Материал: Відповіді до заліку. Економічна теорія. Туризм

94. Сутність зайнятості та безробіття. Причини та види безробіття.

Безробіття як один з проявів порушення макроекономічної рівноваги є однією з найбільш гострих соціально-економічних проблем сучасної ринкової економіки. Наслідки безробіття відчутні у всіх сферах життєдіяльності суспільства і потребують особливих заходів державного регулювання. Безробіття — невід'ємний елемент ринкової економіки. На сьогоднішній день за даними ООН кожен третій працездатний у світі або не має роботи взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток. Тому безробіття є центральною економічною та соціальною проблемою сучасного суспільства. Ефективне використання наявних трудових ресурсів, стан ринку праці в цілому характеризується показниками зайнятості і безробіття. За офіційною статистикою економічно активна частина населення, яка має здібності до праці, може та бажає працювати, складає робочу силу країни. Згідно стандартів Міжнародної організації праці (МОП), робоча сила — це працездатні громадяни у віці від 15 до 70 років, які мають роботу (зайняті), та безробітні, які активно шукають роботу і готові приступити до праці. Зайнятість — трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій та інших формах. Зайняті — особи, які виконують певну оплачувану роботу або мають роботу, але не виконують її з певних причин (відпустка, хвороба, страйк тощо). Повна зайнятість не означає суцільної зайнятості, відсутності безробіття. Повна зайнятість характеризується достатністю робочих місць для всіх, хто бажає і здатен працювати. Зайнятість економічно активного населення має такі форми: 1. Стандартна зайнятість, яка має такі ознаки: - робота лише у одного роботодавця; - робота у виробничому приміщенні роботодавця; - робота на протязі повного робочого дня, тижня, місяця, року.

2. Часткова зайнятість — це регулярна зайнятість при значно скороченій тривалості роботи (неповний робочий день, тиждень, місяць, рік). 3. Тимчасова зайнятість — при якій термін роботи визначається за трудовим договором (контрактом), як правило, короткостроковим.

Згідно з класифікацією МОП до числа зайнятих належать: 1. Працездатні громадяни, що працюють за наймом. 2. Самозайняті — ті, що працюють не за наймом (підприємці, фермери, творчі працівники). 3. Військовослужбовці, учні та студенти (денної форми навчання). Специфічною формою зайнятості є тіньова зайнятість. Вона здійснюється в тіньових секторах економіки або за наймом, при якому працівник частину своєї зарплати отримує неофіційно (у "конверті"). Характерною ознакою тіньової зайнятості є приховування отриманих доходів від оподаткування. Як зазначалося, ринковий механізм має універсальний характер дії, незалежно від конкретного виду ринку. Функціонування ринку праці відбувається на основі взаємодії попиту і пропозиції на робочу силу, внаслідок якої складається рівноважна ціна праці, що виражається заробітною платою. На боці пропозиції праці знаходяться наймані працівники, як продавці своєї робочої сили, а на боці попиту — роботодавці, як покупці робочої сили. Згідно дії законів попиту і пропозиції, при збільшенні ціни робочої сили попит на ринку праці скорочується, при зниженні ціни — збільшується. Коли попит і пропозиція робочої сили співпадають, встановлюється ринкова рівновага і складається рівноважна ринкова ціна праці, яка відображає баланс інтересів як продавців, такі покупців робочої сили щодо ціни праці. Однак, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці нерідко проявляється в їх кількісній та якісній невідповідності. Так, частина економічно активного населення (як правило, низької кваліфікації), пред'являє попит на робочі місця і не знаходить відповідної пропозиції. В той же час існує дефіцит висококваліфікованої робочої сили і залишаються незайнятими робочі місця працівників — носіїв нових, високотехнологічних професій і спеціальностей, підготовка яких потребує значних витрат коштів і часу. Безробіття — це вимушена незайнятість частини економічно активного, працездатного населення. Воно виникає за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї на ринку праці. Згідно критеріїв МОП безробітним вважається працездатна особа, яка не має роботи, шукає та готова приступити до роботи. Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" безробітними вважаються працездатні громадяни, які через відсутність роботи не мають заробітку, зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають роботу та готові приступити до праці Згідно законодавства України не вважаються безробітними: 1. Громадяни до 16 років. 2. Особи, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності) — це випускники загальноосвітніх шкіл та ін. 3. Особи, які мають право на пенсію. 4. Особи, які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту їх реєстрації у службі зайнятості.

Ставлення до безробіття як до соціально-економічного явища не завжди було однозначним і з часом змінювалося. На початку XX ст., коли розміри безробіття у світовому масштабі були досить великі, вважалося, що воно є найбільшим соціальним злом, з яким держава повинна боротися всіма способами й методами. У середині XX ст. в умовах побудови суспільств із соціальною ринковою економікою сформувався новий погляд на безробіття як на соціальне явище, що через епізодичний характер не представляє серйозних проблем для держави. Основними причинами виникнення безробіття є: 1) добровільне звільнення з метою пошуку більш сприятливого варіанта трудової діяльності; 2) спад виробництва на підприємствах; 3) зниження попиту на ряд професій та ін. Безробіття породжується й відрізняється різною тривалістю й соціально-економічними наслідками. Залежно від цих критеріїв розрізняють: фрикційне, сезонне, структурне, циклічне та інституціональне безробіття.

Фрикційне безробіття виникає, коли частина працюючих добровільно змінює місце роботи або шукає нову роботу після звільнення. Такий вид безробіття вважається неминучим і, навіть, у деяких випадках, бажаним, оскільки ініціатива звільнення виходить від самого працівника. Крім того, значна кількість людей знаходить більш гідне застосування своїх професійних здібностей та знань, вирішуються питання підвищення рівня оплати праці, продуктивності, а отже, й більшої ефективності для суспільства за рахунок більш раціонального розподілу ресурсів праці. Фрикційне безробіття є тимчасовим і, як правило, не перевищує одного-двох місяців. В економічно розвинених країнах такий вид безробіття перебуває на рівні 3—6 % від числа економічно активного населення. Сезонне безробіття виникає у зв'язку з сезонним характером деяких робіт. До них належать: сільськогосподарські роботи, переробка овочів і фруктів, сплав лісу, окремі види рибальства й полювання, будівництво й видобуток корисних копалин та ін. Сезонно працюють не тільки люди, а й підприємства, окремі галузі економіки. Відмінною рисою сезонного безробіття є її порівняно легка прогностичність. За ступенем добровільності таке безробіття близьке до фрикційного. Ще одним видом економічно виправданого безробіття є структурне безробіття. Такий вид безробіття зумовлений зміною, з одного боку, споживчого попиту на товари, а з іншого — зміною структури виробництва, що реагує на зміну споживчого попиту. В основі цих процесів лежить науково-технічний прогрес, поява нових матеріалів, технологій, предметів споживання, послуг. Споживчий попит і структура виробництва впливають один на одного. Поява нових технологій, нових видів товарів і послуг неминуче призводить до необхідності перебудови виробництва, появи нових і відмирання деяких старих професій, перепідготовки персоналу. Структурна зміна виробництва призводить до звільнення працівників, які за своєю спеціальністю й кваліфікацією не відповідають новим вимогам виробництва. Структурне безробіття — це в основному безробіття застарілих професій. Істотні структурні зрушення у виробництві та складі персоналу зумовили: поява нових поколінь електронної техніки й устаткування, комп'ютеризація діяльності, розвиток автоматизації виробничих процесів, поява нових видів енергії й підприємств енергетики та ін. До структурного може бути частково віднесено безробіття, викликане конверсією підприємств військово-промислового комплексу (ВПК) в Україні. Частково, тому що переорієнтація ВПК на випуск цивільної продукції є структурною зміною, але внаслідок того, що ВПК в Україні продовжує зазнавати серйозних труднощів, подібний процес можна характеризувати як занепад галузі або її застій. Структурне безробіття виникає не тільки через професійну невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці, а й через їх територіальну невідповідність, коли в деяких районах виникають нові виробництва, а в інших — ліквідуються. Різновидом структурного безробіття є технологічне, коли в результаті науково-технічного прогресу, появи нової високопродуктивної техніки різко зростає продуктивність праці працівників, у результаті чого частина з них стає зайвою. У той же час, поява виробництв, заснованих на використанні нової техніки й технології, приводить до зростання потреби в персоналі й знижує тиск на ринок праці. Розходження між "структурними" і "фрикційними" видами безробіття полягає у тому, що перший вид безробітних потребує обов'язкової додаткової підготовки або перенавчання, тоді як другий, за винятком осіб, які уперше шукають роботу, має всі навички для працевлаштування. Виокремлюють також інституціональне безробіття, зумовлене недосконалістю деяких правових норм, які регулюють матеріальну підтримку безробітних, податкової системи й ін. Так, надмірні матеріальні виплати безробітним можуть знизити в них стимули до пошуку роботи й створити можливість жити за рахунок допомоги по безробіттю. Високий податковий тягар також стримує стимули до пошуку роботи або до відкриття власного бізнесу. Сукупність фрикційного й структурного безробіття деякі економісти вважають природним рівнем безробіття. Основи аналізу такого рівня безробіття заклав американський економіст Мілтон Фридман (Чиказька школа). Він вважав природним рівнем величину непереборного безробіття, що супроводжує довгострокову рівновагу попиту та пропозиції на ринку праці й складається з безробіття фрикційного й інституціонального. Американські вчені Рональд Дж. Еренберг і Роберт С. Сміт зазначають, що "природному" рівню безробіття (рівню безробіття при повній зайнятості) важко дати точне визначення, оскільки є кілька альтернативних концепцій. Одна визначає природний рівень безробіття як рівень, за якого заробітна плата й інфляція викликані ростом цін. Інша — як рівень, за якого кількість незайнятих робочих місць дорівнює кількості безробітних. Третя — як рівень безробіття, за якого будь-яке збільшення сукупного попиту не призводить до подальшого скорочення числа безробітних. Як різновид останнього визначення природним рівнем безробіття вважають такий, за якого всі види безробіття мають добровільний (фрикційний і, можливо, сезонний) характер. І, нарешті, зовсім недавно природний рівень безробіття стали визначати як рівень, за якого відсоток безробіття залишається незмінним. Найбільш руйнівних наслідків зазнає циклічне безробіття, яке виникає у зв'язку з нерівномірністю розвитку економіки, різким скороченням виробництва, пов'язано із циклічними економічними спадами, кризами. За таких умов багато підприємств зменшують або припиняють діяльність, стають банкрутами, чисельність персоналу скорочується, відбувається масове звільнення працівників, ринок праці переповнюється людьми, що шукають роботу. Циклічне безробіття можна характеризувати як безробіття недостатнього попиту на працю, що породжує хаос в економіці. Для безробітних в умовах економічної кризи характерні: розпач, безвихідність, готовність на жертви заради заробітку. Це найважча форма безробіття з найбільш руйнівними для людей соціально-економічними наслідками. За характером прояву розрізняють відкрите, у тому числі, зареєстроване, і приховане безробіття. Відкрите безробіття не вимагає особливих коментарів: люди привселюдно заявляють про своє бажання працювати й активно займаються пошуком роботи. До зареєстрованого безробіття належить та частина громадян відкритого безробіття, яка зареєстрована в органах служби зайнятості населення. Приховане безробіття характеризує стан людей, які працюють за наймом, але: а) незадоволені роботою й підшукують інше місце основної або додаткової роботи; б) мають більшу ймовірність втратити роботу через претензії роботодавця, незадоволеного якістю праці або іншими обставинами, і тому шукають іншу роботу; в) зайняті неповний робочий день або перебувають в адміністративній відпустці без відповідної оплати, шукають і готові перейти на іншу роботу. Рівень прихованого безробіття визначається спеціальними обстеженнями, а також експертною оцінкою керівників великих підприємств, органів управління, фахівців служби зайнятості населення, вчених. За тривалістю безробіття підрозділяється на короткочасне, помірне, тривале й застійне. Короткочасне безробіття, тривалістю один-два місяця, характерне для фрикційного різновиду. Помірне триває до 12 місяців. Тривале — від 12 до 18 місяців. Застійне — понад 18 місяців. Характеристики тривалості безробіття, звичайно, умовні. Для однієї людини безробіття протягом двох-трьох місяців є надмірно тривалим, для іншої, яка мала певні нагромадження, і більш тривале безробіття може бути не досить обтяжним. Не можна не відзначити й такі специфічні різновиди безробіття, як жіноче й молодіжне, безробіття інвалідів і військовослужбовців, звільнених у запас і у відставці. Відмітною рисою жіночого безробіття є його більш тривалий період, ніж у чоловіків. Безробітним жінкам, особливо у передпенсійному віці, складніше знайти роботу, оскільки вони мають більшу потребу в соціальному захисті з боку держави, ніж безробітні чоловіки. Для молодіжного безробіття характерна відсутність у молодих людей виробничого досвіду за досить високих вимог до рівня оплати своєї праці. Підприємства, як правило, бажають мати досвідчених працівників, тому серед безробітних частка молоді досить висока. Тривале й застійне безробіття впливають на суспільні цінності та життєві інтереси громадян, підривають фізичне й моральне здоров'я суспільства: втрачаються кваліфікація й практичні навички, виникає психологічна депресія, зростає соціальна напруженість, жорстокість і злочинність, розпадаються родини, зростає кількість нервових, психічних і серцево-судинних захворювань, випадків суїциду й інших негативних явищ. Масове тривале безробіття впливає на соціально-політичне становище в країнах, коли на хвилі загального невдоволення активізують діяльність екстремістські угруповання й партії, зростає шовінізм, відбуваються державні перевороти. Тому своєчасні й ефективні заходи щодо запобігання або зниження негативних наслідків масового тривалого безробіття мають бути пріоритетними в соціально-економічній політиці держави.

95. Державне регулювання зайнятості в умовах ринкової економіки.

Проблема безробіття, як свідчить історичний досвід, у сучасних умовах не може бути вирішеною тільки за рахунок стихійної дії ринкових сил. Теорія представників класичної школи (Д.Рікардо, ДжМілль та ін.), відповідно до якої безробіття є наслідком надто високої заробітної плати, яка веде до надлишкової пропозиції праці, що у свою чергу, зменшує ціну робочої сили, сьогодні явно застаріла. Без втручання держави регулювання безробіття і реальне його зменшення неможливі. При цьому держава повинна підходити у своєму втручанні в економіку на цьому напрямі комплексно, адже безробіття (принаймні природне) є моментом відтворення робочої сили. Отже, розробка і реалізація заходів зі зменшення або ліквідації безробіття повинна включати й усю сукупність дій держави щодо забезпечення всього процесу розширеного відтворення робочої сили. Державне регулювання зайнятості базується на різних теоретичних підходах. Так, деякі країни, наприклад, СІНА стоять на позиції мінімального й за характером пасивного втручання держави в регулювання ринку праці. Регулювання ринку праці у своїй основній частині перекладено на ринок і на його механізм взаємодії попиту та пропозиції робочої сили. При цьому американській моделі державної політики щодо зайнятості притаманний орієнтир на створення нових робочих місць, які не потребують високої кваліфікації, але ці місця створюються за рахунок держави в дуже обмеженій кількості. У таких країнах, як Швеція, Японія, Південна Корея і деяких інших, виходять з концепції необхідності активного втручання держави в регулювання ринку праці. Реальне втілення цього напрямку знайшло свій найбільш чіткий прояв у Швеції. Це так звана скандинавська модель. Вона базується на тому, щоб охопити максимальну кількість трудящих шляхом утворення значної кількості робочих місць з середньою кваліфікацією робітників. Перевага такого підходу полягає в забезпеченні досить масової зайнятості і відносно нескладний спосіб створення робочих місць (за рахунок держави і таких, що не потребують від працівників високого рівня кваліфікації). Недолік полягає в тому, що ця політика веде до формування відносно невеликих доходів трудящих, що певною мірою гальмує розширене відтворення робочої сили і веде до масових звільнень, якщо в державі виникає проблема з коштами (дефіцит бюджету). Існує також європейська модель. Вона побудована на тому, щоб уводити нові робочі місця, які вимагають високої кваліфікації робітників. Позитивними наслідками тут є: зростання доходів зайнятої частини населення, зростання продуктивності праці. Як негативний наслідок відбувається відносне скорочення зайнятості за рахунок найменш кваліфікованої робочої сили. Цей недолік певною мірою пом'якшується тим, що високі доходи зайнятих дозволяють сформувати потужну систему допомоги з безробіття. Наші вітчизняні економісти здебільшого схиляються до того, що активна участь держави в процесах, що відбуваються на ринку праці, є необхідною в умовах нашої перехідної економіки. Державне регулювання ринку праці є завжди специфічним і залежить від тих умов і факторів, які притаманні конкретній країні. Тож розглянемо державне регулювання ринку праці на прикладі України. Правову основу державного регулювання ринку праці визначає Закон України "Про зайнятість населення" (1991 р.) та інші правові акти. Згідно з цим законом суб'єктом державного регулювання зайнятості є Міністерство праці і соціальної політики. У його безпосередні функції входить розробка нормативних актів, які стосуються трудового законодавства і вирішення тих питань, що пов'язані з проблемою зайнятості. Безпосередню організацію із здійснення розроблених названим міністерством програм зайнятості забезпечує Державна служба зайнятості. Вона складається з національного центру і мережі обласних та міських центрів зайнятості. Основні функціональні обов'язки Державної служби зайнятості можна звести до такого: o працевлаштування не зайнятих громадян на основі аналізу ринку праці і збору інформації про вакантні робочі місця, про професійну, вікову й інші характеристики тих, хто шукає роботу; o підготовка і перепідготовка за державний кошт тих працівників, які звільнені зі своїх робочих місць, але потребують роботи й активно її шукають; o організація методичної, правової й іншої допомоги тим безробітним громадянам, які мають намір розпочати підприємницьку діяльність; o здійснення в межах визначеної законом компетенції соціального захисту безробітних, які зареєстровані в установах Державної служби зайнятості.

Державне регулювання зайнятості включає різноманітні заходи, спрямовані на забезпечення повної зайнятості й підвищення ефективності функціонування ринку праці на основі науково розробленої державної політики зайнятості. Уряд спрямовує свої зусилля на створення додаткових робочих місць, організацію громадських робіт, на допомогу тим громадянам, які прагнуть до самозайнятості. На державі лежить і відповідальність за професійну орієнтацію, підготовку й перепідготовку кадрів. Важливу роль відіграє держава і в підвищенні мобільності робочої сили. Це досягається не тільки за рахунок чітко організованої системи підготовки й перепідготовки кадрів, а й за рахунок формування ринку житла, створення необхідних умов для облаштування тієї робочої сили, яка переміщується з інших регіонів. Проблема державного регулювання зайнятості тісно пов'язана з процесами відтворення робочої сили, що супроводжуються надзвичайно широкою і різноманітною за формою системою виробничих відносин. Вони виникають на всіх фазах виробництва й споживання цього специфічного товару. На фазі формування ("виробництва") робочої сили виникають відносини, пов'язані з дошкільним вихованням дітей, отриманням загальної і професійної освіти. Особливістю цієї фази є те, що більше за 80 % усіх витрат на це бере на себе держава. Лише частково набуття загальних професійних знань здійснюється за рахунок самого виробника. Та частина формування робочої сили, яка відбувається вже в процесі самого виробництва, частіше за все оплачується підприємцем. Державне регулювання процесу відтворення робочої сили на цій фазі полягає в забезпеченні правової бази, яка, конкретизуючи права й свободи людини, зафіксовані в Конституції України, регламентує форми й способи підготовки робочої сили. Це не тільки контроль за забезпеченням рівного і вільного доступу до послуг сфери освіти, науки й культури, але й стандартизація основних параметрів підготовки робочої сили на тих чи інших щаблях її формування. При цьому стандарти підготовки, наприклад, на етапі отримання індивідом вищої освіти, усе більшою мірою адаптуються до загальноприйнятих (частіше до загальноєвропейських) стандартів. Прикладом може бути остаточне запровадження в 2010 р. в Україні Болонської системи. Такий підхід посилює позиції носія робочої сили на ринку праці і розширює межі мобільності робочої сили. Вона вже на фазі формування може без великих зусиль вибирати, скажімо, вищий навчальний заклад не тільки в рамках національної системи освіти, а й за її межами, наприклад, в одній з країн Західної Європи. При цьому доступним стає не тільки навчання за контрактною основою, а й за державні кошти іншої країни. Універсалізація програм навчання, посилення практичної значущості мовної підготовки тощо - усе це сприяє зростанню й територіальній мобільності робочої сили.

96. Соціальний захист населення та його принципи. Основні направлення соціальної політики держави.

Соціальне забезпечення (соціальний захист) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо). З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків. Національні системи соціального захисту сформувалися з урахуванням специфіки економічного, соціального й культурного розвитку країн. Однак, попри відмінності в шляхах розвитку й особливостях організації, якості й обсязі послуг, а також у методах фінансування, всі системи соціального захисту функціонують на основі єдиних принципів.

Принцип соціального страхування Згідно з цим принципом, фінансування механізмів соціального захисту здійснюється за рахунок страхових внесків членів страхового об'єднання, які при настанні страхового випадку отримують страхові виплати. Фінансування виплат з соціального страхування також може частково здійснюватися за рахунок державних дотацій або кредитів. Принцип соціального страхування відіграє значну роль, насамперед, в Німеччині, Австрії, Франції, Італії та Нідерландах, де фінансування систем соціального захисту здійснюється або на основі тристоронньої участі робітників, роботодавців і держави (Німеччина, Австрія), або переважно за рахунок роботодавців і держави (Італія, Франція). Застосування принципу соціального страхування ґрунтується на правилах еквівалентності та перерозподілу. Правило еквівалентності Відповідно до правила еквівалентності, обсяг страхових виплат залежить від розміру страхових внесків. Тобто, вносячи певну частку заробітної плати (страховий внесок) в фонд соціального страхування, застрахована особа, в разі втрати доходу, має право на отримання фінансового відшкодування, обсяг якого співвідноситься з розміром попередньої заробітної плати і сплачених внесків. Правило перерозподілу Поряд з правилом еквівалентності, принцип соціального страхування містить також правило перерозподілу, згідно з яким прибутки страхового фонду перерозподіляються на користь менш фінансово забезпечених членів спільноти через систему солідарної поруки. Ця особливість відрізняє соціальне страхування від добровільного страхування. Якщо у випадку добровільного страхування розмір страхових внесків кожного застрахованого розраховуються індивідуально, відповідно до ймовірності страхового ризику, то в соціальному страхуванні ймовірність настання страхового випадку не впливає на розрахунок розміру страхових внесків. Наприклад, страхові внески не залежать від віку або сімейного стану, крім того, в деяких випадках непрацюючі члени сім'ї, що взагалі не сплачують страхові внески, можуть мати право на отримання страхових виплат. Таким чином, соціальний захист і соціальна справедливість забезпечуються тим, що громадяни мають вільний доступ до системи соціального страхування (на відміну від добровільного страхування), незалежно від наявності у них соціальних ризиків (похилий вік, хронічна хвороба, інвалідність тощо) і ступеня ймовірності цих ризиків. Це надає соціальному страхуванню суспільної значимості й обумовлює обов'язковість участі громадян в системі соціального страхування. Співіснування правила еквівалентності та правила перерозподілу ґрунтується на тому, що принцип соціального страхування сполучається з принципом суспільної солідарності. Побудовані таким чином системи соціального захисту, як правило, схвалюються учасниками, особливо коли мова йде про групи застрахованих з відносно гомогенним складом. Принцип соціального забезпечення На відміну від принципу соціального страхування, принцип соціального забезпечення передбачає надання соціального захисту іншим категоріям населення (державні службовці, військові, діти-сироти тощо) і фінансування таких соціальних видатків за рахунок податкових надходжень у бюджет. На основі цього принципу відбувається фінансування державної соціальної політики, в тому числі програм в галузі охорони здоров'я, середньої та вищої освіти. Принцип соціального забезпечення є визначальним у системах соціального захисту з уніфікованим базовим набором соціальних послуг, що надаються всім громадянам держави. Такі системи функціонують у скандинавських країнах (в Данії, Швеції, Фінляндії), а також у Великій Британії. Характерною рисою систем соціального захисту в цих країнах є переважно бюджетне фінансування соціальних програм (особливо в Данії, Великій Британії та Швеції), а також державна організація соціальних установ (наприклад, Національна служба охорони здоров'я Великої Британії). Принцип страхування відіграє в таких економіках меншу роль, оскільки для них властиві високі обсяги перерозподілу національного доходу й фінансування соціальних послуг через державний бюджет для зменшення соціальної нерівності. Таким чином, принцип соціального забезпечення є принципом солідарної підтримки всіх членів суспільства щодо певних груп осіб. Проте, в Німеччині принцип соціального забезпечення розглядається, насамперед, як принцип відшкодування завданої шкоди з боку держави. Фінансування соціального забезпечення за рахунок бюджетних коштів прямо залежить від ефективності економіки, тому під час економічного спаду може приводити до перевантаження державних фінансів та відповідних негативних наслідків. Однак застосування цього принципу є необхідним у випадках неможливості надання соціальних гарантій відносно тих ризиків, до яких неможливо застосувати принцип страхування. Принцип допомоги Згідно з цим принципом, людина, яка потрапила в скрутне становище і не може самостійно з нього вийти, може звернутись по допомогу до відповідних інстанцій і розраховувати на соціальний захист (соціальні виплати, соціальні послуги) в обсязі, достатньому для подолання проблем, що зумовили звернення по допомогу. Так само, як і принцип соціального забезпечення, даний принцип передбачає фінансування соціальних видатків за рахунок податкових надходжень до бюджету. Особливістю соціальних програм, заснованих на принципі допомоги, є необхідність перевірки нужденності бенефіціара, з метою підтвердження або спростування його права на отримання допомоги. Така перевірка дозволяє визначити характер проблеми і необхідний обсяг допомоги, а також запобігає зловживанню доступними в суспільстві програмами соціального захисту зі сторони окремих несумлінних осіб. Проте, необхідність таких перевірок зумовлює недосконалість цього принципу, оскільки потребує додаткових ресурсів для їх проведення і не може гарантувати безсторонність і неупередженість тих, хто здійснює перевірку і приймає рішення про надання допомоги. Разом з цим, елементи соціальної допомоги є неодмінною частиною системи соціального захисту в ринковій економіці, оскільки самі лише принципи соціального страхування й соціального забезпечення не дозволяють врахувати всі можливі соціальні ризики і побудувати багатопланову та всеохопну систему соціального захисту населення. Принцип соціальної солідарності