Ці ідеї зазначено також і у монографії А. Поручника: „національні інтереси - життєво важливі права і свободи людини, гарантії яких визначають зміст і спрямованість діяльності держави і направлені на забезпечення її громадянам світових стандартів життя” [69, c. 29].
В. Новицький, досліджуючи з позицій інституціоналізму переваги та вади ордоліберальної теорії та економічної моделі „соціальної ринкової економіки”, що на ній базувалась, робить висновок про важливу роль державного регулювання для стабілізації світової фінансової ситуації не тільки на національному, а й на міжнародному рівні.
Соціально-економічні погляди українських учених можна знайти у „Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки” за редакцією проф. Гальчинського А. та проф. Гейця В. [79], які визначають європейську інтеграцію головною метою України, а соціально-ринкову модель економіки - головним двигуном досягнення поставленої мети. А. Гальчинський зауважує, що саме соціально орієнтований ринок зможе, з одного боку, “втримати” українську економіку в руслі загальноцивілізаційних закономірностей ринку, а з іншого - оптимально взяти до уваги її постсоціалістичні особливості [60, с. 177-182].
Цікавий підхід до вивчення соціально-ринкової економіки України розробила О. Головніна, створивши модель формування синергетичності соціально-економічної системи [30]. О. Головніна вважає, що методологічні синергетичні аспекти розвитку систем доцільно використовувати в оціненні як існуючих, так і перспективних політико-соціально-економічних процесів, ступеня привабливості правового, соціального, фінансово-кредитного, інноваційного клімату України та інших трансформаційних перетворень.
Успішна соціальна ринкова модель німецької економіки стала прикладом для інших країн чи інтеграційних утворень, зокрема і для ЄС. Основні принципи соціально-ринкової моделі - ринкову конкуренцію та цінову стабільність - можна знайти відображеними у Договорі про утворення Європейського Союзу (1992). Безперечним підтвердженням того, що соціально-ринкова економіка Німеччини має значний вплив на інші країни-члени ЄС є ст. 2 Лісабонського договору 2009 року: „Союз має встановити внутрішній ринок. Він повинен працювати для стійкого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання та цінової стабільності, високої конкурентної соціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення повної зайнятості та соціального прогресу, високий рівень захисту і поліпшення якості навколишнього середовища” [204].
Іще одним вагомим запозиченням ЄС від німецької соціальної ринкової моделі є принцип субсидіарності, згідно з яким державні заходи виправдані у тому разі, якщо приватні заходи виявляються недостатніми. Проте вчені ґрунтовно не досліджували вплив соціально-ринкової економіки Німеччини на економічні системи інших країн чи утворень. Це питання і буде подальшим об’єктом нашого дослідження.
економічний система соціальний європеїзація
3. Конвергенція економічних систем і
процес європеїзації економічних систем країн-членів ЄС як крок до формування
економічної системи ЄС
Економічні системи можуть дуже відрізнятися одна від одної. Наприклад, у деяких системах домінуючою рисою є традиція, в інших - певна ідеологія. Економічні системи високорозвинених країн в умовах глобалізації світової економіки повинні відповідати різним законам логіки, якщо хочуть вижити і мати економічний успіх. Глобалізація економічних систем передусім означає, що серед усіх можливих шляхів системної еволюції успішні системи повинні вибирати ті рішення, які зумовлюють найбільшу ефективність.
Учені в різних галузях соціальних наук періодично намагалися довести, що різні економічні, соціальні та політичні системи наближуються одна до одної. Конвергенція є концепцією, яка набула популярності серед економістів не лише зважаючи на важливість питання наздоганяння бідними країнами багатших, але й тому, що цей аналіз може слугувати способом перевірки обґрунтованості різних моделей зростання. В економічній літературі немає строгого визначення поняття конвергенції. Часто як синоміми конвергенції використовують терміни „зближення”, „збіжність” чи „уподібнення”.
Конвергенція - це процес, який можна аналізувати з різних аспектів. Реальна конвергенція описує конвергенцію рівнів доходів, номінальна конвергенція відображає зближення рівня цін, а інституціональна конвергенція відповідає за гармонізацію законодавства [209, с. 8]. Поняття „конвергенції” з’явилося у 60-х роках ХХ століття з появою ідеї історичного компромісу між ідеалізмом та соціалізмом.
З огляду на формуванням після Другої світової війни двох конкуруючих між собою економічних систем - капіталістичної економіки та блоку адміністративно-командної економіки - дискурс у 40-50-х роках ХХ ст. зосереджувався на перевірці гіпотези конвергенції капіталістичної та соціалістичної систем [157, с. 53]. Ця гіпотеза розроблена данським економістом Я. Тімбергеном. Згідно з нею різні економічні системи світу розвиваються, вбираючи в себе однакові інституціональні структури, стикаючись із однаковими економічними проблемами. Як би не відрізнялися економічні системи, у своєму розвитку вони відкидають неефективні інституції, відбирають і зберігають ефективні, так що в кінцевому підсумку, всі вони після такого поступового (еволюційного) відбору будуть відносно тотожні [205].
Я. Тімберген зазначає, що основними питаннями, які постають у комуністичній економіці, є, чи призведе досягнення ефективності виробництва до приватизації малих підприємств і чи буде надано більшої свободи у прийнятті виробничих рішень менеджерам. Також його цікавило, чи зменшиться кількість питань, які централізовано плануються і чи послабиться цінове регулювання [205, c. 336-337].
Щодо капіталізму, то Я. Тімберген, зостановлювався над наступними питаннями: якою має бути частка державного сектора економіки; що (які прогнози) допомагає менеджерові приймати виробничі рішення; чи є можливість часткового планування економіки, і чи потрібно застосовувати більше інструментів для регулювання інфляції [205, с. 337-338].
Я. Тімберген доходить висновку, що комуністична та капіталістична економічні системи стикаються з проблемами, вирішення яких веде до конвергенції їхніх систем. Це особливо правильно у питанні про ступінь децентралізації у прийнятті виробничих рішень і у плануванні. Деякою мірою це справедливо для процесу ціноутворення і меншою мірою у питанні власності.
Важливим є твердженням вченого про економіку добробуту, основою якої він вважає відсутність цінової дискримінації, яка забезпечується за допомогою державного регулювання та вільної конкуренції. Іншою опорою функціонування економіки добробуту є податки, які виконують функцію перерозподілу доходу. А саме ці засади є основними твердженнями ордолібералів та основою соціально-ринкової економіки.
У 80-х роках ХХ століття поняття конвергенції звузилося в головне русло економіки. Це було пов’язано з кількома причинами. По-перше, досвід 70-х і 80-х років піддав сумніву гіпотезу про зближення чи уподібнення соціалістичної та капіталістичної систем. Критики цієї тези зосередилися на порівнянні різних країн з огляду на їхню участь у розподілі світового продукту. По-друге, виникнення неокласичної теорії зростання С.М. Солоу (1956), її наступні модифікації і розробка теорії ендогенного зростання привернули увагу до проблем зближення обсягів продукції бідних і багатих країн [157, с. 54].
До теорії конвергенції належить і теорія вирівнювання цін, розроблена Гекшером - Оліном - Семюельсоном (ГОС). Згідно з цією моделлю є два фактори виробництва і два товари, в умовах вільної торгівлі відношення цін факторів вирівнюватиметься у різних країнах за умови немобільності факторів виробництва всередині країни. Теорія ГОС є доповненням теорії порівняльної переваги і робить свій внесок для регіональної торгівлі та розвитку. У своїй найпростішій формі модель передбачає, що спеціалізація на продукції за умови вільного міжнародного торгівельного обміну приведе до того, що в регіонах будуть рівні доходи на особу для працівників зі схожими кваліфікаціями. Ця гіпотеза є компаративною статичною версією гіпотези міжрегіональної конвергенції [167, с. 14].
До динамічних версій гіпотези конвергенції належить передусім неокласична модель зростання Солоу і Свана. Ця модель розроблена для оцінення ступеня збіжності між системоутворювальними факторами процесу розвитку різних країн.
У неокласичній моделі зростання вирізняють два різних типи конвергенції:
- умовна конвергенція.
Суть цієї конвергенції в тому, що менш розвинені економічні системи (країни або регіони за рівнем основного економічного показника) повинні мати тенденцію до прискорення темпів економічного зростання порівняно з більш розвиненими економічними системами. Конвергенція умовна, бо вона існує в умовах, коли обидві економічні системи мають однакові тенденції й подібний стійкий рівень економіки, до якого прагнуть. Головний аргумент щодо доцільності цієї конвергенції такий: у разі застосування певних технологій країни (регіони) з нижчим доходом на душу населення й нижчим рівнем капіталу на працівника можуть запропонувати вищий відсоток від інвестиції. Це, відповідно, залучає більше іноземного капіталу, що забезпечує вищу норму нагромадження й швидке зростання. Необхідна умова полягає в тому, що зацікавлені в зростанні економічні системи повинні бути відкритими до зовнішнього впливу. Емпіричні результати великою мірою залежать від однорідності проаналізованих груп країн (регіонів). Зокрема, необхідно зазначити, що економічні системи, які наближаються до різних стійких станів, не повинні збігатися [19, c. 18].
- абсолютна конвергенція (стосується ситуації, в якій економіки характеризуються схожими структурними параметрами, такими як технологія, норма заощаджень, зростання населення і норми амортизації фізичного капіталу, які спрямовані на досягнення стійкого зростання за умови сталого рівня капіталу і виробітку на одного працівника. В основі - гіпотеза про те, що бідні регіони повинні зростати швидшими темпами, ніж багаті, що в довгостроковій перспективі приведе до вирівнювання регіональних відмінностей економічного розвитку).
Розглядаючи конвергенцію реального сектора економіки, зосередимо увагу на номінальній конвергенції. В економічних аналізах грошових ринків країн Європи цей вид конвергенції належить до критеріїв конвергенції, зазначених у Маастрихтському договорі. Вона пов’язана з очікуваною конвергенцією показників зросту темпів інфляції, процентних ставок і грошової маси [157, с. 58].
Модель зростання Солоу з екзогенним технологічним прогресом демонструє, як спадна віддача мобільного капіталу спричиняє зростання економіки стійкими темпами в довгостроковому періоді, в якому цей рівень інвестицій є достатнім для збереження наявного запасу капіталу. Якщо країни мають однакові темпи технічного прогресу, то відсутність капіталу в регіонах чи слаборозвинених країнах передбачає вищий дохід у короткостроковій перспективі. Отже, ця модель забезпечує конвергенцію за такої умови: чим більш віддалений регіон від свого стабільного стану, тим швидше він розвивається. Регіональна політика та політика згуртованості сприяють конвергенції завдяки підвищення рівня приватного капіталу. Це збільшує продуктивність приватного капіталу, порушує стан рівноваги та покращує зростання [167, с. 14].
Неокласичні моделі зростання за своєю природою є динамічними моделями, тому їхні конвергенційні гіпотези сходяться до конвергенції темпів зростання, а не статичної конвергенції цінових факторів. Хоча обидві моделі призводять у довгостроковому періоді до конвергенції доходу на душу населення різних регіонів, однак процес, що веде до їх конвергенції, різниться між неокласичними моделями торгівлі та зростання.
М. Возняк пропонує інтердисциплінарний підхід до дослідження процесів конвергенції. Конвергенцію можна ототожнити із збірностями у розвитку різних сфер існування осіб та спільнот у порівнюваних країнах. До таких сфер автор відносить біологічну та природну (зокрема біологічні умови, в яких відбувається життя, тривалість життя, якість навколишнього середовища); економічну та споживчу (наприклад, пов’язані з рівнем і структурою споживання, доходів, продуктивністю, економічною зрілістю держави, системою безпеки, захистом власності, рівнем освіти); технологічну (рівень розвитку досліджень та інновацій); духовну та соціальну (моральні цінності, етика, неформальні норми суспільного життя); політичну [157, с. 55].
Окрім вищеназваних моделей економічної конвергенції, слід ще зазначити модель експортної бази, яка була розроблена у 50-х роках минулого століття Ч. Тібутом і Д. Нортом. Д. Норт стверджує, що зростання ролі регіональних політичних, економічних та суспільних інституцій головно визначається регіональною відповіддю на екзогенний попит світу. Ця відповідь зумовлює збільшення як у секторі економічної чи експортної бази, так і в секторі «резидентному» чи другорядному, який існує тільки для того, щоб допомагати основному сектору. Крім того, Д. Норт зауважує, що регіони не обов’язково потребують індустріалізації для економічного зростання, оскільки експорт регіону може складатися з товарів, послуг чи сільськогосподарських продуктів.
З розвитком регіону його економіка стає щораз більш різноманітною внаслідок збільшення місцевого виробництва, що спричиняє зростання доходів на душу населення і виникнення нових галузей, спрямованих на експорт. Водночас зростаюче розмаїття регіональної експортної бази та мобільності факторів виробництва призведе до розпорошення виробництва між регіонами, а дохід на душу населення буде зближуватися, як у моделі міжнародної торгівлі ГОС. Ця модель справджується швидше в короткостроковому, ніж довгостроковому періоді [167, с. 56].
Теорію ГОС доповнювали неодноразово, беручи до уваги такі фактори, як, наприклад, недосконала конкуренція. С. Болдуін та А. Венаблес, зокрема, зазначали, що в умовах недосконалої конкуренції економічна інтеграція може спричинити нерівності у промисловому розвитку і у рівні доходів. Використовуючи модель загальної рівноваги, А. Ванаблес дійшов висновку, що членство в митному союзі призведе до конвергенції рівня доходів в об’єднанні, до якого входять країни з високим рівнем доходів, та дивергенції в об’єднанні, до якого входять країни з низьким рівнем доходів [207; 209].
К. Моррісон та Ф. Муртін досліджували нерівності доходів для країн ЄС у 1970, 1980, 1990, 1995 і 1998 роках. Вони дійшли висновку, що відбулося зниження нерівності в доходах між країни, але зросла нерівність всередині країн з 1980-х до кінця 1990-х років [133].
Є також й інші теорії конвергенції, які базуються на глобалізаційному підході. Наприклад, Б. Даллаго пояснює процеси конвергенції тим, що відкриті ринки та збільшення мобільності ресурсів створюють зростаючий тиск на короткострокову ефективність. Конкуренція змушує економіки приймати найбільш ефективні рішення, незважаючи на національні, культурні чи індивідуальні відмінності. Глобалізація ринку товарів і капіталу, підвищення трудової міграції, зникаючі торговельні бар’єри лише зміцнюють цей тиск. Престижні та потужні міжнародні організації допомагають фірмам та країнам приймати такий передовий досвід. Якщо наявні технологічно кращі рішення або практики, то конкуренція стимулює економіки приймати їх. Ті, хто не роблять цього, відстають.
Отже, базуючись на основних засадах конкуренції, Б. Даллаго пропонує три моделі конвергенції:
Модель 1: якщо припустити, що економічні суб’єкти є абсолютними раціональними максималістами, то є лише одна ефективна економічна система. Ця система заснована на фундаментальній ролі вільного конкурентного ринку. У цій системі держава обмежена пропозицією громадських товарів, ціни містять всю економічну інформацію, потік ресурсів є вільним і найбільш ефективним, їх використання є унікальним. Будь-які „екзогенні” (політичні чи соціальні) перешкоди, якщо й виникають (наприклад, через дії груп інтересів), можуть бути усунуті або спонтанно, або за допомогою політики. Отже, конвергенція економічних систем відбувається в напрямку унікальної найкращої системи під тиском глобалізації та конкуренції, а також за допомогою підтримки уряду, метою якого є суспільство добробуту.