Материал: Всесвітня історія (1914 - 1939)

2. Іран у міжвоєнний період

До Першої світової війни Іран залишався відсталою аграрною країною, напівколонією Великої Британії та цар­ської Росії. Загальна чисельність населення становила 10-12 млн., з них біля 1/4 — різні племена (курди, лури, бахтіари, белуджі, кашкайці, туркмени, араби та ін.), що займалися, головним чином, кочовим скотарством, і біля 1/5 — міське населення.

В іранському селі продовжували панувати феодальні відносини, земля та зрошувальні споруди являли власність шаха, феодалів, поміщиків, духовенства. Серед племен зберігалися патріархальні відносини. Основну масу селян складали безземельні, малоземельні й наймити. У містах були широко розповсюджені ремесла, фабрично-заводська промисловість була майже цілком відсутня. Іноземним концесійним підприємствам належали нафтопромисли на Каспії, заводи. В країні було безліч дрібних торговців, що не витримували конкуренції і часто розорювалися.

Політичним ладом Ірану була обмежена конституцією 1906-1907 рр. монархія на чолі з династією Каджарів.

На початку 1918 р. Велика Британія розпочала окупа­цію всього Ірану, зміцнюючи свої позиції у цьому регіоні й створюючи плацдарм для вторгнення до Закавказзя. В серпні 1918 р. було створено англофільський уряд на чолі з Восуг-ед-доуле. Порушуючи конституцію й в обхід мед­жлісу (парламенту) Восуг-ед-доуле підписав 9 серпня 1919 р. британсько-іранську угоду, що віддавала під контроль бри­танських радників та інструкторів іранську армію, фінан­си, шляхобудівництво, зовнішню торгівлю й фактично встановлювала залежність Ірану від Британії.

Англійська окупація викликала широкий підйом анти­колоніального руху в Тебрізі, Хорасані та Гіляні. Плани англійців перетворити Іран на свою колонію було зірвано, тому вони 1921 р. були змушені вивести війська з іранської території. Залишили Іран англійські військові та фінансові радники.

3. Реза-хан

21 лютого 1921 р. перські козаки під командуванням Реза-хана вчинили у Тегерані державний переворот. Було утворено новий уряд, що дістав у Ірані назву "чорного кабінету". Реза-хан спочатку був призначений командиром козацької дивізії, а потім військовим міністром. Було опуб­ліковано Декларацію уряду про боротьбу проти аристокра­тії й про намір покращити становище робітників та селян. Проголошувалися незалежна зовнішня політика й анулю­вання британсько-іранської угоди 1919 р.

Зробивши ставку на національну консолідацію країни під своєю владою, Реза-хан, що залишався незмінним всемогутнім військовим міністром при будь-яких змінах у кабінеті, незабаром сам вирішив вийти на арену політич­них подій. У лютому 1925 р. він змусив меджліс проголо­сити його верховним головнокомандувачем країни, а у грудні 1925 р. Установчі збори проголосили Реза-хана новим шахом нової династії Пєхлєві.

Сильний і енергійний новий правитель здійснив пере­дусім низку реформ, яких гостро потребувала відстала й усе більш залежна від інших держав країна. Реза-шах прагнув швидко подолати це відставання, для чого провів низку законів, спрямованих на зміцнення правової основи держави, земельних відносин, фінансів. Під його впливом меджліс прийняв кримінальний і громадянський кодекси, закони проти насильницького захвату землі та про ре­єстрацію земельних володінь, про здачу землі (державної) в оренду поміщикам, закон проти аграрного бандитизму, закон про продаж державних земель.

В країні прискореними темпами будувалися — голов­ним чином державою і за рахунок скарбниці — нові про­мислові підприємства, залізниці. Прагнучи обмежити вплив англійців, Реза-шах охоче приймав економічну до­помогу від Німеччини. Було створено Національний банк Ірану (1928 р.), введено державну монополію зовнішньої торгівлі (1931 р.) й навіть поставлено питання про перегляд умов договору з Англійсько-іранською нафтовою компа­нією й про деяке обмеження інших економічних пільг і привілеїв британців у Ірані.

У країні було здійснено важливі реформи, покликані сприяти розвиткові освіти та культури: засновано світські школи й прийнято закон про обов'язкову початкову освіту; відкрито численні середні навчальні заклади і вузи, вклю­чаючи Тегеранський університет (1934 р.), де навчання було платним. Услід за реформами Ататюрка в Ірані було здійснено аналогічні реформи, якими передбачався пере­хід на європейський одяг, що супроводжувалося, як і в Туреччині, скасуванням традиційних титулів і звань, вве­денням прізвищ.

В умовах фактично одноосібної влади режим Реза-шаха переслідував не лише робітничий і селянський рухи, але й демократичний і будь-який інший опозиційні рухи. Здійснювалася жорстка державна цензура в літературі, пре­сі, ігнорувалися інтереси численних національних мен­шин, провадилася політика релігійної нетерпимості навіть до інших течій ісламу, не кажучи вже про інші релігії.

Наслідки реформ одразу ж вплинули на стан країни. Промисловий розвиток призвів до появи прошарка квалі­фікованих робітників. На селі посилилися товарні зв'язки, з'явилася значна кількість землевласників, пов'язаних з ринком. Сформувався прошарок освіченої інтелігенції. Ра­зом з тим найвпливовіше шиїтське духовенство чинило значний опір реформам, у яких воно вбачало відхід іран­ського суспільства від історичних, релігійних, національ­них традицій та устоїв.

Проте режим Реза-шаха, заснований на диктаторських повноваженнях, переборював опір опозиції, виводячи Іран до числа розвинених країн не лише свого регіону, а й усієї Азії.

4. Революція в Туреччині

Поразка у світовій війні Німеччини, на боці якої вою­вала Османськая імперія, військові невдачі і незадоволен­ня в країні, нарешті капітуляція Туреччини у жовтні 1918 р. поклали край владі младотурків, що відстоювали цілісність імперії. Султанська імперія агонізувала, союзники анексу­вали усі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якою має бути повоєнна Туреч­чина. У ці тяжкі дні вирішення цього питання узяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел младотурків і взяли за основу тезу про незалежність всієї Туреччини.

На початку 1919 р. турецька влада була надто відчутно обмежена військами Антанти, що окупували чимало тери­торій імперії і ввели свій флот до проток. У травні 1919 р. на додаток до цього Греція окупувала Ізмір і прилеглі території. Турецька армія була демобілізована, постало питання про розчленування країни західними державами, що викликало широкий опір різних політичних сил, який мав спочатку стихійний характер. Повсюдно почали вини­кати партизанські загони, товариства захисту прав місцевого населення, на чолі яких стояли, як правило, представники патріотичної інтелігенції та офіцерства.

У 1919 р., спочатку в липні в Ерзерумі, а потім у вересні в Сівасі, відбулися один за одним два конгреси цих това­риств, на яких було обрано Представницький комітет на чолі з генералом Кемаль-пашою. Документи конгресів закликали країну до боротьби за незалежність й проти окупантів, а султана до створення нового кабінету. В жовт­ні було скликано знову обраний парламент, що прийняв "Національну обітницю", тобто Декларацію незалежності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх пере­шкод для розвитку країни, включаючи передусім привілеї держав Антанти.

У відповідь на цю Декларацію держави Антанти в березні 1920 р. окупували Стамбул і розігнали парламент, султан змушений був підкоритися, а його новий уряд офіційно вистуцив проти Представницького комітету і Кемаля-паші.

Такий перебіг подій викликав зливу обурення по всій країні. На хвилі національно-патріотичного піднесення в квітні 1920 р. у Анкарі було обрано новий меджліс — Великі Національні Збори Туреччини (ВНЗТ), до яких було включено й 105 членів розігнаного парламенту, що втекли зі Стамбула. Головою ВНЗТ став Мустафа Кемаль-паша, котрий проголосив новий орган влади єдиною за­конною владою Туреччини.

Ататюрк Мустафа Кемаль (1880-1938 рр.) — турець­кий державний політичний і військовий діяч, за­сновник і перший президент Турецької республіки. Прізвище Ататюрк ("батько турків") отримав від Ве­ликих Національних Зборів Туреччини 1934 р. при запровадженні прізвищ. Народився у Солоніках у родині дрібного торговця лісом. 1904 р. закінчив Стамбульську академію генерального штабу в чині капітана. Перебуваючи на військовій службі в Сирії (1905-1907 рр.) і Македонії (1907-1909 рр.), брав участь у младотурецькому русі, але після младотурецької революції 1908 р. відійшов від комітету "Єд­нання і прогрес". У квітні 1909 р. очолив штаб "Армії дії", що придушила заколот Абдул-хаміда II. Брав участь в італійсько-турецькій війні (1911-1912 рр.), 2-й Балканській війні (1913 р.). У 1913-1914 рр. військовий аташе в Болгарії. У роки Першої світової війни відіграв видатну роль в обороні Дарданелл (1915 р.); 1916 р. отримав чин генерала і звання паші. 1919 р. Кемаль очолив національно-патріотичний рух у країні, що дістав за його ім'ям назву "кемалістського".

Створений ВНЗТ уряд на чолі з Кемалем ужив ряд енергійних заходів для зміцнення своєї влади. Першою дипломатичною акцією його було звернення за підтрим­кою до Радянської Росії, яка виявила готовність допомог­ти. Услід за тим, у відповідь на інтервенцію грецьких військ до Анатолії, турки почали успішну воєнну кампа­нію, що завершилася восени 1922 р. вигнанням інтервен­тів. Успіхи кемалістської революції переплутали всі карти держав Антанти. Умови нав'язаного султанові 1920 р. ка­бального Севрського договору було переглянуто. Зрештою на конференції у Лозанні було визнано незалежність Ту­реччини в її сучасних кордонах. Ще до того, 1 листопада 1922 р., ВНЗТ прийняли закон про ліквідацію султанату, після чого восени 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Щоправда, тиск ісламського духовенства ви­явився у тому, що представника султанської династії Абдула-Меджида II було офіційно проголошено "Халіфом всіх мусульман", але у березні 1924 р. було ліквідовано й халі­фат.

5. Політична діяльність Ататюрка

Ситуація, що склалася внаслідок національно-патріо­тичного піднесення, й величезні успіхи революції, що зуміла добитися незалежності, а також успішно протистоя­ти натиску держав, — все це створило Кемалю величезний авторитет у країні. Спираючись на цей авторитет, лідер революції і керівництво створеної ним 1923 р. Народно-республіканської партії (НРП) приступили до серії рішу­чих і радикальних перетворень, що тривали понад 10 років (1923-1934 рр.) і великою мірою змінили як традиційну структуру країни, так і її зовнішній вигляд.

За конституцією, що була прийнята 1924 р., Туреччина проголошувалася республікою на чолі з президентом, яко­му було надано велику владу. Вищим органом влади був однопалатний меджліс, з депутатів якого президент при­значав прем'єра, котрий укомплектовував кабінет мініс­трів. Вибори до парламенту були двоступеневі за мажори­тарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускалися; з 1930 р. їм надавалося право обирати і бути обраними до муніципальних органів влади, а пізніше (1934 р.) також і до меджлісу. Конституція декларувала всі головні демократичні права і свободи, що було дуже важ­ливо в справі трансформації традиційної ісламської струк­тури. У цілях централізації управління змінилася адмініс­тративна структура: країну було розбито на округи (вілайєти), тоді як колишні вілайєти-губернії були скасо­вані.

Серія реформ президента Кемаля була пов'язана з відділенням держави від релігії. Жінки були зрівняні у правах з чоловіками, за винятком державної служби. Спе­ціальні закони передбачали перехід на європейський одяг, європейський календар і літочислення. Вводився грома­дянський шлюб, було ліквідовано багатоженство. Латині­зована абетка замінила арабську й полегшила навчання в численних заново створених вузах і середніх школах. Встановлювалося світське судочинство за європейським зразком. У галузі економіки усю турботу щодо розвитку національного капіталу взяла на себе держава. Державне регулювання економіки поєднувалося зі створенням умов для приватнопідприємницької діяльності. Турецький уряд приступив до ліквідації іноземних концесій, що частково були анульовані, частково викуплені. До центрального республіканського банку перейшло від відкупленого Оттоманського банку право емісії. Уряд взяв у свої руки будівництво нових залізниць, портів, промислових підприємств. Було встановлено більш високі митні тарифи, що захища­ли молоду промисловість країни від іноземної конкуренції. Офіційно скасовувалися пільги європейського капіталу. В сільському господарстві було проведено податкові рефор­ми й створено умови для підвищення товарності сільсько­господарських продуктів, передусім тютюну і бавовни.

Зворотною стороною нової економічної політики був жорсткий режим у сфері праці, включаючи точну регла­ментацію праці на державних підприємствах, відсутність або заборона діяльності вільних профспілок (їх замінювали державні), а також заборона вільної діяльності опозицій­них партій. Політика НРП і Кемаля не могла не викликати опору різних кіл суспільства як справа, так і зліва, що не вписалися до нововведень і мало що отримали від пере­творень.

Разом з тим Турецька республіка на чолі з її першим президентом М. Кемалем Ататюрком у 20-30-ті рр. досягла відчутного прогресу й вийшла на передові позиції серед країн Азії.

6. Арабський світ

Історія арабських країн у 1918-1939 рр. проходила під знаком активізації національно-визвольного руху.

Ірак був зоною англійського впливу. Англійські кола тримали в своїх руках його зовнішню торгівлю й контро­лювали судноплавство рікою Тигр. Саме Ірак, як і Іран, став ареною боротьби між Англією й Німеччиною, що прокладала з благословення Туреччини крізь його терито­рію Багдадську залізницю.

За угодою 1916 р., до якої трохи пізніше було додано низку документів, Ірак перестав бути турецьким і спочатку став володінням Великої Британії. 1920 р. остання надала йому деяке самоврядування. 1921 р. Ірак було перетворено на монархію на чолі з Хашимітським еміром Фейсалом, влада котрого була обмежена створеною англійцями консти­туцією. Конституція і монархія забезпечили позиції Великої Британії в економіці Іраку (контроль за нафтою і зовніш­ньою торгівлею), а за договором 1930 р. Велика Британія формально зреклася свого мандату на Ірак, що став незалеж­ною державою, членом Ліги Націй. 30-ті роки були періодом гострої політичної боротьби протиборствуючих політичних коаліцій в країні, як тих, що орієнтувалися на британців, так і тих, що виступали проти них.

Сирія і Ліван за угодою 1916 р. стали підмандатною територією Франції; Сирія під владою французів була спо­чатку поділена на ряд напівавтономних держав, підлеглих французькому верховному комісару в Бейруті, що був і главою Лівану. Вся економічна і фінансова влада належала банку Сирії та Лівану. Пізніше, наприкінці 20-х роках, політично та економічно Сирія та Ліван почали відособлю­ватися. Більш розвинені території прибережного Лівану дістали 1926 р. статус республіки, що управлялася парла­ментом і президентом. Французами було розроблено лі­ванську конституцію, покликану врахувати складну етно-релігійну структуру Лівану, згідно з якою мали роз­поділятися місця в парламенті. У Сирії було скликано Установчі збори, що підготували 1928 р. проект конститу­ції, в якій передбачалося проголошення незалежності кра­їни. Французи заявили, що ця вимога суперечить умовам мандату, і розпустили Установчі збори. 1930 р. вони прий­няли інший проект конституції, що передбачав створення парламентської республіки під контролем Франції. 1936 р. уряд Народного фронту в Парижі пообіцяв незабаром надати незалежність Сирії і Лівану. Проте з падінням цього уряду французький парламент змінив своє рішення.

У Саудівській Аравії внутрішньополітична боротьба за­вершилася перемогою нащадків еміра Сауда. 1902 р. у Неджиді було відновлено Емірат зі столицею в Ер-Ріяді. Територія цієї держави знову почала розширюватися, до неї було приєднано Хіджас (1924 р.), її кордони досягли Іраку і Кувейту. З 1932 р. вона почала офіційно називатися Саудівська Аравія. В країні було проведено реформи, що зміцнили центральну владу короля і його уряду.

З 1938 р. на узбережжі Перської затоки, частина якої ввійшла до меж Саудівської Аравії, розпочалося видобу­вання нафти, яке провадила головним чином американ­ська компанія АРАМКО.

На півночі та на північному заході від Неджида на кордоні з Сирією, Ліваном і Палестиною, у Заіорданні, здавна існували арабські держави. Позбавлена виходу до моря й не маючи достатньо баз, ця територія не була занадто ласим шматком для завойовників й не вирізнялася великою кількістю населення. Переважали тут, як і на більшій частині території Аравії, кочовики-бедуїни. Після Першої світової війни Заіордання було включене за рішен­ням Ліги Націй у складі британського мандату до Палес­тини. Велика Британія 1921 р. створила тут особливий

Емірат Трансіорданію на чолі з еміром Хусейном. Саме тут, у Трансіорданії, було створено англійцями з бедуїнів зна­менитий Арабський Легіон, загони якого складали бойо­вий кістяк збройних сил Великої Британії в Аравії й використовувались в разі потреби для придушення воро­жих англійцям виступів у Сирії, Іраку і самій Аравії.

1928 р. англійці розробили й прийняли конституцію Емірату. В країні було створено конституційну монархію з парламентом. Одначе економічно вона була вкрай відста­лою. Незалежність Трансіорданія дістала лише 1946 р. після відмови Великої Британії від мандату на управління територією.