Материал: Всесвітня історія (1914 - 1939)

2. Здобуття незалежності Єгиптом

Англійські колонізатори поневолили Єгипет в останній чверті XIX ст., перетворивши його на країну бавовняної монокультури, аграрно-сировинний додаток економіки Великої Британії.

У перші десятиріччя XX ст. в Єгипті точилися жорстокі суперечки про долю країни і народу. Протистояли один одному ліберали, що виступали за вестернізацію (орієн­тацію на Захід), головним чином особи з європейською освітою, та ісламісти, що відстоювали норми ісламу.

У цей період в Єгипті розвиваються робітничий, проф­спілковий, соціалістичний рухи, але представниками його були вихідці з Європи, робітники або інтелігенти. Що ж стосується єгипетського корінного населення, то воно втя­гувалося до цього руху дуже повільно. Цьому сприяв і релігійно-націоналістичний акцент, який ставав дедалі по­мітнішим в соціально-політичному житті країни. Напере­додні світової війни у партії ватанистів, що розпадалася на фракції, посилилися позиції релігійних екстремістів, які вдавались до засобів збройного терору. Вбивство у 1910 р. прем'єра Б. Галі, вихідця з копів, єгипетських християн, ще більше посилило релігійну незгоду в країні. 1912 р. партію Ватан було заборонено, а на перший план у полі­тичній боротьбі після війни вийшли нові сили, передусім створена 1912 р. партія Вафд. Ця партія розгорнула потуж­ний рух з вимогою національної незалежності. 1922 р. Велика Британія погодилась визнати незалежність Єгипту, але за умови збереження у ньому своїх військ і комісара, не кажучи вже про економічні права британського капіта­лу.

За конституцією 1923 р. Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, що очолили лідери Вафду. 1924 р. останній поставив перед Великою Британією питання про виведення британських військ і об'єднання англійсько-єгипетського Судану з Єгиптом. Ця вимога призвела до конфлікту, внаслідок якого вафдісти змушені були подати у відставку. Втім, на чергових виборах вони знов перемогли, а тиск кабінету і молодої єгипетської буржуазії призвів зрештою до того, що Велика Британія змушена була погодитись і на важливі економічні поступки: 1931 р. було введено новий митний тариф, покликаний захистити єгипетську промис­ловість і торгівлю від конкуренції.

Світова економічна криза погіршила економічне ста­новище Єгипту і призвела до чергового загострення полі­тичної боротьби, в перебігу якої вафдистів 1930 р. знов було усунуто від влади, а конституцію 1923 р. замінено іншою, більш реакційною за характером. Втім, 1934 р. під керівництвом тих самих вафдистів розпочалася чергова політична кампанія, внаслідок якої король Фуад за згодою англійців відновив конституцію 1923 р. За англійсько-єгипетським договором 1936 р. британські війська було виведено з Єгипту, комісар став англійським послом, і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Протягом наступних років Єгипет продовжував політику, спрямовану на цілковите звільнен­ня країни від іноземного втручання.

3. Країни й території Тропічної і Південної Африки

Внаслідок перемоги Антанти й поразки Троїстого со­юзу політична карта Африки змінилася, набувши тих об­рисів, що дісталися потім у спадок незалежній Африці. Серед всіх країн Тропічної та Південної Африки лише дві — Ефіопія та Ліберія юридично були незалежними, суверен­ними державами. Решта території Африки входила до складу колоніальних імперій — Британської, Французької, Бельгійської, Португальської, Іспанської, Італійської, Гер­манська колоніальна імперія внаслідок війни скінчила існування. Німеччина втратила всі колонії: Німецьку Схід­ну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун і Того. Британські володіння були не лише найбільш обширними, а й найбільш багатими. В результаті світової війни із встановленням англійського панування в Тан­ганьїці збулась, нарешті, мрія "батька Британської імперії" Сесіля Родса про суцільну смугу британських володінь від Кейптауна до Каїра. Окрім Танганьїки, до складу Британ­ської імперії увійшли Руанда і Бурунді та інші території Германської Східної імперії. За своїм статусом англійські володіння в Африці складалися з колоній, протекторатів, підмандатних територій та одного домініону. Створений 1910 р. домініон — Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Африканська Республіка) — вважався найбільш багатим серед африканських країн Британської імперії. Вже в 20-х роках там видобувалося більше половини золота всього західного світу, і ця частка постійно зростала. До ПАС прилягала підмандатна Південно-Західна Африка (пізніше Намібія), а також три протектората: Бечуаленд (з 1966 р. — Республіка Ботсвана), Свазіленд, Басутоленд (з 1966 р. — Королівство Лесото).

1 жовтня 1923 р. внаслідок референдуму Південну Родезію було проголошено самоурядуючою "білою коло­нією" зі своїм власним парламентом, що обирався колоніс­тами, які відігравали вирішальну роль у країні. Північну Родезію оголосили 1924 р. британським протекторатом.

1920 р. Кенію було оголошено колонією, а Уганду протекторатом. Однією з найбільших британських колоній був Англо-Єгипетський Судан. Найбільшою із західно-африканських країн, що входили до Британської імперії, була Нігерія, яка з 1914 р. фігурувала під назвою "колонія і протекторат Нігерія". Окрім неї до складу імперії входили Золотий Берег (пізніше Гана), Сьєрра-Леоне, Гамбія.

Французька колоніальна імперія в Тропічній та Пів­денній Африці була такою ж обширною, як і британська, але менш заселеною. Та й природними ресурсами вона володіла незрівнянно меншими. Чималу частину фран­цузьких володінь складали пустельні області, що приляга­ли до Сахари. Французькі колонії на початку XX ст. були об'єднані у дві великі колоніальні федерації: Французьку Західну Африку й Французьку Екваторіальну Африку. До складу Французької Західної Африки входили колонії: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Воль­та, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (пізніше Малі). До Французької Екваторіальної Аф­рики увійшли: Габон, Чад, Середнє Конго, Убангі-Шарі. З 1896 р. Франції належав Мадагаскар.

Бельгія до одержання мандата на керування Руандою та Бурунді володіла лише однією, але найбільш обширною африканською колонією — Бельгійським Конго.

Португалії належали Ангола і Мозамбік. Колись могут­ня, але вже давно ослаблена Португалія не змогла здійснити свого плану — загарбати області між Анголою та Мозамбі­ком та охопити Африку низкою своїх володінь. На заході їй належала невелика територія — Португальська Гвінея.

Італія володіла двома колоніями — Ерітреєю, загарба­ною 1890 р. (1950 р. Ерітрея об'єдналася з Ефіопією у федерацію, а 1962 р. увійшла до складу Ефіопії), й загарба­ним дещо раніше Італійським Сомалі.

Усі іспанські колонії знаходились у Західній Африці й були дуже невеликі. Це Ріо-Муні, острів Фернандо-По, малонаселена колонія Ріо-де-Оро (або Іспанська Сахара).

Такий загалом вигляд мала політична карта Тропічної та Південної Африки на початку новітньої історії.

Експлуатація людських і природних ресурсів була го­ловним змістом колоніальної політики метрополій. Сільське господарство — основна галузь господарства африкан­ських країн — під тиском колоніалізму дедалі більше орієнтувалося на експорт. Вирощування експортних куль­тур не тільки заохочувалося, — воно часто вводилося примусово. У зв'язку з орієнтацією сільського господарст­ва на експорт все більша кількість колоній ставала краї­нами монокультурного господарства. Напередодні Другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на якусь одну культу­ру. Промисловість, що створилася в Африці, була ще більше розрахована на експорт. Це була головним чином гірничорудна промисловість, що розвивалася досить швидко, особливо у Бельгійському Конго. У ті галузі еко­номіки, що працювали на експорт, вкладалася левова част­ка іноземних інвестицій, яка склала за період з 1870 по 1936 рр. 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. Не менше 75% цієї суми складали капітали британського походження. У період між світовими війнами набули широкої відомості великі моно­полістичні об'єднання, такі як англійська "Юнайтед Африка компані" або бельгійська "Юньон Мін'єр дю О'Катанга", що поставили за мету експлуатацію природних і людських ресурсів Африки.

Існували дві основні системи колоніального управлін­ня. Система прямого врядування була характерною, на­приклад, для французьких колоній, система побічного — для британських володінь. Пряме управління здійснюва­лось через посередництво колоніальних чиновників — єв­ропейців і африканців, побічне — шляхом часткового збереження традиційної феодальної або родоплемінної ієрархії, що діяла в інтересах метрополій.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість біло­го населення всієї Африки (22%). Крім того, більше 10% населення складали метиси та індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці чинники надавали особливої гостроти расовій і національній проблемам у ПАС.

Найбільші в світі родовища золота і алмазів дали пош­товх розвиткові промисловості, спочатку гірничорудної, а потім і обробної. Прогрес сільського господарства стиму­лювався потребами промисловості й швидко зростаючими містами. ПАС виник 1910 р. внаслідок об'єднання бри­танських колоній — Капської та Наталя — з бурськими республіками Трансвааль та Оранжева, які зазнали пораз­ки у англо-бурській війні 1899-1902 рр.

Створений у ПАС режим пригнічення й расової ди­скримінації був наслідком компромісу африканерських (бурських) землевласників з метрополією і гірничорудни­ми магнатами.

Боротьба небілого населення Південної Африки, що становило завжди більшість, набула організованої форми в XX ст. Ініціатором руху проти дискримінації стала індій­ська громада, що, використовуючи розроблену Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення ре­жиму дискримінації. Приклад індійців наслідували афри­канці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність. Поступово АНК почав пере­творюватися на масову організацію. Оскільки ж помірність у вимогах африканців не дістала належної оцінки, а їхні вимоги ігнорувалися, відбувалося поступове зростання ра­дикальних настроїв серед членів АНК, що виявилося пов­ною мірою вже після закінчення війни.

Загалом період між двома світовими війнами був для Африканського континенту дуже важливим на шляху становлення патріотичних сил і організацій, що у майбут­ньому повели рішучу боротьбу за свободу й національну незалежність країн і народів Африки.

Запитання і завдання

1. Покажіть на карті країни Північної Африки.

2. Назвіть і дайте характеристику політичним організа­ціям, що виникли в країнах Магрібу.

3. Які заходи вживала адміністрація протекторату, щоб приборкати визвольний рух у Тунісі?

4. На конкретних прикладах доведіть, що головним змістом колоніальної політики метрополій була експлуатація люд­ських і природних ресурсів Південної і Тропічної Африки.

5. У чому полягали відміни в системі управління французь­кими колоніями і британськими володіннями?

6. Проаналізуйте боротьбу небілого населення ПАС.

Документи і матеріали

1. Конституція Єгипту 19 квітня 1923 року і

Конституція Єгипту 22 жовтня 1930 року (витяги)

"Стаття 1. Єгипет — держава суверенна, вільна й незалежна. Його суверенітет неподільний і невідчужуваний. Його правління — спадкова монархія; воно має представниць­ку форму.

Стаття 4. Особиста свобода забезпечується.

Стаття 14. Свобода думок забезпечується.

Стаття 15. Друк вільний в означених законом межах. Попередня цензура забороняється.

Стаття 24. Законодавча влада здійснюється королем спільно із сенатом і палатою депутатів.

Стаття 29. Виконавча влада належить королю за умов, що встановлені нинішньою Конституцією.

Стаття 34. Король затверджує і оприлюднює закони.

Стаття 38. Король має право розпускати палату депу­татів.

Стаття 60. Акти короля, що стосуються державних справ, є дійсними лише у тому випадку, якщо вони скріплені головою ради міністрів і відповідними міністрами.

Стаття 73. Парламент складається з двох палат — сенату і палати депутатів".

Запитання до документа

1. На підставі даних статей проаналізуйте політичний устрій Єгипту.

Запам'ятайте дати;

• 1920р — заснування партії "Молодий алжирець".

• 1921 р, — проголошення республіки Ріф

• 1922 р — Велика Британія визнала незалежність Єгипту.

• 1923 р. — створення Африканського Національного Конгресу (АНК).

• травень 1926 р. — Ріфська республіка зазнала поразки.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

1. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні

Латинською Америкою ми називаємо ту частину Пів­нічної, Центральної і Південної Америки, що лежить на південь від кордону СІЛА. Ця частина Америки стала об'єктом колонізації з боку Іспанії та Португалії: іспанська та португальська мови, що виникли на основі давньої латині, почали домінувати на цій території, що дало підставу називати її Латинською Америкою, на відміну від англо­мовної Північної Америки. Особливості колонізації Ла­тинської Америки полягали у тому, що з Іспанії та Португалії до Америки їхало здебільшого дворянство, яке отримувало там величезні земельні наділи, але з презир­ством ставилося до праці. Працювати повинні були місцеві жителі — індійці або привезені з Африки негри — раби. Так склався своєрідний уклад життя Латинської Америки, центром якого стали великі земельні володіння, латифун­дії, а їхніми господарями — нащадки іспанських дворян, що переселилися й використовували працю безземельних селян — пеонів, індійців та, переважно, негрів-рабів. Про­цеси міжрасового зміщення призвели до появи великої кількості мулатів (нащадків білих і негрів) і метисів (на­щадків білих та індійців), що на початку XX ст. становили більшість населення Латинської Америки. На межі 20-х років у країнах Латинської Америки проживало біля 5,4% населення земної кулі (95 млн.).

Незалежні латиноамериканські держави утворилися ще на початку XIX ст. Тут утвердилась республіканська форма правління. Конституції країн регіону створено, як прави­ло, на зразок конституції СІЛА. Законодавча влада нале­жить зазвичай Національному конгресу, що складається з двох палат: сенату і палати депутатів. Главою держави і главою уряду є президент, що обирається загальним голо­суванням. Однак парламентаризм і демократія багато в чому залишилися формальними. Будь-яке реальне поши­рення прав і свобод погрожувало існуванню латифундій. Влада в цих республіках належала, як правило, різноманіт­ним кланам латифундистів і набувала форми особистої влади вождя (каудільо), який безпосередньо спирався на армію. Величезну роль в житті латиноамериканських країн відігравала верхівка армії — генерали та офіцери, що зазви­чай походили з середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка часто-густо визначала напрямок політики країни, здійснювала військові перевороти і ставила у влади того або іншого каудільо.

2. Вплив іноземних держав

Для Латинської Америки тих років, як, між іншим, і в наш час, були характерні різкі соціальні контрасти. Місцева олігархія купалася в розкошах, а основні маси промисло­вих робітників і трудівників села ледь животіли. Переважній більшості селян були недосяжні одяг і взуття фабричного виробництва. Зібраного врожаю вистачало лише на те, щоб прогодуватися. їхні діти не ходили до школи. Мільйони родин голодували. Околиці Буенос-Айреса, Сантьяго та інших столиць були оточені "кварталами бідноти", забудо­ваними саморобними хатками з каменю, шматків бляхи і фанери. В цих районах не було ані електрики, ані каналі­зації, часто спалахували епідемії, що забирали життя у сотень тисяч людей. Основна маса населення була непись­менна. Такою розмаїтою, суперечливою, охопленою різноманітними конфліктами і проблемами виглядає Латинська Америка у міжвоєнний період.

В економічному відношенні країни Латинської Амери­ки у силу їхнього загалом аграрного розвитку були залежні спочатку від Великої Британії (протягом XIX ст.), а почи­наючи з повоєнного періоду — від США. Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності знач­ною мірою визначало розвиток країн цього регіону у між­воєнний період. З 20 латиноамериканських республік найвпливовішими й великими є Бразилія, Аргентина і Мексика. Державами з великими потенційними можли­востями були Венесуела, Перу, Чилі. Частка колоніаль­них володінь, що належали США, Франції, Великій Британії та іншим країнам, була невелика (всього 2,5% території, біля 4,5% населення). У цей період система ринкових відносин майже повністю сформувалася в Ар­гентині, Уругваї, Чилі, Мексиці, Бразилії, а в Болівії, Парагваї вона лише зароджувалась. В рамках світової гос­подарської системи латиноамериканський регіон відіграв роль аграрно-сировинної ланки. Країни Латинської Аме­рики вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сільськогосподарську сировину і продовольство, а завози­ли машини, обладнання і споживчі товари. Кожна з них виробляла здебільшого щось одне: Бразилія — каву, Арген­тина — збіжжя і м'ясо, Уругвай — вовну, Чилі — мідь та селітру, Болівія — олово, Перу — срібло й бавовну, Венесуела — нафту і залізну руду. Коста-Ріка і Гватемала — банани. Все це створювало винятково велику залежність економіки латиноамериканських країн від кон'юнктури світового ринку. Ці країни вступали до смуги найжорстокіших економічних струсів кожного разу, коли зовнішня ситуація складалася несприятливо для їхнього експорту.

3. Протиборство демократичних сил і диктаторських режимів

Поява диктаторських режимів в Латинській Америці у міжвоєнний період мала безліч причин. До них треба віднести: кризи консервативно-олігархічних і реформіст­ських форм правління, нестійкий, монокультурний розви­ток економіки, масу невирішених соціальних проблем, економічну залежність від США та Європи, вплив офі­церських і католицьких угруповувань, традиції кауділизму, прагнення використати ідеї незалежності та суверенітету в особистих цілях певними політичними діячами, спроби згуртувати національні сили за допомогою режиму особис­тої влади та ін.

У Бразилії 1930 р. було створено партію Національний буржуазно-ліберальний альянс на чолі з Жетуліо Варгасом, що шляхом збройної боротьби встановив режим особистої влади й усунув з політичної арени країни "кавову" олігар­хію. Військово-диктаторська форма правління дала змогу новому режимові зміцнитися при владі, запобігти револю­ційному вибуху в країні. Того ж року лідера Ліберального альянсу Ж. Варгаса було призначено президентом. Його правління тривало до 1945 р. Хоч і було прийнято дві конституції, права Ж. Варгаса, що мали диктаторський характер, ними не обмежувалися.

Криза уряду радикалів призвела до військового пере­вороту в 1930 р. в Аргентині. 6 вересня армійські частини під командуванням генерала Хосе Урібуру захопили владу в країні. Колишнього президента-реформатора Ірігойєна було арештовано й заслано. Урібуру проголосив себе тим­часовим президентом з диктаторськими повноваженнями. Було скасовано конституційні гарантії, розпущено кон­грес, оголошено облоговий стан. Урібуру надихався фа­шистськими ідеями. Безпосередньою опорою диктатури були реакційне офіцерство й націоналістично налаштовані буржуазно-поміщицькі кола. Уряд Урібуру прагнув твер­дою рукою забезпечити "порядок" і "соціальний мир" у країні. Під тиском широких демократичних сил диктаторський режим було повалено. В лютому 1932 р. президентом Аргентини став кандидат Національно-демократичної партії Агустин Хусто. Хоча формально конституційний режим було відновлено, новий уряд також чинив диктат проти демократів і лівих сил.