Завершуючи стислий огляд історії арабських країн у період між двома світовими війнами, слід зазначити, що рано чи пізно народи цих країн розпочинали активну боротьбу проти іноземного, головним чином, англійського впливу. Великій Британії вдалося витіснити Німеччину з близькосхідного регіону; особливих економічних прибут­ків вона тут не мала, і цим пояснюється та відносна легкість, з якою найбільша колоніальна держава надавала незалежність і самоврядування своїм колишнім колоніям і протекторатам.

Початок масового видобутку й переробки нафти з кінця 30-х років кардинально змінив хід історичних подій на Близькому Сході.

7. Палестинська проблема

Палестина — історична область у південній частині Пе­редньої Азії, на Східному узбережжі Середземного моря. Тут здавна проживали араби і євреї, інші народності, на цій території утворювалися й розпадалися держави, точилися тривалі й спустошливі війни, землі Палестини притягували хрестоносців, турків-османів, інших завойовників, що вста­новлювали тривале панування в цьому регіоні.

У XIX ст. до Палестини почали проникати англій­ський, німецький і французький капітали. Під час Першої світової війни Палестину захопила Велика Британія (1917-1918 рр.). 1919 р. президент США В. Вільсон запропонував передати Сирію і Палестину під мандат США, але за рішенням конференції союзників у Сан-Ремо (квітень 1920 р.) і Ліги Націй (липень 1920 р.) мандат на управління Палестиною отримала Велика Британія.

Провадячи політику за своїм випробуваним колоніаль­ним принципом "поділяй і володарюй", Велика Британія сприяла розпалюванню міжнаціональних конфліктів між арабами і євреями. На основі декларації Бальфута 1917 р. Велика Британія підтримувала єврейську еміграцію і колоні­зацію. Це дуже часто спричиняло виступи й повстання арабського населення (найбільш значні відбувалися у 1920-1921 рр., 1929 р., 1936-1939 рр.). Спроби замирити арабів та євреїв, і тим більш, обмежити єврейську еміграцію призвели лише до конфлікту Великої Британії з рядом найбільших єврейських сіоністських організацій, за спиною яких була підтримка США. 1937 р. Велика Британія запро­понувала план розділу Палестини на єврейську державу, трохи більшу арабську державу і територію, що знаходилася під управлінням самої Великої Британії. Намагаючись збити хвилю арабських виступів, британський уряд прийняв закон, що припиняв єврейську еміграцію до Палестини. Одначе під час війни, внаслідок антисемітської політики нацистів, єврейська еміграція до Палестини посилилася. Після Другої світової війни термін британського управління Палестиною скінчився, і ООН приймає рішення про організацію двох держав: арабської (Палестина) і єврейської (Ізраїль). Війна, що почалася між ними, призвела до вигнання палестинців за межі історичної батьківщини до Лівану, Сири, Іорданії, Лівії та інших арабських країн. Періодичні війни між Ізраїлем та арабськими країнами різко загострили палестинську пробле­му. Історичний досвід розвитку найскладнішого політичного конфлікту на Близькому Сході переконує, що вирішити будь-які суперечності й протистояння силовими засобами неможливо. Особливо це стає зрозумілим при розгляді сучас­них подій у цьому регіоні

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте характер взаємовідносин Афганістану і Великої Британії у 1919-1921 рр.

1. Назвіть причини антиколоніального руху в Ірані.

2. Проаналізуйте політичний курс Реза-шаха. Які наслідки він мав?

3. Схарактеризуйте становище Туреччини після Першої світової війни.

4. За яких обставин було створено Великі Національні Збори Туреччини (ВНЗТ)?

5. У чому полягала суть перетворень Кемаля (Ататюрка)? Визначте їхнє значення.

6. Чому колоніальні держави надавали незалежність і само­ врядування країнам Близького Сходу?

8. Проаналізуйте, чим була зумовлена і у чому виявлялася активізація національно-визвольного руху в арабських країнах.

9. Поясніть суть палестинської проблеми.

Документи і матеріали

1. Конституція Афганістану (основний закон високої

держави Афганістан) (витяг).

1931 рік

"Стаття 1. Релігією Афганістану є священна релігія ісламу, а її офіційним і загальним для всіх сповідуванням є пречудове ханафітське вчення.

Стаття 2. Висока Афганська держава володіє повною незалежністю в керівництві своїми внутрішніми й зовнішні­ми справами. Всі місцевості і всі частини країни складають єдине ціле під найвищою владою і управлінням Падішаха.

Права Падішаха

Стаття 5. Високо оцінюючи самопожертву і заслуги Його Величності Тазі Мухаммеда Надіра у справі забезпечен­ня незалежності й врятування афганської батьківщини і розтрощення підвалин гніту і деспотизму, вся афганська нація визнає його високу особу як Падішаха — справжнього і гідного носія королівської влади, і зобов'язується визнавати його у цій якості з найвидатнішою вдячністю і повагою.

Загальні права афганських підданих

Стаття 11. Особиста свобода забезпечується від усяких посягань; ніхто не може бути заарештованим або покараним інакше, як у силу постанов шаріату і законів. Будь-які види неволі заборонені.

Стаття 27. Палата Національної ради засновується згідно з рішенням і волею Його Величності та схвалення Джіргі, що засідала в Кабулі (Всеафганського суду) в 1309 році (1930р.).

Стаття 30. Кількість представників у Національній раді встановлюється положенням про вибори.

Стаття 31. Термін повноважень членів палати для всіх скликань встановлюється на три роки.

Стаття 68. Прийняття законів здійснюється обома палатами — національною радою і палатою нотаблей. Про­позиції, що надходять від міністрів, вносяться до цієї палати і по розгляді, вивченні й схваленні більшістю голосів пере­даються до палати Національної ради для їхнього схвалення. В свою чергу, пропозиції, схвалені Національною радою, пере­даються на розгляд і схвалення палати нотаблеії".

Запитання до документа

1. Згідно з прийнятою конституцією назвіть форму дер­жавного правління в Афганістані.

2. Чи змінилося політичне життя країни після прийняття конституції? Обґрунтуйте свою відповідь.

1. Закон про працю (витяг).

Стамбул, 8 липня 1936 року

"Стаття 35. Звичайний тиждень містить у основі 48 годин. Цей період ділиться на робочі дні таким чином, щоб не перевищувати 9-годинного робочого дня на підприємствах, що закриваються обов'язково о 13 годині у суботу, і 8-годин-ного дня на підприємствах, де працю дозволено у суботу після 13 години...

Стаття 42. Встановлюється 1/2 години відпочинку для працюючих 8 годин і 1 година для працюючих понад 8 годин.

Стаття 48. Забороняється примушувати працювати більше 8 годин дітей, яким не сповнилося 16років, незважаю­чи на характер праці.

Стаття 72. Страйки і локаути забороняються.

Стаття 127.

1. Кожен з робітників, що починає страйк,... присуд­ жується до невеликого штрафу від 10 до 100 турецьких лір.

2. Якщо страйк було організовано з метою справити вплив або тиск на рішення установи і держави, то винні присуджуються до тюремного ув'язнення від двох місяців до двох років і їм забороняється працювати протягом строку від одного місяця до одного року в державних установах і на підприємствах загальної користь.

Запитання до документа

1. Доведіть, що закон про працю гарантував деякі завою­вання робітничого класу Туреччини.

2. Наведіть факти, що свідчать про реакційність поло­жень даного закону.

Запам'ятайте дати:

• 28 лютого 1919 р. — проголошення незалежності Афганістану.

• 8 серпня 1919 р. — підписання британсько-афганського договору про визнання незалежності

Афганістану.

• 23 березня 1920 р. — скликання Великих Національних Зборів Туреччини в Анкарі.

• 1 листопада 1922 р. — прийняття закону про ліквідацію султанату.

• липень 1923 р. — за рішенням Лозаннської конференції визнано незалежність Туреччини.

• 29 жовтня 1923 р. — проголошення Туреччини республікою.

• 30 квітня 1924 р. — прийняття конституції Турецької республіки.

• грудень 1925 р. — встановлення диктатури Реза-шаха в Ірані.

• 1930 р. — Ірак став незалежною державою.

• 1931 р. — прийняття конституції Афганістану.

• 1932 р. — проголошення Саудівської Аравії.

Країни африки

1. Національно-визвольний рух в Північній Африці

До найбільш великих країн Північної Африки нале­жать Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет. До особливої історико-географічної групи входять країни Магріба (так зветься західна частина арабсько-ісламського світу) — Ма­рокко, Алжир, Туніс. Переживши бурхливу епоху заво­ювань і війн, етнічного змішування, міграцій і асиміляцій, країни Північної Африки стали об'єктом прискіпливої уваги Великої Британії та Франції напр. XIX — на поч. XX ст.

Після закінчення Першої світової війни у Марокко розпочався період швидкого промислового розвитку й екс­плуатації природних ресурсів: видобувалися й експортува­лися фосфорити, метали (марганець, мідь, свинець, цинк, кобальт, залізо), вирощувалися цитрусові, заготовлялася пробкова кора. Іноземні, здебільшого французькі, компа­нії вкладали у промислове освоєння Марокко величезні капітали, будували залізниці, розвивали енергетику і тор­гівлю. Біля мільйона гектарів родючої землі було надано французьким колоністам для ведення фермерського госпо­дарства із застосуванням найманої праці. З 1912 р. Марок­ко стала французьким протекторатом, за винятком порту Танжеру, що належав Іспанії.

Наприкінці Першої світової війни більша частина те­риторії Марокко не була ще фактично захоплена колоніс­тами. Саме на нескореній території виник рух волелюбних племен за збереження незалежності своєї батьківщини. 1920 р. Іспанія зробила спробу захопити гірську область Ріф, багату на корисні копалини. Тривала й жорстока боротьба закінчилася проголошенням (1921 р.) республіки Ріф, що героїчно відстоювала свою незалежність. Цими подіями була дуже стурбована Франція, що ввела свої війська до житниці області Ріф — долини ріки Уергі. У вересні 1925 р. розпочався об'єднаний франко-іспанський наступ. Ріфи чинили героїчний опір, але сили були занадто нерівні. У травні 1926 р. Ріфська республіка зазнала поразки.

У роки Першої світової війни Франція насильницьки мобілізувала корінне населення Алжиру до армії, викорис­товуючи його на тилових роботах. Серйозні заворушення, спричинені цим свавіллям і посиленим викачуванням мі­неральної сировини, продовольства, змусили французький уряд видати 1919 р. декрет, що скасував різницю між французами і алжирцями у відношенні до стягнення по­датків. Деякі категорії алжирців наділялися виборчими правами. Проте рівноправності так і не було досягнуто: араби і бербери, як і раніше, іменувались "підданими", а францу­зи, що проживали в Алжирі, громадянами Франції. Расова дискримінація яскраво виявлялася при прийнятті на робо­ту. Ані алжирські підприємці, ані інтелігенція, ані молодь не були задовільнені цим декретом і посиленням коло­ніального гніту. Емір Халід, онук алжирського народного героя Аба аль-Кадіра, 1920 р. заснував політичну партію "Молодий алжирець", що вимагала рівноправності алжирців і французів, знищення расової дискримінації, представ­ництва корінного населення Алжиру в парламенті Франції. Колоніальне гноблення викликало опір алжирців, серед яких користувалася впливом Федерація обраних мусуль­ман, створена 1927 р., а також Союз алжирських улемів, що боролися за розвиток національної культури і мови.

1926 р. було утворено впливову політичну організацію "Північноафриканська зірка", що висунула 1933 р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. 30-ті роки дали поштовх політичній активності серед алжирців, чому сприяла зок­рема й зміна національного складу робітничого класу Ал­жиру (якщо у 1911 р. європейці у ньому переважали, то тепер картина була зовсім іншою — алжирців було вдвічі більше). З приходом до влади у Франції в 1936 р. уряду Народного фронту корінному населенню Алжиру було надано деякі демократичні свободи. В червні 1936 р. у Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, що заявив про підтримку Народного фронту і проголосив Національну Хартію, яка вимагала рівноправності алжирців. 1938-1939 рр. визначилися активізацією антифашистського руху, спря­мованого проти зазіхань Гітлера і Муссоліні на Північну Африку.