11. Терор у роки громадянської війни

Суворі заходи нової влади в економічній і соціальній сферах були можливі лише за умови встановлення політич­ної диктатури більшовицької партії. Цей процес фактично розпочався здобуттям влади у жовтні 1917 р. Було заборо­нено діяльність усіх небільшовицьких партій, заарештова­но їхніх лідерів, ліквідовано дореволюційні політичні інститути та суспільні організації, встановлено контроль над видавничою діяльністю, профспілками, іншими су­спільними організаціями. В листопаді 1917 р. поза законом було оголошено партію кадетів, її членів оголошено "воро­гами народу".

5 липня 1918 р. засідання V Всеросійського з'їзду Рад залишила фракція лівих есерів у складі 322 чоловік на знак протесту проти політики більшовицького керівництва. На­ступного дня ліві есери Блюмкін і Андрєєв убивають ні­мецького посла у РРФСР графа Мірбаха з метою спровокувати радянсько-німецьку війну. Того ж дня стався заколот лівих есерів у Москві, жорстоко придушений ла­тиською дивізією під командуванням І. Вацетіса. Після цих подій лідерів лівих есерів було заарештовано, їхні представники виводилися з Рад.

Навесні 1918 р. загони ВНК розгромили основні цент­ри анархістів у Петрограді та Москві. Навесні 1921 р. більшовики розправилися з меншовиками, заарештувавши більше 2 тис. чоловік і увесь ЦК. Більшість з них вислали за кордон, а інших було відправлено до Сибіру. Так фак­тично склалася однопартійна система.

Після замаху на життя Леніна 30 серпня 1918 р. та вбивства керівника Петроградської НК Урицького Раднарком 5 вересня 1918 р. видав постанову "Про червоний терор". Форми червоного терору були різноманітними: розстріли за класовою ознакою, система заручників, ство­рення концтаборів для ворожих елементів (Соловки) та ін. За далеко не повними даними (розслідування денікінської комісії, свідоцтво історика С. Мельгунова та ін.), жертвами червоного терору лише на півдні Росії стали 17 млн. чол.

Початок "білої справи" як ідеології й політики "білого руху" можна віднести на весну—літо 1918 р., коли, з одного боку, монархісти, з іншого, кадети почали консолідувати­ся в єдиний блок з метою боротьби проти революційного руху. Організатори цієї боротьби, виступаючи під націо­нальним прапором, стверджували, що тільки вони можуть покінчити з "анархією" і зберегти Російську імперію як велику державу. Ідеологи білого руху О. І. Гучков, В. В. Шульгін, М. М. Львов, П. Б. Струве та інші проповідували націо­нальну ідею врятування Росії від "засилля Інтернаціона­лу". Після повалення радянської влади припускалося встановлення військової диктатури, а після "вмиротворення країни" майбутнє мали вирішити Законодавчі збори на зразок Земського Собору. Саме друга частина цієї заяви й привертала до рядів "білого руху", особливо на першому етапі, майже всі антирадянські сили — до есерів і меншо­виків включно.

Одначе щоденна практика білогвардійських урядів де­далі чіткіше демонструвала тенденцію реставрації монархії на самодержавній основі. В міру поширення бойових дій на фронтах громадянської війни дедалі важче ставало мас­кувати справжні наміри організаторів і виконавців "білої справи" перед їхніми "демократичними союзниками" як всередині країни, так і за кордоном. На території, де господарювали білогвардійські війська, відновлювалися старі порядки, земля поверталася поміщикам, фабрики — власникам, робітники та селяни зазнавали кривавого терору, організовувалися єврейські погроми. Патріотизм, прого­лошений теоретиками "білої справи", насправді перетво­рювався на прагнення до реваншу й помсти. І, найголов­ніше, "національна" боротьба виявилася майже повністю залежною від інтересів іноземних союзників, без військо­вої, моральної й політичної підтримки котрих "білий рух" не мав змоги так довго існувати.

Мобілізація до рядів Добровольчої Армії була склад­ною справою. Гучков запропонував поповнювати ряди білогвардійців з-поміж російських військовополонених на території Німеччини і Австро-Угорщини (їхня кількість наближалася до 3 млн.). Доля їхня була складною, драма­тичною й по-різному складалася після повернення до Росії. Ревними виконавцями ідей "білого руху" були відомі у царській Росії військові діячі — Колчак, Денікін, Врангель.

Почалося велике протистояння на фронтах громадян­ської війни.

12. Економічна політика більшовиків у 1918-1920 рр.

"Військовий комунізм" мав дві основні риси: з одного боку, зростаюча роль держави у керівництві економікою, включаючи централізований контроль і управління, заміна дрібних промислових підприємств великими, заходи по введенню єдиного планування; з іншого боку, відхід від комерційних і грошових форм розподілу на користь поста­чання основними товарами й послугами або безкоштовно, або за твердими цінами, запровадження карткової системи.

У 1920 р. радянській державі належало 37,2 тис. під­приємств. Внаслідок політики "військового комунізму" було встановлено повний державний контроль над управлінням промисловістю. Вся повнота економічної влади в країні належала Вищій Раді народного господарства (ВРНГ) та головкомам на місцях. Під націоналізацію підпадали на­віть підприємства з кількістю робітників 5 чол. за наявнос­ті механічного двигуна і з кількістю 10 чол. без двигуна. В країні було впроваджено безгрошові розрахунки, скасова­но торгівлю, введено прямий товарообмін, зрівняльний розподіл продуктів харчування серед працюючих, карткову систему. Будь-яких економічних стимулів не існувало, за­цікавленість у результатах праці катастрофічно падала. Для праці в тилу було запроваджено трудову повинність, а після закінчення війни військові частини перетворювалися на трудові батальйони, які повинні були відновлювати народне господарство. У січні 1920 р. на Уралі було сфор­мовано першу революційну трудову армію. Крім того, створювалися табори примусової праці, провадилася мобі­лізація так званих "буржуазних елементів" на суспільні роботи. Великого поширення набули "комуністичні суботники" (безкоштовна праця у вихідні дні). Нова влада фак­тично встановила продовольчу диктатуру на селі: було оголошено державну монополію на продаж збіжжя та його заготівлю, заборонено приватну торгівлю хлібом. Створе­ний Наркомат продовольства дозволяв примусово вилучати збіжжя в селянських господарствах, із січня 1919 р. введено продовольчу розверстку, що передбачала вилучення збіж­жя та інших сільгосппродуктів. Для здійснення продоволь­чої диктатури всюди організовувалися продовольчі загони, що отримали право застосовувати зброю. З метою зміцнен­ня своєї влади більшовики створювали комітети бідноти (комбіди), що об'єднали сільський люмпен-пролетаріат та існували паралельно з Радами.

Однак проблему розподілу вирішити не вдалося. Прийнятий у квітні 1918 р. декрет, за яким Наркомпрод був уповноважений здобувати товари широкого вжитку для обміну на селянське зерно, виявився марним. Спроби встановити норми споживання й фіксовані ціни у містах зазнали невдачі через нестачу продовольства й невміле керування. Торгівля існувала лише на "чорному ринку". Численні торговці, яких прозвали мішечниками, роз'їжд­жали країною з набором нехитрих товарів, обмінювали їх у селян на продовольство, яке після цього продавали в місті за фантастичними цінами. Влада таврувала мішечників, погрожувала їм в'язницею та розстрілом, але спекуляція продовжувала процвітати. Гроші втрачали ціну. Фінансову систему держави було фактично паралізовано.

У січні 1918 р. в атмосфері кризи, що швидко густіша­ла, Ленін цитував знамениту фразу "хто не працює, той не їсть" як "практичну заповідь соціалізму", а Нарком по праці говорив про саботаж і необхідність введення приму­сових заходів. Така організація праці та розподілу перспек­тив не мала й була приречена.

13. Нова економічна політика (неп)

На початку 1921 р. більшовицька влада опинилася в глибокій кризі. Промисловість перебувала в стані розрухи. Через нестачу сировини й палива майже третина заводів і фабрик не діяла, інші працювали з неповним навантажен­ням. Обсяг промислової продукції порівняно з 1913 р. зменшився у 7 разів. Чавуну виплавлялося лише 3% від рівня 1913 р., сталі — 5%, вугілля видобувалося 30%. У 1921 р. на одну людину вироблявся 1 метр ситцю на рік, на одне селянське господарство вироблялося сто грамів металевих виробів. Виробництво цукру зменшилося в 45 разів. У країні буяла цілковита інфляція: коробочка сірників коштувала кілька мільйонів, кусок мила став коштовністю. Посівні площі скоротилися з 110 млн. десятин до 75 млн. 1921 р. розпочався жахливий голод, що охопив Поволжя, Приуралля, Казахстан, Західний Сибір, південь України. Голодувало біля ЗО млн. чол. Вимирали цілі села. Незва­жаючи на допомогу світового товариства, загинуло понад З млн. чоловік, 2 млн. дітей стали сиротами.

Початком здійснення нової економічної політики став X з'їзд РКП (б), що прийняв резолюцію "Про заміну прод­розверстки продподатком". Сутність непу полягала в прове­денні принципово нової економічної політики, заснованої на ринкових відносинах, різноманітних формах власності та економічних засобах управління народним господарством. НЕП повинен був підготувати економічну базу для будівниц­тва соціалізму в радянській державі. В сільському господар­стві неп передбачав: заміну продрозверстки продподатком, розмір якого визначався напередодні посівної і був удвічі менший, ніж розмір продрозверстки; дозвіл організовувати кооперативи, а також оренду землі з використанням найма­ної праці. Скасовувалася кругова порука і вводилася відпові­дальність кожного селянина за виконання податку. Таким чином, селянин дістав змогу вільно обирати спосіб обробки землі та гарантії землекористування, що стимулювало розви­ток сільськогосподарського виробництва й сприяло віднов­ленню сільського господарства в найкоротший термін. Внаслідок непу обсяг сільськогосподарського виробництва 1925 р. майже досяг рівня 1913 р.

НЕП сприяв кардинальним змінам у промисловості. З травня 1921 р. розпочалася здача в оренду націоналізова­них дрібних, середніх і великих промислових підприємств колишнім господарям. Оскільки було неможливо поєд­нувати приватновласницьке сільське господарство з дер­жавною централізованою промисловістю в рамках однієї економіки, 6 серпня 1921 р. було проведено децентраліза­цію управління промисловістю. Багато підприємств було визволено від прямого адміністративного контролю ВСНГ, об'єднано в трести й переведено на госпрозрахунок.

Створений у лютому 1921 р. Держплан розпочав поточне планування економічного розвитку. Скасовано загальну тру­дову повинність, на зміну їй прийшла процедура добровіль­ного найму і звільнення робочої сили. Створювався ринок робочої сили. Відбувся перехід від зрівнялівки до відрядної зарплати за результатами праці. Почалося залучення інозем­ного капіталу шляхом створення концесій і спільних під­приємств. У торговельно-фінансовій сфері відновлювалися товарно-грошові відносини, було дозволено приватну торгів­лю, створювалися умови для діяльності трьох форм торгів­лі — приватної, державної й кооперативної, набирали сили кредитна, збутова й продовольча кооперації, провадилися ярмарки. До обігу вводилися цінні папери. Для стабілізації фінансів було налагоджено випуск грошей і конвертованої грошової одиниці — червінця (1 червінець дорівнював 10 золотим карбованцям). Було організовано діяльність Ощад­ного банку, провадилися регулярні держпозики й випуски цінних паперів.

НЕП істотно змінював вигляд країни, пожвавив її еко­номіку, змінив психологію людей.

14. Проголошення срср

Процес утворення СРСР був складним і суперечливим. Ще у роки громадянської війни фактично склався військо­во-політичний союз радянських республік. Улітку 1919 р. з ініціативи України ВЦВК РРФСР видав декрет "Про об'єднання Радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби із світовим імперіалізмом". Визнаючи незалежність і право республік на самовизна­чення, було вирішено об'єднати їхні господарські, фінан­сові та залізничні організації. Було створено спільну вій­ськову організацію республік. У вересні та грудні 1920 р. РРФСР уклала союзні договори з Азербайджанською та Українською Радянськими республіками, а у 1921 р. з Білоруською, Вірменською, Грузинською республіками. Латвія і Литва у цей час стали суверенними державами. До РРФСР тяжіли дві народні республіки в Середній Азії: Бухарська і Хорезмська.

Традиційні економічні зв'язки і регіональна спеціалі­зація в межах загальноросійської економіки створювали певні передумови для об'єднання. У національних респуб­ліках різними шляхами більшовики встановили свою владу. Ідентичність політичних систем також сприяла об'єднанню.

Проектів створення Союзу було декілька. Перший бу­ло запропоновано наркомом у справах національностей Й. Сталіним. Він підготував проект резолюцій, що перед­бачав входження України, Білорусії, закавказьких респуб­лік до складу РРФСР на правах автономії. План дістав назву автономізації. Керівництво Грузії вважало, що рес­публіки повинні зберегти атрибути самостійності й неза­лежності та будувати свої відносини на договірних засадах. Фактично ця пропозиція означала створення конфедерації радянських республік. Ленін вважав, що майбутній союз має будуватися на федеративних засадах, де РРФСР буде рівною за правами та обов'язками з іншими республіками. Проект автономізації він відкидав як такий, що утискає права республік, а в створенні конфедерації вбачав недос­татній рівень об'єднання.

Створенню Союзу РСР передували з'їзди Рад України, Білорусії, Закавказзя й РРФСР, де було прийнято рішення про необхідність об'єднання в Союз на рівноправних заса­дах.

29 грудня 1922 р. у Кремлі відбулася конференція уповноважених представників — делегацій національних республік, що затвердила проекти Декларацій про утворен­ня СРСР і проект Союзного Договору. Ритуал підписання було призначено на 30 грудня 1922 р. Перший Загально­союзний з'їзд Рад відкрився об 11 годині в Андріївській залі у Кремлі. На ньому було прийнято Декларацію й Договір про утворення СРСР. Сталін запропонував прий­няти ці документи без обговорення, але за пропозицією Фрунзе вони були прийняті загалом і відправлені на до­опрацювання. Остаточна ратифікація документів відклада­лася до II З'їзду Рад. На І з'їзді було обрано ЦВК СРСР на чолі з М. Калініним і СНК СРСР на чолі з В. Леніним.

II З'їзд Рад, що відбувся в січні 1924 р., прийняв Конституцію СРСР, яка закріпила створення нової держа­ви, але ані Декларація, ані Договір на ньому не приймалися.

15. Характер сталінського режиму

21 січня 1924 р. Леніна не стало. Однак боротьба за владу почалася ще задовго до його смерті. Основними суперниками у ній виступали Й. Сталін і Л. Троцький. Серйозні зіткнення між ними почалися 1923 р. За умов кризи "ножиць цін", коли ціни на сільгосппродукцію впа­ли, а на промислові товари продовжували залишатися високими, Троцький бачив вихід у проведенні політики "первісного соціалістичного накопичування". Він пропо­нував створити систему примусової праці у містах та на селі, обкласти заможних селян надподатком для найшвид­шого отримання коштів для промислового будівництва. Всередині самої партії Троцький очолив "ліву опозицію", що різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Сталіна зосередити всю повноту влади в своїх руках.

Сталін набув собі спільників в особі впливових членів керівництва РКП (б) — Л. Каменева і Г. Зінов'єва; усі разом вони намагалися не допустити піднесення Троцького. На XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 р. тріумвірат Зінов'єв-Каменєв-Сталін досяг успіху в своїй закулісній діяльності. Настав час розтрощити Троцького. Кампанію вони розпочали з надзвичайною обережністю — почасти тому, що Зінов'єв і Сталін вже, певно, не довіряли повніс­тю один одному. 15 грудня Сталін у своїй статті, що була опублікована в "Правді", виступив з різкими випадами проти опозиції й на адресу особисто Троцького. Це було сигналом для розв'язування кампанії шельмування Троцького у низці виступів і статей, авторами яких були Зінов'єв (котрий, певно, і вигадав термін "троцькизм"), Каменєв, Бухарін та менш відомі діячі партії. В січні 1925 р. позицію Троцького було засуджено на пленумі ЦК ВКП (б), його було усунуто з поста військового наркома, який обійняв М. В. Фрунзе.

1925 р. сформувалася "нова опозиція", яку очолили Каменєв і Зінов'єв. Опозиція спиралася на підтримку од­нієї з найбільших парторганізацій в країні — Ленінград­ської. "Нова опозиція" виступила проти монополізації Сталіним права на "ленінську спадщину", його гасла про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні та перемогу соціалізму в ній за відсутності світової соціаліс­тичної революції.

Сталін на той час мав уже значну владу і вплив у партії і під гаслом "захисту ленінізму" розправлявся зі своїми черговими супротивниками. За ним йшла більшість членів партії. Лідерів опозиції усунули від партійного і державно­го управління, керівництва Комінтерном. Ленінградську обласну партійну організацію очолив С. М. Кіров (січень 1926 р.). Останній виступ опозиції відбувся в 1927 р. — "платформа 83". На XV з'їзді ВКП (б) (2-19 грудня 1927 р.) було завершено розгром троцькістсько-зінов'євської опо­зиції. На початку 1928 р. Троцького та ще декількох опо­зиціонерів було вислано до Алма-Ати. Згодом Троцького вислали з країни до Туреччини.

Проти своїх політичних супротивників Сталін вико­ристав адміністративні засоби, звинувачуючи їх в антидер­жавній діяльності. Генеральний секретар ЦК ВКП (б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутрішньо­партійної демократії й поступово затвердити свою особис­ту владу в партії і в країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком затвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

В основі цього явища було закладено безліч причин: відсутність традицій політичної демократії в країні; низь­кий рівень політичної культури населення; готовність до безмовної покори; поступове зрощування партійного і дер­жавного апаратів; монополізм політичної влади в руках однієї партії; різка деінтелектуалізація керівництва ВКП (б); переростання диктатури класу в диктатуру партії; гранично централізована система управління економікою.