Материал: Відповіді до заліку. Економічна теорія. Туризм

де с — та частина вартості сукупного суспільного продукту, за рахунок якої відтворюються спожиті засоби виробництва; v- вартість необхідного продукту; m- вартість додаткового продукту. Для нинішнього етапу соціально-економічного розвитку України притаманне те, що структура її національної економіки має у своєму складі переважну частку галузей промисловості групи "А", де створюються засоби виробництва. Це свідчить про те, що найближчим часом у національній економіці нашої держави слід значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Вирішення цього завдання є посильною справою, бо Україна має необхідні для цього ресурси, добре оснащені підприємства легкої та харчової промисловості. Велике значення для соціально-економічного розвитку суспільства мають обсяги суспільного продукту. До його обчислення існують два підходи. Згідно з першим, який базується на марксистській теорії, ССП є результатом матеріального виробництва. Тому невиробничі послуги не включаються у вартість цього продукту. За такої методики підрахунків обсяг ССП не був вільний від повторного обліку, бо проміжна продукція могла враховуватись в ньому кілька разів. Проміжна продукція - це товари та послуги, які проходять декілька переробок, щоб матеріалізуватись у готовому продукті. Відповідно до другого підходу щодо обчислення обсягів продукту, то згідно прийнятою ООН методологією, кількості обчислення результатів суспільного виробництва здійснюють за допомогою двох макроекономічних показників - валового національного продукту (ВНП) і валового внутрішнього продукту (ВВП).

11. Валовий національний продукт.

Загальна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених національною економікою, становить валовий національний продукт (ВНП). В умовах ринкової економіки ВНП обчислюється у вартісному вираженні. Він є матеріальною основою життя людей. Саме він задовольняє різноманітні потреби населення. Якщо національна економіка неспроможна створити весь набір матеріальних благ для потреб населення, то потрібно виробляти більше такої продукції, яка користується попитом в інших країнах і яку можна було б обміняти на товари, які не виробляються в країні. ВНП обчислюється в поточних (фактичних) і незмінних (постійних) цінах. Поряд з ВНП у статистиці використовується такий показник як валовий внутрішній продукт (ВВП). Він відрізняється тим, що включає лише вартість продукції, виробленої всередині країни. А ВНП включає й доходи, одержані за кордоном. Так, наприклад, дохід громадянина України, який працює в Чехії, є частиною ВНП України. Але цей дохід не є частиною ВВП, оскільки він заробляється в Чехії. З іншого боку, прибутки, які одержує іноземна компанія від виробництва продукції в Україні, є частиною ВНП іншої держави. На практиці дані про обсяги ВВП і ВНП використовуються як показники кількості виробленої продукції та добробуту населення країни. ВВП і ВНП є головними показниками економічного розвитку країни. Як же вимірюється ВВП? Здавалося б, що для цього достатньо додати обсяг товарів і послуг, вироблених кожним підприємством. Але такий метод зумовлює повторний рахунок і завищує результати виробництва. Сумарний показник товарів і послуг, вироблених підприємствами (сума продаж), називається валовим випуском. Якщо ним користуватися для оцінки обсягу виробництва, отримуємо завищену величину.

12. Чистий продукт. Національний дохід.

Чистий національний продукт (ЧНП) — це сумарний обсяг вартості всіх кінцевих товарів і послуг, які країна за певний проміжок часу зробила і спожила у всіх секторах свого національного господарства, за вирахуванням суми амортизації-вартості зношування основних фондів(обладнання, виробничих приміщень). Тому:

ЧНП=ВНП-А,де А — амортизація.

Якщо з ЧНП відняти суму непрямих податків,можна отримати значення національного доходу. НД - це новостворена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво в даному році до добробуту суспільства. Це чистий заробітний дохід суспільства, цим пояснюється важливість і широке застосування НД у зіставному аналізі. У практиці розрізняють виробничий і використаний НД. Використаний НД - це виробничий НД за мінусом втрат (від стихійних лих, збитку при зберіганні т.д.) і зовнішнього сальдо. Національний дохід — це сукупність усіх доходів в економіці домашніх господарств і підприємців незалежно від того, де вони використовують ресурси — у своїй країні чи за межами своєї країни. НД = ЧНД — Tn, де, ЧНД — чистий національний дохід, а Tn — непрямі податки. Фонд нагромадження — частина національного доходу, що використовується на розширене відтворення, збільшення невиробничих фондів, створення державних резервів і запасів. Фонд споживання — частина національного доходу, що використовується для задоволення невиробничих потреб (особистих і суспільних), а також на утримання організацій невиробничої сфери. Близьким за змістом до ВВП є показник валового національного продукту (ВНП). Він, на відміну від ВВП, виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, які створені не лише на території країни, але й за її межами. ВНП розраховується шляхом додавання до його вартості різниці між факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами у певній країні. Іншими словами, якщо до ВВП додати доходи громадян певної країни за кордоном і вирахувати доходи іноземців, які працюють у цій країні, то отримаємо показник ВНП. Загальним критерієм відмінностей між цими показниками виступає те, що ВНП - це вартість продукції, яка є власністю громадян певної країни, де б вони не перебували і не діяли. За основу обчислення обсягів ВВП та ВНП взято положення про те, що вироблені та реалізовані кінцеві суспільні продукти однакові, тому що внаслідок купівлі і продажу продуктів одні групи підприємців отримують доходи від продажу продуктів, а інші несуть витрати на їх придбання. При цьому якщо для більшості країн різниця між ВВП і ВНП незначна, то в економічно розвинених країнах ВНП, як правило, більший від ВВП. Практичне значення обчислення обсягів ВВП і ВНП полягає не тільки в тому, що це полегшує міжнародне порівняння темпів і рівнів економічного розвитку різних країн, але Й дає змогу поглибити макроекономічний аналіз їх соціально-економічного розвитку. У системі національних рахунків використовуються також інші взаємопов'язані макроекономічні показники, які розраховуються на основі ВВП або ВНП. Так, для ліквідації повторного рахунку вводиться показник чистого національного продукту (ЧНП), який охоплює доходи тих власників, які мають у своєму розпорядженні такі складові виробництва, як капітал, землю, працю, підприємницькі здібності. ЧНП обчислюється шляхом віднімання від обсягу створеного ВНП тієї його частки, яка необхідна для заміщення засобів праці (основного капіталу), що були зношені у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування, тобто А). Отже,ЧНП=ВНП-А. Національний дохід і його роль у суспільному відтворенні Важливим макроекономічним показником у системі національних рахунків є національний дохід (НД). Для власників економічних ресурсів НД є мірилом їхніх доходів від участі у суспільному відтворенні за поточний період. НД виступає як сукупний дохід власників усіх факторів виробництва: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Він свідчить про ступінь участі кожної категорії власників у суспільному відтворенні, їх вклад у нього. За обсягом НД дуже близький до ЧНП і є величиною, зменшеною на розмір непрямих податків, які сплачують підприємці (податок на додану вартість, акцизи, ліцензійні платежі, мито та ін.). Національний дохід - важливий показник результативності суспільного відтворення. Він є заробленим доходом, бо не містить в собі ні непрямих податків, ні субсидій, і є показником чистого приросту продуктів, послуг за рік, стану добробуту нації. Тому виробництво національного доходу на душу населення найбільш реально визначає рівень його добробуту. До цього часу у вітчизняній економічній літературі була поширена думка, що НД - це новостворена вартість, яка існує тільки у сфері матеріального виробництва, а також частково на транспорті, у торгівлі, громадському харчуванні та сфері зв'язку. Таке розуміння змісту національного доходу має досить обмежений характер, тому що не бере до уваги внеску працівників сфери нематеріального виробництва та зростання його обсягів і ролі в суспільному відтворенні. Обмеження виробничої діяльності суспільства тільки продукцією матеріального виробництва в минулому пояснювалося тим, що матеріальне виробництво було слаборозвиненим, багато видів послуг нематеріального характеру суттєво не впливали на суспільне відтворення та на людину як його основний фактор. Загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинених країнах понад половина працівників зайняті працею у сфері послуг, і велика частина доходів отримується саме від їх надання. В Україні вирішальну роль у створенні національного доходу належить матеріальному виробництву, головним напрямом розвитку якого є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу суспільного відтворення. Для розуміння ролі і місця національного доходу у суспільному відтворенні велике значення має знання процесів його виробництва, розподілу, перерозподілу, кінцевого споживання. Виробництво національного доходу здійснюється у галузях матеріального виробництва і у сфері послуг. Його розміри можуть зростати за рахунок збільшення кількості зайнятих та підвищення продуктивності їх праці. Фактори, які впливають на зростання національного доходу, поділяють на два види: екстенсивні та інтенсивні. До першого належить збільшення ресурсів, а до другого - якісне використання факторів, що існують. Зміст розподілу національного доходу полягає у визначенні частки всіх учасників його виробництва. Це проявляється у процесі отримання заробітної плати, прибутку, процента, ренти, дивідендів та ін. Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. Внаслідок розділу та перерозподілу національного доходу формуються, з одного боку, основні і похідні доходи, а з іншого - первинні та вторинні. Доходи працівників, підприємств, землевласників, тобто ті доходи, на які розпадається новостворена вартість безпосередньо при її виробництві, - це основні доходи. Первинні доходи - це результат первинного розподілу національного доходу. Вони утворюють елементи ціни товару. Вторинні доходи - це ті, які отримують члени суспільства внаслідок перерозподілу первинних доходів. Так само, як і похідні доходи, вони являють собою вирахування з основних доходів. Основними формами вторинних доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям тощо. Перерозподіл національного доходу відбувається через офіційні та неофіційні канали. Офіційний перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці. Масштабний неофіційний перерозподіл НД породжений існуванням тіньової економіки. Результатом перерозподілу національного доходу є сформовані кінцеві доходи. Це кінцевий етап руху НД, зміст якого складає його використання. Останнє здійснюється з метою споживання і нагромадження. На цій стадії НД розпадається на фонд нагромадження і фонд споживання. Функціональне призначення фонду нагромадження полягає у забезпеченні розширення масштабів суспільного відтворення, а фонду споживання — в особистому споживанні працівників виробничої і невиробничої сфери. В господарській практиці розрізняють створений і використаний НД. Обсяги національного доходу, використаного на споживання та нагромадження, не співпадають з величиною створеного Національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. В такому разі можливі два варіанти: якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід перевищуватиме створений, і навпаки. Однак це ще не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів та послуг, ніж вивозити.

Значну роль у збільшенні обсягів національного доходу та розширенні масштабів суспільного відтворення відіграє оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням. Воно формується залежно від конкретних умов і завдань соціально-економічного розвитку країни на тому чи іншому історичному відрізку часу. НД є основою для формування особистих доходів (ОД). У масштабах суспільства їх визначають шляхом віднімання від суми національного доходу обсягів внесків (податків) на соціальне страхування, податків на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств) і додавання трансферних платежів, до складу яких включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, виплати допомоги по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо. Внаслідок цього отримуємо суму так званого особистого доходу. Слід мати на увазі, що особистий дохід — це одержаний дохід, а національний дохід - це зароблений дохід. Нарешті, при відніманні від суми особистого доходу всіх індивідуальних податків одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств. Він є кінцевим показником системи національного рахівництва і використовується на споживання та заощадження в домашніх господарствах. Для більш конкретної та об'єктивної оцінки соціальної й економічної ситуації в країні, визначення добробуту її населення зазначені показники СНР розраховують не лише в сукупності, але й в розрахунку на душу населення. Це дає змогу більш реально визначити рівень соціально-економічного розвитку країни, стан добробуту її громадян, наявність тих чи інших проблем у цій сфері виробничих відносин.

13. Національне багатство та його економічна структура.

Серед категорій, які характеризують процеси суспільного відтворення, національному багатству притаманне те, що з одного боку воно безпосередньо пов'язане з виробництвом національного доходу та його відтворенням. Воно зростає за рахунок вказаного доходу в тому разі, коли він відтворюється на розширеній основі. З іншого боку, від його обсягів та якісного складу значною мірою залежать масштаби розширеного відтворення, рівень добробуту народу. Обсяги національного багатства є свідченням економічної потужності країни. Національне багатство - сукупність матеріальних і духовних благ у грошовій формі, нагромаджених за всю історію функціонування національної економіки. В економічній науці існують два концептуальні підходи до його розуміння і визначення. В основу першого покладено концепцію балансу народного господарства, відповідно до якої національне багатство постає як сукупність матеріальних благ, якими розпоряджається суспільство та які створені працею людей за попередній період розвитку. Відповідно до концепції національних рахунків національне багатство визначається як сума чистого власного капіталу всіх суб'єктів господарювання, тобто в нього входять, крім матеріальних благ і ресурсів, також невиробничі матеріальні активи (авторські права, ліцензії і т. п.), фінансові активи (без фінансових зобов'язань). У широкому розумінні слова до національного багатства слід включати те, чим в тій чи іншій формі володіє нація. При такому розумінні змісту цієї категорії до його складу зараховують не лише матеріальні блага, а й усі природні ресурси, твори мистецтва тощо. Однак при цьому досить складно підрахувати його обсяг через ряд об'єктивних причин. Тому показник національного багатства у практиці аналізу використовується у вузькому розумінні його змісту. Для цього до його складу зараховують усе те, що так чи інакше опосередковане працею людей і може бути відтворене. У зв'язку з цим національне багатство країни можна визначити як сукупність матеріальній: і культурних благ, нагромаджених на відповідний момент у певній країні протягом її історичного розвитку. До складу національного багатства входять: – основні виробничі і невиробничі фонди; – обігові виробничі фонди і матеріальні запаси та резерви; – природні ресурси, які включені до народногосподарського обігу або розвідані й оцінені та які можуть бути включені до нього найближчим часом.

Національне багатство - це сукупність створених і накопичених в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення за всю його історію. Масштаби, структура і якісний рівень національного багатства визначають економічну могутність країни, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку (що входить в структуру національного багатства: див. схему "Національне багатство"). Основними складовими національного багатства є: 1) суспільне, тобто створене працею, речове багатство; 2) природні ресурси; 3) нематеріальне багатство (освітній, кваліфікаційний, науковий, культурний, організаційний потенціали). До речового багатства входять створені і накопичені в країні виробничі фонди, що поділяються на основні і оборотні. Основні фонди включають у себе засоби праці, які служать протягом більш чи менш тривалого часу, беручи участь у багатьох виробничих циклах, перш ніж виникне необхідність їх заміни. Оборотні фонди (предмети праці), навпаки, використовуються повністю протягом одного виробничого циклу і вимагають безперервного поновлення. Оборотні фонди не нагромаджуються, тому на схемі виділені лише основні виробничі фонди, які нагромаджуються. До них відносяться будинки і споруди виробничого призначення, дороги, транспортні магістралі, трубопроводи, машини, обладнання, механізми, інструменти тощо. До основних невиробничих фондів відносяться основні фонди соціальної сфери - школи та інші навчальні заклади, лікарні і санаторії, житло, об’єкти культури і спорту тощо. Певну роль відіграє і особисте майно громадян (домашніх господарств). У більш широкому розумінні до національного багатства відносять і нематеріальні - духовні і культурні цінності. До них належать нагромаджений досвід людей, їх освітній потенціал, досягнення наукової і технічної думки, інформаційні ресурси, твори мистецтва і літератури. Сучасний розвиток суспільства, який значно прискорюється науково-технічним прогресом, супроводжується підвищенням ролі і значення нематеріального багатства в житті суспільства. Національне багатство з точки зору сучасної науки не зовсім вірно розглядати лише як матеріальні блага і природні ресурси. Така характеристика більшою мірою відповідає розвитку технологічного способу виробництва, заснованому на ручній та машинній праці, тобто економічній системі минулих і першої половини XX ст. Сьогодні безперечним є той факт, що найбільшим багатством нації є люди, їх інтелектуальний рівень. Чим цей рівень вищий, чим освіченішими і культурними є люди, чим більший їх професіоналізм і вища кваліфікація, тим багатшим є суспільство. Але духовне багатство, як правило, визначається матеріальним багатством нації. Першу спробу обчислити рівень професійної підготовки робітників та інші елементи "живого багатства" у 20-х роках XX ст. зробили німецький економіст Г. Лош, англійський економіст Дж. Стампа та ін. Вони визначили його як "вартість виробництва людей", тобто як витрати на здобуття освіти, підтримання здоров’я, на виховання тощо. За цими розрахунками середня вартість людини становила в 1911 році у США 23,6 тис. фр., у європейській частині Росії - 10,1 тис. фр. На початку 90-х вартість складної робочої сили у США становила до 400 тис. дол., а науково-технічного працівника - до 800 тис. дол. Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство (скажімо, внаслідок еміграції провідних вчених і спеціалістів (як це нині спостерігається в Україні та інших країнах СНД), вона безповоротно втрачає певну частину ВВП (втрата 1 % її населення веде до втрати кількох відсотків ВВП), а отже, і можливості у нагромадженні більшого національного багатства. Те ж саме буде спостерігатися і при зниженні інтелектуального рівня нації (зокрема, при погіршенні якості навчання, скороченні асигнувань на науку і освіту). За роки економічної кризи в Україні відбувалося руйнування інтелекту нації. Найбільших збитків економіці України, її майбутньому завдає відплив значної кількості кадрів високої освіти і кваліфікації. Якщо виходити з оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США (понад 400 тис. дол., а інженера - до 800 тис. дол.), то у разі постійного виїзду з країни таких спеціалістів (а тим більше кандидатів чи докторів наук) держава-експортер зазнає відчутних збитків. Адже підготовка одного ученого, за міжнародними оцінками, обходиться державі майже у 1,5 млн дол. Працюючи за кордоном за спеціальністю, такий емігрант на відповідні суми одразу ж збільшує величину національного багатства країни-імпортера (оскільки освічена, кваліфікована людина-працівник - основна форма національного багатства країни). А за офіційними даними у середині 90-х років XX ст. з України емігрувало щорічно до 50 тис. фахівців з вищою освітою або - дипломованих фахівців. Таким є взаємозв’язок між духовним, інтелектуальним і матеріальним багатством нації. Для нарощування національного багатства велике значення має раціональне використання природних ресурсів країни, бережливе ставлення до природи. Xижацьке винищення природних багатств країни - втрати найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд екологічних катастроф типу Чорнобильського лиха - призвело до втрати значного національного багатства, яким уже ніколи не скористаються майбутні покоління українців. Структура і якість складових частин багатства нації - суттєвий чинник суспільного відтворення (відновлення) виробництва і продукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання залежать темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток людини. У процесі відтворення національне багатство не лише зростає, але й постійно відновлюється (це стосується, насамперед, засобів виробництва і об’єктів її соціальної сфери), що виступає передумовою і результатом економічного прогресу суспільства. Про рівень економічного розвитку країни та її можливості в нарощуванні економічної могутності свідчить структура національного багатства. Причому природне багатство відіграє тут чи не найменшу роль. Найбільше значення має економічний потенціал країни, що представлений основними і оборотними фондами, кадрами працівників, вчених і спеціалістів. Економічний потенціал відображає здатність даного суспільства забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потенціалу, його постійне нарощування і вдосконалення - один із магістральних напрямів економічного прогресу. Приклад того, як використовувати і примножувати економічний потенціал, не маючи значних природних ресурсів, показують в останні десятиліття країни Південно-східної Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Таїланд та інші). Вони здійснили вражаючий стрибок в своєму економічному розвитку, обійшовши за його темпами найбільш розвинені країни світу. Ще раніше такий же вражаючий ривок здійснила Японія. А природні ресурси усіх цих країн вкрай бідні. Як відомо, природне багатство - фактор дуже важливий і корисний. Він полегшує шлях до економічного процвітання, досягнення високого рівня добробуту. Цей фактор ефективно використовують деякі арабські країни (Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Ірак та інші). Отже, національне багатство є основою економічного прогресу, рівня добробуту населення країни. Але як визначити рівень добробуту? Експерти ООН вважають, що рівень добробуту найточніше розкривається за допомогою особливого показника - індексу розвитку людини, що відображає три головних параметри: 1) середню тривалість життя; 2) ступінь грамотності; 3) дохід на душу населення. За даними ООН, Україна в 1994 році посідала 45 місце у світі за індексом людського (ІЛР) розвитку, а в 1997 - 95. Найважливішим є показник виробництва національного доходу або ВНП на душу населення. За даними Європейського центру макроекономічного аналізу ВНП в Україні в 1990 році становив на душу населення 2467 дол. У США цей показник дорівнював 24,7 тис. дол., ФРН - 21 тис., Канаді - 20,4 тис., Франції - 19,4 тис., Італії - 18,1 тис., Великобританії - 17,7 тис., Таїланді - 6390, а в Росії - 5240, Китаї - 2120, в Індії - 1250 дол. У 2000 році ВНП на душу населення в Україні скоротився до менш як 650 дол., внаслідок чого вона увійшла до групи країн, що розвиваються - країн з найнижчим рівнем економічного розвитку. Структура національного багатства свідчить також про ефективність економіки, спрямованість економічного розвитку країни. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим більше виробленого продукту спрямовується на зростання основних невиробничих фондів, тобто житла, шкіл, лікарень, культурних і соціальних об’єктів тощо. Зокрема у більшості країн ринкової економіки основні виробничі фонди у структурі національного багатства складають менше третини - 29-30 %, а основні невиробничі фонди - 47-50 %. Для порівняння - на початку 90-х років в колишньому СРСР вони становили до 60 %, у США - 32 %, в Україні - 62,3 %. Основні невиробничі фонди у колишньому СРСР становили у той період приблизно 43 % від загального обсягу основних виробничих фондів, у США - до 63 %, в Україні - 33 %. Це свідчить про несприятливу структуру народного господарства України (перенасиченість промисловим виробництвом, низький рівень сфери послуг).

14. Необхідний і додатковий продукт. Норма додаткового продукту.

Матеріальну основу додаткової вартості складає додатковий продукт, який являє частину суспільного продукту, створюваного безпосередніми виробниками понад необхідний продукт. Необхідний продукт - це та частина створеного безпосередньо працівниками суспільного продукту, яка використовується ними та членами їхніх сімей для відтворення своїх фізичних і духовних можливостей до праці за наявних соціально-економічних умов. Розміри необхідного продукту визначають величину додаткового і їх співвідношення у складі сукупного суспільного продукту. Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу у зв'язку зі зростанням продуктивності праці і появою можливості використовувати частину часу праці для збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім періодом. В цьому розумінні додатковий продукт притаманний усім способам виробництва, які виникли після первіснообщинного ладу. Він являє собою результат розвитку продуктивної виробничої діяльності людини і належить до її специфічних рис. Додатковий продукт став реальним явищем виробничої діяльності людини тоді, коли вона почала створювати своєю працею більше матеріальних і духовних благ, ніж їй було необхідно для власного відтворення як працівника й особистості. Додатковому продукту належить особлива роль у розвитку людського суспільства. Адже соціально-економічний розвиток суспільства, науково-технічний прогрес, добробут населення залежать від кількісних і якісних характеристик додаткового продукту. Всі свої здібності, енергію та зусилля люди спрямовували і спрямовують на виробництво і привласнення додаткового продукту. Історію розвитку людської цивілізації можна розглядати як розвиток форм виробництва і розподілу додаткового продукту. Підприємницька діяльність держави, окремих осіб, їх об'єднань організовується і здійснюється лише з метою виробництва та привласнення додаткового продукту в тій чи іншій формі. Без цих складових процесу суспільного виробництва воно не буде існувати та розвиватись, не буде і підприємницької діяльності. Відповідно до теорії додаткової вартості К. Маркса грошове вираження додаткового продукту при капіталізмі - це неоплачена праця трудівника, або додаткова вартість. Вона є складовою новоствореної вартості (v + m) і продуктом тільки живої праці. Якщо постійний капітал не створює приросту вартості, то при визначенні величини додаткової вартості її можна прирівняти до нуля. Тоді можна виміряти її абсолютно і оцінити відносно. Відносну оцінку додаткової вартості, тобто відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражене в процентах, К. Маркс назвав нормою додаткової вартості, або рівнем експлуатації робочої сили. Вона розраховується за формулою:

У зв'язку з цим марксистська економічна теорія робочий день поділяє на: – необхідний робочий час, тобто той робочий час і ту працю, у процесі яких робітник працює на себе, створює еквівалент вартості необхідного продукту, відтворює вартість своєї робочої сили; – додатковий робочий час - це той робочий час і та праця, у процесі яких створюється вартість понад вартість робочої сили. Норма додаткової вартості сама по собі не виражає її абсолютної величини, тобто отримуваної підприємцем-капіталістом маси додаткової вартості. Цю функцію виконує маса додаткової вартості, яка розраховується за формулою:

На відміну від марксистської теорії щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в тому числі і додаткової існують інші концепції. Відповідно до теорії трьох факторів виробництва Жана Батіста Сея (1767-1832 pp.) праця робітників створює лише ту частину вартості товарів, яка відповідає заробітній платі, а прибуток створюється капіталом, який Ж.-Б. Сей ототожнював, із засобами виробництва, рента - землею. Англійські економісти Д. Мілль і Мак-Куллох. розширюючи поняття праці, включали в нього не тільки затрату праці робітників, а й "роботу" машин, біологічні процеси розвитку сільськогосподарських рослин, худоби і т. п. Прибуток вони розглядали як своєрідну форму заробітної плати, що виплачується за "працю", виконану засобами виробництва, земельну ренту трактували як продукт "праці природи". Сучасні теоретики економіки вважають, що нова вартість є винагородою підприємцю-капіталісту за організацію виробництва матеріальних благ або надання послуг, ініціативність, ризик. Зазначена винагорода с функцією від використання всіх факторів виробництва. Прихильники теорії продуктивності капіталу і землі змішують виробництво споживних вартостей з виробництвом вартості та додаткової вартості. Засоби виробництва справді беруть участь у створені нових споживних вартостей, але вони не створюють і не можуть створювати без участі працівника нової вартості, частиною якої є додаткова вартість. В сучасній економічній науці існує, з одного боку, марксистське трактування додаткового продукту у формі додаткової вартості, привласнення якого підприємцями-капіталістами не визнавалось і не визнається прихильниками цієї течії економічно та соціально справедливим. Це послужило основою для обгрунтування К. Марксом у першому томі "Капіталу" об'єктивної необхідності здійснення соціалістичної революції та експропріації приватної власності, адже вона є результатом привласнення капіталістами додаткового продукту. Для західної економічної науки притаманне вперте ігнорування протягом майже двох століть існування механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості. її представники трактують прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. В їхніх роботах досить часто навіть відсутні поняття "вартість" або "додаткова вартість". Така позиція багатьох західних теоретиків є неконструктивною і потребує перегляду. Адже якщо прибуток підприємця відповідно до їхніх поглядів є винагородою за організацію виробництва, його новаторство, ініціативність, відшкодування ризиків, то обов'язково виникає питання про джерело цієї винагороди. Адже перш ніж привласнювати цей прибуток його необхідно спочатку створити. Тому прихильникам ігнорування наявності механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості слід відкинути класово-ідеологічну упередженість при аналізі цієї наукової проблеми. Ряд авторів дотримується тієї думки, що немає сенсу і далі відмовлятись від використання в наукових дослідженнях категорій додаткової праці й додаткового продукту та від узагальненої форми його грошового вираження - додаткової вартості. Бо саме у практиці господарювання вона реалізується в таких конкретних формах, як прибуток (в тому числі торговельний), позичковий процент, рента, підприємницький прибуток, котрі вивчаються як марксистською політекономією, так і економікою. Отже, додатковий продукт є результатом розвитку притаманної людині продуктивної діяльності та матеріальною основою соціально-економічного прогресу суспільства. Формою його прояву виступає додаткова вартіс