Материал: Відповіді до заліку. Економічна теорія. Туризм
Ефективність суспільного виробництва та її визначення.
Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність — це відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам трудового колективу і окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності е виробництво за певний період часу, як правило, за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання у ВНП становить приблизно 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 80 %. У колишньому СРСР у співвідношенні цих двох груп була обернена пропорція. Це свідчило про значно більшу соціальну ефективність економіки розвинутих країн та затратний характер економіки колишнього Союзу. В Україні за 90-ті роки XX ст. частка товарів народного споживання скоротилась з ЗО до 24 %, що свідчить про погіршення показників соціальної ефективності. Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Вона є конкретною формою вияву закону економії часу, а її узагальнюючим показником за капіталістичного способу виробництва є норма прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефективності слугують продуктивність і фондомісткість, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капіталовкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основними напрямами зростання економічної ефективності в Україні повинні бути суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції у нашій країні приблизно в 3,5—5 разів перевищують аналогічні витрати розвинутих держав, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів і ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2—2,5 рази перевищують аналогічні показники країн Заходу), зростання фондовіддачі тощо. Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці. У найзагальнішій формі ефективність суспільного виробництва виражають відношенням "результати: витрати". У масштабі народного господарства її вимірюють відношенням розмірів створеного протягом певного періоду національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства. З метою порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва у різних країнах використовують показник виробництва національного доходу на душу населення, який характеризує рівень розвитку народного господарства у зіставленні з кількістю населення. Він найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність типів і форм економічної власності та господарського механізму. На початку 90-х років рівень виробництва ВВП в Україні на душу населення становив 93 % аналогічного середнього показника у колишньому СРСР, тоді як у Росії він досягав 109 %, Білорусі — 118, Казахстані — 102, Литві та Латвії — 133, Естонії — 152 %. За 90-ті роки внаслідок хибної економічної політики керівництва країни обсяг ВВП на душу населення скоротився в кілька разів і навіть у 2002 р. після трьох років економічного зростання був у 2,2 рази менший, ніж у Росії. За цим показником Україна займала 102 місце у світі. При зростанні інтенсивності виробництва результати суспільного виробництва з урахуванням їх якості зростають швидше, ніж витрати. Виготовлені товари та послуги при цьому повинні відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту населення. Отже, ефективність суспільного виробництва в динаміці означає ефективність суспільного відтворення. З її підвищенням зростають основні показники — продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Разом з тим на практиці можна спостерігати, що підвищення якості продукції може супроводжуватись застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного вимірювання ефективності застосовують інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників:
де Е — ефективність виробництва; Чп — чистий продукт з урахуванням його складу та якості; П — витрати живої праці; М — кількість затрачених матеріалів; γ + Ф — витрати засобів праці (основних виробничих фондів); γ — коефіцієнт зведення до єдиної розмірності, який дає змогу узагальнити витрати і вкладення. Економічну ефективність розглядають як раціональне та ефективне використання сукупності всіх виробничих факторів (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), що залежить передусім від їх оптимального розподілу. Економічну ефективність слід зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає проведення державою такої макроекономічної та соціальної політики (за допомогою оподаткування соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка не гальмуватиме стимули до праці, підприємницької діяльності тощо, але обмежуватиме намагання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави.
Фази руху суспільного продукту : виробництво. Розподіл, обмін та споживання.
Результатом суспільного виробництва є його продукт праці, або благо. Суспільний продукт характеризується двома властивостями; 1) здатністю задовольнити певні потреби людей; 2) у ньому завжди втілюються затрати суспільної праці. Відповідно розрізняють натурально-речову та суспільну сторони продукту. Натурально-речову сторону суспільного продукту формують різноманітні споживні вартості. Для того, щоб стати споживною вартістю, продукт праці не обов'язково має набувати форми речі, бути матеріальним благом. Споживними вартостями є послуги, котрі мають нематеріальний характер (послуги освіти, охорони здоров'я, культури, побуту). Сучасне виробництво потребує наукових, інформаційних, транспортних та інших послуг. Обсяг і якість послуг - один із найважливіших показників соціально-економічного прогресу сучасного суспільства, рівня та якості життя населення. Виробничі та особисті послуги - невід'ємна частина суспільного продукту, а праця, яка затрачується на їх надання, є частиною продуктивної, суспільно корисної праці. Інша властивість суспільного продукту полягає в тому, що він втілює у собі певну кількість витраченої людської праці. У господарській діяльності ця властивість суспільного продукту відіграє особливу роль. Суспільство має знати, скільки було затрачено праці на отримання тієї чи іншої споживної вартості та суспільного продукту. Кожний матеріальний продукт, за винятком благ природи, є результатом праці. Споживна вартість складових суспільного продукту є результатом конкретної праці, яка характеризується приведенням у дію у процесі її вчинення певних трудових навичок та вмінь людини (землероба, шахтаря, слюсаря тощо), Інша сторона суспільного продукту втілює в собі затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Матеріальною основою цієї сторони праці є праця у фізіологічному розумінні як затрати м'язевої, нервової та розумової енергії людини, затрати праці взагалі, безвідносно до її конкретної форми. Вона називається абстрактною працею, і нею створюється вартість товару, а відповідно, і всього суспільного продукту. Отже, продукт суспільного виробництва у процесі його створення набуває форми суспільного та являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством в цілому. Одночасно в ньому втілюється певна кількість затраченої абстрактної праці, що визначає його вартість. Суспільний продукт існує в декількох вимірах. Валовий суспільний продукт - являє собою сукупність усіх споживних вартостей, створених суспільством за певний відрізок часу (як правило, за один рік). Однак у процесі виробництва його окремі ланки доволі часто не доводять продукт виробництва до форми придатної для споживання людиною, а лише готують його для подальшої обробки. На наступних стадіях виробництва продукт обробляється, щоб стати предметом споживання для людини. Тому у складі суспільного продукту розрізняють проміжний та кінцевий продукт. Всі продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, називаються проміжним продуктом. Кінцевим продуктом вважаються такі продукти і послуги, які використовуються для споживання. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний час, утворюють валовий внутрішній продукт. Економічна природа останнього та інших форм суспільного продукту буде розглянута надалі. Рух суспільного продукту так само безперервний, як безперервне життя суспільства. В цьому русі розрізняють окремі стадії. Почавшись у виробництві й пройшовши через стадії розподілу та обміну, він завершується у споживанні. Внаслідок руху суспільного продукту і виникають економічні відносини між людьми. Отже, суспільний продукт у процесі свого руху проходить стадії власне виробництва, розподілу, обміну та споживання. Вони тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відокремлена і має певні особливості. Насамперед, тісно взаємопов'язані власне виробництво і споживання. Споживання являє собою використання створених матеріальних благ і здійснюється у формі виробничого і особистого. Виробниче споживання — це споживання засобів виробництва і робочої сичи працівника у процесі створення суспільного продукту. Отже, ця форма споживання здійснюється у процесі виробництва. Тоді ж здійснюється і споживання робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, зумовлює спосіб споживання. Отже, власне виробництво і споживання відрізняються одне від одного за функціями і роллю, але тісно між собою пов'язані і лише в єдності можуть забезпечити продукування суспільного продукту. З цього взаємозв'язку слід виділити особисте споживання як процес задоволення потреб суспільства і кожного його члена в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому процес суспільного виробництва повинен мати на меті споживання. Якщо ж зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не для споживання. Сучасна економічна ситуація в Україні у сфері виробництва і споживання суспільного продукту значною мірою зумовлена деформованою структурою економіки, для якої характерна надзвичайно мала частка галузей споживчого сектору. Тому одним із важливих завдань структурних перетворень у суспільному виробництві на найближчі роки має стати переорієнтація значних ресурсів на розвиток галузей, які задовольняють споживчий попит населення. Перед тим як перейти на стадію споживання, суспільний продукт має пройти стадії розподілу і обміну. Розподіл поширюється на засоби виробництва, робочу силу та предмети споживання. У процесі розподілу встановлюється частка певного суб'єкта (трудового колективу або окремої особи) в отриманні суспільного продукту. Але щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, виробничого підрозділу (колективу) або людини, суспільний продукт має пройти стадію обміну. Обмін за формою здійснюється у вигляді обміну діяльністю і здібностями, обміну засобами виробництва, обміну предметами споживання. Він опосередковує зв'язок між виробництвом і розподілом з одного боку, та споживанням з іншого. Обмін, як і розподіл, здійснюється в самому виробництві (у вигляді обміну діяльністю та здібностями), і поза ним, як самостійна функція в русі суспільного продукту. Розподіл і обмін опосередковують зв'язок між виробництвом і споживанням, утворюють своєрідний механізм їх взаємодії та розв'язання суперечностей, котрі між ними виникають. Водночас, стадії руху суспільного продукту не існують самі по собі, вони не ізольовані одна від одної, а утворюють частини єдиного цілого, які сполучені між собою прямими і зворотними зв'язками. Але вихідний пункт цього руху - це виробництво. Перш, ніж щось обмінювати або розподіляти, його треба виробити. Політична економія вивчає не технічну, а суспільну форму виробництва. Споживання - це завершальна стадія руху суспільного продукту. Якраз у ньому використовується споживна вартість виробленої продукції. Суспільне виробництво постійно розвивається і в сучасних умовах воно постає у вигляді трьох блоків галузей національної економіки: 1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва. Примноження суспільного багатства залежить саме від стану цих галузей, від їх технічного та технологічного рівня. їх сукупність утворює сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропро-мисловий, хімічно-лісовий комплекси, комплекс галузей з виробництва товарів народного споживання, інвестиційний комплекс. У галузях основного виробництва продукується переважна частина суспільного продукту України. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва в Україні займає 55,8%, у той час, як у Великобританії - 29,8%, Франції- 29,6%, США - 26,2%, Японії - 33,8%. Виробнича інфраструктура - це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в економічній системі в цілому. До її складу входять транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність галузей виробничої інфраструктури фактично сприяє примноженню суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і перетворення п у великий сектор народного господарства є однією з найважливіших закономірностей етапу постіндустріального розвитку людства. В економічно розвинених країнах світу сфера виробничих послуг- це велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США в цій сфері створюється більше 1/5 частини валового внутрішнього продукту. В Україні вона розвинена недостатньо. Тому в сучасних умовах важливим напрямом удосконалення структури суспільного виробництва в Україні має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому утворюють сферу матеріального виробництва. Але із розвитком суспільства зростають потреби в духовних благах, які створюються у нематеріальній сфері. Це зумовлює існування соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми суспільного багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього і культурного рівня. Тривалий час в економічній літературі цю сферу людської діяльності зараховували до невиробничої сфери. Підставою для такого висновку було те, що в ній не створюються матеріальні блага. Звичайно, у частині невиробничої сфери такі блага не створюються (держапарат, апарат управління громадських рухів, збройні сили, міліція). Проте всю соціальну інфраструктуру зараховувати до невиробничої сфери неправомірно. Адже тут надаються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби людей. Така праця є суспільно необхідною і суспільно корисною. Вона рівноцінна праці у сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною працею. У зв'язку з цим соціальна інфраструктура — це сфера нематеріального виробництва, але її не можна ототожнювати з невиробничою сферою. До складу соціальної інфраструктури входять: охорона здоров'я та фізична культура; загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища освіта, система підвищення кваліфікації і т. п.; житлово-комунальне господарство; пасажирський транспорт і зв'язок; побутове обслуговування; культура і мистецтво. Згідно з прийнятою у статистиці практикою обліку до соціальної сфери належить наука, адже вона є однією з форм суспільної свідомості, одним із головних факторів духовного розвитку людини. Але прикладна наука має взодити до сфери матеріального виробництва, адже вона перетворилася на його безпосередню продуктивну силу. Цей підхід характерний і для таких галузей, як торгівля, транспорт, зв'язок. Частина цих галузей належить як до матеріального виробництва (в міру продовження у них процесу виробництва), так і до нематеріального виробництва (у сфері обслуговування людей). Охорона навколишнього середовища може бути зарахована до матеріального і нематеріального виробництва. До матеріального виробництва вона належить як впровадження природоохоронних технологій, яке здійснюється шляхом удосконалення виробництва; до соціальної сфери - як покращення навколишнього середовища, що безпосередньо пов'язане зі створенням сприятливих умов для життя людини. Оптимальне співвідношення між матеріальним і нематеріальним виробництвом забезпечує зростання матеріального добробуту поряд з духовним розвитком людини.
Поняття та економічний зміст власності. Суб’єкти та об’єкти власності.
Вивчення будь-якої економічної моделі завжди пов’язане з вирішенням питання про власність: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Власність – це сукупність відносин між людьми з приводу привласнення або відчуження об'єктів власності. Це складна економічна категорія, розрізняють економічний і юридичний аспекти власності. Економічна власність – це відносини з приводу володіння та використання факторів виробництва та результатів їх функціонування. Об'єктом юридичної власності може бути будь-яке майно: особисте майно, засоби виробництва, різні цінності, майно і кошти громадян, підприємств, держави. Економічна теорія вивчає економічний аспект власності. Об'єктом економічної власності є фактори виробництва, тобто те, що забезпечує власнику зростання вартості. Отже, об'єктами економічної власності є: - робоча сила; - засоби виробництва; - продукти праці. Суб'єктами економічної власності є: - особа; - група осіб; - держава.
Функції власності: :власність визначає: - умови поєднання робітників з засобами виробництва; - відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва і результатів виробництва; - умови розпорядження і використання факторів виробництва; - соціально-економічну структуру суспільства. Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення до певних речей як до своїх. Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами. В Україні прийнято закон про власність. Він трактує право власності як регульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання майном.. Власність є основоположною економічною категорією. Вона визначає економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище різних соціальних груп і взаємовідносини між ними, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства. Вона детермінує характер економічної системи суспільства. Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва – землею, будівлями, засобами і предметами праці, тобто привласнити їх. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє й обмінює їх у своїх інтересах. В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає: а) відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів; б) відносини з приводу використання виробничих ресурсів; в) економічні форми реалізації власності. За об'єктами у відносинах власності можна виділити такі компоненти: 1) власність на засоби виробництва; 2) власність на предмети споживання; 3) власність на робочу силу; 4) власність на результати інтелектуальної діяльності. Отже об'єктами власності можуть бути матеріальні блага та результати інтелектуальної діяльності. Суб'єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи і держава в особі державних органів влади. Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення. Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці. Власність відіграє значну роль в економічному житті суспільства. По-перше, вона упорядковує економічні стосунки в суспільстві і є важливим чинником в організації виробництва. Вона визначає, кому належить право володіння, користування та розпоряджання майном. По-друге, власність, за певних умов, зацікавлює ефективно використовувати обмежені економічні ресурси. Багаторічна практика існування суспільної власності показала, що вона породжує безвідповідальність і марнотратство. Приватна власність покладає відповідальність за конкретні економічні об'єкти на їх власника. Однак, це зовсім не означає, що абсолютно всі власники ефективно використовують своє майно. Ефективність використання залежить і від дбайливості та здібностей власника. По-третє, власність визначає, кому і в чиїх інтересах належить використовувати об'єкти власності, як ними користуватися. В першу чергу це стосується використання виробничих ресурсів. Об'єкти власності повинні використовуватися в інтересах власника. По-четверте, приватна власність є важливою умовою організації вільного підприємництва. Маючи в своєму розпорядженні капітал, люди на свій розсуд, ідучи на ризик і беручи на себе відповідальність, організовують підприємства, виробляють потрібну продукцію. Приватна власність створює також певний економічний захист її власникові. Вона забезпечує його доходами та стимулює до активної діяльності.
Форми власності. Різноманітність форм власності , їх вільне змагання.
Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. В сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний. Вертикально-історичний підхід Відповідно до цього підходу визначаються історичні форми власності, котрі виникали та розвивались у процесі тривалої еволюції суспільства та його складової — економічних відносин. Кожна суспільно-економічна формація базувалась на відповідній формі власності, яка потім змінювалась іншою, але на більш високому рівні розвитку продуктивних сил суспільства. Форми власності, котрі виникали на тій або іншій стадії розвитку людського суспільства, відображали особливості привласнення засобів і результатів виробництва, основного суб'єкта, який зосереджує в своїх руках права власності. Історичні форми власності:
Первісно-общинна — для неї характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності — землю, а також на засоби праці й результати виробництва.
Рабовласницька — характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).
Феодальна — передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).
Капіталістична — характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.
Горизонтально-структурний підхід Відповідно до горизонтально-структурного підходу для класифікації економічних форм власності, її видів і типів, як критерії використовуються рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, правочинність суб'єктів відносин власності на ресурси, результати та управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо. Відповідно до цього підходу з усього різноманіття відносин власності відокремлюється два основних типи власності: приватна і суспільна. Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам, на основі їх виняткового права на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності, коли його власником є юридична або фізична особа. Приватні форми власності:
Індивідуально-трудова Одноосібна Сімейна
З найманою працею Індивідуальна із застосуванням найманої праці Партнерська Корпоративна (акціонерна)
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця. Суспільні форми власності:
Державна Загальнодержавна Комунальна (муніципальна)
Колективна Власність колективу підприємства Кооперативна Власність громадських організацій Власність релігійних і культових організацій
Виділяють два основні типи власності: приватну і суспільну. Приватна власність може бути: — індивідуальною або сімейною; — пайовою: це колективна приватна власність, де кожному співвласникові належить певна частка об'єкта власності у формі паю. Пайовики домовляються між собою про управління об'єктом; — акціонерною: акціонер володіє акціями, які засвідчують його пай і дають право на одержання доходу в формі дивіденду; — власністю громадських організацій (політичних партій, профспілок, релігійних, спортивних, молодіжних та інших); — кооперативною власністю: це колективна власність кооперативів, що виникають унаслідок добровільного об'єднання членами кооперативу всіх або частини належних їм засобів виробництва, а також грошових внесків. Деякі економісти розрізняють трудову й нетрудову приватну власність, а відповідно і трудові й нетрудові доходи. Нетрудовими вважають доходи, що одержуються від власності. Вони, на їхню думку, не відповідають принципам соціальної справедливості. В умовах командно-адміністративної системи такі доходи отримувати не дозволялось. Можна погодитися, що в умовах рабовласництва і феодалізму доходи рабовласників і феодалів мали нетрудовий характер і були соціально несправедливими. Але в цивілізованому суспільстві, де переважає високоорганізоване та автоматизоване виробництво, такі доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Річ у тому, що ті, кого вважають одержувачами нетрудових доходів, вкладають у виробництво свій капітал. Його застосування підвищує продуктивну силу працівників, забезпечує підвищення продуктивності праці і збільшення виробництва продукції. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснено технічну реконструкцію підприємства і завдяки цьому зросли доходи, то ці доходи мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій. Приватна власність має певні переваги.