Материал: Фінансове забезпечення і фінансування охорони здоров’я в Україні

Приватними джерелами фінансування є кошти приватних підприємств, підприємств малого бізнесу, благодійних організацій, а також окремих сімей та громадян. Залежно від стадії економічного розвитку держави співвідношення використання суспільних і приватних джерел змінюється (табл. 1.4).

Аналізуючи фінансування охорони здоров'я, зазначимо, що в Україні головним і найпотужнішим джерелом є державне фінансування. Крім цього, певного розвитку набули такі канали оплати медичних послуг: фінансування за рахунок коштів добровільного медичного страхування, лікарняних кас, добровільних, благодійних внесків, платних послуг у державних закладах охорони здоров'я, оплати послуг у комерційних закладах охорони здоров'я, фінансування за принципом госпрозрахунку, методом подушного нормативу, глобального бюджету (форма запропонована проектом TACIS) та неформальна система оплати медичних послуг.

У дослідженні ми не розглядаємо деякі тимчасові форми фінансування - міжнародні програми, спонсорська допомога, подарунки, а також джерела надходжень від оренди приміщень - тому, що ці джерела не пов'язані з процесом надання медичних послуг і не впливають на вибір управлінських рішень при забезпеченні стабільного фінансування.

У пошуках найбільш вигідних варіантів фінансування з застосуванням аналітичного методу визначимо, як впливають на вибір того чи іншого варіанта фінансування медичних послуг певні механізми, які складають картину вигідності, а також побудуємо "ідеальну модель" фінансування системи охорони здоров'я і визначимо її параметри.

Найбільш вигідними для прийняття управлінських рішень при визначенні джерел фінансування надання медичних послуг є благодійні внески. На Україні майже всі заклади мають відкриті благодійні рахунки або співпрацюють з благодійними організаціями. Також привабливими є джерела подушного фінансування і методу глобального бюджету, проте відсутність прямого законодавчого врегулювання та залежність цих форм від державного та місцевих бюджетів суттєво знижують їх впровадження у практику. Щодо неформальних платежів, які також поширені по всій Україні та за деякими даними складають приблизно 35-50% від державного фінансування, то законодавче врегулювання цього джерела можливе, але з іншого боку, привабливість такого каналу знизиться за рахунок введення податку[13, c. 25-26].

правовий фінансування охорона здоров’я

1.3 Нормативно - правове регулювання фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я

Проблеми фінансування державних медичних закладів дуже гостро стоять вже котрий рік, але їх розв’язання не наближається. При тому, що в країні здоров’я людини вважається однією з найголовніших функцій держави, крім того воно несе у собі найбільшу соціальну цінність [1, c. 44].

Досвід багатьох держав світу свідчить про те, що існує прямо пропорційна залежність між рівнем здоров’я нації та рівнем державного фінансування охорони здоров’я. Наприклад, для досягнення очікуваної тривалості життя на рівні «нової Європи» (73-75 років) держзатрати на одну людину в області охорони здоров я повинні складати 1200 доларів США. Тобто для України це означає необхідність збільшення видатків у 4,65 рази. Крім того, науковці зазначають те, що кожен долар, вкладений в охорону здоров я збільшує зріст ВВП на 3 долара. [2, c. 28]

Кабінетом міністрів, народними депутатами, робітниками міністерства охорони здоров’я було розроблено багато нормативних актів, які б регулювали це питання, але багато з них залишились не прийнятими. Велика кількість науковців, спеціалістів в галузі фінансів, права, медицини пропонують шляхи подолання проблеми браку коштів, але, нажаль, багато з таких ініціатив не були втілені в життя.

Таким чином, метою цієї статі є розгляд основних проблем фінансування охорони здоров’я, шляхів їх вирішення, визначення основних нормативно-правових документів, що регулюють це питання.

Статтею 49 Конституції України проголошується, що фінансування медичної допомоги здійснюється державою за рахунок коштів, що поступають з загальнодержавних, місцевих бюджетів, фондів спеціального призначення, за рахунок обов’язкового соціального страхування, але не забороняються інші джерела фінансування в рамках чинного законодавства.

Так, статтею 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я наголошується, що фінансування медичних закладів може бути за рахунок різних джерел фінансування, за винятком тих, що заборонені законом. Стаття 283 Цивільного Кодексу говорить про те що охорона здоров’я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом [3, c. 27].

При цьому жоден законодавчий акт ясно не розкриває механізму здійснення процесу фінансування.

Безперечно, галузь охорони зворов’я потребує скорішого реформування, тобто поліпшення її стану. Концепцією розвитку охорони зворов’я України передбачається збільшення асигнувань, та поліпшення їх використання, агітацію про здоровий образ життя, поліпшення кількості населення. Але все це потребує великих грошових інвестицій, що найчастіше поступають з держбюджету, місцевих бюджетів, або за рахунок допомоги МОЗ.

Капак Віталій в свої статті говорить про те, що Україні необхідно впровадження загальнообов’язкового соціального медичного страхування, яке вже існує в багатьох європейських країнах. Це поліпшує порядок фінансування лікувальних закладів. Якщо за бюджетного фінансування кошти виділяються на утримання самих лікарень, поліклінік, то за медичного страхування кошти адресуються пацієнтам. Кошти повинні надходити до закладів охорони здоров’я у вигляді плати за надану медичну допомогу і медичні послуги. Інша справа, що страхування не надто популярна процедура в України, а самі українці не схильні отримувати послуги страхових компаній. Що може бути виправдано нестабільністю фінансового становища країни.

Інший спосіб збільшення фінансування охорони здоров’я можливо або за рахунок перерозподілу наявних ресурсів на користь системи охорони здоров’я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери (освіти, культури, оборони тощо), що скоріше за все приведе до занепаду такої галузі, або за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування - це, в свою чергу, спричинить невдоволення громадян країни.

Звісно, що недостаток фінансування галузі обумовлений не тільки браком коштів, але й неефективним їх використанням. Одним із шляхів поліпшення в галузі є стримування витрат, або належний контроль за ними. Контроль необхідно встановлювати за витратами на забезпечення охорони здоров’я - державні закупівли медичної техніки, вакцин, введення „базового пакету послуг”, що будуть фінансуватись за рахунок держави, а також за порядком та підходами щодо заміни більш дорогих технологій лікування дешевшими, що може відобразитись на якості медичних послуг.

Саме тому в усьому світі загальне визнання отримала доктрина нормування державних гарантій у сфері медичного обслуговування, що базується насамперед на парадигмі базового пакета послуг.

Можливо, доцільно зменшити кількості запропонованих послуг, лікарень, лікарів. Наприклад, забезпечити всім лікарям достатню заробітну платню та можливість кар’єрного росту. Це допоможе ліквідувати дефіцит медичного персоналу в сільських, районних клініках, та зменшити надлишок в лікарнях міського та обласного значення.

Виходячи з того, що в травні 2003 року Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла спеціальну резолюцію "Про роль контрактних відносин у поліпшенні діяльності систем охорони здоров’я" можна говорити про ключове значення впровадження контрактних відносин в медицині і в Україні.

Стаття 49 Конституції України говорить про те, що фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм займається держава, а медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно. Це виступає перешкодою для впровадження в дію одного з вище зазначених заходів поліпшення фінансування охорони здоров’я.

Проте це не заперечує Цивільному, Господарському кодексу України, Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", законодавству про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації.

На жаль, через недостатню обізнаність із законодавством, незнання переваг цієї стратегії, невміння її використовувати і відсутність політичної волі, договірні відносини у сфері державної закупівлі та постачання медичних послуг не застосовуються. Це доцільно насамперед, через те, що фінансування лікувально-профілактичних заходів на практиці здійснюється саме населенням країни через недостатнє фінансування з боку держави.

Окрім вище перерахованих нормативно-правових документів існує основний закон, який регламентує питання охорони здоров’я є «Основи законодавства України про охорону здоров’я» [5, c. 33].

Відповідно цьому закону, кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться, що доволі часто приводить до розкрадання державних коштів.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я. При цьому Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» не визначає певний перелік таких послуг, тобто, теоретично, плата може встановлюватись на необмежену їх кількість.

Слід зазначити, що цей закон не визначає і основних джерел, форм, моделей фінансування охорони здоров’я. Ці питання висвітлені у проекті закону «Про фінансування охорони здоров’я та обов’язкове соціальне медичне страхування в Україні», що був розроблений з ініціативи народних депутатів. На сьогоднішній день він знаходиться на стадії обговорення, та повинен набрати чинності в 2011 році. Крім цього нормативного акту на розгляд до Верховної Ради свого часу подавався проект Закону України «Про заклади охорони здоров’я». На публічне обговорення виноситься проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства про охорону здоров’я» - «Медичний кодекс», розроблений робочою групою за участю фахівців міністерства, представників наукових та інших профільних установ, закладів охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я.

З 2012 року функціонує закон України «Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування населення». У ньому визначено базовий принцип, за яким проводиться фінансування лікувально-профілактичних закладів, - оплата їхньої діяльності залежно від її обсягу і якості. Заклади первинної медико-санітарної допомоги забезпечуються подушним фінансуванням. А пріоритетом фінансування стаціонарів, в свою чергу, є метод глобального бюджету, за яким фінансуюча сторона надає фіксований річний бюджет під узгоджений обсяг послуг.

Данні показників за 2012 рік свідчать, що принципи вище названого закону не дотримуються, тобто існує значне недофінансування галузі.

2. Сучасний стан фінансового забезпечення закладів охорони здоров"я в Україні

.1 Аналіз формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

В Україні система охорони здоров'я офіційно фінансується переважно із двох джерел: державного та місцевих бюджетів, згідно з правилами, встановленими Бюджетним кодексом України (2001) [3, c. 36].

Бюджет розраховується за подушним нормативом (формулою) залежно від чисельності населення, що мешкає на відповідній території. З моменту набуття чинності Бюджетним кодексом визначається подушний норматив бюджетного забезпечення на одного мешканця, що сприяє певній стабільності фінансування. При розробці бюджету на охорону здоров'я також враховують обсяг видатків за минулий рік, потужність медичних закладів та фінансові можливості, що встановлюються фінансуючими органами на наступний бюджетний період. У Великобританії, де діє подібна до української система охорони здоров'я, яка фінансується із загальних податків, у розрахунку подушного нормативу фінансування, крім кількості населення, враховують ще і його статевовікову структуру та коефіцієнт смертності [5, c. 39].

Розподіл бюджетних (державних і місцевих) коштів відбувається згідно з переліком дозволених статей, які ґрунтуються на нормах, встановлених Міністерством охорони здоров'я (МОЗ) України за такими критеріями: кількість ліжок у стаціонарах, кількість відвідувань в амбулаторно-поліклінічних закладах та кількість персоналу на відповідну кількість населення, що обслуговується. Кошти витрачаються відповідно до повноважень, що надані головним розпорядникам бюджетних коштів, яких налічується понад 30, через Державне казначейство України. Як уже зазначалося, бюджетні кошти розподіляються чітко за статтями, а саме: на заробітну платню та виплати персоналу, утримання будівель, медикаменти й медичне обладнання та харчування. Кількість персоналу медичних закладів безпосередньо залежить від кількості та структури лікарняних ліжок для стаціонарів та від кількості відвідувань - для амбулаторної ланки, тобто базується на прогнозних показниках потужності закладів без врахування обсягу і якості виконаної ними роботи. Розподіл коштів на харчування і медикаментозне забезпечення вираховується як добуток відповідних нормативних видатків й очікуваної кількості ліжко-днів. Через хронічний брак коштів у секторі охорони здоров'я, вони спрямовуються переважно на т. зв. захищені статті (фонд зарплати, основні видатки та харчування), при цьому на власне лікувальний процес залишається не більше 10-15% загальних витрат (табл. 2.1).

Порівняння офіційних даних щодо видатків на охорону здоров'я та ключових демографічних показників України та кількох інших країн Східної Європи свідчить, що ці показники в нашій країні принципово не відрізняються від аналогічних в інших країнах (табл. 2.2), тим часом як витрати на охорону здоров'я є суттєво меншими [27, c. 22].

Таблиця 2.1. Економічна структура видатків у закладах системи МОЗ (з центрального і місцевих бюджетів) у 2011-2013 pp.