Питаннями пов'язаними з пошуком істини, розумінням буття так чи інакше займаються всі відомі віровчення (християнство, мусульманство, юдаїзм, буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, тенгріанство, діалектичний матеріалізм, язичництво і т. д.).Християнство ототожнює істину з особою Сина Божого — Ісуса Христа. Протиставлення істини брехні, як божественного диявольському прослідковується і в інших епізодах євангелія. В більшості східних релігій, зокрема в індуїзмі та буддизмі при всій їх різноманітності істина розуміється як слово Учителя, що вказує вірний шлях до спасіння. Якщо наявність душі заперечується (буддизм) або ставиться під питання (давньокитайська традиція), то істина — це подолання ілюзії на користь справжнього образу дійсності, або шлях відновлення світової гармонії, наприклад, через шанування традицій в (конфуціанстві), законів Імперії (легізму) та ін. Таким чином, у вченнях Далекого Сходу істина розуміється як рятівне Знання]. В юдаїзмі істина − розуміється як вірність заповідям, які були передані «від Бога» і викладені в Талмуді. Таким чином, в юдаїзмі і ісламі істина − це рятівний Закон. Попри різний підхід до наукового і релігійного розуміння істини, на думку Фоми Аквінського ці підходи не є взаємовиключними. Фома Аквінський розглядає наукові істини як «істини розуму», а християнські істини як «істинами одкровення», проте обидві вони на думку філософа походять від Бога, а відтак і не можуть суперечити одна одній. Ставлячи істину одкровення вище істини розуму, саме Аквінський однак сформулював поняття істини як «відповідність речі та інтелекту» і вважав задачею філософії логічне пояснення божественних істин. В науці з одного боку, істина постає як мета наукового пізнання, а з іншого — самостійна цінність, що забезпечує принципову можливість наукового знання збігатися з об'єктивною реальністю. Сама наука являє при цьому безмежний процес їх досягнення, рух від знання обмеженого, приблизного до все більш загального, глибокого і точного. Говорячи про наукове пізнання, розрізняють абсолютну і відносну істини, що є складовими об'єктивної істини. Абсолютним вважається таке знання, яке повністю вичерпує предмет і не може бути спростоване при подальшому розвитку пізнання. Натомість відносна істина відображає об'єкт не повністю, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються і розвиваються. Розвиток науки таким чином являє собою постійний рух до оволодіння абсолютною істиною. В той же час абсолютизація відносної істини може ввести науковця в оману
Эпістемологія - це філософсько-методологічна дисципліна, в якій досліджується наукове знання, його будова, структура, функціонування і розвиток. Традиційно ототожнюється з гносеологією, або вченням про пізнання. Проте в некласичній філософії відзначається тенденція до розрізнення эпістемології і гносеології, яке грунтоване на початкових категоріальних позиціях. Якщо гносеологія розгортає свої представлення навколо опозиції "суб'єкт - об'єкт", то для эпістемології базовою являється позиція "об'єкт - знання". Эпістемологи виходять не з "гносеологічного суб'єкта", що здійснює пізнання, а швидше з об'єктивних структур самого знання. Основні эпістемологічні проблеми: Як влаштовано знання? Які механізми його об'єктивування і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони "життя", зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь в процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність в знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення і інші). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент в структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність). Історично, епістемологічні представлення і проблематика виникають раніше гносеологічних і складаються вже в Античності. Такі, наприклад, "ідеї" Платона і запропонована їм референційна концепція "істини", апорїї Зенона, стежки скептиків, логіка Арістотеля. Античні уявлення про знання мали не стільки описовий, скільки проблематизуючий і нормативно-методологічний характер. Наприклад, апорїї Зенона фіксували факт віднесення суперечливих знань до одного і того ж об'єкту і задавали таким чином епістемологічну проблему. Арістотель намагався зняти проблеми, що накопичилися, за рахунок нормування наукових міркувань і введення загальних принципів організації знання. Це дозволило надалі створити зразки систематичної організації знання. "Начала" Евкліда можна розглядати не лише як продукт узагальнення і зведення геометричних знань, але і як реалізацію нормативних епістемологічних концепцій Платона і Арістотеля. В середні віки критична і дослідницька складові епістемології великою мірою сковуються і обмежуються нормативним характером арістотелівської логіки. Яскраве вираження середньовічної епістемології - схоластична суперечка "номіналістів" і "реалістів". Нові мотиви вносить Відродження. Пробуджується інтерес до досвідченого знання, міняється уявлення про місце і призначення знання в загальній картині світу. Микола Кузанський вводить уявлення про проблеми як "вчене незнання", тобто знання про незнання, що формує в перспективі нову епістемологічну стратегію. З іншого боку, філософська рефлексія все більше звертається до суб'єкта і його пізнавальних здібностей. В зв'язку з цим актуалізується введене фактично вже Петром Абеляром поняття свідомості як індивідуальній здатності і дійсності існування концептів. "Велике удосконалення наук", проголошене Ф. Бэконом і що розгорнулося в XVII - XVIII століттях, породжує нову формацію знання - новоєвропейську науку. Нова організація знання вимагала критичної рефлексії і теоретичного оформлення. Епістемологічні схеми Античності і Середньовіччя не могли вирішити цих завдань. На їхньому місці починає складатися гносеологічна концепція пізнання, яка переорганізовує філософсько-методологічні уявлення про знання на основі субъект-обєктних схем. До XX століття епістемологія не мала власних інституціональних форм, а проблематика, що відповідає їй, розвивалася в основному в логіці (передусім в англійській аналітичній традиції) і у рамках гносеології. Проте вже з кінця XIX століття епістемологічна проблематика починає емансипуватися від гносеологічної. Дослідники (передусім логіки) прагнули піти від суб'єктивізму і психологізму, породжуваного сенсуалістичними і позитивістськими трактуваннями субъект-обєктних схем. У XX столітті цей процес призводить до оформлення нових філософсько-методологічних напрямів і підходів. Розвиваються аналітичні, нормативні, стуктурно-функціональні прийоми і методи дослідження знання. У 1970-х роках К. Поппер дав онтологічне обгрунтування емансипації епістемології, висунувши концепцію "третього світу" (об'єктивного змісту знання) і "пізнання без суб'єкта", що пізнає. Серед чинників, що визначають сучасний стан епістемологічних досліджень, відзначаються наступні: Відношення знання і об'єкту виходить за рамки чисто пізнавальних ситуацій. Складаються комплексні практики, де окрім пізнання, необхідно розглядати функціонування знання в інших типах діяльності : інженерії, проектуванні, управлінні, навчанні. Класичне відношення "істинності" доповнюється (а іноді і заміщається) рядом інших стосунків : "несуперечності", "повноти", "інтерпретується", "реалізовується" і так далі. Типологія знання стає усе більш розгалуженою і диференційованою: разом з методологічним, природничонауковим, гуманітарним і інженерно-технічним знанням виділяються більше приватні його варіанти. Окрім "знання" інтенсивно досліджуються і інші епістемологічні одиниці (наприклад, "мови"). Позначилася криза сцієнтизма : наукове знання перестає розглядатися як основна форма знання, все більший інтерес викликають когнітивні комплекси, пов'язані з різними історичними і духовними практиками, що виходять за рамки традиційних уявлень про раціональність.
Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті «індивід». Індивід— людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість. Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини. Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції. Особистість — це якість індивіда. Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність. Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності.
Особистість - це соціальний феномен, суб'єкт, носій соціальної людської діяльності. Творчі потреби особистості це і природний дар, і результат тривалого історичного розвитку. Особистість і проявляється тоді, коли індивід може самостійно як суб'єкт здійснювати свою діяльність на основі тих норм і потреб, які задані йому суспільством, рівнем розвитку його культури. Якщо ж людська діяльність тільки спрямована на нього, то він усього лише її об'єкт. Особистість характеризується здатністю до самооцінки, вона володіє самосвідомістю, світоглядом, волею, характером, моральними та естетичними установками. Вона наділена здатністю самоспостереження, самоконтролю над своїми власними вчинками і словами. Людська сутність реалізується, проходячи через різноманітні сукупності суспільних відносин.
Культура особистості – ще один суттєвий аспект розуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця. Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею загальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмінням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми. Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сут-нісні сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд. XX ст. показало, що переважна більшість видатних мислителів наголошує на тому, що духовність і сутнісні сили людини неможливо безпосередньо вивести лише з практики, тим більше з трудової діяльності людини. Вони стверджують, що сутнісні сили людини формуються в результаті як освоєння усієї культури, так і розвитку різноманітних форм і способів людської діяльності. Важливим елементом сутнісних сил людини є воля. Людина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстинкти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам. Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого – наявність мети діяльності (про це йшлося у третьому розділі підручника). Проте, сила волі – це сила людського духу, що визначає міру її свободи. Людина без сили волі є рабом примхливої гри своїх бажань, її творчі здібності приречені на згасання, деградацію. Сфера людських почуттів дуже багатогранна – це почуття моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку творчих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Ще однією важливою сутнісною силою особистості є розум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться лише до нього. Розум – це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядними принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями. Розумна людина – це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значенням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концентрується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок. Формування розсудкового мислення є початковим і необхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Розум – це здатність, яка формується на основі всієї культури, передусім світогляду. Поряд із відповідними світоглядними знаннями, принципами, установками, ідеалами культура особистості ґрунтується на низці духовних феноменів, що входять до всіх історичних форм культури. Отже, культура особистості – це ціннісні надбання людини, створені в процесі її соціалізації( діяльність людини та її результати в системі творення суспільних відносин).
Для матеріалізму єдиною реальністю є матеріальний світ, природа. Вони первинні існують вічно, ніким не створені, безкінечні в просторі, осягаються розумом. Природа, в своєму саморозвитку подає найбільшу різноманітність існуючих подій, мов, рослин, живих істот. Людина – також витвір природи, певний рівень її розвитку. Свідомість людини і її здатність до творчості мають природне походження є реалізація потенціалу природи. З точки зору матеріалістів будь – яку уявлення про потойбічне життя, про Бога – це остання фантазія людини, свідоцтво слабкості. Невпевненості, нездатності пояснити світ. Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Це будь – яка зміна, будь – яка взаємодія об’єктів, зміна їх станів. У світі немає руху без матерії і матерії без руху.Джерело руху – сама матерія. Рух матерії – процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. Матерії притаманна здатність до розвитку і саморозвитку.Простір і час – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні напрямки існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними чи лише абстрактними.
Перша науково-технічна революція (XV—XVII століть) відкинула системуАристотеляігеоцентричне вченняПтоломея, подолала середньовічнусхоластикуі зусиллямиКоперника,Кеплера,Галілея,Декарта,Ньютоната інших вчених створила наукові основиматематики,астрономії,механіки,медицини, тобто самеприродознавство. Цей період характеризується масштабним розвиткомпромислового виробництва. На змінуфеодальнійсуспільно-економічній формаціїприйшлакапіталістична, що характеризується розвитком продуктивних сил і ускладненнямвиробничих відносин. Друга науково-технічна революція (XIX століття) зруйнуваламетафізичніідеї незмінності природи і утвердиладіалектичніідеї загального розвитку і зв'язку у природі на основіатомістичної теоріїіперіодичного законувхімії, вчення про збереження і перетворення енергії уфізиці, а такожклітинноїйеволюційної теоріїубіології. Вплив науки ще більше виявляється у розвитку продуктивних сил, з'являються нові галузі виробництва, загострюються суперечності з виробничими відносинами усуспільстві.
Третя науково-технічна революція (з кінця XIX століття) почалася з руйнування концепції неподільного атома і створення квантово-механічної системисвітосприймання, яка характеризується кількісними фізичними властивостями мікросистем. У ході цієї революції наука проявляє революціонізуючий вплив на розвиток виробництва і виробничих відносин. Науково-технічна революція (НТР) розпочалася у фізиці, поширилася потім на хімію, теоретичну і технічнукібернетику,космознавствота інші науки. До середини50-хроків вона охопила біологію і набула, таким чином, загального характеру.
Четверта науково-технічна революція (з середини XX століття) охопила інтелектуальну діяльність, починаючи з інформаційних образів в економіці,штучного інтелектуу нових технологіях і продовжується в біології, інформатизації суспільства, розвивається світоваглобалізаціяу науці ітехніці.
Хто володіє інформацією, той володіє світом — так характеризується інформаційна революція, яка поширюється у всіх галузях науки, техніки, виробництві, соціології, суспільстві.
Розвиток науки і техніки пов'язаний з ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної апаратури (атомних реакторів,прискорювачів елементарних часток, машинних комплексів та ін.). В сучасних умовах масштабні наукові дослідження провадяться великими колективами, а вчений є їх активним учасником. Таким чином, науково-технічна революція зумовила індустріалізацію науки.
Пізнання людиною світу починається з чуттєвого контакту зі світом, із "живого споглядання". Під "живим спогляданням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення. Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття - це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Більш складною формою відображення є сприйняття. Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприйняття — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. ..Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.
Чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату. Вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення. Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як. поняття судження, умовиводи, категорії.
Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Судження — це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих, необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Раціональне і чуттєве — це діалектичне взаємозв'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Інтуїція — це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове о6'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання.
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії – відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, шо вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і кар тин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів. прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини.