Категорії – це найбільш загальні поняття, які схоплюють всезагальні, внутрішні, об’єктивні зв’язки предметів і явищ та їх властивостей. Категорії відображають основні, фундаментальні властивості об’єкта, який досліджується. Сучасні філософи в основному відмовилися від спроб побудови універсальних систем категорій, які (системи) претендували б на абсолютний статус як єдино правильно відображаючі об'єктивну дійсність. Діалектичні концепції відображають не тільки єдність світу, але й – це особливо важливо – його суперечливість, що знаходить своє вираження, наприклад, у таких “парних” категоріях, як: “одиничне і загальне”, “зміст і форма”, “явище і сутність”, “причина і наслідок”, “необхідність і випадковість”, “можливість і дійсність”. Одиничне і загальне. Під одиничним у предметі мають на увазі те, що притаманне тільки йому й відсутнє в інших предметах. Під загальним у предметі мається на увазі те, що притаманне не тільки йому одному, але що можна знайти й в інших предметів. Область застосовності категорії “одиничне” – це, наприклад, унікальні аспекти буття людини, будь-які подробиці і деталі в якому-небудь описі і т.д. Область же застосовності категорії “загальне” охоплює, наприклад, предметну область будь-якого природничонаукового закону чи теорії.
Зміст і форма. Ця пара категорій виражає, “складеність” об'єкта (предмета), його організацію і будову. Хоча в історії філософії таке трактування було далеко не єдиним. Наприклад, Аристотель розглядав форму як організуючий фактор буття, як активну силу, яка упорядковує пасивну матерію за аналогією із ситуаціями людської творчості (вплив гончара на глину, скульптора на мармур і т.д.). В даний час під змістом об'єкта мається на увазі сукупність його елементів і зв'язків між ними. Формою ж об'єкта називають спосіб організації його змісту.
Явище і сутність. Функціональна значимість цієї пари категорій відноситься головним чином до області теорії пізнання і епістемології, і вони використовуються частіше при розгляді пізнавальних ситуацій. Явище – це, як правило, зовнішня сторона об'єкта, пізнавана органами чуття. Сутність же – це найчастіше внутрішня сторона об'єкта, для пізнання якої чуттєвого ступеня вже недостатньо. Діалектика розглядає співвідношення явища і сутності об'єкта як суперечливу єдність його природи, нерозривну єдність протилежних його сторін. Недіалектичний підхід до співвідношення явища і сутності можна знайти в таких філософських концепціях, як кантівске вчення про “речі в собі”, емпіризм і феноменологія (абсолютизація гносеологічного статусу явищ), платонізм і ессенціалізм (абсолютизація гносеологічного статусу сутності).
Категорія “причина” означає таке явище чи подію, що: а) передує іншому явищу чи події (називаному наслідком) і б) породжує інше явище чи подію. Діалектика причини і наслідку полягає в тому, що, по-перше, причина обов'язково породжує якийсь наслідок, і останній зовсім не обов'язково єдиний; по-друге, будь-який наслідок є результатом дії якоїсь причини, і остання зовсім не обов'язково єдина і, по-третє, наслідок може впливати на причину, що його породила, (тобто має місце так званий зворотний зв'язок).
Необхідність і випадковість –так само, як і причина та наслідок, є парними категоріями діалектики. Категорія “необхідність” виражає в об'єктах і зв'язках їхній стійкий, істотний, закономірний характер. Категорія “випадковість” виражає в об'єктах і зв'язках їх нестійкість, яка обумовлена частіше зовнішніми обставинами від перетинання незалежних причинних рядів. Будь-яке явище в одній системі відносин може розглядатися як необхідне, а в іншій – як випадкове.
Можливість і дійсність –співвідносні філософські категорії, що характеризують два основних ступеня становлення і розвитку об'єкта чи явища. Категорія “можливість” виражає об'єктивну тенденцію становлення предмета чи явища, а “дійсність” – відповідно, виражає реально існуючий предмет чи явище як результат реалізації якоїсь можливості. Діалектичність зв'язку можливості і дійсності не допускає розглядати їх ізольовано один від одного. Можливість за певних умов неодмінно переходить у дійсність; остання ж не може розглядатися інакше, як реалізована можливість. Розрізняють абстрактну (формальну) і реальну (конкретну) можливості. Абстрактна можливість характеризує відсутність принципових перешкод для становлення предмета, однак для її здійснення немає всіх необхідних умов. Реальна можливість має для своєї реалізації всі необхідні умови: прихована в дійсності, вона за певних умов стає новою дійсністю. Зміна сукупності умов визначає перехід абстрактної можливості в реальну, а остання перетворюється в дійсність.
Категорії –це найбільш загальні поняття, через які визначаються окремі, більш конкретні поняття. Наприклад, у кібернетиці до категорій відносяться поняття “інформація”, “система”, “модель” та ін.; у фізиці – це поняття “маса”, “енергія”, “поле” і ін. У випадку ж філософських категорій доводиться говорити не просто про високий ступінь загальності, а про усезагальність, тобто застосовність таких понять принаймні для трьох уже згадуваних сфер буття – природи, суспільства і духовної сфери (свідомості, пізнання і т.п.). Поняття, що мають значний ступінь узагальненості входять у концептуальну мову багатьох наукових дисциплін називають часто загальнонауковими поняттями. Таким чином, поняття за ступенем узагальненості можна розділити на три групи: а) конкретно-наукові (“балки”, “ферма”; “баріонне число”, “кварк”, “глюон”); б) загальнонаукові (“система”, “модель”, “концепція”, “гіпотеза”) і в) філософські категорії (“світ”, “буття”, “рух”, “об'єкт”). Серед різноманіття функцій філософських категорій виділяють три основні: 1) Логічна.У цьому випадку філософська категорія як поняття виступає формою мислення. Людина не може мислити, не використовуючи категорій (інша справа – усвідомлює вона це чи ні), тим більше якщо мова йде про філософські міркування. 2) Гносеологічна. У цьому випадку філософська категорія виступає свого роду “сходинками пізнання”: у змісті категорії акумульований духовний (пізнавальний у тому числі) досвід людства. Наприклад, те, що ми сьогодні знаємо про простір (з фізики, хімії, психології, математики і т.п. – істотно відрізняється від того трактування змісту категорії “простір”, що ми знайдемо, наприклад, у “Метафізиці” Аристотеля. 3) Онтологічна. У цьому випадку філософська категорія виступає як своєрідна “призма”, через яку суб'єкт, що її використовує, “дивиться на світ”. Іншими словами, за допомогою філософських категорій можна світ мов би “розчленувати” на окремі ділянки, упорядковуючи спосіб його освоєння. Таке “членування” світу іменують у філософії категоризацією дійсності.
Категорії діалектики – формуються на відповідних етапах розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно зв’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осягається і обмірковується цей зв’язок. Універсальні зв’язки буття: одиничне і загальне та проміжно – особливе, явище і сутність, діалектичні закономірності як форма зв’язку. Структурні зв’язки буття: частина і ціле, принцип цілісності; форма ізміст, система, елемент, структура, принцип системності. Зв’язки детермінації: причинні зв’язки, необхідність і випадковість, можливість і дійсність.
Ще один крок до встановлення визначеності предметів буття у світі тісно пов’язаний з філософськими категоріями “сутність” та “явище”. Це категорії, що виявляють різні сторони речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об’єкта. Сутність – філософська категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Явище – категорія, котра фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Явище багатше, ніж сутність, бо містить у собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові стосунки, особливі риси останнього. Маркс відзначав, що “якби форма прояву і сутність речей безпосередньо співпадали, то усяка наука була б зайвою”. З іншого боку, якщо б сутність не мала свого прояву через явище, наука була б неможливою. Великою заслугою Маркса у пізнанні капіталістичного способу виробництва є те, що він за явищем, за видимістю побачив сутність, що знайшло своє відображення в його роботі “Капітал”. Агностицизм розриває діалектичний зв’язок сутності і явища, розглядаючи сутність як непізнавану “річ у собі”, що не розкриває себе у явищах. Так, Кант, визнаючи об’єктивність сутності (“речі у собі”), вважав, що вона принципово не може бути пізнана людиною. Слід зазначити, що погляди агностиків мають своє певне підгрунтя, тому що сутність тіл і процесів, як правило, прихована, недоступна для безпосереднього спостереження, живого споглядання. Більшість особливостей і властивостей конкретних предметів сутність не виявляє, вона не лежить на поверхні явищ. Інколи навіть, в силу складності пізнання виникає такий феномен як видимість. Цей момент блискуче був проаналізований Марксом в “Капіталі”. Таким чином, пізнання сутності являє собою процес нескінченного заглиблення від явища до сутності, від сутності першого рівня до сутності другого рівня. Теоретичне значення категорій “сутність” і “явище” полягає в тому, що ця пара категорій дозволяє встановити визначеність предмету, відсікаючи несуттєві зв’язки та випадкові його відношення, фіксує тільки ті суттєві відношення, які є законом його розвитку. Знання сутності позбавляє нас від необхідності досконало аналізувати всі одиничні явища, в яких вона проявляється. Більш того, знання сутності дозволяє прогнозувати її можливі прояви.
Категорії можливості і дійсності об’єктивні і діалектично єдині. Можливість із часом стає дійсністю, а дійсність можливістю. Наприклад, економіка держави завжди має можливість бути командно-адміністративною, тоталітарною або ринковою, вільною. Кожна можливість містить у собі момент дійсності, а дійсність – можливості бути іншою.Розрізняють реальні і абстрактні(формальні) можливості. Реальною вважається така можливість, для перетворення якої на дійсність є всі умови ( напр.. можливість отримання студентом вищої освіти). Абстрактною, формальною можливістю є та, для перетворення якої на дійсність необхідних умов немає(напр., можливість того щ саме сьогодні сонце зіштовхнеться з землею). Очевидно, що людина повинна орієнтуватися на реальні можливості, а не на формальні. Це і є світоглядне і методологічне значення категорій «можливість» і «якість», які дають змогу людині пізнати сутність речей через їх порівняння.
Кожен окремий об’єкт сприймався людиною як «одиничне», як те, що їй до того не зустрічалося. Якщо одиничне задовольняло яку-небудь потребу людини, то воно запомятовувалось. Але цю ж потребу можуть задовольнити й інщі об’єкти. Через їх порівняння людина приходить до усвідомлення «особливого» і «загального». На цьому ж етапі пізнавальної діяльності формувались категорії «якості» та «кількості». Предмети пізнавались, перш за все, з боку їх якості. У процесі переходу ж в пізнанні від одного предмета до багатьох і за умови їх порівняння зясовувалась їхня кількісна характеристика. З розвитком пізнання стала очевидною мінливість якості і кількості в об’єктах. Результат - формування категорій «причини» та «наслідку». Їх вивчення показало, що зв'язок причини та наслідку є необхідним. Разом з категорією «необхідності» сформувалась категорія «випадковості». Необхідні зв’язки в науці стали виражатися категорією «закон». Потім людина усвідомила, що будь-який об’єкт – сукупність численних властивостей, сторін, зв’язків та відносин. Ця численність знайшла своє вираження в категорії «зміст», а структура змісту – в категорії «форма». З поглибленням пізнання людина переконалася, що будь-який предмет є не просто сумою властивостей та зв’язків, а єдиною цілісністю. Її вираженням стала категорія «сутності», а зовнішніх проявів сутності – категорія «явище». Дослідження сутності привело до висновку про «боротьбу» протилежностей як джерело її розвитку. Відношення між протилежностями стало позначатися категорією «суперечності». У процесі вивчення руху суперечностей були виявлені «заперечення» та «заперечення заперечення», «можливість» та «дійсність».
Свідомість – це функція мозку людини, який сформувався в людському оточенні, в певному колективі, людському суспільстві і постійно зазнавав і продовжує зазнавати суттєвого впливу з їхнього боку. Тільки спілкування з людьми, оволодіння мовою, залучення до людської практики і культури роблять людину людиною. Їншого шляху розвитку свідомості не існує. (приклад, «виховання» дитини тваринами – цей приклад підтверджує висновок про неможливість формування людської свідомості за межами суспільства). Свідомість представлена двома рівнями: індивідуальним і суспільним. Окрема людина оволодіває як змістом суспільної світомості, так і конкретними формами, в яких вона проявляє себе. Це означає, що індивід засвоює політичну, правову, моральну, релігійну та інші форми свідомості і їх зміст. Суспільна свідомість існує незалежно від свідомості того чи іншого індивіда . Але суспільна свідомість існує лишо тому, що існує індивідуальна свідомість людей – окремих її носіїв. Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення). Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійсності, суб’єктивним образом об’єктивного світу.
Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. У вигляді образів, схем, конструкцій вони ніби «пересаджуються» в голову людини, трансформуючись у ній: позбуваючись будь-яких предметних властивостей і набуваючи форми ідеального. Ідеальність це — найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість — це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Вона тільки там і починається, де і коли людина змушена об'єктивувати свій внутрішній світ у загальнозначущих цінностях, починає дивитися на себе збоку, очима інших людей, співвідносити свою поведінку із загальновизнаними нормами, «ідеальними за своєю суттю». Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо.
Історична необхідність — це те, що закономірно випливає з дії об'єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в свою чергу, зворотно впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність. Тим самим людина (суспільство) відкриває шляхи для розширення своєї свободи. Свобода є продуктом історичного розвитку людства. У живій і неживій природі немає прикладів абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв'язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особи. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе. Для пояснення смислу поняття «свобода» необхідно усвідомити, що її суть полягає у здатності людини діяти з власної волі. Свободі протистоїть необхідність, власне свобода полягає у здатності діяти попри необхідність. Свобода, також, є свободою обирати серед можливих варіантів. Свобода є підставою моральності, адже бути моральним неможливо при відсутності свободи. В історії філософії поділяли проблему свободи на: «свободу від» та «свободу для». Перша – негативна, вона означала прагнення звільнитися від зовнішньої необхідності. Друга – позитивна, вона передбачає опору на внутрішню необхідність совісті чи переконань.
Важливою властивістю матерії є самоорганізація. (Матерія – це єдина сутність світу, і його різноманітне предметне існування) Суттєвим сучасним внеском до її розуміння, як і змісту матерії взагалі, стали ідеї синергетики (від грец. Сумісний). Це напрямок міждисциплінарних наукових досліджень, що сформувався в 70-ті рр. ХХ століття. Самоорганізація- процес, у результаті якого створюється, відтворюється чи удосконалюється організація складної динамічної системи. Такі процеси протікають завдяки перебудові існуючих та виникненню нових зв’язків між елементами відкритих систем. Саме ці системи і утворюють той світ, у якому ми живемо. Процеси, що відбуваються у них, иають природний, спонтанний характер. Протікаючи в умовах взаємодії з оточуючим середовищем, вони відносно автономні, незалежні від нього. Причому зміни в таких системах непереривні і відбуваються у певному напрямку: від хаосу до порядку. Отже, синергетика дійшла висновку, прямо протилежному твердженням класичної фізики. Цей висновок такий: чітка тенденція змін у світі полягає не у спрямованості до хаосу як кінцевого стану змін, а, навпаки, до порядку. Синергетика, таким чином, дозволяє розглядати з принципово нової точки зору всі форми матеріального буття і способи їх існування.
Термін "діалектика'''' має давньогрецьке походження. Перекладається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі". Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Аристотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії. В ранніх виявленнях діалектика постала як мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мовлене, ї виділяти у словах елементи їх значення, співвідносити їх та робити виправдані висновки. В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах. Проте діалектика не лише вимагала певної точності, коректності у справі пізнання та мислення, а й від самого виникнення претендувала на певне світобачення, тобто на те, щоби бути певною філософією. Внаслідок того сформувались різні підходи до пояснення її співвідношення із філософією. Діалектика як філософська теорія передбачає певне окреслення сутності світу, 6уття, людини, а діалектика як методологія включає в свій зміст 'способи, прийоми, виправдані засоби побудови людських міркувань. Діалектика як теорія намагається дати відповідь на питання, що є світ (за суттю), а діалектика як методологія -як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим. Діалектика являє собою лише допоміжний інструментарій філософії, але її не можна сприймати як вираження сутності дійсності, бо вона перш за все та переважно є засобом, інструментом виправданого пізнання та мислення. Діалектика як теорія світобачення добре підтверджується науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання певних якостей чи властивостей. Діалектика як метод і постає перш за все як сукупність (єдність) певної низки принципів розумової діяльності. Всі ці принципи базуються на змісті діалектики як теорії світобачення, але свого визначення та обгрунтування набувають в діалектичній логіці.
53. Методологічний плюралізм сучасної філософії.
Плюралізм (від латів. "pluralis" - множинний, багато) - визнає існування у світі багато взаємодіючих чинників і начал. Саме слово "плюралізм" застосовується для опису різних сфер духовного життя. Плюралізмом називають право одночасного існування багатьох варіантів політичних поглядів і партій в одному і тому ж суспільстві; правомірність існування різних і навіть - суперечливих один одному світоглядів, світоглядних підходів і тому подібне. Точка зору плюралізму лежала в основі методології Г. Лейбніца. Відкидаючи уявлення про простір і час як про самостійні начала буття, існуючі разом з матерією і незалежно від неї, він розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл, існуючих один поза одним, а час - як порядок тих, що змінюються один одного явищ або станів. Філософський плюралізм виявляється в обґрунтуванні тим чи іншим мислителем сутності розвитку філософії. У Гегеля, наприклад, цей розвиток пов'язується з конкретною історичною епохою, з її економічними, культурними, релігійними та іншими характеристиками, а розвиток філософії є не тільки внутрішньою логікою розвитку абсолютної ідеї, але й залежністю від соціальної реальності. У марксизмі проблема плюралізму набуває історико-матеріалістичного вирішення. Філософія як одна з форм суспільної свідомості, як духовне утворення певною мірою залежить від особливостей суспільного буття, різних факторів суспільного життя. Цей підхід було абсолютизовано у радянській філософії, де всіляко відстоювався ідеологічний патріотичний принцип і неминуче критикувався плюралізм філософських підходів. Для філософського процесу характерним є діалог поглядів, підходів. Цей фактор не тільки обумовлює історико-філософський процес, закладає основи для самоототожнення філософії, але й є основою філософського плюралізму, тому що у процесі діалогу викристалізовується своєрідність того чи іншого філософського вчення. Особливо слід сказати, що плюралізм пронизує собою всю науку, принципові спори ведуть між собою не лише гуманітарії, але і математики, і фізики - представники тих наук, в яких, здавалося б, сама їх суворість виключає розкид думок. Дійсний стан справ свідчить на користь реальності плюралізму в усіх науках.