Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття«істина» людство поєднало з моральними поняттями«правда» і«щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна. Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт),отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.
Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття«ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень«квант— одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація— спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними. Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах— як комбінації(комплекси) відчуттів; Гегель— як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.
Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думціістинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним(за змістом) ілогічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зісфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.
Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва. суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ – це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер. Поняття "світ" як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності. У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил. Тому світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування. Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття. Зміст і кордони світу не є чимось незмінним. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про Всесвіт. Так, вона виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського світу належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності. Таким чином, світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ – світ людського буття.
Знання – це результат взаємодії людини з навколишнім середовищем, який виявляється у вигляді відчуттів, мисленних образів, понять, категорій, законів тощо. Отримані людиною знання існують у вигляді традицій, легенд, міфів, казок. Філософський напрям, який вивчає знання як особливий феномен людського буття, називається епістемологія. Для епістемології важливим є аналіз співвідношення «об’єкт – знання». Від епістемології слід відрізняти гносеологію (теорію пізнання), яка зосереджує увагу на протиставленні «об’єкт – суб’єкт». Гносеологія має вужчу сферу застосування. Вона охоплює проблеми істинності, обґрунтованості, логічної несуперечливості знань, розглядає питання їх соціокультурної обумовленості тощо. Гносеологію можна визначити як теорію наукового пізнання. Процедура отримання наукового знання супроводжується не лише розробкою складних, вивірених процедур, методик, норм, а й потребує надійної професійної, експертної та соціокультурної оцінок. До особливостей наукового знання належать: 1) логічне обґрунтування; 2) достовірність; 3) здатність до формалізації; 4) системність; 5) відкритість до критики. Ці та інші властивості роблять наукове знання невіддільним від методів його отримання. В науковому пізнанні виділяють два рівні: емпіричний і теоретичний. Кожен рівень має власні методи, форми пізнавальної діяльності, а також способи обробки, систематизації й обґрунтування отриманих знань. До емпіричного рівня відносять методи, прийоми, форми пізнавальної діяльності, які є безпосереднім результатом практики. Для цього етапу пізнання важливим є виокремлення об’єкта дослідження та систематизація знань про нього. Методи виокремлення і дослідження емпіричного об’єкта: а) спостереження; б) опис; в) порівняння; г) вимірювання; д) експеримент; є) моделювання. Спостереження – дослідницька процедура, яка полягає у цілеспрямованому сприйнятті об’єктів, явищ і процесів. До основних характеристик спостереження належать: 1) активність суб’єкта пізнання; 2) технічна оснащеність (підвищення точності та розширення меж спостереження); 3) репрезентація результатів (таблиці, поняття, схеми тощо); 4) невтручання в явище чи процес, який вивчається (на відміну від експерименту); 5) теоретична обумовленість (теорія визначає напрямок та методологію спостереження). Опис – це отримання і представлення емпіричних даних у якісних термінах. На перших етапах виникнення наук, більшість з них носили описовий характер (фізика, ботаніка, географія, зоологія та ін.). Вимірювання – це спосіб надання кількісним характеристикам об’єкта, що вивчається, властивостей чи відношень. Вимірювання передбачає: 1) об’єкт (величина вимірювання); 2) метод (метрична система, шкала); 3) результат (те, що підлягає подальшій інтерпретації). Вимірювання є однією із найскладніших процедур у сучасній науці, оскільки, наприклад, при дослідженні мікроскопічних об’єктів процедура вимірювання впливає на стан системи, змінюючи її ключові параметри. Експеримент – загальнонауковий метод, який полягає у дослідженні явищ і процесів у спеціально створених умовах. На відміну від спостереження, експеримент передбачає ізоляцію об’єкта вивчення, створення сприятливих умов для детального аналізу деяких його властивостей. Структура експерименту: 1) суб’єкт (експериментатор); 2) об’єкт; 3) обставини експериментування (умови часу і місця, технічні засоби, теоретичне підґрунтя). Моделювання – це загальнонауковий метод, який передбачає дослідження не конкретного об’єкта, а його замісника (моделі, образа). Етапи моделювання: 1) побудова моделі; 2) вивчення моделі; 3) екстраполяція (поширення отриманих даних на об’єкт-оригінал). З розвитком комп’ютерних та інформаційних технологій моделювання значно розширило межі своєї функціональності та застосовності. На основі цих методів дослідження формулюють відносно стійкі уявлення про світ – факти. Істинність фактів встановлюється безпосередньо, досвідним шляхом. Кожен науковий факт вчені прагнуть пояснити теоретично. Наукове пізнання не обмежується констатацією фактів. Тому важливе значення мають методи обробки і систематизації фактів: а) аналіз і синтез; б) індукція, дедукція; в) аналогія; г) класифікація та інші. Ці методи називають також загальнологічними методами пізнання. Аналіз – логічний прийом, який полягає в уявному розчленуванні предмета дослідження на складові елементи (властивості, відношення, параметри тощо) з метою їх детального вивчення. Індукція – це форма мислення, в якій висновок про загальне робиться на основі знання про часткове. Дедукція – це форма мислення, яка передбачає неухильне дотримання законів логіки при переході між думками в процесів міркування. В науковому пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Індукція розширює наявне знання, дозволяє висувати гіпотези, припущення, версії, тоді як дедукція направлена на систематизацію існуючих знань, створення теорій та їх обґрунтування. Аналогія – це вид умовиводу, застосування якого дозволяє зробити висновок про властивості досліджуваного об’єкта на основі його схожості з іншими предметами чи явищами. Класифікація – це розподіл предметів якого-небудь виду на взаємозв’язані класи відповідно до певного критерію чи ознаки. Здійснення класифікації виявляє глибинні, неочевидні на перший погляд зв’язки між об’єктами, дозволяє формулювати узагальнені висновки щодо предмета дослідження. Результатом залучення методів обробки і систематизації фактів є формулювання гіпотез та емпіричних законів (припущень, версій тощо).
В античній Греції під епістемологією розуміли як вчення про достовірні знання. До такого знання ставилися математика і логіка (частково астрономія). Решта знання вважалося думкою. Парменід Елейський і Платон розглядали епістемологію як знання по істині. Вони протиставляли її думку, заснованому на чуттєвих спостереженнях. У сучасній філософській літературі під епістемологією найчастіше мають на увазі теорію наукового пізнання, а для позначення загальної теорії пізнання використовують термін "гносеологія". В епоху Нового часу стало остаточно ясно, що науковий підхід до вивчення реального світу принципово відрізняється від повсякденного, буденного пізнання, заснованого на здоровому глузді. Ця відмінність полягає в доказовості наукового знання. При цьому виникає питання про спосіб доказів. Антична наука, яка не знала експериментального природознавства, розвивала виключно теоретичні докази. Революційне нововведення Г. Галілея полягало в використанні експерименту як специфічного методу дослідження в науці при пізнанні конкретних явищ природи. Експериментальний метод вченого був спрямований проти натурфілософських спроб пояснити природу за допомогою різного роду "прихованих якостей". Г. Галілею вперше вдалося об'єднати в експерименті емпірично спостережувані явища з їх раціональним аналізом за допомогою математичних методів. Книга природи, як вказував Г. Галілей, написана на математичній мові, і зрозуміти її може тільки той, хто знає цю мову. У подальшому розвитку науки математичні моделі стали і надійним засобом осягнення істини. Так звана "класична епістемологія" виникає в процесі генезису класичної науки в XVII ст. Вона спрямована на дослідження проблем отримання, розробки та обґрунтування наукового знання. Центральною проблемою цієї епістемології стає розробка ефективних методів наукового дослідження: Р. Декарт і Г. В. Лейбніц аналізують теоретичні та дедуктивні методи отримання раціонального знання, Ф. Бекон розробляє індуктивний метод дослідження. Вчені тієї епохи, критикуючи колишню натурфілософію і середньовічну схоластику, сподівалися створити особливі логіки відкриття нових істин в науці, подібні сучасним алгоритмам. Якби ця мета була досягнута, істина пізнавалася би "автоматично".
Однак історія науки показала, що в реальності раціональної логіки відкриття нових істин не існує, тому класична епістемологія згодом стала досліджувати проблеми обгрунтування наукового знання за допомогою методів, норм і критеріїв дослідження, які сформувалися в ході розвитку конкретних наук. У рамках класичної епістемології гострий характер придбала дискусія про взаємовідносини емпіричних і раціональних методів пізнання. Емпірісти вважали єдино надійним джерелом наукового знання чуттєвий досвід, заснований на відчуттях і сприйняттях; аргументовано відстоювали цю позицію сенсуалісти (від лат. sensus - відчуття) Е. Кондільяк, Д. Локк та ін., розглядаючи відчуття як останній, неподільний джерело нашого знання, свого роду атомарну його одиницю. Раціоналісти стверджували, що тільки розум і засновані на ньому раціональні методи пізнання можуть гарантувати осягнення істини. Так, Р. Декарт вважав першоджерелом знання в науці інтелектуальну інтуїцію, за допомогою якої відбувається осягнення вихідних понять і суджень науки (наприклад, аксіом математики), а з них за допомогою дедуктивного умовиводу виводяться її теореми.