До першої групи належать США та країни НАФТА, які займають 30% світової економіки. І хоча частка американського експорту у ВВП країни становить лише 10% (порівняно з 26% у Франції та 35% у Німеччини), вони залишаються найбільшим світовим імпортером (16% світового імпорту припадає на США).
Друга група ділиться на дві підгрупи - європейську (охоплюючи Великобританію та зону євро) та азіатську (охоплюючи Тайвань, Японію та Пд. Корею). Хоча економіка ЄС є більшою за економіку США, проте жодна з країн Європи не здатна претендувати на перше місце лідера, яке посідають США. Автори слушно зазначають, що ці дві підгрупи мало торгують між собою, але підтримують сильні торговельні зв’язки із США. Проте, ці країни є набагато значнішими гравцями на міжнародній торговельній арені. Загальний обсяг експорту таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія, Японія, Корея і Тайвань, перевищує експорт США вдвічі і становить третину світового експорту.
Проте автори зазначають, за формою капіталізму Великобританія більш тяжіє до США, а Японія та Корея сповідують свою власну комбінацію державного капіталізму та капіталізму великих фірм.
До третьої групи країн автори відносять так звані країни БРІК (Бразилія, Російська Федерація, Індія та Китай). Разом ці країни приносять 10% глобального доходу. Проте, якщо вести мову про їхню роль у світовій торгівлі, то їхні позиції виходять наперед. Китай у цій групі є основним гравцем (на нього припадає 10% світового експорту). Та все ж цю групу можна назвати „групою контрастів”, оскільки, незважаючи на процвітання глобального капіталізму на сході Китаю, більша частина його населення все ж далека від системи споживач-виробник.
Четверту групу країн становлять країни, багаті на нафту, газ, мінерали та продукти харчування. До першої її підгрупи належать багаті країни, які є значним споживчим ринком зброї та предметів розкоші (країни Персидського заливу). До іншої - роздвоєні економіки, про які зазначали вище. Це країни, які відіграють центральну роль у глобальному капіталізмі, проте їхні національні економіки ще є недорозвинутими (Ангола, Конго).
І до останньої категорії належать країни, які мають маргінальне значення у глобальному капіталізмі. Це - більшість країн Африки, значна частина Південної Азії та Латинської Америки. І хоча населення цих країн становить третину світового населення, частка їх у світовій торгівля є меншою від 3%.
Ця типологія відкриває новий погляд на сучасні економічні системи, оскільки розглядає їх відповідно до інтеграційних процесів у глобальній економіці. Найяскравішим прикладом цього є ЄС, який відіграє набагато більшу роль на міжнародній арені, ніж деякі його країни-члени. Проте слід зауважити, що автори надто багато уваги приділяють саме торговельному аспекту і нехтують іншими важливими категоріями поняття економічної системи, такими як цінності, політичне правління, стан навколишнього середовища.
Г. Еспінг-Андерсен виділяє три „капіталістичні світи”: ліберальний (або англосаксонський), християнсько-демократичний (або континентальний) і соціально-демократичний (або скандинавський) [211, с. 24].
„Ліберальна” (або „англо-саксонська”) модель (ЛРЕ) - ідеальний вид економічної системи, в якому роль держави зводиться до мінімуму. Ліберальна держава добробуту забезпечує соціальну допомогу та основні соціальні й медичні послуги для потребуючих, а всім іншим залишає можливість піклуватися самим за себе за допомогою страхування, приватних інвестицій чи ринку послуг. Крім того, в ліберальній ринковій економіці держава створює передумови для функціонування ринків, захисту прав власності, дотримання приватних контрактів і запровадження режиму неспотвореної конкуренції. У разі потреби держава може втручатися на ринок для забезпечення охорони здоров’я населення, безпеки праці, навколишнього середовища і прав споживачів. Однак ліберальна держава покликана звести до мінімуму свою участь у створенні інфраструктурних функцій та послуг [198, с. 233-234].
Держава у координованій ринковій економіці (КРЕ) активно бере участь у максимізації економічних вигод від інфраструктури, технологій і політики підготовки кадрів. Її ринки праці жорстко регулюються і є відносно негнучкими; виробничі відносини здебільшого формуються на основі колективних „кооперативних” переговорів у різних галузях промисловості та фірмах, а також за допомогою взаємодії між фірмами та банками і серед фірм, вбудованих у мережу відносно стабільних відносин. Водночас континентальні та скандинавські моделі економічних систем забезпечують не лише соціальну допомогу, але й соціальну безпеку у вигляді забезпечення виплати пенсій, допомоги за станом здоров’я та допомоги по безробіттю для всіх верств населення. Держави зі скандинавською моделлю загального добробуту надають універсальні соціальні послуги для сімей із дітьми, для інвалідів і літніх людей. Вони фінансуються завдяки прогресивному оподаткуванню, що в поєднанні із „солідарною” політикою виплати заробітної плати могутніх і монополістичних спілок забезпечує дуже високий ступінь соціальної рівності [195, с. 4-20].
У ЛРЕ фірми вирішують свої проблеми більшою мірою через конкурентні ринкові механізми чи ієрархічний контроль. У КРЕ фірми зазвичай більше покладаються на неринкові механізми управління у вирішенні проблем. Ця економічна система також характеризується глибшим рівнем стратегічних взаємодій між економічними суб’єктами, в тому розумінні, що економічні суб’єкти намагаються передбачити рішення своїх партнерів.
Наприклад, провадження радикальних інновацій у КРЕ не досягне таких самих результатів у ЛРЕ, зважаючи на відсутність певних інституції. Якщо в ЛРЕ уряди більше зацікавлені у збільшенні ролі економічної продуктивності, то вони будуть загострювати ринкову конкуренцію. Уряди КРЕ на противагу ЛРЕ більше схиляються до розроблення політичних рішень разом з економічними суб’єктами, тому що підтримка неринкової координації вимагає всеохоплюючої інформації про потреби фірм [171, с. 73-74].
П. Голл та Д. Соскіс вирізняють два види системи капіталізму: координовану ринкову економіку та ліберальну ринкову економіку. В ліберальній ринковій економіці рішення приймаються або через ієрархію всередині фірми або за допомогою ринкового механізму. Відносини є інструментальними і спрямовані на благо окремих гравців. У координованій ринковій економіці відносини існують поза офіційним ринковим механізмом і передбачають співпрацю у досягненні деяких колективних цілей. Ліберальні ринкові системи зазвичай забезпечують меншу безпеку, ніж скоординовані економіки, і тим самим наражають людей на більш жорсткі труднощі, якщо їм не вдається знайти своє місце в економічній системі [208, с. 8-9]. Також однією з важливих інституцій КРЕ, на думку П. Голла та Д. Соскіса, є делібералізація. Делібералізацію вони розглядають процес, який забезпечує проведення дискусій між фізичними чи юридичними особами, які укладають договір. Ці інститути також корисні тоді, коли економічні суб’єкти стикаються з непередбачуваними обставинами, які не можуть самостійно вирішити.
Важливе значення у координованій ринковій економіці має культура та історія. Це означає, що інституційні правила створювалися впродовж певного періоду часу, а також є наслідком певного історичного досвіду [171, с. 68].
КРЕ краще розвиває інновації завдяки використанню добре освіченої та надійної робочої сили на рівні виробництва, що дає можливість самим робітникам робити свій внесок у виробництво. Тісна співпраця між виробниками та споживачами ще більше заохочує впровадження інновацій через поширення знань та інформації.
ЛРЕ не така відкрита до впровадження інновацій з декількох причин. По-перше, мобільність робочої сили заохочує робітників ставити на перше місце власні інтереси над можливістю розвитку їхньої фірми. По-друге, договірне право та антитрастове законодавство знеохочує співпрацю всередині фірми. Проте ЛРЕ заохочує впровадження інновацій іншим шляхом. Завдяки мобільності робочої сили вона має можливість залучити висококваліфіковану робочу силу, необхідну для розробки нового продукту. А великий та динамічний ринок дає можливість фірмам набути досвід та технології для досягнення мети [171, с. 73].
Основні критерії порівняння ліберальної ринкової економіки та координованої ринкової економіки ми навели у таблиці (див. додаток А), в якій головні проблеми та методи їх вирішення в обох економічних системах. Отже, простежується взаємозалежність між усіма вищенаведеними класифікаціями, де домінують ліберальна (або англосаксонська модель) і так звана континентальна (координована) або європейська.
Основою неоліберального дискурсу стали концепції „держави загального добробуту” та „соціальної ринкової економіки”, які сприяли виникненню умов для формування суспільної відповідальності. Сама ідея „соціальної відповідальності” була запозичена у соціал-демократичної доктрини. Актуальними також стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує, і тими, ким керують), орієнтація на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їхньої соціальної приналежності тощо [27, с. 179].
У 80-90-х роках ХХ століття країни дедалі більше застосовували ідеї державного соціально-економічного регулювання, що усувало консервативні ідеї жорсткого розмежування держави та ринку. Навпаки, метою неолібералів стало кваліфіковане управління соціальною та економічною політикою за допомогою державних інститутів (як це відбувалося у Німеччині та Японії).
Кінець ХХ століття характеризується такою значною подією у житті суспільства, як крах командно-адміністративної економіки. Більшість країн, які належали до соціалістичного табору, стали на шлях трансформації до капіталізму. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки дедалі більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб’єкта відносин більш залежним від інших, забираючи його незалежність [93, c. 24].
Відсутність теорій переходу від централізовано-планового та ринкового соціалізму до відкритої ринкової економіки в цілому вважають одною з головних причин, яка призвела до багатьох небажаних подій в останнє десятиліття ХХ століття. З розпадом СРСР та Югославії утворилися нові незалежні держави, у яких або мирно, або за допомогою збройних втручань відбувалося становлення влади. У більшості цих країн економіка характеризувалася різким зниженням життєвого рівня внаслідок падіння виробництва, скороченням робочих місць унаслідок реструктуризації та зростання безробіття, збільшенням організованої злочинності, проституції, смертності, народжуваності та багатьма іншими факторами. Новоутворені країни повстали перед вибором напрямку розвитку їхніх власних економік, більшість з них стала на шлях до капіталізму.
Перехід від соціалізму до капіталізму можна вважати своєрідним доповненням капіталістичної моделі (ринку, системи управління, правових механізмів, соціальних і культурних норм). Однією з важливих тем є проблеми „трансплантації”: інститути, які працюють добре в одному середовищі, можуть стати нефункціональними в іншому.
Трансформація централізованої економіки Східної Німеччини є одним з прикладів ефективного переходу від соціалізму до одного з видів капіталізму - соціально-ринкової економіки. Урок із цього досвіду має значні обмеження, оскільки це була інституційна трансплантація з масовим перерозподілом ресурсів із Західної Німеччини, чого не мали, наприклад, держави-правонаступниці Югославії.
Проте концепція соціально-ринкової економіки набула значного поширення у країнах колишньої Югославії, оскільки у неї було більше спільних рис із ринковим соціалізмом (за винятком питання права власності), який був офіційною економічною системою союзу. Наприклад, соціально-ринкова економіка дозволяє певне планування на державному рівні, що у чистому варіанті англо-американського капіталізму повністю відсутнє; у сфері міжнародної торгівлі товари мають відповідати вимогам ЄС, а у колишніх республіках Югославії - вимогам Югославії; СРЕ передбачає захист добробуту та максимізацію прибутку робітників (що також було і у Югославії), а також існування профспілок, які відстоюють інтереси робітників [176].Отже, порівнявши чистий капіталізм, соціально-ринкову економіку та досвід трансформаційних країн, можна зробити висновок про їхнє тяжіння до СРЕ (див. додаток Б).
Ідеї неолібералізму почали поширюватися у державах колишнього соцтабору, оскільки концепції „держави загального добробуту” та особливо „соціальної ринкової економіки” є ближчими для їхніх економік. Водночас, економічні умови на практиці допускають далеку від стандартів конвергенцію економічних моделей. Уряди можуть відігравати активнішу роль у перерозподілі доходів на користь реалізації соціальної політики для забезпечення економіки добробуту. Розширення ЄС у 2004 та 2007 роках свідчить про те, що колишні країни соціалістичного табору (Чеська Республіка, Словаччина, Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія) справилися з перехідним періодом і стали новими капіталістичними країнами. Цим же шляхом впевнено ідуть і країни колишньої Югославії, зокрема Хорватія вже стала 28 членом ЄС.
Типологія економічних систем українських учених-економістів Український економіст Б. Гаврилишин дещо конкретизує виокремлені М. Шніцером економічні системи і виділяє їх п’ять типів: вільне підприємництво, система узгодженого вільного підприємництва, адміністративно-командна система, розподільчий соціалізм та ринковий соціалізм. Б. Гаврилишин зробив значне доповнення у критеріях порівняння економічних систем. Він характеризує ці системи за трьома основними критеріями: цінностями, політичним правлінням та економічною системою.
Як автор „Прагматичної теоретичної
моделі” він вважає, що суспільний лад є основною детермінантою суспільної
ефективності й зображає її так:
Еф = f (ресурси / населення, суспільний лад, світовий контекст, в якому
існує суспільство) [6].
Взаємодіючи між собою, цінності та форми політичного правління визначають такі види економічних систем:
- вільне підприємництво, в якому поєднуються індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління типу противаги. Така система характеризується приватною власністю, максимізацією прибутку та вільним ринком, а уряд зобов’язується підтримувати все це за допомогою законодавства з переважно суперницькими відносинами між урядом, бізнесом і робітництвом. Прикладом країни, в якій діє така система, є США;
- узгоджене вільне підприємництво, в якому переважають групово-кооперативні цінності та співпраця при владі. Ця система дуже схожа на попередню, проте при такій системі відносини між урядом та бізнесом узгоджуються, що забезпечує досягнення консенсусу в загальнонаціональних питанням. Така система є у Німеччині, Франції та Японії;
- адміністративно-командна система, якій властиві егалітарно-колективістські цінності та унітарне правління. Її характерними рисами є державна чи „колективна” власність, максимізація виробництва продукції, керований ринок та вирішальна роль уряду в розв’язанні економічних питань. Прикладом цієї системи був СРСС.
- розподільчий соціалізм, який поєднує соціалістичні цілі та економічну систему вільного підприємництва. Рисами такої системи є прибуток, приватна власність, вільний ринок та пряме втручання уряду для усунення несправедливості у розподілі. Така система діє у Швеції;
- ринковий соціалізм, головна ідея якої у тому, що робітництво своєю працею створює вартість, тому воно повинно управляти засобами виробництва. Така система існувала у Югославії.
І. Грабинський доповнив типологізацію Б. Гаврилишина і виділяє такі типи економічних систем:
- система економічного лібералізму (США);
- соціальна ринкова економіка (Німеччина);
- узгоджене вільне підприємництво (Франція);
- система розподільчого соціалізму (Швеція);
- адміністративно-командна система (колишній СРСР);
- перехідна економічна система (країни, що переходять від адміністративно-командної до однієї із ринкових форм, зокрема і економічна система України) [8, c. 43].
А. Булатов виділяє дві ринкові системи, в яких домінує ринкове господарство, - ринкову економіку вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасну ринкову економіку (сучасний капіталізм), а також дві неринкові системи - традиційну та адміністративно-командну. Крім того, перехід колишніх соціалістичних країн (Росії та інших країн-членів СНД, країн Центральної і Східної Європи, а також соціалістичного Китаю та В’єтнаму) до ринкових відносин призвів до формування економічної системи перехідного типу [87, c. 10].
С. Дзюбик та О. Ривак зазначають, що моделі економічних систем вирізняють за двома ознаками: формою власності на засоби виробництва й за способом управління та координації економічної діяльності. Вони виділяють такі моделі економічних систем: чистий ринок, командна економіка, змішана система, традиційна економіка [60, c. 26]. Такої ж думки дотримується колектив авторів підручника „Економічна теорія” за редакцією В. Базилевича. Проте така типологізація є дещо загальною і не бере до уваги таких важливих чинників, як політична система, екологія, цінності та менталітет населення.