Материал: Теоретико-методологічні засади дослідження економічних систем Європейського Союзу

Модель 2: якщо різні країни приймають єдину економічну систему, то офіційні установи наближаються та переймають практику найбільш ефективних серед них. Неформальні установи та інші місцеві зміни є незначними.

Модель 3: коли держави запроваджують однакові (формальні) інститути, навіть якщо вони почали свій розвиток із різними формами власності, управління та організаційними структурами, то вони в кінцевому підсумку дійдуть однієї і тієї ж структури. Конвергенція економічних систем та інститутів визначає конвергенцію організаційних структур [111, с. 953-979].

Є не так багато прикладів першої моделі, навіть експеримент з ЄС далеко не переконливий в цьому сенсі. Насправді в більшості випадків спроби часткового реформування конкретних інститутів належать до другої моделі. Проте неможливо знайти ідеальної моделі економічної системи, яка б підходила всім без винятку країнам. Конвергенційні процеси відбувалися і відбуваються не лише між різними економічними системами, але й всередині однієї економічної системи, яка має свої розгалуження, зокрема між лібералізмом та неоліберальними течіями.

Процеси конвергенції економічних систем зазвичай супроводжуються інтеграційними процесами. Країни мають тенденцію до об’єднання в економічні та політичні утворення заради процвітання. Найяскравішим прикладом такого утворення є ЄС. Країни, що входять до нього, мають свої сформовані економічні системи, проте, як і в будь-якому інтеграційному утворенні, їхні економічні системи також інтегруються. Питання утворення європейської економічної системи та вплив країн-членів ЄС на її формування ще недостатньо досліджене вченими-економістами. З огляду на це саме воно і є предметом нашого дослідження.

Після Другої світової війни Європа перебувала між двома гігантами - Сполученими Штатами і Радянським Союзом, які боролися між собою за світове панування. Тому інтеграційні процеси в Європі стали певною необхідністю задля збереження свого впливу у світі. Створення Європейської спільноти супроводжувалося багатьма перешкодами на їхньому шляху, зокрема тих, що пов’язані з національними особливостями економічних систем. В цьому контексті виникло поняття „європеїзації”, що передусім було пов’язане з організаційною та адміністративною силою ЄС.

Першим, хто дав визначення європеїзації, був професор університету Кіль С. Ладрех. Він визначив європеїзацію як „поступовий процес переорієнтації напрямів і форм політики до тої міри, що політика та економіка ЄС стає частиною організаційної логіки національної політики та політикотворення” [164, с. 69]. Наступними, хто намагався дати визначення європеїзації, були Т. Рісс, М. Коулз і Дж. Капорасо: „Виникнення і розвиток на європейському рівні різних структур управління, тобто політичних, правових і соціальних інститутів, пов’язаних із політичним вирішенням проблем, що формалізує взаємодію між акторами, і політичними мережами, що спеціалізуються на створенні авторитетних європейських правил” [110, с.3].

А. Херітір визначив європеїзацію як процес впливу європейських рішень на політику країн-членів та їхні політичні та адміністративні структури. Сюди належать рішення ЄС, процеси, зумовлені цими рішеннями, а також вплив цих процесів на національні політики, процеси прийняття рішень та інституційні структури [144].

К. Раделлі відносить до європеїзації такі процеси:

а) формування;

б) розповсюдження;

в) інституціоналізацію формальних та неформальних правил, процедур, політичних парадигм, способів ведення справ, які вперше були визначені й закріплені в прийнятих рішеннях ЄС, а потім були введені у внутрішній дискурс, політичні структури і державну політику [188, с. 30].

Г. Менц подає таке визначення європеїзації: це процес переорієнтації напрямку та форми політики до такого рівня, де політична та економічна система ЄС стане частиною організації національної політики [175, с. 6].

С. Ладрех у 2010 р. доповнив своє визначення процесу європеїзації і зазначив, що європеїзацію слід розглядати як зміни в країнах-членах, чия мотивація прив’язана до політики ЄС чи процесу прийняття рішень [164, с. 2]. Зважаючи на це, головною метою будь-якого дослідження процесу європеїзації є визначення причинного зв’язку та перевірка впливу ЄС на внутрішні зміни у кожній з країн-членів. Отже, європеїзацію можна визначити як процес внутрішньої адаптації до європейської регіональної інтеграції.

Європеїзацію вважають новим кроком у теорії європейської інтеграції. Теоретична додана вартість європеїзації полягає насамперед у необхідності узагальнити механізми, за допомогою яких європейські політичні дискурси, стратегії, установи та політика вплинули на внутрішні політичні системи країн-членів, тобто зумовили політичні зміни. У цьому контексті, вчені К. Гікс та С. Гьотц [136], які досліджували європеїзацію, шукали пояснення в „нових інституціоналістських перспективах”. Зокрема, добре відомо, що інституційні підходи ставлять у центр дослідження роль інститутів у прийнятті рішень, а якщо більш загально - у функціонуванні політичних систем.

Інститути у класичному розумінні - це формальні правила, стандартні оперативні процедури та урядові структури. З цього погляду, як зазначають П. Холл і С. Тейлор [140], дослідження європеїзації спрямували всю свою увагу власне на „нові інституціоналістські підходи” - історичний, раціонального вибору і соціологічний.

Головна увага в історичному підході приділяється аналізу послідовності внутрішньої адаптації у зв’язку з еволюцією європейського політичного дискурсу, стратегії, інститутів і політики. Внутрішні політичні зміни (значні чи незначні), пояснюють за допомогою використання таких понять, як „залежність від шляху”, „зростаюча віддача”, „позитивний зворотний зв’язок”. Політичні зміни відбуваються головно тоді, коли внутрішньополітичні актори раціонально використовують європейські ресурси, спрямовані на підтримку попередньо визначених орієнтирів.

Соціологічний інституціоналізм використовуються разом з аналізом „когнітивної” європеїзації, тобто у процесі аналізу змін психологічної поведінки внутрішньополітичних акторів.

ЄС перебуває у постійному стані переговорів у різних сферах політики: від рибальства до зовнішньої політики та імміграції. Постає запитання, яке ж відношення має європеїзація до переговорного процесу й управління загалом. Відповідь на це запитання є очевидною. Як слушно зазначають С. Булмер та К. Раделлі [100], європейська політика не виникає з повітря, а твориться у переговорному процесі. Національні моделі політики включаються у переговорний процес на рівні ЄС і у більшості випадків творять синтез. Дуже рідко, але трапляється, що одна держава може бути особливо впливовою. Потенціал для європеїзації національної політики є найбільшим, якщо члени урядів дійшли згоди в тих питаннях, де їхні інтереси збігаються.

Внутрішня адаптація у широкому сенсі і може охоплювати, наприклад, адміністративну адаптацію виконавчої влади до „безперервної системи пере- говорів” у межах ЄС, адаптацію груп інтересів і соціальних рухів до нових інституційних структур, а також нормативні наслідки щодо важливих політичних питань.

Легше координуються державами ті сфери, у яких національні уряди відіграють ключову роль. Така ситуація наявна тоді, коли питання, що вирішуються, не є суб’єктами європейського права; де рішення є винятково прерогативою урядів, або в яких ЄС є просто ареною для обміну ідеями. На практиці ці обставини застосовують у таких галузях, як зовнішня політика, співпраця поліції і у всьому спектрі інших сфер політики, що підлягають впливу так званого методу відкритої координації (МВК).

МВК визнає, що соціальна політика залишається на відповідальності країн-членів (відповідно до принципу субсидіарності). Це означає, що країни-члени визначають загальні цілі і вчаться один у одного, як найкраще досягти цих цілей. На саміті у Ніцці 2000 року було вирішено, що країни-члени повинні впроваджувати плани дій у боротьбі з бідністю та соціальною ізоляцією і визначати загальні цілі за допомогою соціальних показників. Показники охоплюють фінансову бідність, нерівність доходів, тривале безробіття, регіональні відмінності в зайнятості, тривалості життя та поганому здоров’ї [104, с. 533].

Зважаючи на необов’язковий характер, вплив цього нового методу управління в питаннях національної політики широко висвітлюється у літературі. Замість європеїзації, яка базується на основі інституційної відповідності, структурні зв’язки між європейським та національним рівнями завдяки методу відкритої координації опираються на інші механізми. По-перше, МВК може мати нормативний вплив на національну політику, оскільки цілі є нормативно сформульовані, а мета - визначеною. Крім того, основні принципи містять конкретні норми, на яких країни-члени повинні зосередити свою політику. Для дотримання цих керівних принципів країни-члени отримують щорічно зауваження та рекомендації від Європейської Комісії щодо прогресу у веденні своєї політики відповідно до принципів і цілей [104, с. 534].

Другим механізмом європеїзації, на який вплинув МВК, є взаємне навчання. Воно відбувається завдяки обміну досвідом представників від країн з їхніми міжнародними колегами. І та політика, яку вважають найкращою практикою, буде так званою політикою наслідування чи імітації.

З МВК європейські країни домоглися певного прогресу на шляху конвергенції, який не слід недооцінювати. Навіть прихильники координованої ринкової економіки визнають, що її застосування не буде достатньо для забезпечення переходу на вищий етап ВМК у галузі зайнятості та економічного зростання.

Питання європеїзації набуло такого розголосу серед учених-економістів, на нашу думку, а ще й тому, що вона більше сконцентрована та внутрішньополітичних змінах, ніж на політичному розвитку ЄС. Європеїзацію часто використовують як аналітичний підхід до розуміння внутрішніх змін. Деякі вчені зазначають, що інколи національним економікам буває досить важко поглинути політику ЄС на національному рівні для отримання певних внутрішньополітичних наслідків. Якщо політика країни добре вписується у політику ЄС, то й не буде ніякого впливу: все відбуватиметься так, як і раніше. Водночас, країні, чия політика повністю відрізняється від політики ЄС, було б майже неможливо адаптуватися до вимог Європи. Зважаючи на це, Дж. Капорасо, Т. Різ та М. Коулс стверджують, що вплив європеїзації буде найбільш помітним за наявності помірної конвергенції („ступені згоди”) [110, с. 1-20].

„Ступінь згоди” передбачає чіткий, вертикальний ланцюжок команд, у яких політика ЄС опускається від Брюсселя до країн-членів. Внутрішні інститути в такому випадку є основними механізмами, через які здійснюється європейський вплив. Проте є випадки, коли політика ЄС була абсолютно інноваційною для внутрішніх інститутів. Це, наприклад, стосується запровадження механізму регулювання політики навколишнього середовища в Іспанії чи трансформації політики конкуренції у деякі країни ЄС.

„Ступінь згоди” добре працює у тих випадках, коли політика ЄС передбачає певну модель або шаблон того, як країна повинна вводити політику на практиці. Проте є й один недолік „ступеню згоди”, який пояснюються тим, що він сформульований у „вертикальному” (вертикальний ланцюжок команд) виді європеїзації. Отже, це найбільше відповідає моделі ієрархічного управління й моделі позитивної інтеграції.

На початку 1990-х років наукові дискусії, пов’язані з процесом європеїзації, постійно розширювалися. В останній стадії цієї дискусії додавалися різні методи опрацювання або аналітичні моделі. Більшість учених (Різ, Коул та Капорасо [110]), які досліджували європеїзацію, використовували базову модель, що розглядає невідповідності між державним рівнем аналізу та рівнем аналізу ЄС, що є основним параметром внутрішніх перетворень (рис. 1.2).

(2) Невідповідність між внутрішньою структурою та структурою ЄС =

=> тиск адаптації

(3а) Посередницькі інституції

(3б) Практика країн

(4) Внутрішні зміни

Рис. 1.2 Базова модель європеїзації. Джерело: [94]

Вищенаведена модель ще має назву „низхідної” моделі, її основний аргумент полягає у тому, що чим більша невідповідність, тим більший тиск на внутрішні трансформації, без якого внутрішні політичні актори не зможуть провести реформи. Низхідна модель концептуалізує внутрішні реалії як залежні змінні, характеристики яких пов’язана з процесами на європейському рівні. Невідповідності трактують як каталізатор для внутрішніх перетворень, проте можливість систематичного розгляду на національному рівні передбачена тільки в кінці процесу європеїзації.

Отже, ця модель недостатньо відповідає на запитання, яким чином вплив на рівні ЄС визначає внутрішні перетворення. Внутрішні перетворення не можуть бути лише результатом впливу європеїзації на них, а радше результатом внутрішніх чи глобальних процесів, які відображаються у трансформаційній моделі. З цієї причини розвиток політичної системи визначається насамперед внутрішнім політичним процесом. Водночас, зовнішні процеси мають свій вплив на різні компоненти внутрішнього політичного процесу в різних системи (рис. 1.3).

Рис. 1.3 Трансформаційна модель європеїзації. Джерело: [94]

Коли політичні процеси починаються і закінчуються на рівні внутрішніх акторів, поділ між верхньою і нижньою межею є досить нечітким. Згідно з цією концепцією внутрішні процеси переміщуються до центру за умови зовнішнього європейського та світового впливу. Цю модель не раз доповнювали і удосконалювали, передусім зважаючи на достить близькі поняття європеїзації та глобалізації (Д. Вердір, С. Брін [210]), де часто європеїзацію розглядають як певний вид глобалізації, з погляду не лише економіки, а й культури [212]. По-друге, регіональний компонент стає щораз актуальнішим в європейській політиці. Виходячи за межі ієрархічного суверенітету, процеси європеїзації змінювалися відповідно до реакції субнаціональних акторів та їхніх владних відносин (Т. Концельман, М. Кнодт [108], А. Бенц [95]). Окрім європейських та глобальних масштабів, регіональний аспект також впливає на внутрішні політичні процеси. Зважаючи на це, удосконалену трансформаційну модель європеїзації можна зобразити так (рис. 1.4).

Враховуючи у цій моделі норми, ідеї, політичних акторів та інституції, політичний процес розглядають як складну систему взаємодії, яка спрямована на досягнення конкретних політичних результатів.

Проте обидві моделі нехтують впливом, який мають країни на ЄС. Припущення про чіткий вектор впливу можна знайти у третій моделі. У цій моделі європеїзацію розглянуто не як лінійний адаптаційний процес, а як переплетення зворотних ефектів. Ця модель базується на теорії соціального конструктивізму, яка розглядає взаємозв’язок між цінностями і нормами, що зумовлюють формування соціальної реальності.

Рис. 1.4 Розширена трансформаційна модель. Джерело: [94]