За способом організації ринку економічні системи поділяють на капіталізм та соціалізм, які поділяють ще на два підвиди. Коли ведуть мову про капіталізм, то найчастіше розрізняють:
1) ринковий капіталізм, який характеризується приватною власністю на засоби виробництва, регулюванням ринковим механізмом виробництва та розподілу. Як приклад називають Англію та США XIX ст., а також Гонконг у ХХ ст.
2) змішаний капіталізм, в якому переважає приватна власність, ринковий механізм виробництва і розподілу модифікований втручанням уряду і фактом володіння ним частиною продуктивної власності держави. Приклади охоплюють США, Японію, Канаду, а також більшість країн Західної Європи [8, c. 28].
Для характеристики німецького капіталізму часто вживають термін соціальна ринкова економіка (як „метод соціальної політики, який поєднує у собі принцип свободи на ринку з принципом соціального зрівнювання”) [3, c. 9].
Соціалізм розрізняють:
1) плановий соціалізм, який характеризується державною власністю на засоби виробництва та державним плануванням виробництва і розподілу. Як приклад називають колишні СРСР та Східну Німеччину;
2) ринковий соціалізм, де засоби виробництва належать державі або трудовим колективам, а виробництво і розподіл регулюються ринковим механізмом. Прикладами були колишня Югославія та Угорщина другої половини 80-х років [8, c. 28].
У представників німецької ордоліберальної школи було своє бачення класифікації економічних систем, яке базувалося на виділенні шляхом аналізу конкретних економічних фактів ідеальних типів господарських систем. Вихідним пунктом аналізу є те, що, оскільки будь-яка господарська діяльність має доцільний характер, то вона зводиться до складання та реалізації господарських планів.
Цікаве вчення про „ідеальні типи господарства”, на наш погляд, запропонував представник німецької фрайбурзької школи В. Ойкен. Він вирізняє дві господарські системи:
1. централізовано-кероване господарство:
- просте центрально-кероване господарство (натуральне);
- центрально-адміністративне господарство [123, c. 106-110].
Ці дві форми центрально-керованої економіки реалізуються у трьох варіантах:
- повністю централізоване господарство (зовсім не допускається обмін товарами та послугами);
- центрально-кероване господарство з вільним обміном предметів споживання;
- центрально-кероване господарство з вільним споживчим вибором (громадяни самі можуть обирати, що вони хочуть купити).
. Ринкова економіка, яка за формою попиту та пропозиції поділяється на:
- відкриту (на ринок у ролі покупця чи продавця допускається будь-яка особа або широке коло осіб);
- закриту (не кожен має право з’явитися на ринку як покупець чи продавець).
Відкрита і закрита ринкові економіки мають такі форми:
- конкуренцію;
- часткову олігополію;
- олігополію;
- часткову монополію;
- монополію [123, c.145].
На думку В. Ойкена, економіка будь-якої країни складається з великої кількості одних і тих же елементів - грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, відсотка.
Іще один німецький вчений-ордоліберал А. Мюллер-Армак пропонує свою типологію економічних систем:
- лібералізм (господарському розвитку надається повна свобода; діє принцип „природного відбору”, дарвінізм);
- диктатизм або соціалізм (держава як єдиний власник майна і засобів виробництва керує усім, зокрема будь-яким різновидом особистої ініціативи. Держава також надає підтримку бідним за допомогою заходів примусу та коштом багатих);
- соціально-ринковегосподарство,метоюякогоєдобробутідостаток кожного (акцентується на свободі й особистості людини) [3, c. 8-9].
Прихильник ідеї типологізації економічних систем за способом організації ринку Е. Неубергер поділяє їх на:
1. Капіталістичну ринкову економіку (Франція, Японія, Швеція);
2. Соціалістичну ринкову економіку (Югославія);
. Центрально-планову економіку (Китай, СРСР) [181, с. 18-26].
Критеріями такої типологізації є механізми прийняття рішень; мотиви, що спонукають прийняти певне рішення; інформація, яка необхідна для прийняття будь-якого рішення; методика, яка допомагає з кількох рішень вибрати одне.
Оскільки економічна система не тільки функціонує, а й розвивається, вона є продуктом історичного розвитку; в ній завжди є елементи минулого, сьогодення і майбутнього. Економічна система має свій початок і свій кінець, переживає періоди виникнення і становлення, занепаду і загибелі. Отже, найважливішим властивістю економічних систем є їхня історичність, про що зазначають М. Шніцер, С. Гасліл, Ф. Прайос.
М. Шніцер розглядає три „ізми” - капіталізм, комунізм і фашизм [85, с. 22]. Якщо комунізм і фашизм, як він вважає, вже відійшли в історію, то капіталізм існує досі у різних формах. Ф. Фукуяма у своїй книзі „Кінець історії та остання людина” [130] під „кінцем історії” розглядає те, що поразкою комунізму утвердилася ідеальна соціально-політична система, і далі рухатися нема куди.
Капіталізм - це культурно-економічна система, що економічно організована навколо інститутів приватної власності та виробництва товарів заради прибутку, а в культурному відношенні ґрунтується на ідеї про особу як центр уваги суспільства [85, с. 65].
Порівнюючи капіталістичні системи, М. Шніцер виділяє два підходи.
1. Перший підхід:
- індивідуалістичний англосаксонський капіталізм (основоположники Джон Локк та Адам Сміт), де кожна особа сама відповідає за власний успіх, а життя - це конкурентна боротьба. Прикладом країн такого індивідуалістичного капіталізму є економічна система США;
- комуністичний капіталізм, у якому роль держави значно розширюється (вона бере участь у стимулюванні економічного зростання і у забезпеченні програм соціального захисту), а також у почутті задоволення від участі у суспільному процесі. Такий капіталізм притаманний країнам Європи, зокрема Німеччині, а також Японії.
2. Альтернативний підхід:
- ринковий капіталізм США, де втручання держави в економіку стало радше регулятивним, аніж розподільчим;
- соціально-ринковий капіталізм Європи (особливо Німеччини) із розвиненою системою соціального забезпечення та головною роллю держави у розподілі прибутків;
- державно-керований капіталізм (Японія та інші країни Східної Азії), якому характерна співпраця між державою та бізнесом, особливо у розміщенні капіталів і застосуванні промислової політики в економіці [85, с. 24-27].
М. Шніцер вважає, що капіталістична економічна система характеризується багатьма інституційними механізмами, такими як приватна власність, мотивація до прибутку, система ціноутворення, свобода підприємництва, конкуренція, індивідуалізм, суверенітет споживача, трудова етика та обмежене управління.
Соціалізм, як перша стадія комунізму, - це економічна система, що видозмінює, але не відміняє багато інститутів капіталізму. Наявні деякі інституційні механізми, які відрізняються від капіталізму, проте у більшості випадків вони є модифікацією інститутів капіталізму. Наприклад, сучасні соціалісти не заперечують приватної власності, а лише зазначають, що суспільна власність на засоби виробництва має бути обмежена землею і капі- талом, які використовують у великомасштабному виробництві [85, с. 70-71].
Другій стадії комунізму, власне самому комунізму, властиві достаток, розподіл за потребами, відсутність грошей і ринкових відносин, повне знищення ознак капіталізму. На практиці, як зазначає М. Шніцер, наявні різні варіації комунізму - від бюрократичного колективізму колишнього Радянського Союзу до комуністичної системи, доповненої елементами ринкової економіки, що була в Югославії. До інститутів комунізму належать економічне планування, державне володіння власністю, концентрація влади в руках комуністичної партії та співпраця [85, c. 86-88].
Водночас М. Шніцер не розглядає групу постсоціалістичних країн та країни „третього світу”, що є недоліком у його типологізації економічних систем. Цей недолік певним чином бере до уваги С. Гасліл у своїй книзі “Freedom in the World: Political rights and civil liberties” (1987), виділяючи такі економічні системи:
1. Капіталістична, яка харакретизується високим рівнем економічної свободи та порівняно незначними втручаннями держави у функціонування ринку (США, Канада, Австралія, Іспанія, Німеччина, Швейцарія);
2. Статичний капіталізм, який характеризується значним втручанням уряду у ринок та значною часткою державного сектора в економіці, проте держава все ж залишається вірною інститутам приватної власності (Аргентина, Бразилія, Італія, Туреччина);
3. Змішаний капіталізм, який характеризується розподілом доходу, втручанням держави у функціонування ринку та регулюванням, хоча розмір прямого розподілу бюджетних ресурсів не є великим (Австрія, Данія, Франція, Греція, Нідерланди, Швеція, Великобританія);
4. Змішаний соціалізм, який характеризується деякою економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів у межах соціалістичної економіки (Югославія, Китай, Польща);
5. Соціалістичні системи, які головно є командними економіками з незначною економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів (Чеська Республіка, Румунія, В’єтнам, Болгарія, СРСР) [165, с. 157].
Особливої уваги заслуговує класифікація сучасних економічних систем Ф. Прайора. Автор вивчає економічні системи від первинних спільнот чи кластерів (деякі з них ще й досі існують в нашому суспільстві) до сучасних моделей економічних систем. Він виділяє первинні економічні утворення, сільськогосподарські економічні системи та сучасні економічні системи.
Для аналізу сучасних ринкових економічних систем Ф. Прайор застосував сорок показників, з яких можна виділити п’ять основних категорій: ринок виробництва, ринок праці, сектор бізнесу та виробництва, урядовий сектор та фінансовий сектор. Проаналізувавши ці показники для країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), він виділив такі сучасні економічні системи:
- Південно-європейська (Греція, Італія, Португалія, Іспанія);
- Англосаксонська (розширена: Швейцарія, Японія, Австралія, Ірландія, Нова Зеландія, Канада, Великобританія, США);
Північноєвропейська (Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція);
Західноєвропейська (Франція, Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди) [117, с. 160-165].
Крім вищезазначених економічних систем, Ф. Прайор окремо виділяє марксистську економічну системи. Така система була створена і підтримувалася авторитарними урядами, які на базі певної ідеології створювали інституції, які суттєво відрізнялися від тих, що діяли в ринковій економіці. Ця система характеризувалася неринковим механізмом розподілу товарів та послуг, контролем за цінами, додатковими відкритими та закритими ринками. До такої економічної системи належали СРСР, Югославія, Куба, Китай.
У багатьох аспектах англосаксонська економічна система набуває характеристик традиційної ліберальної економіки з відносно низькою позицією організації праці. Контролюючи ВВП на душу населення, ці країни мають нижчі бар’єри для входу нових підприємств на ринок, фірми мають більшу свободу у визначенні цін, частка урядових витрат у ВВП є незначною, частка працівників, які належать до профспілок, є значно меншою, ніж в інших економічних системах, і працівники відіграють незначну роль у прийнятті рішень на підприємствах. Така система надає менший захист від втрати роботи і менші гарантії в укладенні колективних угод, проте надає більший захист прав акціонерів і має більш ефективне антитрастове законодавство. У такій системі інвестиції здійснюються більше через фондовий ринок, аніж через банки [117, с. 167].
Північна економічна система значною мірою протистоїть англосаксонській, особливо це стосується ролі держави в економіці. До характерних рис цієї економічної системи належать система професійного навчання, укладання угод стосовно заробітної плати на національному та індустріальному рівнях, більший вплив профспілок, більша частка урядових витрат у ВВП, розвинена система соціального забезпечення та вища активність банківського сектора. Північна економічна система має меншу конкуренцію на товарному ринку і більше соціальне партнерство між капіталом і працею.
Західноєвропейська економічна система відображає різні типи впоряд- кованої ринкової економіки. Значна частина робочої сили у цій системі належить до профспілок, акціонери мають менші права, а урядові трансферти становлять значну частину ВВП. До інших характеристик цієї системи можна віднести тісне соціальне партнерство між капіталом і працею, незалежність центрального банку, не надто складні бухгалтерські стандарти, а також те, що частка інвестицій, які вкладаються через фондовий ринок, є значно меншою ніж у попередній системі.
Південно-європейська економічна система має більш регульований товарний ринок, більше бар’єрів на входження на ринок, більший захист від безробіття, а також менша кількість робітників, які належать до профспілок. Ця система забезпечує менші права акціонерам та має меншу концентрацію банківської активності.
Падіння центрально-планової економіки наприкінці ХХ столітті, призвело до збільшення акценту на дослідженні видів капіталістичної системи. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки щораз більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб’єкта відносин більш залежним від інших, і тим самим забирає його незалежність.
Однією з відомих праць, які стосуються типів капіталізму, є дослідження Б. Амадле („The Diversity of Modern Capitalism”). Він вивчає економічні системи країн за такими критеріями: ринкова конкуренція, зв’язок між найманими працівниками і трудовими інституціями, фінанси та корпоративне управління, соціальний захист/держава загального достатку, система освіти/підвищення кваліфікації.
Згрупувавши капіталістичні економіки на підставі спільних рис, він виділив такі моделі капіталізму:
1. Ринкова;
2. Соціально-демократична;
. Континентальна європейська;
. Середземноморська;
. 5.Азійська [171, с. 64].
В. Баумоль і його колеги пропонують типологію економічних систем, яка диференціює розмір та монополію на владу економічних підприємств країни в цілому чи на окремих ринках. У цьому випадку акцент робиться на підприємництво або створення і поширення нових продуктів або методів. Як стверджує В Баумоль, економіки світу діляться на державно керований капіталізм, де держава відіграє центральну роль (деякі азійські країни), олігархічний капіталізм, орієнтований на інтереси кількох гравців (країни Близького Сходу та Латинської Америки), капіталізм великих фірм, де переважають гігантські підприємства (Японія та Корея), а також підприємницький капіталізм, де малі інноваційні фірми відіграють значну роль (США та Канада). Ця класифікація є досить обмеженою і, на нашу думку, вимагає доопрацювання [93, с. 60-61].
М. Контено та Дж. Коен стверджують, що немає однакового капіталізму у всьому світі. Нас менше цікавлять різновиди внутрішнього капіталізму, ніж те, як у різних суспільствах виявляється його глобальний варіант. У цьому випадку можна вести мову про набагато більшу конвергенцію, ніж її можна знайти серед національних варіацій. Тому значною мірою всі учасники глобальної системи капіталізму повинні грати за однаковими правилами (але, як ми розглянемо далі, їх застосовують по-різному, залежно від того, хто їх використовує). Одним із таких правил є право власності, яке охороняється державою. Оскільки країни існують у цій системі по-різному, автори запропонували класифікувати їх за часткою у світовій економіці [101, с. 13-16].