Сократ не випадково так багато уваги приділяв з'ясуванню змісту таких понять, як "справедливість", "добро", "зло" і т.д. У центрі уваги у нього, як і у софістів, завжди стояли питання людського життя, її призначення і мети, справедливого суспільного устрою. Філософія розумілася Сократом як пізнання того, що таке добро і зло. Пошук знання про добро і справедливість в діалозі з одним або декількома співрозмовниками само по собі створювало як би особливі етичні відносини між людьми, які відбувають разом не заради розваги і не заради практичних справ, а заради здобуття істини. Але філософія - любов до знання - може розглядатися як моральна діяльність в тій разі, якщо знання саме по собі вже і є добро. Саме такий етичний раціоналізм складає сутність вчення Сократа. Аморальний вчинок Сократ вважає плодом незнання істини: якщо людина знає, що саме добре, то він ніколи не зробить погано - таке переконання грецького філософа. Поганий вчинок ототожнюється тут з помилкою, а ніхто не робить помилок добровільно, вважає Сократ. І оскільки моральне зло йде від незнання, значить, знання - джерело морального досконалості. Ось чому філософія як шлях до знання стає у Сократа засобом формування доброчесної людини і відповідно справедливої держави. Знання доброго - це, за Сократом, вже й означає слідування доброму, а останнє веде людину до щастя.
Києво-Могилянська академія (колегіум), була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи.Проіснувала до 1817 р. (була закрита за наказом імператора Петра І). Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід, філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо.
На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні (Всесвіт єдин з Богом) елементи й деїстичні(віра в бога-творця світу, але не віра в його подальшу діяльність у цьому світі) тенденції в інтерпретації відносин Бог—природа тощо.
Інокентій Гізель обстоював позиції деїзму. На його думку, Бог створив матерію (природу) і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами.Відповідно до виконуваних функцій у структурі внутрішнього чуття Гізель виокремлює такі підвиди: загальне чуття, фантазію, оцінювальну здатність, пам'ять та здатність до розмірковування. Серед онтологічних, натурфілософських проблем, над якими він працював, були питання природи руху, який він розглядав як різноманітні кількісні та якісні зміни, здійснювані в природі як просторове переміщення.
Феофан (Єлізар) Прокопович.Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, тогочасної модерної європейської філософії. Ця тенденція особливо стає помітною при переосмисленні ним розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта; тенденції до визнання непорушності законів природи, до утвердження сили людського розуму, до критики авторитаризму і догматизму, притаманного філософії попереднього часу. Прокопович надавав особливо важливого значення вченню про матерію, яке він переосмислив відповідно до філософії Нового часу. Всупереч усталеній середньовічній схоластичній традиції він розглядав матерію не в метафізиці, а в натурфілософії, у зв'язку з природознавчими дослідженнями. Прокопович зазначав, що матерія, яку Бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ні збільшуватись, ні зменшуватись, і скільки її створено, стільки й залишиться завжди. Він доводив, що людина стає щасливою за умов дотримання нею закону природного, морального, громадянського й Божого, що значною мірою досягається шляхом самопізнання.
Другий етап розвитку філософії К.-М. академіх, коли центр пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький, філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Зусилля філософії, озброєної людським розумом як засобом здобуття істини, спрямовується на пізнання навколишнього світу і людини, що відповідало філософській думці доби бароко. Особливу роль у цьому процесі Щербацький відводить самосвідомості, проблемі онтології «внутрішньої людини», що є, як відомо, однією з провідних ідей української філософської думки. У пошуку істини він застерігав від надмірної довіри до свідчень органів чуття, наголошував на необхідності підпорядкування чуттєвого пізнання мисленню.
Найбільш відомою частиною вчення Демокріта є вчення про атоми. Атоми, на думку філософа, самі по собі незмінні, були, є і є постійно тими ж самими. Концепція атомізму містить, таким чином, уявлення про вічність і нествореність матерії. Якісно новим в античному мисленні є Демокритове розуміння безкрайості, вічності і нествореності всесвіту, переконаність в існуванні безкінечної множини світів, що виникають і гинуть. Демокріт говорив, що світи незліченні і що вони відрізняються розмірами. У деяких із них немає сонця і місяця, а в деяких світах вони більш багаточисельні. Відстані між світами не однакові, десь світів більше, десь менше, деякі ростуть, інші перебувають у розквіті, а інші гинуть, десь виникають, а десь занепадають. З цього випливає, що немає істотної різниці між світом, у якому ми живемо, і іншими світами. Світ, у якому ми живемо, відрізняється від інших (незліченних) світів лише тим, що «перебуває в розквіті». Демокріт цілком в новий спосіб вирішує питання про відношення матерії і руху. Рухи властиві атомам у природному стані. При цьому вони зштовхуються один з одним, завдяки цьому вони з'єднуються, і з цього виникає усе те, що є і що ми бачимо. Цей рух, за Демокрітом, не мав початку. Рух, таким чином, властивий атомам і передається сутичкою, і рух в цьому розумінні є основним джерелом розвитку. Варто сказати, що у Демокріта мова йде про рух чисто механічний. Д. думав, що первинний рух ніколи не був наданий атомам, він є основним засобом їх існування. Розуміння світу в Демокріта тісно пов'язано з основними принципами його вчення про буття і його розуміння відношень між явищами. Розвиток Всесвіту, порядок світу, усе в сутності визначене механічним рухом атомів. Послідовний матеріалізм у розумінні природи і світу призвів Демокріта до атеїзму. Демокріт, древні люди, бачили дивні явищ грім, блискавку, зірниці, зближення зірок, боялися і думали, що боги є причиною цих речей.Матеріалізм Демокріта не тільки виходив із древньої традиції грецького філософського мислення, але і був тісно пов'язаний із розвитком.
«Негативна» діалектика властива суб’єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об’єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» і т. д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб’єктивності. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику – об’єктивну, яка панує в усій природі.
Суб’єктом, здійснювачем, заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» – єдине джерело заперечення.
Діалектика в концепції її «негативної» інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм – це принцип і суть «негативної» діалектики. Безумовно, в такому підході до критицизму є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем – економічних, політичних, соціальних, наукових і т. д. Однак, у «негативній» діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. Теоретик «негативної» діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду. Визначальним принципом негативної» діалектики – є положення про «нетотожність» як заперечення. «Нетотожність» в інтерпретації Адорно – це відмінність чогось, це багатоманітність всього сутнього Адорно протиставляє принцип «нетотожності» таким категоріям, як «позитивність» (творення), «зняття», «становлення», «заперечення заперечення.
Таким чином, можна зробити висновок щодо – змісту, суті і принципів так званої негативної діалектики, котрий полягає в тому, що «негативна» діалектика – це однобічна, суб’єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення, і ТОМУ не виходить за межі метафізики. «Негативна» діалектика – це, по суті, антидіалектика у визначеному відношенні. Об'єкт має стільки якостей, у скількох відносинах він може знаходитися. Якість - така визначеність предмета, що характеризує його як даний предмет, що володіє сукупністю характерних йому властивостей.
Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Отже, зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, первоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та первоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».
Термін "ідеалізм" був запропонований ще пізніше - у XVIII ст. Ідеалізм первинним початком визнає ідею, думку, свідомість, а реконструкцію дійсності здійснює виходячи з "людини". Традиційно виділяють дві форми ідеалізму: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм визнає вихідним початком абсолютний дух або ідею, яка існує поза і незалежно від людини і визначає його індивідуальну свідомість. Класичний приклад об'єктивного ідеалізму - філософія Г. Гегеля. Суб'єктивний ідеалізм визнає єдиною реальністю свідомість або волю індивідуального суб'єкта, а світ виводить зі змісту цієї свідомості. Прикладом суб'єктивного ідеалізму є філософія Джорджа Берклі або Д. Юма. Однак все різноманіття форм ідеалізму неможливо звести до двох названих. Так, наприклад, об'єктивний ідеалізм може існувати у формі панлогизма, коли вихідним початком виступає розум (філософія Г. Гегеля), або у формі волюнтаризму, де вихідним початком виступає надмировая воля (філософія Артура Шопенгауера).
Термін "матеріалізм" з'явився в XVII ст., Однак матеріалістичні філософські ідеї існували у філософії з моменту її виникнення. Матеріалізм визнає первинним матеріальне начало, в цьому типі філософських систем реконструкція дійсності здійснюється виходячи з "світу", "природи", "матерії". Визнання первинності матерії означає, що вона ніким не сотворена, свідомість виступає її атрибутом, а простір, час і рух - формами існування. Розрізняють такі форми матеріалізму: • стихійний матеріалізм античних філософів; • натурфилософский матеріалізм епохи Відродження; • механістичний матеріалізм XVII-XVIII ст .; діалектичний матеріалізм, пропонований марксистською філософією.
Механістичний і діалектичний матеріалізм розрізняються у відповідях на питання про характер руху і зміни в матеріальному світі і про природу матеріальної субстанції. У механистическом матеріалізмі матерія розуміється як речовина і визнається відносний характер руху, сводимого до механічного переміщення. У діалектичному матеріалізмі матерія трактується як об'єктивна реальність, яка не залежить від свідомості і протиставлена йому, визнається відносний характер спокою, а рух розглядається як будь-яке можливе зміна.
Реалізм — філософський погляд, за яким існує реальність, незалежна від людської свідомості, людських думок і теоретичних побудов. Реалізм не тотожний матеріалізму, оскільки реалістичні філософські погляди часто, навіть здебільшого, проголошували реальність існування ідей.
Плюралізм (від лат. рluralis - множинний) - філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), ці позиції поділяють деякі представники прагматизму, персоналізму, неореалізму.
Дуалізм (від лат. dualis - двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Дуалізм був започаткований Спінозою у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Одним з видатних представників дуалізму був Рене Декарт, який вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (протяжна). Дуалізм був властивий і філософії І. Канта, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних "речей у собі". Виявом дуалізму є і психофізичний паралелізм (XIX ст. - Вундт, Ліппс, Рібо), за яким психічні і фізіологічні процеси, що відбуваються в мозку, спричиняють два паралельні і незалежні один від одного ряди явищ, які відповідають один одному, але причинно не пов'язані між собою.