С. Мочерний пропонує тилологізацію економічних систем за критерієм частки державної власності й ступеня втручання держави в економіку:
- ринкова економіка;
- соціально орієнтована економіка;
- змішана економіка (передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної форм власності);
- командно-адміністративна економіка [53].
С. Сіденко зазначає, що більшість розвинених країн світу дотримуються концепції соціально орієнтованої економіки (або „держави добробуту”). Відповідно до ступеня державного регулювання в соціальній сфері в концепції
сучасної „держави добробуту” автор виділяє ліберальну модель, модель регульованого ринку та японську модель. Визначення цих моделей дало можливість зробити висновок про те, що модель регульованого ринку (Швеція, Данія, Норвегія, Німеччина, Австрія, Франція) відрізняється найбільшою наближеністю до суті “держави добробуту”. Ці країни мають найвищі витрати на соціальний захист та соціальні програми, широке коло соціальних гарантій, як наслідок менший відсоток населення перебуває за межею бідності, меншу соціальну поляризацію в суспільстві та найвищі податки. Навпаки, ліберальній моделі (США, Канада, Велика Британія, Автралія) притаманні менші витрати на соціальні програми, терпляче ставлення до бідності та соціальної нерівності в суспільстві. Японський тип „держави добробуту” відрізняється розвинутими соціальними функціями і патерналізмом на рівні підприємства за відностно помірних соціальних витратах уряду [75, c. 17].
Б. Кульчицький у своїй монографії „Економічні системи суспільства: теорія, методологія, типологізація” наводить такі типи економічних систем за ступенем втручання держави в економіку і методами регулювання соціально-економічних відносин:
- колегіальні економічні системи (традиційні, общинні);
- чисто ринкові економічні системи;
- змішані економічні системи (або лібералізована ринкова економіка, що є у США, Канаді, Великій Британії);
- корпоративні ринкові економічні системи (Японія, Швеція, Австралія);
- соціально орієнтовані ринкові економічні системи (Німеччина, Франція, Австрія);
- командні або авторитарні економічні системи (колишній СРСР, сучасні Куба, Північна Корея, Ірак та ін.) [26, c. 303].
Б. Кульчицький наводить також й інші класифікації економічних систем, зокрема за критерієм співвідношення джерел ВВП, співвідношення міського і сільського населення, за ступенем інтелектуалізації, за ступенем соціалізації, за ступенем суспільної відповідальності, за часткою військових витрат у ВВП та за ступенем самодостатності в економічному розвитку.
Він зауважує, що типологізація лише
за одним критерієм не зважає на реалії світової економічної практики. Лише у
сучасному світі існує безліч перехідних та змішаних форм, які відрізняються між
собою за різними критеріями. Ключем до вирішення проблеми типологізації
економічних систем є пошук об’єктивних критеріїв, які б у комплексі дали змогу
чіткіше розмежувати, диференціювати системи. Важливого значення в цьому випадку
набуває застосування принципу системності.
2. Еволюція
поглядів на соціальну ринкову економіку
Ідеї соціального ринкового господарства зародилися в Німеччині набагато раніше, ніж в інших європейських країнах. Об’єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар’єри, введено єдину грошово-фінансову систему, відбувалося технічне й енергетичне переоснащення економіки. Індустріалізація сприяла різкому зростанню обсягу виробництва продукції, підвищенню продуктивності праці [88, c. 265], а згодом і створенню програм соціального захисту працівників. Ще у 70-х роках ХІХ ст. О. фон Бісмарк втілив у життя першу в світі програму страхування здоров’я робітників. Проте всі ці починання були перекреслені нацистською диктатурою у ХХ ст., розгромом національної економіки та держави.
Засновниками теорії соціально-ринкової економіки вважають економіста фрайбурзької школи В. Ойкена (1891-1950) та юриста Ф. Бьома (1895-1977). З 1927 року і до кінця життя В. Ойкен працював в університеті м. Фрайбурга, звідки й походить назва школи. Він був непримиренним противником гітлерівського режиму й антикомуністом одночасно. Праці В. Ойкена знаменують повернення до (нео)класики в рамках німецької економічної науки після домінування історичної школи [6, c. 156-157].
Головне завдання однієї з найзначніших його праць „Основні принципи економічної політики” („Wirtschafts Grundsätze der Wirtschaftspolitik”, 1950) у тому, щоб довести, що соціальну політику не слід розглядати як безкоштовний додаток до економічної політики.
У своїй праці В. Ойкен послідовно розглянув і проаналізував кілька типів економік, виділивши з них дві „чисті” форми: „централізовано кероване господарство” та „ринкове господарство”, яке може характеризуватися десятками „ринкових форм” [7, c. 72-78]. Він зазначав: „За своїм походженням виділяються господарські порядки двох типів: ті, які природно „виросли” і стали „рукотворними”. Хоча раніше переважав перший тип, на початку ХХ ст. на передній план щораз більше виходив другий, оскільки індустріалізований світ більше не допускав самовільного „росту” господарських порядків [123, c. 75]. Раніше прихильники класичної національної економії вірили і сподівалися, що за допомогою „простої системи природної свободи” (А. Сміт) „можна створити добре впорядковане конкурентне господарство” [213, с. 23]. Однак, на думку ордолібералів, система „laissez faire” дійшла до саморуйнування, оскільки принцип нерегульованої свободи договорів створив передумови для підриву механізмів конкуренції.
Щоб конкурентний порядок зберігав свій вплив як чинник забезпечення свободи та добробуту, повинні бути реалізовані певні регулюючі засади державної економічної політики, до яких В. Ойкен відносив такі:
- перешкоджання спотворенню ринкових процесів за допомогою стабільної грошової політики (регулювання процесів інфляції і дефляції);
- непідвладна державному впливу структура ринкових цін;
доступність і відкритість ринків;
- приватна власність (основа індивідуальної свободи та координації ринків);
- свобода укладення договорів;
- повна відповідальність економічних агентів за прийняті ними економічні рішення;
стабільність економічної політики;
перешкоджання утворенню монополій;
ліквідація негативних соціальних наслідків функціонування ринку [124,
с. 335-378].
Заслуговують уваги й інші паралелі, проведені між думками В. Ойкена та А. Сміта. А. Сміт прагнув створити формальні, інституційно-етичні та нормативні заходи контролю і санкції, а також деякі індивідуально-етичні неформальні заходи. За А. Смітом формальні механізми контролю охоплюють формалізовані конкурентоспроможні заходи (контракти, валютний ринок тощо) та стан законодавства. Неформальний контроль охоплює поняття співпереживання, а також різні неформальні соціальні норми, наприклад, суспільний тиск. Крім того, як В. Ойкен, так і А. Сміт розрізняють особисті інтереси та егоїзм: А. Сміт виокремлює егоїзм і себелюбство, а В. Ойкен говорить про егоїзм і економічний принцип [190, c.172]. Обидва заперечують нестримний егоїзм. Як для А. Сміта, так і для ордоліберальних мислителів, гонитва за особистими інтересами завжди повинна бути виправдана в очах незалежного спостерігача [134, с. 33].
Питання про сумісність особистих інтересів і спільного блага є одним з найбільш часто обговорюваних питань у галузі економіки й етики. В. Ойкен приділив головну увагу (формальному) інституційно-етичному рівню. Він вважав, що лише (конкурентоспроможна) економічна система може забезпечити гармонійні відносини між індивідуальними та загальними інтересами і що (лише) конкуренція може підпорядкувати егоїзм [124, с. 365]. Його віра в те, що А. Сміт назвав „невидимою рукою”, є дещо обмежена:
„Невидима рука” не може сама по собі вирішувати потенційні конфлікти між особистими інтересами та спільним благом... Завданням економічної політики є направлення сил, які є результатом власних інтересів, в те русло, яке сприяє загальному благу та узгодженню особистих інтересів” [124, с. 360].
Економічна політика, на думку В. Ойкена, може бути представлена політикою порядку і політикою регулювання. Політика порядку (Ordnungs politik) охоплює створення і вдосконалення реальних порядків, в умовах існування яких здійснюється діяльність економічних суб’єктів. Втручання держави в цю сферу не просто допускається, але і вітається, оскільки головною його функцією є нейтралізація коливань економічної кон’юнктури, обмеження влади монополій. Однак держава мусить дотримуватися двох принципів: обов’язковий контроль за створеними впливовими ринковими суб’єктами (монополіями) та створення економічного конкурентного порядку (Wettbewerbsordnung), а не регулювання природних економічних процесів [123, c. 75].
В. Ойкен зовсім не закликав абсолютизувати роль держави в ринковій економіці, оскільки поряд з „провалами” ринку також очевидними є і „провали” держави. Ринок спрямований насамперед на економічну ефективність, а держава - на підтримку принципів його ефективності й конкурентоспроможності. Тому і ринок, і держава можуть існувати лише в нерозривній єдності. Для моделі соціальноорієнтованої ринкової моделі характерний симбіоз цих двох визначальних сил: активне, але розумно обмежене втручання держави в економіку, насамперед у соціальну сферу, у разі дотримання фундаментальних принципів ринкової економіки [89].
В його баченні соціальний характер ринкової економіки не повинен зводитися до простого забезпечення максимальної кількості громадян засобами існування, яке не завжди ефективно здійснюється державою. В іншому випадку це зумовлює звикання людей до певного рівня добробуту і підриває конкурентоспроможність ринкової системи, не дає змоги повністю розкрити творчий потенціал людей і спричиняє проблеми трудової зайнятості, що в кінцевому підсумку негативно впливає на загальний добробут. Заходи щодо соціального захисту, засновані на концепції перерозподілу, лише частково усувають проблему і можуть дорого обходятьсь державі [124, с. 276-281].
Економіку Німеччини 1940-х років В. Ойкен у своїй книзі „Основи національної економії” розглядав як поєднання двох економічних систем: центрально-планової та ринкової економіки. Життєво важливі товари можна
було купити по талонах, карточках та за гроші. Проте все ж домінували форми центрально-планової економіки [123, с. 211]. Наприклад, у сільському господарстві окремі виробництва хоча і складали власні плани, проте ці мільйони планів корегувало центральне керівництво. У промисловості внаслідок встановлення державних цін на валютних і торговельних ринках управління господарським процесом через вільні ціни і їх коливання також ставало неможливим [123, с. 212]. Картелі в цій системі діяли з метою усунення конкуренції та були основним інструментом централізовано-адміністративного господарства. Банки відігравали незначну роль у регулюванні господарського процесу.
У соціальній сфері В. Ойкен та інші прихильники теорії соціальної ринкової економіки вбачали причину виникнення нерівного розподілу доходів і багатства у ринкових силах. На їхню думку, це призводить до порушення передбачуваної „соціальної справедливості” в суспільстві. Перерозподіл доходів і багатства необхідний для створення або підтримки „соціального миру” в суспільстві. Це здійснюється за допомогою системи соціального забезпечення (охорони здоров’я, пенсійного забезпечення тощо), регіональних систем розподілу та орієнтованої на виробництво системи оподаткування [214, c. 10].
Праці В. Ойкена та Ф. Бьома сприяли подальшому розвитку та формуванню теорії соціальної ринкової економіки як самостійного наукового напрямку. Ідеї „соціально орієнтованої ринкової економіки” ще з 1920-х років підтримували австро-німецькі економісти В. Рьопке та О. Рюстов. Усвідомлюючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування „вільного ринкового господарства”, ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили синтез між „вільним” і „соціально обов’язковим суспільним устроєм” [20, с. 234].
В. Рьопке виступив не стільки проти панування держави як такої, скільки проти її тоталітарних тенденцій (у соціалістичних чи капіталістичних країнах). Він різко критикував „фіскальний соціалізм” кейнсіанства, вважаючи, що громадяни, які не належать до потужних спілок, виявляються відокремленими від прийняття доленосних рішень, тобто від держави. Посилення впливу держави на економічний розвиток країни знову актуалізувало питання про те, в чиїх інтересах працює державний апарат і хто його контролює. „Соціальне ринкове господарство”, за характеристикою В. Рьопке, - це шлях до „економічного гуманізму”. Це тип господарства, який протиставляє концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, організації - самоврядування тощо. Першою умовою суспільної інтеграції, з його розгляду, є вільна держава, в якій покора і порядок існують лише за згодою громадян. Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню господарюючих суб’єктів закликав і видатний німецький соціолог О. Рюстов [21].
Ці економісти розробили загальні основи та пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості (на відміну від класичного лібералізму). Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного порядку та економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Рьопке, економічна політика держави повинна гарантувати свободу - строгий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок і вільну конкуренцію.
Термін „соціальне ринкове господарство” (Soziale Marktwirtschaft) вперше обґрунтував і ввів в обіг у 1946 році А. Мюллер-Армак, професор економіки, з 1958 по 1977 рік член управлінської ради Європейського інвестиційного банку, найближчий сподвижник Л. Ергарда, творця німецького „економічного дива”.
А. Мюллер-Армак зазначав, що „соціальне ринкове господарство не є винятково теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, представленими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так і динамічною” [55, 265]. Він стверджував, що „жоден соціальний порядок не може існувати, не будучи заснованим на усвідомленні цінностей, що є також передумовою відповідальності перед ближніми. Механізм вільного ринку має тенденцію швидше до того, щоб спиратися на фундамент цінностей, ніж зміцнювати його чи навіть замінювати” [55, c. 266-267]. Лише в соціальній ринковій економіці
А. Мюллер-Армак бачив забезпеченість економічної свободи щодо держави, підприємців і найманих працівників. Лише соціальна ринкова економіка, в основі якої - принцип соціальної справедливості, в змозі гарантувати здійснення найкращих можливостей для всебічного економічного зростання.
А. Мюллер-Армак, як і його попередники, критикує концепцію ліберального ринкового господарства, вважаючи, що ринкова економіка не здатна саморегулюватися. Закони ринкової економіки самі потребують соціальних і політичних гарантій [180, c. 105].
Особливе місце у поглядах А. Мюллера-Армака займає концепція синтезу соціального врівноваження та гарантії можливості вільної дії ринкових сил. Соціальне ринкове господарство на основі конкурентної економіки врівноважує вільну ініціативу індивідів із соціальним прогресом, вимірюваним також і в термінах соціальної безпеки [21]. Соціальне ринкове господарство врівноважує право свободи укладення контрактів і крайнощі антимонопольної політики, свободу підприємств і потребу в регіональній політиці та інших видах господарського регулювання тощо.
У теорії соціального ринкового господарства ідея приведення в рівновагу є центральною у трьох сферах - у сфері доступності капіталу для середніх і малих підприємств, під час компенсації неспроможності ринку у галузі екології та охорони навколишнього середовища та у процесі реалізації завдань соціальної політики, яка повинна компенсувати ризики індустріального типу виробництва та надати страхування від непередбачених обставин, особистих нещасть і потреб [21].