Материал: Фінансове забезпечення і фінансування охорони здоров’я в Україні

Прогнозні витрати зведеного бюджету на ПМСД у % до ВВП наведені в табл. 2.12.

Таблиця 2.12 Поточні та прогнозні витрати зведеного бюджету на ПМСД у % до ВВП (за матеріалами Держкомстату України)

Основні принципи реформування системи охорони здоров’я України виходячи із європейської інтеграції мають ґрунтуватися на сучасних загальноприйнятих стратегіях організації охорони здоров’я. До останніх віднесено: справедливість, солідарність, ефективність, продуктивність. При цьому фінансування державного бюджету за рахунок загального оподаткування має базуватися на договірних відносинах між замовниками та постачальниками послуг охорони здоров’я та на моделі охорони здоров’я, яка заснована на медичному страхуванні. Відомості про сукупний номінальний ВВП та загальні витрати на охорону здоров’я викладені в табл. 2.13.

Таблиця 2.13 Сукупний номінальний ВВП і загальні витрати на охорону здоров’я за 2006-2013 рр.

Методологічні рамки НРОЗ визначаються стандартами класифікації рахунків охорони здоров’я за умови розподілу за категоріями з огляду на потреби конкретної країни.

Загальний обсяг фінансування охорони здоров’я з державного та місцевих бюджетів щорічно збільшується (рис. 1). Так, у 2013 році загальний обсяг фінансування становив 41,7 млрд грн, з яких: загальний фонд (бюджетні кошти) становили 39,4 млрд грн, що на 9,4 млрд грн (31,5 %) перевищує показник 2009 року (2009 р. - 29,9 млрд грн), у тому числі: місцеві бюджети сплачують в обсязі 32,1 млрд грн із зростанням на 30,6 %, державний бюджет - в обсязі 7,3 млрд грн із зростанням на 35,8 %; спеціальний фонд (власні кошти закладів, установ, Стабілізаційний фонд) − 2,3 млрд грн. Питома вага видатків на охорону здоров’я в загальному обсязі ВВП складає 3,6 % (2009 р. − 2,9 %)[2, c. 22] <#"814612.files/image004.jpg">

Рис. 2.2. Обсяг видатків на охорону здоров’я в Україні у 2008−2013 рр. (млрд грн)

− Високою є частка недержавної та неформальної складових фінансування. Попри конституційну гарантію (ст. 49) державного фінансування сфери охорони здоров’я, в Україні сумарне фінансування майже наполовину забезпечується за рахунок недержавної частки фінансування, що формується за рахунок інвестицій, благодійних внесків, особистих витрат населення тощо. За даними досліджень, обсяги неформальних/тіньових платежів становлять 41,0-50,0 %.

− Спостерігається дублювання фінансування з бюджетів різних рівнів.

− Формування кошторису медичних закладів відбувається залежно від потужності медичного закладу (чисельності ліжок і медичного персоналу), а не від реальних потреб населення в медичній допомозі, що призводить до екстенсивного розвитку галузі. Переважна частка державного фінансування йде на фінансування лікарень, при цьому 80 − 90 % з них витрачаються на оплату праці персоналу та комунальні послуги.

Реформування СОЗ пов’язують із двома можливими сценаріями: введенням страхової медицини та вдосконаленням існуючої СОЗ. Обидва сценарії мають низку як вад, так і переваг, які вказані в таблиці 2.13.

Таблиця 2.13 Переваги та недоліки сценаріїв перетворень у СОЗ в Україні

3. Удосконалення процесу формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я в Україні

.1 Проблеми формування фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я в Україні

На третинному рівні надається високоспеціалізована, високотехнологічна медична допомога обласними лікарнями та клініками НДІ.

З метою підвищення якості медичної допомоги та ефективності використання потенціалу обласних лікарень та вищих медичних навчальних закладів ІV рівня акредитації пропонується створення університетських клінік - об’єднання цих закладів у формі корпорації відповідно до чинного законодавства, базовим елементом якої є обласна клінічна лікарня. Університети та наукові установи передають частину коштів та ресурсів на виконання спільної діяльності. Також частину ресурсів, зокрема ліжковий фонд, передають інші спеціалізовані медичні заклади обласного рівня - дитячі, диспансери тощо. Університетська клініка - невід’ємна складова системи охорони здоров’я регіону, основною метою якої є задоволення визначених потреб населення в медичній допомозі третинного рівня. Водночас університетська клініка також використовується як клінічна база для до- і післядипломної підготовки та проведення пріоритетних наукових досліджень.

Що стосується клінік НДІ, які обслуговують населення всієї країни, стратегічне управління ними в рамках національної системи охорони здоров’я здійснюється МОЗ України. Доцільним було б встановити консолідоване державне замовлення на обсяги медичної допомоги на основі планових показників її надання згідно з чисельністю пролікованих хворих, а також вимоги до результатів надання високоспеціалізованої, високотехнологічної допомоги шляхом обліку та аналізу персоніфікованої інформації про них. Надання високоспеціалізованої високотехнологічної допомоги в обласних лікарнях та університетських клініках здійснюється за направленнями закладів вторинного рівня. Надання допомоги клініками НДІ - за направленнями обласних управлінь охорони здоров’я в обсягах, які відповідають квотам, що визначені МОЗ України.

Умови для проведення структурних реформ державного сектора охорони здоров’я: а) первинного рівня медичної допомоги:

- розмежування первинного та вторинного рівнів допомоги;

об’єднання фінансових ресурсів для надання ПМСД на районному/міському рівнях;

вільний вибір лікаря ЗП/СМ, який визначає медичний маршрут пацієнта; б) вторинного рівня медичної допомоги:

об’єднання фінансових ресурсів для надання вторинної допомоги на обласному рівні, що дозволить раціоналізувати планування мережі закладів, усунути невиправдану фрагментацію системи охорони здоров’я та створити реальні управлінські механізми для вирішення проблем реструктуризації мережі закладів регіональної охорони здоров’я, зокрема функціональної диференціації стаціонарів залежно від інтенсивності надання госпітальної допомоги;

проведення місцевими органами виконавчої та представницької влади підготовчої роботи до здійснення структурних перетворень;

в) третинного рівня медичної допомоги:

визначення МОЗ України квот для клінік НДІ для надання високоспеціалізованої високотехнологічної допомоги для всіх рівнів;

г) всіх рівнів надання медичної допомоги:

перегляд і підвищення вимог до ліцензування та акредитації, здійснення деформалізації цих процесів;

передача в оперативне управління ресурсів усіх закладів охорони здоров’я первинного рівня на районний/міський, вторинного - на обласний рівень.

Все це потребує відповідних змін до чинної нормативної бази, і в першу чергу до Основ законодавства України про охорону здоров’я, проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України, та Бюджетного кодексу України.

Приватний сектор

Необхідним є підвищення ролі приватного сектора в охороні здоров’я, його частка поки що дуже незначна, але він володіє сучасними діагностичними та лікувальними технологіями. Планується зрівняти у правах державний та приватний сектор при виконанні державного замовлення за умови надання ними медичних послуг відповідно до визначених державою медичних стандартів та цінової політики.

Особлива увага приділяється сприянню створення приватних загально-лікарських практик шляхом надання в оренду необхідних приміщень і обладнання на пільгових умовах.

Відомча медицина

Для ліквідації дублювання відомчих і територіальних систем охорони здоров’я та створення єдиного медичного простору передбачається:

сконцентрувати всі кошти з державного бюджету на рівні Міністерства охорони здоров’я України;

передати заклади, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні, на територіальний рівень, за винятком медичної служби Міністерства оборони, СБУ та структур промислової медицини (наприклад, огляди машиністів залізничного транспорту та пілотів перед поїздками/польотами, психологічне тестування та реабілітація працівників МВС тощо).

Господарський статус медичних організацій

В Україні серед наукової та політичної еліти популярною є ідея надання медичним закладам більшої самостійності шляхом зміни їх господарського статусу, так звана автономізація медичних закладів та перетворення їх на державні/комунальні некомерційні підприємства. Головними аргументами за розширення границь самостійності медичних закладів є: 1) створення можливостей та стимулів для медичних організацій для раціонального господарювання: планування та організація господарської діяльності, у т.ч. можливість перерозподілу коштів за різними напрямками витрат; управління людськими ресурсами (планування кількості, набір персоналу та його оплату); управління матеріально-технічними ресурсами (кількість ліжок та інтенсивність їх використання, використання обладнання приміщень);

) створення умов для розвитку конкуренції між виробниками медичних послуг у системі громадської охорони здоров’я, що потенційно може сприяти підвищенню ефективності використання ресурсів у системі.

Однак фактичні дані, отримані при аналізі ефективності структурних перетворень у різних країнах Європи, свідчать, що надання лікарням автономії без попередньої структурної реорганізації може призвести до сповільнення темпів структурних перетворень стаціонарного сектора, оскільки отримання автономії надає адміністрації лікарні певні можливості протидіяти закриттю навіть неефективного закладу, у тому числі за допомогою впливових лікарів та місцевих урядових органів[22, c. 52].

Впливові європейські експерти, запрошені Бюро ЄРБ ВООЗ в Україні для оцінки реформ в охороні здоров’я, що плануються Міністерством охорони здоров’я, застерігають, що автономізація медичних закладів у масових масштабах в умовах економічної кризи може призвести до погіршення умов роботи медичних закладів, оскільки високою є ймовірність того, що самостійність постачальників медичних послуг призведе до ще більшої комерціоналізації діяльності медичних закладів, масового вивільнення персоналу. Крім того, доведеться витрачати значну частки коштів на оплату податків (оподаткування прибутку, земельного податку) та ін., від яких бюджетні установи звільнені[23, c. 63].

Враховуючи вищенаведене, на сучасному етапі розвитку доцільно зберегти існуючий статус медичних організацій як бюджетних. Питання щодо зміни господарського статусу медичних закладів із надання їм більшої самостійності (автономізації медичних закладів) доцільно розглянути після завершення структурної перебудови галузі та виходу країни з фінансово-економічної кризи та перетворення їх на державні/комунальні некомерційні підприємства). До речі, термін «підприємство» для медичних організацій, призначених для виконання соціальної функції охорони здоров’я, є неприйнятним, оскільки асоціюється зі здійсненням підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється на свій ризик і спрямована на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг. Тому навіть при прийнятті рішення щодо автономізації державних та комунальних медичних закладів, слід внести до Господарського кодексу як суб’єкти господарювання медичні організації.

.2 Шляхи оптимізації фінансових ресурсів закладів охорони здоров"я

Система фінансування медицини має будуватися на двох принципах: суверенітету індивіда і солідарності. Індивід має вирішувати, яка допомога йому потрібна, скільки коштів витратити на медичні послуги. Водночас не всі можуть компенсувати зі своєї кишені необхідні витрати на медицину. Тому люди, що здатні допомогти цим останнім, повинні робити це. Необхідність перерозподілу коштів між людьми пояснюється такими додатковими обставинами: а) деякі люди мають уроджені хвороби. Інші отримують хронічні хвороби в процесі життя. Ризики втрати здоров'я у різних людей різні; б) люди похилого віку, а також діти віком до 4-х років мають вищий ризик захворіти.

Під час реформування системи охорони здоров'я необхідно звернути увагу на відомі типи й джерела фінансування цієї сфери.

. Державне бюджетне фінансування. Держава фінансує галузь за рахунок податкових надходжень (pay as you go system). Немає позабюджетного фонду зі спеціальними джерелами фінансування. Місцева влада бере участь у фінансуванні медицини так само, як і центральна. Саме такий тип фінансування існує в умовах адміністративно-командної економіки. Домогосподарства не дбають про заощадження на випадок хвороби, необхідності хірургічного втручання тощо. Вони сплачують податки, за рахунок яких відшкодовуються видатки на медицину. Централізація фінансових ресурсів на охорону здоров'я в державному бюджеті не сприяє ефективності функціонування цієї сфери: невисокою є якість лікування, вибір і здійснення інвестиційних проектів у медицині не відзначаються оптимальністю.